Мамо, генерал Черненко пішов у школу

Малинова фліска, бананка з зухвалим шевроном «sit on my face» і круглі окуляри у стилі Леннона. Мама на дві голови нижча, у білій пухнастій, як квітка бавовни, куртці. Вони радше схожі на брата й сестру.

— Тепер розумієш, чому мене так тягне сюди? — запитує Артем.

— Ага, — усміхається Інна. — Тут класно.

Це мілітарний простір «Гальт» — частина життя її сина, з якою вона намагається впоратися. Інна тут вперше, хоч давно питала себе: куди ж так поривається її син, навіть у вихідні? Замість поспати чи пограти в комп’ютер, як нормальні діти, він зривається зранку, біжить на електричку і їде до Києва. Чому він не хоче виїхати закордон?

І ось вона в цих дверях, звідки її син показує їй місце, де він з ровесниками вчиться збирати дрони, зупиняти кровотечі, накладати турнікет.

1.

Артем ще нічого не вирішив, але Інну не можуть не лякати дрони в руках її сина-старшокласника чи військова форма у шафі, якої, бувало, їй хотілося б позбутися.

Але Артем закінчує школу і все ж думає про військо. Мама бачить це не інакше як автомат і окоп — і боїться цього.

Коли Артем почав захоплюватися дронами, вона спершу думала, а потім уже й сподівалася, що він пограється й кине. А ще тиснуть знайомі: мовляв, ти погана мати, ти псуєш його майбутнє, дозволяючи йому отак братися за військові справи. Прийдуть рускіє — він уже буде в списках, і ти його не врятуєш.

2.

Авжеж, Артем був слухняною дитиною. А ще — не за роками розумним, активним, вважає мама, і трохи вредним. Ішов у перший клас, а читав як у п’ятому. Дитям колись загубився у супермаркеті в Парижі, сам пішов до охорони, сам заговорив англійською і сам знайшовся. Для Артема це весела історія — пригоди. Для мами — можливо, перший із низки епізодів, що показав: хіба цю дитину обмежиш? Можна тільки спостерігати, як вона росте швидше, ніж хотілося б.

Родина дала єдиній дитині все: музику, танці, вільну боротьбу. «У нього й нагород вдома купа, все в грамотах і кубках», — каже мама. Вона певна, що сім’я виховала гідного хлопця. Тож і мають справу з гідним хлопцем.

3.

— За сімнадцять років — жодної звістки від нього. Жодної спроби вийти на контакт. Він має нову сім’ю і живе своїм життям. Я знаю, що в мене навіть є брати й сестри.

Інна каже, що батько її сина радше втік, аніж пішов. Тоді, і хтозна, як зараз, батько Артема злякався відповідальності.

— Маленький Артем говорив у іграшковий телефон: «Де ти, папа, папа? Їдь до нас». Не міг зрозуміти, що тата немає. Але мені — жодного разу не дорікнув. Зовні вони схожі. Тільки той — боягуз, а в Артема страху взагалі немає. Іноді не знаю, чи радіти цьому, чи плакати.

— Та не такий я вже й сміливий, — жартує Артем. — Он НМТ боюся.

Трапився, щоправда, один випадок, коли страх був справжній: на рафтингу пішов під воду і ледь не потонув.

— Було страшно. Але коли виплив — води не почав боятись. Навпаки, полюбив ще більше. Страхи треба відпускати. Я їх із собою не тягну. Вони ж заважають нам жити.

4.

Артем виростає разом із війною. Мапа України для нього звичніша як мапа DeepState, яка щодня показує рухомий фронт. Артему було п’ять, коли почався Майдан — занадто мало, щоб зрозуміти механіку революції. Підростаючи, Артем почав більше читати з історії, розпитувати дорослих. 

Вранці 24 лютого він думав: іти до школи чи ні? Ось він уже гортає стрічку й бачить Гостомель і російські вертольоти в небі. Мама ж поїхала на роботу в Київ. Вона працює медсестрою в онкологічній клініці й покинути пацієнтів без нагляду не могла. Артем залишився вдома, за 50 кілометрів від Бучі.

Інна повернулася додому в останній момент — коли російський десант дійшов до Гостомельського шосе. Кілька днів родина з сусідами жила в укритті ліцею. 5 березня місцевий священник не прийшов на ночівлю. Інна зрозуміла: треба їхати. Вона наполягала — за кордон. Артем — на тому, щоб лишитися: тут друзі, гітара, бабуся з дідусем. Зійшлися на компромісі — Чернівецька область замість Польщі.

Він досі звинувачує маму за те, що вони тоді, хай і на три тижні, хай і повернулися в громаду одними з перших, але виїхали з дому. Каже: треба було лишатися. Каже: треба було повернутися раніше.

Мама його ні в чому не звинувачує.

5.

У чотирнадцять Артем приєднався до благодійного фонду громади: носив стільці, готував їжу, рубав дрова, налаштовував апаратуру на ярмарках. І весь час їв себе — здавалося, що він робить недостатньо. Тож переконав адміністрацію ліцею: потрібні дрони. Кілька паяльників, запчастини — і люди, які вміють. Сам став одним із них.

Перший дрон він пам’ятає добре. Йому довірили «легку» роботу — припаяти на раму мотори та передавачі. Зробив усе, увімкнув — почало коротити.

— Я кілька разів розбирав і збирав його назад. Шукав проблему і в дроні, і в собі — хоча технічно все було правильно. Виявилося, справа була не в пайці, а в батареї: оголений контакт торкався карбонового корпусу. Я вже розчарувався, подумав — нічого в мене не вийде. А потім — відпустило. Другий дрон вдався.

В класі, виділеному під гурток, Артем — господар. Знає, де що лежить, хто що приніс, кому відправлять. Запах каніфолі, крила безпілотників, надруковані деталі.

— Хочете, я вам «Герберу» зберу? Трофейна — нам військові подарували. Хотіли поставити в холі ліцею, а директор каже — не треба, діти будуть боятись.

Артем досі не розуміє, чого там боятися.

6.

Артем обожнює активний відпочинок, подорожі, кемпінг і дивиться Дмитра Комарова, щоб хоч трохи відволіктися. Був у Франції, Німеччині, Болгарії, Греції, Польщі, Чехії, Словаччині та Угорщині. Дивився на світ, але вдома — краще. А ще любить музеї — у них Артему ніколи не буває нудно.

У громаді є ще військово-патріотичний гурток. Заснував його ветеран Олександр — воював ще з часів АТО, у 2023 році у складі 30-ї механізованої бригади отримав важке поранення: танковий снаряд, перебитий хребет уламками й вибуховою хвилею. Його брат командує артилерійським розрахунком в «Азові». Захист держави тут — справа всієї родини. Артем тут уже інструктор. Потрапив сюди, за його словами, підозріло легко — без іспитів, лише після розмови з Олександром.

На початку ходило близько п’ятдесяти. Тепер 20–30: хтось виїхав, хтось пішов на фронт. Наймолодшій учасниці гуртка — 8 років. Привели батьки, лишилась сама — і досі ходить. Коли приїжджали морпіхи, одна з військовослужбовиць подарувала їй кепку й патч — дівчинка носить їх, не знімаючи.

Вчать базових дисциплін: тактичної медицини, тактики, мінно-вибухової справи, топографії, виживання. І історії — це Артемова улюблена частина.

— Історія циклічна. На майже всі питання відповідь уже є в історії. 

Більшість однокласників стежить за фронтом, говорить про війну. Артем каже спокійно — так, як його покоління говорить про речі, які мали б боліти сильніше:

— Я знаю, що в мене вкрали дитинство. І ми всі знаємо, кого в цьому звинувачувати.

У вільний час Артем писав дві наукові роботи для Малої академії наук. Перша — про дітей війни, тобто це наука, але дещо й автобіографія. Друга — аналіз антології есеїв про війну. Йому взагалі зараз все цікаво.

— От Софія Київська! Ви бачили графіті, які люди залишили ще в дев’ятому столітті? У дев’ятому столітті люди писали: «Тут був Руслан, син такого-то і такої», ну уявіть! Прикольно ж, що ми можемо це зараз дослідити! Ви були в Софії, до речі, бачили там один із найдавніших тризубів, які взагалі є у письмових згадках? — говорить і малює у повітрі його контури.

На завершення розмови запитую, чи є в нього дитяча мрія, яку він не встиг реалізувати.

— Я хочу в аквапарк. А ще я завжди хотів стрибнути з парашутом. Треба дочекатися чистого неба.

Треба.

7.

Інна була підлітком в інший час — і геть іншою. Не мусила дорослішати так рано, а складний вибір — ким стати, коли виросте — за неї зробили обставини. Родина жила бідно: батько працював на Чорнобильській АЕС, мама — медсестрою. Піти вчитися, куди схочеться — у родини на це не було грошей. За порадою матері пішла навчатися на медсестру. Цей сценарій тоді був уже протоптаний і зрозумілий, хоч Інна мріяла про дизайн, але родина в цьому не бачила перспектив.

Тепер вона дивиться на сина — і бачить людину, яка живе за зовсім іншими правилами. Він вибирає свій шлях сам — і навіть не питає дозволу.

Хоча в чомусь вони однакові — обоє «люблять любити».

— З вигляду він завжди серйозний, строгий. А прийде до мене, ляже: «Давай котиків подивимось». Потім перемикається на тюленів — постійно скидає мені рілзи з ними. Нещодавно питає: «Чому мене ніхто не любить?» — і я зрозуміла, що це про дівчат. Такий м’який — тільки зі мною. Хіба ще з бабусею? На людях — ніколи не покаже.

8.

Кімнати в них із мамою — різні, хоча шпалери обирали разом. У Артемовій «печері» (так він сам жартома її називає) військові трофеї тиснуться поряд зі словниками англійської та підручниками з історії. У кутку — велика шафа, в якій майже весь одяг піксельний.

Артем пригадує, як одного разу почув телефонну розмову мами: вона жалілася подрузі, що його форма в шафі її «задовбала». Здається, він так багато розуміє про дрони і військову справу. Значно менше — що він найперше є сином мамі. Іще й єдиним.

9.

Артем таки часто думає про те, щоб приєднатися до війська. Одразу після школи? Після університету? Маючи з мамою довірливі стосунки змалечку, останнім часом намагається не говорити з нею про це. Боїться, що це поки що не веде їх нікуди, окрім сварки. Мама, звісно, знає. Зараз родина свариться лише через справді важливі речі — наприклад, через безлад у кімнаті. І першим миритися завжди приходить Артем.

Рідні не тиснуть — але запитують, ненав’язливо: «А може, за кордон?», «Ну що там? Може, все-таки поїдемо?».

Не хочеться йому.

11.

Коли Інні казали, що вона нічого не робить і занапастить Артема, що росіяни прийдуть — він буде в списку, вона плакала. Ще й Артем, сподівано, дронів не кидає.

Бабуся Артема, мама Інни, яка колись спрямувала доньку в медсестри, а не в «безперспективний», але омріяний донькою дизайн, тепер інша — і доньці каже, що вони таки мають бути з Артемом і за Артема, який би шлях він не обрав.

Артемові бабуся сказала: «Твоя задача тепер одна — стати генералом».

— І якось він зранку збирається до школи, кличе мене поцілувати його, як завжди, перед виходом — і каже: «Мамо, генерал Черненко пішов у школу». Мене тої миті ніби відпустило. Я виростила гідного чоловіка.