Тетяна Терен: «Мені важко говорити про наше культурне піднесення, бо воно дається страшною ціною»

«Ми могли говорити про своє життя як про ґетто»

Таню, почнімо з розпаковки Харкова. Що таке Харків? 

Харків — це визначальне місто мого життя. Воно допомогло знайти відповіді на багато питань про те, ким я і є куди хочу рухатися далі. 

Я народилася в Зіньківському районі Полтавської області. В Україні регіони великого розміру, тому в межах однієї області можуть бути різні географічні вектори. Моя частина Полтавщини ближча до Сумщини й Харківщини. Через це, приміром, після школи в нас мало хто вступав до Києва. Я планувала вступати на економіку до Полтави, вже завершувала підготовчі курси. Але батьки з подивом знайшли у моїй кімнаті зошити з віршами. Спільно порадившись, ми почали шукати місця з творчими спеціальностями, де можна було б працювати з письмом. Обрали Харківський національний університет імені Василя Каразіна, куди я вступила на журналістику. 

Перший рік життя і навчання в Харкові був для мене непростим. Харків початку двотисячних був переважно російськомовним містом, агресивним до україномовних людей. Я не вивчала російської в школі. Розуміла і читала нею, але не вміла писати. І тут я вступаю в університет і дізнаюся, що в мене три роки буде повна програма російської філології паралельно з українською. Довелося ходити на додаткові курси, щоб наздогнати російську граматику.

Російськомовність самого міста була для мене ще травматичнішою. Протягом першого року я дзвонила додому й говорила, що хочу повернутися. Були й ситуації булінгу: наприклад, коли я читала в метро українську книжку, якісь хлопці вирвали у мене її з рук зі словами: «Що це тут за хохляцькі книжечки в нас у місті?». Я досі пам’ятаю, як вибігла з вагона метро з відчуттям паніки і розумінням, що я живу у ворожому до мене місті. 

Але згодом я почала відкривати для себе інший Харків. Спочатку це була університетська літературна студія «Весло слова», де були Роман Трифонов, Олег Коцарев і Ганна Яновська. Потім я випадково потрапила в редакцію літературного журналу «Березіль» — на той час єдиного україномовного літературного журналу в Харкові і одного з двох україномовних медіа в місті. «Березіль» став моїм першим місцем роботи і ще одним університетом. Там я познайомилася з багатьма авторами, вчилася редагувати, писати публіцистику й брати інтерв’ю. Далі відкрила для себе спільноти навколо Харківського літмузею, артклубу «Остання барикада», театру «Арабески», Свято-Дмитрівського храму. Сьогодні я б так не сказала, але тоді ми могли говорити про своє життя як про ґетто. Я мала відчуття, що живу і рухаюсь певними маршрутами в місті — від одного кола своїх до іншого. Здавалося, що я знаю всіх, хто в місті говорить українською.

Яку головну річ про Харків ти відкрила?

Ще в дитячі роки я мала відчуття двох реальностей, у яких ми існували і які суперечили одна одній. На щастя, в дев’яності вже з’явилися нові підручники з історії України, у старших класах можна було, крім шістдесятників, прочитати тексти Багряного і Самчука, ми записували свідчення про Голодомор. Але нас оточувала російська музика, а на телебаченні була умовна «Песня года». 

Я досі зберігаю як культурологічний артефакт свої дитячі «анкєти»; не знаю, чи школярі й сьогодні їх мають. Ці зошити з набором стандартних запитань поширювалися серед однокласників і друзів, і аж до дев’ятого класу ми їх заповнювали російською. Це насправді не була російська, бо ми її ніколи не вчили, але звідкись узялась і передавалася традиція заповнювати ці «анкєти» лише російською. 

У Харкові це відчуття двох реальностей загострилося, але саме воно допомогло мені зрозуміти це місто. Початкова ворожість і російськомовність — це була лише зовнішня оболонка. Поступово завдяки людям, спільнотам та інституціям, які в мене там з’явилися, я почала відчувати іншу реальність, зачищену, затерту в минулі радянські десятиліття. 

Два останні роки навчання я жила біля будинку «Слово». В редакційній кімнаті «Березоля» висів портрет Леся Курбаса, а в один із перших днів моєї роботи мені подарували двотомник спогадів Юрія Шевельова.

У першому томі Шевельов описує Харків тридцятих років: як зникали його одногрупники, викладачі, а потім колеги і як усі жили зі щоденним відчуттям страху, що завтра заберуть і їх. Напевно, найважливіша метафора іншого Харкова — це Свято-Дмитрівський храм на Полтавському шляху. У радянські часи цю пам’ятку XIX століття перебудували, знищили куполи і зробили в ній кінотеатр «Спорт». Наприкінці 1980-х храм відродив і далі відбудовує разом із вірянами архієпископ Ігор Ісіченко. 

Коли ти відсуваєш усі ці завіси, коли дізнаєшся про репресії у твоєму університеті, про справу Союзу визволення України, то починаєш ходити вулицями міста з більшою уважністю і любов’ю. І чиясь байдужість та агресія перестають на тебе впливати. «Зовнішній» Харків почав для мене змінюватися після 2014 року. Я більше ніколи там не «озиралася на звук рідної мови». 

Місто на межі — між нами і Мордором

Для мене Салтівка, Липці, Вовчанськ — не зони бойових дій. Це — моє дитинство

Всі свої питання до Харкова я закрила в червні 2022 року. Я тяжко переживала новини звідти в перші тижні повномасштабного вторгнення, і коли змогла приїхати до міста разом з авторами ПЕН під час нашої першої волонтерської поїздки, мала відчуття, що повернулася до рідної людини, яку ледь не втратила. Відтоді я значно частіше буваю в Харкові. 

«Найбільше у шкільні часи мені бракувало прикладів, голосів авторитетів»

Те, що ти назвала «ґетто», ми в Києві мого кола називали «недобитками». В цьому жарті, очевидно, є лише частина жарту. Як на наше покоління вже дорослих працівників і працівниць культури вплинуло те, що у свій найніжніший вік ми зазнали наслідків русифікації?

Сергій Жадан казав, що нині ми маємо перше покоління, яке виростає в українській культурі і мові як у головній та визначальній у нашій країні. Я не впевнена, що наше покоління зможе пояснити цим молодим українцям, як це було: шукати себе, вибудовувати самотужки свою ідентичність у дев’яності й ранні двотисячні. 

Я завжди собі нагадую, що за рік до мого народження помер Василь Стус, а на фотографіях із мого першого дзвоника 1992 року я стою в радянській шкільній сукні і в білому фартушку. 

Мій перший клас 1994 року — те саме.

Радянського і російського навколо ще було дуже багато. На цьому тлі молоді люди рухалися до усвідомлення своєї української ідентичності різними шляхами. Я часто повертаюся думками в ті часи й міркую про свій «рецепт». Вважаю, що мені просто пощастило.

Чому?

Як і багатьом у ті роки, мені бракувало середовища, книжок, медіа. У шкільні часи важливим для мене було середовище навколо олімпіад і конкурсів з історії та української мови й літератури — це було коло дітей та вчителів, з якими ми мали спільні теми. 

Другий визначальний у моїй історії пласт — це українська музика дев’яностих. У підліткові роки нам потрібне відчуття інакшості, і мені його принесла українська музика. Я росла в селі, де ніхто не підтримував цих моїх уподобань. Я конспектувала рейтинги «Території А», чекала на виступи нових гуртів у програмі «Не всі вдома». У моїй кімнаті висіли постери з тернопільського журналу «Клас» із «Океаном Ельзи», «Плачем Єремії» та Юрком Юрченком. 

Недавно я подивилася документальний фільм про «Океан Ельзи» і кілька разів під час перегляду плакала від розуміння, через що ми всі проходили. Я усвідомила, як довго в нас не було норми й можливості слухати музику своєю мовою. Я була на всіх показаних у фільмі історичних концертах «океанів». 

З тих самих причин у моїй історії важливі етнофестивалі. У студентські роки я їздила на «Артполе» на Вінниччині, «Країну мрій» у Києві і «Мазепа-Фест» у Полтаві. Ті фестивалі подарували мені багато контактів і знайомств у різних регіонах.

Та найбільше у шкільні часи мені бракувало прикладів, голосів авторитетів. Вони з’явились у Харкові. Пригадую, як в університеті розповідали, що в місті є поет Сергій Жадан і ось він зараз пише свій перший роман — це був «Депеш Мод». У ті роки Сергій організовував багато важливих проєктів і фестивалів, які об’єднували талановитих і творчих людей міста. Значимими для мене були й люди навколо Харківського літмузею, зокрема з великою вдячністю згадую Ольгу Різниченко, яка своїми порадами і вчасно переданими книжками сформувала кілька поколінь у Харкові.

Окремо скажу про Євгена Сверстюка. Ми познайомилися 2005 року, коли я мала з ним погодити верстку його есею в «Березолі». Звідтоді він називав мене «березількою». Мені пощастило мати з ним кілька важливих розмов і у Харкові, і згодом у Києві. Нещодавно Мирослав Маринович, коли я записувала його спогади про Сверстюка, завважив, що Євген Олександрович мав особливий талант формувати людей, особливо молодих, не через масштабні події, а через ось такі приватні тихі розмови, в яких завжди було багато підтримки. 

Як, по-твоєму, можна, говорячи до теперішньої аудиторії, тримати себе в руках і не згадувати про речі, за які сьогодні вже не мусимо боротися, доводячи, що українська нормальна?

Ми всі надто довго живемо в реальності війни, яка не залишає нам можливості для довшої рефлексії. Але час від часу я намагаюся зупинятися і нагадувати собі, як багато змінилося за останні роки. Скажімо, звернути увагу, що зараз ми сидимо з тобою у триповерховій книгарні, де є книжки українською мовою і, напевно, трішки англійською. Чи я можу в це повірити, згадуючи себе у сімнадцять років, коли в харківській книгарні Books, де я згодом знімала програму «Книжковий кошик», було лише кілька полиць з українськими книжками?

Бо ми заради цього й працювали.

Мені насправді навіть не хочеться наголошувати на тих часах. Я радію, що для нинішніх молодих людей українська книжка — це норма, що в них є стільки джерел і можливостей, щоб розвивати, поглиблювати (а не відшуковувати) свою ідентичність. Єдине, на що я далі гостро реагую, — це думка, що українській культурі чогось бракує. 

Століття російської колонізаційної політики щодо нашої культури мають два рівні.

Перший — це рівень заборон, репресій, фізичного знищення наших митців і творів, заміна твоєї культури культурою імперії. Цей рівень ми вже досить глибоко дослідили й вивчили. 

На другому рівні імперія робила все для того, щоб ми не знали себе і мали відчуття меншовартості щодо своєї культури. І ось тут, як на мене, у нас ще багато роботи. Через це й досі можна почути, що нам бракує якихось ідей, що десь у чомусь ми повільно розвиваємося. Думаю, це з нелюбові до себе, від незнання себе. Твоя культура завжди для тебе буде унікальною, бо лише вона може тобі розказати, ким ти є. Усвідомивши це, ти не вдаєшся до оцінок та порівнянь.

«Велика проблема сучасної Полтави — відсутність візії»

Поговорімо про Полтаву й Полтавщину. На рівні стереотипів про мальовничу Україну тобі будь-хто без підготовки скаже, що Полтавщина — це серце країни, галушки і ще всяке різне через кому. Що ти думаєш про цей букет — стереотипи, культурний спадок, і як у ньому досі відлунює вплив Російської імперії та радянського режиму? 

Цінність цього простору і те, що я теж несу за нього певну відповідальність, що є продовженням цього регіону, я усвідомила тільки після 2022 року. До цього я мало пов’язувала себе з Полтавщиною і ніколи не втілювала там жодних проєктів. 

Якщо говорити біологічними термінами, Харків — мій фенотип, а Полтавщина — генотип. І тут ключове — це мої бабуся й дідусь. Мені треба було подорослішати, щоб усвідомити, яким безцінним багатством була можливість виростати в їхньому будинку, на подвір’ї, де до цього жили ще мої прабаба і прадід. В Україні мало родин мають такий скарб. Це центр мого світу: він дає мені відчуття тяглості, якого ми часто на наших землях позбавлені.

Моя дитяча мова — це полтавський суржик. В бабусі й дідуся українська була значно чистішою. Бабуся закінчила лише три класи. Дідусь був освіченіший. Попри те, що вони працювали в системі колгоспів, я ніколи не відчувала, що вони — частина радянського минулого. По-перше, в них обох були в різний час репресовані батьки. По-друге, обоє були остарбайтерами. Це був страшний досвід, але вони згадували про нього як про побачену на власні очі Європу. Дідусь говорив про німців як хороших господарів, і жодна радянська пропаганда не могла цього змінити.

Погляд на Полтаву: без імперських міфів і лінз

Ким ми і наші міста є насправді

Я сформована цими двома людьми і світом, у якому виростала. Там, на їхньому подвір’ї, українськість заціліла як норма — у присутності поруч кількох поколінь, в обов’язковому зв’язку зі старшими, в якійсь намацальній любові до землі і до роботи на землі.

Проте цей рівень усе ж приватний. Якщо ми подивимося на те, як пам’ять цілого регіону фальсифікується російськими руками, що ми там знайдемо?

Глибше усвідомлення всього, що з цим регіоном зробили за століття колонізації, прийшло у двотисячні, в часи «Мазепа-Фесту», на який я їздила з Харкова. Його заснував дисидент і громадський діяч Микола Кульчинський. Познайомившись тоді ближче саме з Полтавою, я зрозуміла, що русифікація і радянізація все-таки менше зачепили сільську Полтавщину.

Звичайно, ключова подія у формуванні імперського наративу Полтави — це Полтавська битва 1709 року, одна зі сторінок Північної війни. Російській імперії було вигідно створити ще один центр свого впливу в Україні, ще один осередок «слави російської зброї» і своєї «перемоги». Звідтоді кілька поколінь українців виростали з пам’яттю про перемогу росіян у цій битві, хоча мали б — з усвідомленням наших великих трагедій біля Батурина і потім біля Полтави. 

Наше покоління також вивчало у школі поему Пушкіна «Полтава», вбираючи у себе саме його наратив і про події 1709 року, і про постать Івана Мазепи. Згодом, уже в студентські роки, Ольга Різниченко почула, що я з Полтавщини, і порадила прочитати «Мазепу» Сосюри.

На початку двотисячних про Івана Мазепу в Полтаві ще говорили як про зрадника. Історію повернення його пам’яті демонструє довгий шлях встановлення пам’ятника авторства Миколи Білика. Ідея створення монумента з’явилась у Миколи Кульчинського ще на початку двотисячних, на нього збирали гроші і в Україні, і за кордоном. 2009 року пам’ятник був готовий, але через проросійські погляди тодішньої міської влади його встановили лише 2015 року. Але й після того його не раз обливали фарбою чи намагалися пошкодити.

Почавши два роки тому глибше дослідження міста й регіону, я запитувала себе, як так склалося, що, з одного боку, є колосальний внесок Полтавщини в українську культуру, а з іншого — такий глибокий вплив русифікації? Для радянської влади було небезпечно розвивати й підсилювати національний та локальний культурний спадок, тому вона не лише насаджувала всім одну культуру імперії, а й намагалася затерти, зробити меншовартісними локальні ідентичності. Саме тому про Полтаву досі існують шаблонні уявлення: галушки, глечики, макітри… Усі ці речі є частиною історії нашої кухні чи народних промислів, але ж вони не охоплюють культуру всього регіону. 

Які історії можна розповісти натомість?

Для мене в цьому доланні меншовартості, незнання себе найважливіше — відновлення тяглості в культурі та історії. Велика проблема сучасної Полтави (але й багатьох інших наших міст), що вона не має візії — розуміння, якою хоче бачити себе в майбутньому. Ключове питання для мене: навколо якого етапу в історії це місто вибудовує свою тяглість, що саме продовжує, будуючи своє майбутнє? 

Працюючи в Полтаві й на Полтавщині, наша команда обрала для себе як точку опори і тяглості межу XIX–XX століть. У цей час у Полтаві жили Олександр, Софія та Михайло Русови, в чиєму домі бували Панас Мирний і Симон Петлюра і куди на Шевченківські дні приїхав із Харкова адвокат Микола Міхновський. Саме в Полтаві у лютому 1900 року він уперше виголосив тези, які згодом стануть маніфестом «Самостійна Україна». Ми недавно ініціювали інформаційну кампанію до Дня Полтави, який нині в межах деколонізаційних політик святкують 29 червня. На частині білбордів у місті ми розмістили фото згаданих творців української державності і додали напис «Тут вимріювали українську незалежність». 

Іншою подією, від якої ми відштовхуємося, є історія відкриття пам’ятника Іванові Котляревському 1903 року. Ця подія зібрала в Полтаві нашу еліту з різних частин майбутньої соборної України. Всі вони приїхали з нагоди відкриття пам’ятника українському письменнику.

Яке стало можливим внаслідок успішного спільнокошту всередині української спільноти.

Ця історія нагадує мені, що наслідки русифікації — це не лише імперські символи на наших вулицях і площах. Вони проявляються і у взаєминах людей, а це значно тонший рівень. Найскладніше, що я для себе відкрила за цей час роботи в регіонах, — це розірваність зв’язків між людьми і брак довіри. Я не в усіх регіонах це зустрічаю. Очевидно, що на це вплинули історичні події. На Полтавщині — розкуркулення, колективізація, Голодомори, довгі часи репресій і утисків.

Тут було б добре поговорити про спільноти як суб’єкти, одиниці, завдяки яким і в яких можливий рух і розвиток української культури. У твоїй роботі добре видно цю орієнтацію на розбудову спільнот. Як ти йшла як культурна менеджерка та журналістка до того, що «громада — це великий чоловік»?

На початку мого навчання в бізнес-школі на MBA була вправа, яка спершу складно далася, я її лише нещодавно змогла виконати. Це завдання написати стратегію свого життя. Не організації, не проєкту, а власного життя на кілька десятиліть уперед. Звідтоді я багато міркувала, що є моєю візією і місією в особистому і професійному житті. Нещодавно я усвідомила, що в усьому, що роблю, мені важливо відновлювати й продовжувати тяглість поколінь у найширшому значенні. А якщо це дорозшифрувати, то це формування зв’язків, об’єднання людей для спільного результату. 

Це було для мене важливим у роки роботи в Українському ПЕН. На цьому будується ідея Премії імені Георгія Ґонґадзе, яку я ініціювала 2018 року, щоб зберігати тяглість в українській журналістиці. Це також стосується моїх книжкових ініціатив, зокрема антології інтерв’ю з письменниками «RECвізити». У межах цього проєкту я намагаюсь відновити полотно української літератури останніх кількох десятиліть. На сьогодні це часовий проміжок від Анатолія Дімарова до Ярини Чорногуз. Найщасливіші миті у цьому проєкті для мене настають, коли я дізнаюся про зв’язки між письменниками різних поколінь, про які я не знала. Приміром, як Дмитро Павличко вплинув на Юрка Іздрика, яку роль відіграла Ірина Жиленко у творчості й житті Наталки Білоцерківець та Оксани Забужко чи ким для Мирослава Мариновича став Борис Антоненко-Давидович. Щоразу, коли мені вдавалося ці ниточки зафіксувати, я мала позачасове відчуття дива: що наша культура триває, проростає, передається далі попри репресії проти неї.

Наталка Білоцерківець: «Вірші нині пишуть в окопах — а потім на небі, серед ангелів, перед Богом» 

Поетка — про «високу поезію», страхи й «померти в Парижі»

І якщо говорити про найновішу для мене інституцію — аґенцію «Терени», — в її стратегії взаємодія вписана як наш культурний код. Найголовніше для нас — створювати платформи і простори для мережування, обміну думками і досвідом. Крім проєктів у межах Полтавщини, ми ініціюємо також проєкти міжрегіонального рівня і незабаром, сподіваюся, будемо більше робити, щоб об’єднувати регіональні культурні інституції в Україні.

В «нульові», коли ми ще були і маленькі, і вже достатньо дорослі, такої візії спільнот не було. Мені здається, масова культура в ті часи була зосереджена на людині, яка сама — не обов’язково самотня, хоча і самотня теж, але сама по собі, одна й одинока. І чеснотою було радше вибиватися зі спільноти, ніж бути одним з багатьох. Тут і радянські травми, але й тодішні автори, які вистрілювали, працювали з цією темою та етикою. Тут хоч Беґбеде, хоч «Бійцівський клуб», усе було про одне. Мені здається, що людині нашого часу було потрібно пройти якусь еволюцію, щоби зрозуміти, що спільнота — це місце сили. 

Бачиш, я можу себе назвати інституційною людиною. Мені вже давно, особливо після 2014 року, нецікаво працювати просто у проєктах. Я хочу долучатися до інституцій і залишати після себе інституції. Тільки в таких умовах я бачу можливості масштабнішого впливу.

Напевно, на це усвідомлення ролі спільнот вплинув Харків. Для мене там завжди було об’єднане творче середовище: коли є потреба в тому, щоби щось зробити разом, там швидко гуртуються різні спільноти. Пригадую це відчуття влітку 2022 року, коли у Свято-Дмитрівському храмі можна було зустріти всіх: митців, військових, волонтерів, культурних менеджерів, викладачів університету. В цьому контексті залишається гідно не оціненим приклад спільноти журналу «Березіль», який існував як меншина, ніким не помічена в цьому місті. Редактори цього журналу стали моїми рольовими моделями, і їхню роботу (чи радше служіння) я прийняла як норму. 

За антитезу маю протилежний приклад. Якось в університетські часи мене викликав на розмову викладач, редактор одного з місцевих видань: газети з кросвордами і телепрограмою, що виходила російською мовою й мала мільйонні наклади. Він почав говорити, що у свої дев’ятнадцять я пішла працювати не туди, де є кількамільйонна аудиторія, а в журнал, «який читає хіба що діаспора». Ця розмова багато що для мене визначила. 

«Я сказала собі, що переїжджаю на Поділ і що хочу саме тут прожити своє життя»

Тоді поїхали в Київ. Що про Київ було незрозумілим, коли ти сюди приїхала?

Маю зізнатися, що до 2022 року я не любила це місто. Мені довго здавалося, що воно перенаселене й розокремлене. Після Харкова, де я всіх знала і мала свою спільноту, Київ складався для мене з різних бульбашок, які рідко перетиналися. Я вже не говорю про те, що інфраструктурно відбувається з Києвом усі ці роки: є відчуття, що місцева влада не любить місто, не відчуває з ним зв’язку і відповідальності за нього. 

Припускаю, з часом довелося зрозуміти, що Київ насправді малесенький, попри всі квадратні кілометри площі.

Раніше в мене була хороша літературна основа для Харкова: я розуміла, як я це місто читаю. Потрібний був час, щоб я змогла навчитися читати Київ. Зокрема через тексти Нечуя-Левицького, Підмогильного, Ільченка, Софії Андрухович. Так само змінюється погляд на місто, коли краще знаєш історію його вулиць і будинків. 

Друга складова пізнання — культурне життя Києва. Тут маю сказати важливу річ: в моїй освіті є велика прогалина — мистецька. До сімнадцяти років я росла в селі без музеїв, тому для мене такою визначальною стала народна культура: рушники, вишиті картини, кераміка формували моє відчуття краси. Потім були Харків і його музеї. Та кількість мистецьких подій у Києві значно більша, ніж в інших містах. Це перевага життя в столиці, хоча мені видається, що масштабні ініціативи мали би відбуватися не лише у Києві та Львові, а в різних регіонах.

І, звісно, в моїх взаєминах із Києвом важливий період Майдану. Після цього досвіду ти інакше відчуваєш місто. Нас усіх прошиває пам’ять про все, що з нами сталося тут, у серці Києва. Вплив 2013–2014 років на київські спільноти величезний. Тут зовсім інший рівень низової ініціативи, швидкого підхоплення справ, об’єднання, довіри. Бо якщо не я, якщо не ми, то ніхто інший цього не зробить. Можливо, я говорю про свою бульбашку, але в Києві я завжди відчуваю, як через потиск двох-трьох рук ми можемо втілити будь-який задум.

Про що ми мріяли 35 років?

Від мрії про холодильник — до мрії про свободу. Від бажання втриматися — до бажання впливати

Але моя любов-до-Києва-назавжди сталася все ж 2022 року. Я вважаю помилкою своє рішення поїхати з Києва у перші місяці повномасштабного вторгнення. Ми з подругою вирішили виїжджати після удару по телевежі на Дорогожичах. Як і всі, ми тоді не знали, що буде далі. Я розуміла, що хочу бути корисною, проте не могла це втілювати у Києві. Але на якомусь клітинному рівні той від’їзд я пережила як відчуття зради свого міста. Ніколи до цього моменту я не говорила про Київ як про своє місто. 

Тому, коли звільнили Київщину, я одразу сіла на потяг зі Львова до Києва. Їздила від району до району, щоб побачити своїх людей, обійняти їх, заходила в ті кілька кав’ярень, які натоді працювали. А ще я відразу з вокзалу сіла в таксі і поїхала на Поділ. Я вийшла біля пам’ятника Сковороді, вже обшитого захисними дошками, ходила порожніми вулицями, підходила погладити будинки і подякувати їм, що вони є, що тримаються. Тоді я сказала собі, що переїжджаю на Поділ і хочу саме тут прожити своє життя. Звідтоді Київ — це також мій дім, моє головне місце прописки.

Як усі ці воєнні досвіди змінюють нас як культурну спільноту? Я тут не пропоную говорити про стійкість та інші кліше. Мені здається, з культурою відбуваються і добрі, і погані речі. 

Не знаю, чи буду багато говорити про хороші речі. Я завжди емоційно реагую, коли за кордоном мене запитують, чи відчуваю я, що в момент великих потрясінь настає renaissance of your culture. Боляче вже від самого слова «ренесанс». Мені важко говорити про наше культурне піднесення, бо воно дається страшною ціною. 

Ми справді переживаємо велике посилення уваги до своєї ідентичності і культури. Людині властиво раціоналізувати те, що з нею відбувається. Тому українцям, які довго зберігали зв’язок з російською культурою, в умовах геноцидальної війни не вдасться уникнути питання, чому вона розпочалася. Зрештою, як давно насправді ця війна розпочалася, які її причини? З питання «хто я у всьому цьому?» починається зацікавлення своєю літературою, історією, мистецтвом.

Ще ніколи раніше українська культура і мова не були головними і формотворчими у нашій країні. Це колосальна зміна. Проте я підтримую тих, хто нагадує, знаючи нашу історію, що не варто вважати ці зміни незворотними. 

А ще — митці не безсмертні і книжки горять.

За останні роки на мене сильно вплинула і впливає втрата Віки Амеліної. Колись, у свій студентський і максималістський період у Харкові, місті розстріляних українських митців, я міркувала про те, скільки всього нам потрібно зробити, щоб повернути пам’ять про цих людей. Скільки наших життів, скільки поколінь має минути, щоб повернути й гідно оцінити всі ці імена? В останні роки було багато обговорень фільмів чи театральних постановок, пов’язаних із нашими 1920–1930-ми: щоб з’явилась масова культура на цю тему, знадобилися десятиліття роботи людей та інституцій, зокрема того ж Харківського літмузею.

Я взяла на себе внутрішню відповідальність за повернення кількох імен в історію нашої культури. Серед них — письменник Григір Тютюнник, досі належно не пошанований.

Я народилася поруч із його Шилівкою на Полтавщині. Сподіваюся, що мені й команді «Теренів» вдасться втілити кілька важливих ініціатив для збереження та промоції його спадщини.

Після 2014-го й особливо після 2022 року я не раз проживала моменти внутрішнього розпачу, навіть розчарування у своїй професії. Я думала, чи нам вистачить сил і скільки треба поколінь, щоб усе не розсипалося, щоб ми все зафіксували, щоб не виникли нові прогалини в нашій культурі. Скільки нам усього треба зробити, щоб усе зберегти, видати, відтворити, передати в музеї і допомогти втілити всі ті плани й ідеї, які не втілять наші колеги й друзі, вбиті Росією. Це відчуття не дозволяє мені говорити про підйом чи відродження нашої культури. Наша культура сьогодні виживає в умовах щоденного геноциду.

А відкриття нових книгарень, інтерес молоді до своїх авторів і митців, книжкові клуби, аншлаги в театрах — це норма. Так просто має бути.

Ми багато говорили про спільноти, про загроженість культури. Як ти працюєш із цим контекстом, створивши власний проєкт «Терени»?

На створення аґенції вплинули кілька факторів. По-перше, відчуття локальної ідентичності як мого генотипу, звідки мої і сильні, і слабкі сторони. Я так само виростала в радянському русифікованому оточенні, і бачу в собі його впливи й реакції на нього дотепер.

По-друге, вперше доїхавши у Полтаву в квітні 2022 року, я була вражена повторенням у цьому місті різних історичних часів. Протягом кількох поколінь багато активних українців залишали цей регіон, і я подумала, як було б важливо, щоб усі, хто має зв’язок із місцями свого народження, далі робили щось для цих регіонів.

По-третє, під час роботи в Українському ПЕН я ініціювала кілька проєктів із поїздками письменників у районні та обласні центри. 2022 року ми розпочали волонтерські поїздки з українськими та іноземними інтелектуалами, зокрема на прифронтові території. Ці поїздки показали мені, як по-різному розвиваються наші області й наскільки небезпечним є зосередження ресурсів і можливостей лише у кількох найбільших містах. 

Ці проблеми мали би проговорюватись на державному рівні, але сьогодні в держави є свій пріоритет — оборона країни, зокрема її культурної спадщини. Тому я вирішила, що спробую знайти інструменти роботи на регіональному рівні. Логічно, що почала з Полтавщини.

У цьому регіоні ми хочемо створити кілька культурних просторів, які зможуть впливати на зміни. Це будуть резиденції та музейні проєкти. Друге завдання — творення спільнот і формування зв’язків. Ми організовуємо навчальні програми для менеджерів культури у межах проєкту «Зав’язь», щоб мережувати людей у регіонах і між регіонами. Ми всі маємо більше одне про одного знати, їздити, досліджувати, щоб масштабувати і власні, і спільні проєкти. Також організовуємо культурно-дослідницькі мандрівки регіонами, щоб показувати українцям із різних куточків країни наш культурний спадок і знайомити з людьми, які змінюють свої міста і села.

«Теренам» виповнився рік. Ми багато зробили на Полтавщині і продовжимо цю роботу, але надалі ставимо перед собою завдання стати об’єднавчою платформою для регіональних культурних інституцій. Ми хочемо знаходити можливості для знайомства і взаємодії на рівні не лише окремих менеджерів культури, а й інституцій.

Наша культурна сфера дуже змінилася після 2022 року. Кажу це зі свого досвіду, тому що до цього організовувала багато ініціатив у регіонах і завжди знала, до кого можу прийти в тому чи іншому місті, щоби щось зробити разом. Повномасштабне вторгнення Росії ці зв’язки розірвало: частина людей пішла на фронт, хтось переїхав. І ось наші міста й регіони опинилися і без цих активних людей, і без підтримки й ресурсів держави. Тому нам потрібно це мереживо зв’язків десь відновити, а десь побудувати заново. 

Я вірю, що у всіх є свій головний ландшафт — той, що постає перед очима, коли ми думаємо про свої місця. У тебе який цей ландшафт?

Ландшафтів буде кілька, бо маю три рівнозначні географічні історії.

Перший, звичайно, полтавський, і він великою мірою відображений і в айдентиці, і в тому, що ми робимо в «Теренах», бо я вважаю ландшафт частиною культурного поля. Довго я поверталася на Полтавщину з боку Харкова, і досі пам’ятаю цю щемку для мене зміну краєвидів. Зараз я частіше їжджу на Полтавщину з Києва, і це відчуття також до мене приходить уже в Пирятині. Коли бачу ці полтавські горби, ці балки, ці поля, мені здається, що всередині мене синхронізуються мої базові налаштування і матриці. 

Якщо говорити про Харків, то там важлива для мене ділянка — дорога від Холодної гори, повз залізничний вокзал і до ріки. Тут проходить Полтавський шлях, який символічно пов’язує два мої рідні місця. Тут Свято-Дмитрівський храм, тут був раніше кінотеатр «Боммер», у якому показували андеграундне кіно, тут кілька улюблених архітектурних пам’яток. 

Якщо говорити про Київ, то, звичайно, це Майдан і простір між Софією та Михайлівським собором. Це простір живої пам’яті. І, звичайно, мій Поділ — набережні й пагорби над Дніпром. Можливо, Поділ мене пов’язує з моїм полтавським ландшафтом. Я не можу довго бути без Подолу і без можливості пройтися вздовж Дніпра у бік Труханового острова, щоб побачити на пагорбах Лавру і наш давній золотоверхий Київ.

Читайте до теми

Павло і його Холодний Яр

«Ми щасливі, що ступаємо в тому ж просторі, де ступав колись Ти»

Донецький степ на київському балконі

Як утрачений ландшафт, відтворений на балконі, нагадує про дім, частину себе й безумовну любов

Кругом вода, за рікою — орда. Волинь

Щоб краще зрозуміти Волинь, ми сіли у човен і рушили в плавні з тими, хто їх найліпше знає