Це аудіо створене за допомогою ШІ
Подвійні дверцята шафи відчиняти небажано. Якщо вже відчиниш, то бажано нічого звідти не брати. Навіть не так: за жодних обставин чіпати нічого не можна!
Щонеділі після прання мама витягала з інших шухляд постіль: салатову з реалістичними ліліями, блакитну з кораблями, помаранчеву з китайськими ієрогліфами. Свіжу, але ж не нову, геть не таку, яку ховали за подвійними дверцятами: білосніжну, мереживну, з китицями по кутках.
Тим часом я дивилася підліткові серіали, де героїні прокидалися на світлій ідеальній постелі — точнісінько такій, якої в нашій родині заборонено торкатися.
Найгірше, що постіль була моя. Так казала мама. Усе в тій шафі — гаптовані покривала, білі наволочки з оборками, підковдри з тонким мереживом, ніким і ніколи не зім’яті простирадла — усе це належало мені. І я знала: потягнися до них — і мамин гнів мене не омине.
Усе це мало дістатися мені лише в день мого весілля. Мама збирала мені посаг. Присягаюся: заради тієї постелі дванадцятирічна я хотіла вийти заміж чимшвидше. Мами я тоді не розуміла.
У будиночок на одну кімнату, що правила за спальню й за кухню, моя мама прийшла з порожніми руками — що, вочевидь, муляло і мамі, і татовій родині, хоч остання й сама не мала чим обдарувати своїх дочок. Зрештою, це були дев’яності з їхньою нестерпною бідністю.
Тож моя мама намагалася зібрати доньці бодай щось від її родини — те, що в новому, заміжньому, житті було б беззаперечно «своїм». Вона відкладала гроші, а тоді на сільських чи містечкових ярмарках купувала все, що здавалося їй красивим і пишним.
Якоїсь миті я виросла — і постіль перестала мене цікавити, а мама зрозуміла: усі ці чашки, і вази, і чайнички — нікуди я це все не заберу.
Лише тепер я усвідомлюю, що мама хотіла не лише подбати про мене, а й потамувати власний, ніким не пояснений біль. Вона хотіла, щоб я не почувалася людиною нізвідки, з порожнього бідного двору, — так, як почувалась вона сама, і як почувалася її мама. Бо остання рідня, яка ще могла щось узяти з дому, втратила спадок з приходом совєтів. І отеперечки мама затуляла всіма тими простирадлами дивних привидів минулого. Можна сказати, «голих-босих» привидів.
А що ж я накоїла? О, що я накоїла.
Мені було років 20, коли я попросила в мами кілька білих простирадл авансом. Мій майбутній чоловік готував нічний концерт на березі Десни, і ми шукали сніжно-білі простирадла, щоб порізати їх і понаписувати на них вірші українських поетів, вивісивши на старих липах, наче вітрила. Мовляв, я ж колись вийду заміж, правда? А коли ж вийду, то робитиму з ними, що хочу, так? Тепер мені соромно, а тоді — мама простирадла віддала і вони справді стали вітрилами.
Водночас ми з мамою знайшли для мене інший спадок. Я тоді звернулася до традиційного співу, до пошуків свого голосу у спогадах про голос моїх предків, і взялася думати про святковий український стрій. І тут, несподівано, найважливішими стали речі, які мама зовсім не планувала передавати мені у спадок, але які відновлювали розірваний зв’язок: прабабусина вишита сорочка з типово чернігівськими червоно-чорними квітками — надірвана, але готова до реставрації, — а також прабабусині плахта й корсетка.
У дванадцять років я б посміялася з порваної вишиванки з грубого і, по правді, неприємного до тіла дешевого полотнища. Та, дякувати Богу, нам не лишається дванадцять років назавжди. Тепер я маю з чого зробити репліку сорочки й передати її далі. Саме цей шмат грубого домотканого полотна став тим фундаментом, з якого я вирішила вибудовувати спадок наново.
Питання спадку — страшенно незручне. У наших предків або більшість усього забрали, або не дали набути. Хто виторгував душу в диявола у двадцятих, втратив усе в тридцятих, а тих, хто пережив тридцяті, наздогнали сорокові. Совєти грабували все: наші родини (де твої родинні гроші?), наші душі (ким був твій дід, колгоспником?), наші ідеї (чому в Україні немає садівничої традиції, де ваші нобелівські лауреати?). І все це відбувалося в і без того нещадному XX столітті, з якого вибратися живим — уже було за щастя.
Меншовартість, яка доймає багатьох українців, тягнеться звідти — від пограбованих і вбитих людей, наших предків, які в кожному поколінні мусили вибудовувати все з нічого, а не множити традицію.
Сьогодні ми — чи не перше за довгий час покоління, яке знову має що передати, ба більше, навіть зачерпнути трохи спадку з минулого. Покоління, якому дістанеться цей спадок, частково вже тут — і от-от прийме на себе країну. Ми ще не знаємо, якою вона стане для них: країною війни чи країною після війни. Що опиниться в руках і на плечах цих людей — матеріально й морально, — значною мірою залежить від нас.
Цей номер ми присвячуємо тяглості поколінь, яку в нас відібрали, і спадку, який ми знов набуваємо і прагнемо передати нащадкам. Ми говоримо про те, що означає бути спадкоємцями великих утрат — спадку без речей, пам’яті без архівів, — і про те, як із цим усім за плечима намагатися зшити тяглість і змінити все заради майбутнього.
Заради майбутнього я кладу в уявну скриню прийдешнього спадку золоті сережки, які одного дня мені подарувала мама мого чоловіка. Їхня родина теж утратила все дощенту. На світлині двадцятих років прадід мого чоловіка сидить на ґанку того дому й підкручує вуса — йому стільки ж років, скільки тепер моєму чоловікові, і вони настільки подібні, що мені аж моторошно. Від жінок однієї з гілок предків чоловіка майже нічого не залишилося. От тільки ці сережки.
Тонкі золоті сережки у традиційній формі півмісяця, які носили кілька поколінь жінок родини. Першою власницею була Галина Хропата-Довгалова, бабуся мого чоловіка. Потім їх носила її донька, тобто моя свекруха, Валентина Хропата-Агієнко. З того вечора ці сережки перейшли мені — Вірі Курико-Агієнко.
Існують ще одні сережки. Золоті — їх мамина сестра подарувала мені на один із моїх перших днів народження. Мама так само ревно оберігала їх від мене до мого 18-річчя. На той час вони вже здавалися мені немодними, тож я забрала їх, але довго не носила.
Тепер, уже дорослою, я тримаю їх у руках як спадок, з яким колись так само увійду до кімнати, як свого часу це зробила мама мого чоловіка.
Моя люба мамо, твоя донька нарешті все зрозуміла.
Усі ці сережки лягають в уявну скриню — поряд із сорочками. І навіть із простирадлами з віршами. У голові ми досі тримаємо велику ідею родинного маєтку, куди приїдуть усі ці речі і який стане не домом, а резиденцією для нашої родини — для всіх її гілок. Прихистком для всіх її привидів.
