Володар шолома пам’яті

«Чому Гераскевича дискваліфікували: спорт не має означати амнезію», «Олімпійські чиновники визнали, що шолом Гераскевича порушує заборону на політичні заяви — це викликало обурення», «У МОК не вистачить траурних стрічок: як Гераскевич обрав честь замість боротьби за медалі» — це лише кілька заголовків в українських та світових медіа. У середині лютого 2026 року видання рясніли матеріалами про українського олімпійця — скелетоніста Владислава Гераскевича.

І все через те, що Міжнародний олімпійський комітет (МОК) вирішив дискваліфікувати атлета під час змагань в Італії. Офіційна причина — відмова Владислава дотримуватися керівних принципів щодо самовираження спортсменів. Фактично ж МОК не допустив до участі через його відмову виступати без так званого «шолома пам’яті» — шолома із зображенням 22 українських спортсменів, які загинули внаслідок російської агресії — як військових, так і цивільних.

У відповідь Гераскевич заявив: «Я не вбачаю, що шолом має якийсь політичний контекст. Думав, що маю повне право виступати в ньому».

Від завершення Олімпіади минув уже понад місяць. Медіа, які згадують Владиславове прізвище, стає менше, хоча українські та міжнародні ЗМІ й далі звертаються до нього із запитами про інтерв’ю. До розмов Гераскевич ставиться тепер більш зважено: каже, одразу після Італії багато говорив, а тепер настав час для роздумів і цілеспрямованих кампаній для розвитку та зміцнення: підтримки українських дітей-науковців, санкцій проти російських спортсменів та інформаційних ініціатив щодо недоброчесних чиновників в Україні. Для розмови з The Ukrainians Гераскевич знайшов дві з половиною години.

Ми зустрічаємося в центрі Києва, неподалік Олімпійської арени. Надворі середина березня. І це день, коли Верховна Рада відмовляється скерувати депутатський запит Президентові, щоб позбавити державних нагород чемпіона, колишнього президента Національного олімпійського комітету України Сергія Бубку через його відверту антиукраїнську позицію та ведення бізнесу в окупації з росіянами. Владислав відверто розчарований — саме він зареєстрував петицію на сайті Президента. «Сьогодні Герої України — це наші військові, часто посмертно. А тут людина, яка фактично фінансує ракети і підтримує російські наративи, теж має “Золоту Зірку”. Так не має бути», — каже він.

§§§

[Цей портрет створений завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся зараз!]

§§§

Дитинство біля Дніпра

Владислав народився у столиці 1999 року. Його батьки приїхали до Києва на навчання. Тато — зі Звягеля на Житомирщині, мама жила в Азербайджані, де її батько служив моряком, а згодом родина повернулася в Україну — на Вінниччину. У Києві познайомились, одружились — і народився син. «Ось так я став корінним киянином», — жартує Гераскевич.

Владиславове дитинство минуло на Русанівці. Це житловий масив Києва на лівому березі Дніпра. Його називають «київською Венецією» — фактично це штучний острів, оточений каналом.

«Це дуже особливий район, дуже класний. Для дитинства, напевно, найкраще місце, яке могло бути. Величезна набережна, широкий пляж, ігрові майданчики», — розповідає Владислав і ніби думками вертається в час, коли взимку злітав із гірки на дитячих санчатах на схилі Дніпра. «Яскраво запам’яталося: наш великий пес-кавказець катав дітей. Ми чіпляли до нього сани, а він біг і возив. Грали в “козаків-розбійників”. Це класна дитяча гра. Так ми проводили багато часу на природі, хоча жили у великому місті», — додає він.

Школу теж згадує з теплом — з однокласниками досі підтримують зв’язок. Водночас ці спогади тепер пов’язані і з трагедією. Владиславова однокласниця загинула від ракетного обстрілу 8 липня 2024 року. Тоді росіяни поцілили не лише по дитячій лікарні «Охматдит», а й по приватному медичному центру на лівому березі Києва, куди жінка прийшла на прийом. Загинули п’ять медичних працівників та двоє пацієнтів, серед них і вона.

З дитинства у Владислава було два захоплення. Перше — спорт.

Спочатку просто ходив у спортзал, а у п’ять років зацікавився боксом, яким займався до одинадцяти.

Потім були танці — хіп-хоп, їздив на змагання. Далі — єдиноборства: боротьба, дзюдо, кікбоксинг, богатирські ігри. І лише у чотирнадцять почав займатися тим спортом, який зап