Квітка дозбирує ще один FPV

1.

Громадянську війну в Англії у XV столітті називали «Війною троянд». Звісно, це була війна людей із плоті та крові, але ж. У «Генріху VI» Шекспір описав, як суперники зривають троянди різного кольору, щоб оголосити про свою вірність. Біла троянда належала одному дому, червона — іншому. Вибір сторони у нищівній війні був квіткою.

Під час Другої світової британські кораблі називали трояндами, тюльпанами, підсніжниками, соняшниками, кульбабами, мімозами. А протести? Революції? Революція гвоздик у Лісабоні — коли містяни вітали солдатів, що повстали проти режиму Салазара, вставляючи гвоздики у дула їхніх автоматів. Гвоздики з’явилися випадково. Кажуть, того дня квіткарка не відкрила крамниці, взяла оберемки червоних гвоздик і почала роздавати їх солдатам. І хтось поклав гвоздику у дуло гвинтівки. Деякі усміхалися ніяково, ніби не до кінця розуміючи, як поводитися з квітами, коли Португалія стоїть на порозі небачених змін.

Зрештою, ночами на нас теж летять «герані» з Росії.

До нас приходять і з «герберами». І ми відповідаємо їм по-різному: не завжди квітами, але й ними теж. Та й те, що в них вибухає, у нас зветься «бавовна».

Юлія з київської квіткової крамниці теж виходить із квітами в цю війну. Усі давно вже не кличуть її на ім’я. Кличуть — Квіткою.

2.

Вранці вона повертає ключ у дверях невеликої крамнички на одній з вуличок близько до серця Києва. Ранок іще не почався вповні, але п’ятниця, і люди тягнуться звідусіль на ринок поблизу Львівської площі. Дівчина виставляє надвір пророщені цибулькові: нарциси, гіацинти, сині анемони — і першими до неї вже прийшли по букет на останню зустріч із близькою людиною. Наскільки близькою — Квітка не знає. Але вона складає цей букет довгими, природно блідими пальцями, трохи схожими на пальці піаністки, вкладаючи у нього стільки любові, скільки може дозволити собі цього конкретного ранку.

Я знаю, як це — думати про букет в останню мить. Коли загинула моя близька подруга, я думала про квіти, вже коли майже запізнювалася. Попросила зробити букет сонячним, таким, щоб не мав нічого спільного з болем, — але флористка злякалась моєї радості і зробила звичайний. Якби я знала тоді Квітку — я б увійшла до Михайлівського собору з іншим. Але що ж.

3.

Та ось що Квітку мучило роками: вона перша в родині, хто працює із секатором. Бабуся і мама теж квіткарки, але різання — це її. І вона думала: а може, в неї важка рука? Може, її аура — її віяння — руйнівне? Бо ж вона обрізає живі квіти. Вона їх, ви розумієте… умертвляє?

Слово страшне. Квітка майже його вимовила, але спинилася. Зараз вона вже знає, що це неправда.

4.

Уранці 24 лютого 2022 року Квітка підскочила з ліжка — і перша її думка (сорому вистачить на ще одне ціле життя): а що її квіти?

Як її квіти допоможуть Україні перемогти у війні, врятувати людей, врятувати всіх і кожного з тих, хто нині у довгій вервечці брав до рук зброю? Ніяк. Ніяк? Квітка замовила паяльник.

Тепер свій день Квітка проводить із секатором, дельфініумами, еустомами, герберами — а вечір за столом, де лежать маленькі пластикові деталі і той самий паяльник, яким ще мусила навчитися керувати, не обпікаючи рук. Тими самими довгими пальцями, якими вранці складала букет комусь на побачення чи на прощання, вона збирає FPV-дрони для фронту. Один за одним.

5.

У міжденні Квітка (але, можливо, в цю мить саме Юлія) слухає. Віднедавна горе входить у крамницю під тонкий дзвоник над дверима. Букет на похорон. Часто приходять люди, які шукають антуріум конкретного розміру, фікус із визначеною кількістю листків, точно такий, як людина мала у Костянтинівці і який навряд чи зможе собі повернути. Тобто людина сьогодні шукає вчорашній день.

Юлія, звісно, пропонує вазон, схожий на той, що людина показує їй на фото, але він не годиться — ні, він справді не може бути таким самим.

Тут, — підрізаючи рожеві еустоми для букета, роздумує вона, — тут навіть не квіткова крамничка — тут храм. Люди часто насправді не шукають нічого, навіть того фікуса; нічого вони не шукають, окрім розмови. Тож вона слухає.