Носії відомих прізвищ

Художниця й кураторка Олена Зарецька: «Я мала запізнілий підлітковий бунт проти прізвища та родинної історії»

Дідусь — художник Віктор Зарецький, бабуся — художниця Алла Горська. Подружжя визначало монументальне мистецтво України і стало знаковим для руху шістдесятників.

З дитинства я розуміла, що моє прізвище особливе. Квартиру заповнювали картини, нас оточували друзі Віктора Зарецького, а в художній школі й академії мене завжди запитували, чи я йому родичка. 

Спершу мені було приємно казати, що я онучка художника, — це ніби ставило мене на особливий щабель. Та згодом я зрозуміла, що через це люди інакше ставляться до моєї творчості. Я не мала відчуття незалежності, суб’єктності — головне було не підвести Зарецького. Це мене гальмувало: я була тихою і обережною, аби не зганьбити ім’я. Мені здається, через прізвище мені навіть завищували оцінки.

Мистецький профіль мені трохи нав’язали: бачили, що люблю малювати, і казали — «будеш художницею». Я повірила. Але після навчання розчарувалася і стала адміністраторкою в йога-центрі. Навіть навмисно купила слабкий ноутбук, щоб не було спокуси працювати в графічних редакторах. Жити поза мистецтвом не вийшло — у тому ж центрі я почала займатися дизайном і визнала, що це таки моя професія.

Після 2014-го, коли довкола тривали українізація й боротьба з проросійськими силами, я лишалася пасивною й аполітичною. Зараз розумію: те заклякання й уникнення було запізнілим підлітковим бунтом проти прізвища та родинної історії. Я дистанціювалася від прізвища — і водночас свідомо його трималася, не змінювала в обох шлюбах. 

Свідомо носити прізвище я стала після повномасштабного вторгнення. Тепер без кокетування називаю себе онукою Зарецького і Горської й не картаюся через те, що не дотягую до їхнього рівня. Тільки-но відчуваю цей деструктив, питаю себе: «А чому я маю комусь відповідати? Чому маю зупинятися?». У мене є магічна практика — подумки радитися з Горською і Зарецьким. Вони ніколи мене не зупиняють, зазвичай кажуть: «Звісно, ти можеш! Чому ти взагалі питаєш?» — і шкідливі думки розпадаються на друзки. Це мій лікувальний діалог із тим, що десятиліттями не давало мені внутрішньої опори.

Підприємиці та меценатки сестри Гаврилишин: «Ми працювали з батьком, але колеги не знали, що ми його доньки»

Батько — Богдан Гаврилишин, економіст, громадський діяч і меценат, співзасновник Фонду «Відродження». Один із найвідоміших українців у світі, що поєднував західний досвід із вірою в незалежну Україну.

Христина: У Швейцарії, де ми росли, прізвище «Гаврилишин» було незвичним і важким, бо люди не розуміли, звідки ми. Коли ж я вперше приїхала в Україну 1991-го, то побачила, що тут наше прізвище має вагу, бо воно про Богдана Гаврилишина.

По-справжньому ми зрозуміли його значення, коли батько помер. Його оплакували не лише як людину, а й як чоловіка, який впливав на Україну та зміцнював демократію. Де б я не була сьогодні, хтось каже: «Ваш батько змінив моє життя». І ці люди не знали його особисто. Тож разом із прізвищем я несу його ідеї далі.

Колись тато сказав: «Ти так гарно говорила українською!». А я: «Не журися, тату, як стану такою старою, як усі українці, теж розмовлятиму». Тоді українці справді здавалися мені такими. Підліткою я бунтувала: батько говорив про «солодку Україну», де навіть помаранчі кращі, а я не вірила й кидала мову, хотіла бути як швейцарці. Тоді ми з сестрою хотіли пса, і батько дозволив завести його лише за умови, що говоритимемо з ним українською. 

Коли я востаннє була в Україні, то зловила себе на думці, що помаранчі тут усе ж кращі. І це не лише про них — це про цілу країну.

Раніше я носила чоловікове прізвище — Батрух. Ми з батьком працювали разом у Фонді «Відродження», але не хотіли, щоб когось підозрювали в непотизмі. Приймаючи мене, він написав Джорджеві Соросу, що я його дочка. Ми називали його BH — Bohdan Havrylyshyn, і часом колеги навіть не знали, що ми його доньки.

Подвійне прізвище — Гаврилишин-Батрух — я взяла після батькової смерті, бо це теж моя спадщина. Ще 2014-го батько питав: «Чому ти так мало береш участь у розбудові України?». Я відповідала: «Як помреш, я цим займуся, а поки що це твоя справа». Так і сталося — наша сім’я взяла на себе частину його місії.

Патриція: Вперше ми з чоловіком приїхали в Україну 1992-го. Як і Христина, я не хотіла асоціюватися з батьком, тому взяла чоловікове прізвище — Шморгун. Я відкрила стоматологічну клініку «Порцелян»; чоловік керував великою міжнародною фірмою в Києві. Коли хтось випадково дізнавався, що він зять Гаврилишина, ставлення змінювалося. Інше ім’я було способом уникнути цього.

У 15 років батько привіз мене в Індію на два місяці. Він працював, а я спостерігала за іншим життям і була шокована тим, що сотні тисяч людей живуть на вулиці. Через два роки я почала віддавати частину кишенькових грошей на освіту 11-річного хлопчика з Болівії. Тож головне, що лишилося нам від батька, — це виховання й модель.

Ми з Христиною і братом вагалися, чи продовжувати батькову справу, адже ніколи не займалися фандрейзингом. Але вирішили, що треба, — бо це наша відповідальність. І я повернула собі його прізвище.

Із 1992-го Україна — моя база. Тут усе є: люди, ресурси, освіта — бракує лише інвестицій. Коли почалася велика війна, ми з чоловіком вирішили залишитися: ми знали, що це наше місце. І зараз часто чуємо, як молоді люди йдуть на війну, щоб на неї не пішли їхні діти. Це покоління передаватиме таку спадщину — свободу й незалежність, за які воювало.

Дипломат Дмитро Кулеба: «Прізвище і можливості — це відповідальність, а не благо»

Батько — Іван Кулеба, заступник міністра закордонних справ і багаторічний посол України в чотирьох країнах. Один із тих, хто десятиліттями представляв Україну у світі.

Через те, що мій батько — відомий дипломат, все життя мене супроводжувало двоїсте відчуття. З одного боку — відповідальність, щоб не ганьбити батьків і прізвище. А з іншого — збентеження, що мене сприймають не як Дмитра Кулебу, а як сина Івана Кулеби. Коли я прийшов у МЗС, то зрозумів, що маю не просто працювати, а заслужити повагу до себе як особистості.

Один із моїх перших керівників побачив хвилювання з цього приводу і сказав: «Дмитре, ті, хто хочуть бачити в тобі сина Кулеби, — не змінять цієї думки, що б ти не робив. А ті, хто бачать у тобі особистість, роблять це без додаткових доказів».

І це дуже добре пояснило мені мою реальність.

Як міністр, я жодним чином не звертав уваги на те, чи належить певний дипломат до династії, — я просто підтримував тих, хто добре робив свою роботу. Батьки дають лише старт, і в когось він може бути кращим, у когось гіршим, але зрештою кожен сам повинен доводити свою життєздатність. В охочих продовжувати батьківський шлях мають бути такі ж умови, як і в решти. 

Батьки виховували мене так, що прізвище і можливості — це відповідальність, а не благо. Я не мав повчальних розмов, але бачив те, що вони хотіли мені передати, у стилі життя без понтів. Мені показували: маючи більше, ніж інші, головне — бути такими ж, як вони. Звісно, було відчуття опори: в університеті я міг зосередитися на навчанні й на початках роботи в МЗС теж не шукав підробітків — спершу батьки мене забезпечували, а потім їхня допомога могла стати фінансовою подушкою в разі кризи. 

Хоч мама і, певно, батько хотіли, аби я став дипломатом, ніхто від мене цього не вимагав. Тому в мене й не було протестного духу. Я мав природний інтерес до дипломатії, бо зростав у цьому середовищі і розумів, як воно працює, ще задовго до роботи в МЗС. Думаю, протест міг би виникнути, якби мені говорили щось на кшталт: «Синку, ти носій прізвища і маєш йому відповідати», — але такого ніколи не було. Тож я мав можливість робити висновки самостійно. 

Я добре знав історію родини. Прадіда зі сторони батька депортували до Сибіру. Бабусине життя було поламане, бо вона — донька куркуля; її чоловік повернувся з фронту зламаною людиною, і вони жили з чотирма дітьми у неймовірній бідності. Тато, єдиний серед дітей, вирішив учитися і вибиватися в люди. Тож я усвідомлював тяглість процесу і своє місце в ньому: все своє життя батько витратив на те, щоб піднятися з дна на поверхню, — і я стартував уже з поверхні, міг злетіти над нею. Не зробити цього означало б зрадити батьківський шлях самопожертви і надзусиль.  

Дослідниця Анастасія Примаченко: «Я хотіла, щоб мене любили й цінували за мої вміння, а не здобутки родини» 

Прабабуся — Марія Примаченко, дідусь — її син, художник Федір Примаченко. Одна з найвідоміших українських художниць, чия творчість здобула світове визнання.

У моєму рідному Іванкові до нашої родини завжди прикута увага. У будинку прабабусі в Болотні я ніколи не почувалася як у домі бабусі й дідуся — це завжди був відкритий музей. Ми жили ніби на поличці в магазині: усім було цікаво зазирнути всередину родини Примаченків.

Мені це не подобалося. Десь до 20 років я хотіла, щоб мене не сприймали як праонуку Марії. Хотіла бути просто Настею — щоб цінували за мої вміння, а не за здобутки родини. У мистецькій школі від мене очікували більшого, ніж я могла дати. Після першого заняття я відмовилася ходити, а викладач просив батьків, щоб я бодай рахувалася в школі — бо ж праонука Марії. Апогеєм був день, коли мене поставили на сцену, щоб інші діти мене малювали.

Мене постійно порівнювали з Марією, навіть казали, що я не відповідаю здобуткам родини, коли в мене були погані оцінки. У Києві я побачила, що на прізвище реагують інакше: «Невже ви родичка?». Так я почала розповідати історії про Марію — і зрозуміла, що мені це подобається. Її образ був зрадянщений, ніби прикритий радянською хусткою. А коли її творчість почали використовувати без дозволу родини, я відчула несправедливість і вирішила захистити спадщину.

До прізвища я ставлюся як до своєї історії, яку слід оберігати. Це моя скеля й безпека — але й величезна відповідальність. Я щодня на варті прізвища й готова бути некомфортною для тих, хто хоче використати Маріїну творчість. Іноді думаю: а як би вчинила вона? Тож я шукаю ниточку, яка єднає мене з Марією, — і завдяки їй ніколи не почуваюся самотньою, ніби маю янгола-охоронця. Коли мені погано, беру якусь особливу річ, що дісталася від неї у спадок, і говорю з нею. Тоді чіткіше бачу, що робити.  

Правозахисниця Оксана Покальчук: «Обірваність історії роду підрізає коріння, ніби ми перекотиполе, — але ж ми не такі»

Батько — письменник і перекладач Юрій Покальчук, дідусь — літературознавець Володимир Покальчук. Двоє поколінь, що творили українську літературну традицію — від досліджень Лесі Українки до поезії та прози дев’яностих.

У шостому класі вчителька, почувши моє прізвище, сказала: «То твій батько — український письменник!». Мені було приємно, але так однокласники дізналися, що вдома я говорю українською, і почали мене цькувати. Так я зрозуміла, що моє прізвище особливе.

Батько не жив з нами й багато подорожував, тож бачилися ми рідко. Коли він приїжджав, наставало свято — а тоді він зникав і разом з ним зникало й свято. За нашими телефонними розмовами він написав повість «Озерний вітер». Я усвідомлювала, що належу до певного кола — україномовних, літераторів, репресованих. Але по-справжньому зрозуміла це у 13 років, коли ми вперше поїхали до Львова. Поети, музика, «Плач Єремії», «Мертвий півень»! До того я бачила простий світ, а тут — богема, люди, які не соромляться говорити українською. Найбільше вплинули однолітки — україномовні підлітки. Того літа я вперше потрапила в «Пласт» — і знайшла своїх.

Що старшою я стаю, то глибше розумію, чим були репресії проти моєї родини, — і мені боляче за вибори, які доводилося робити людям, яких я люблю. Але розуміння свого коріння дає мені впевненість: я, ніби дерево, відчуваю корені, на які можу спертися. Обірваність родової історії підрізає це коріння, перетворюючи нас на перекотиполе, — але ж ми не такі.

У тому, якою я є сьогодні, живе частина дідової історії. Попри ув’язнення і страшну бідність, він далі боровся за незалежність і досліджував Лесю Українку — без жодної певності, що бодай хтось це збереже.

Він просто робив свою справу, бо вірив, що вона потрібна. 

Батько хотів, щоб я займалася літературою, і я щиро її люблю. Найкраще було обговорювати книжки з ним: на прикладі персонажів він навчив мене глибоко мислити про іншу людину і бачити в ній те, чого вона сама не розгледіла. Він навчив, що слабший не означає гірший, а підтримка меншості — це сила. Для мене це стало основою життя.

Фахівчиня з лідерства і трансформацій Дзвенислава Новаківська: «Мати корені, на які можна спертися, — це величезний скарб»

Прадід — живописець Олекса Новаківський, дід — архітектор Ярослав Новаківський, батько — архітектор-реставратор Ждан-Андрій Новаківський. Династія, що з покоління в покоління творила українське мистецтво й оберігала обличчя Львова.

Я змалку спостерігала, як прізвище покладає відповідальність на тата, а раніше — на діда, і як вони реалізують спадщину через свої рішення. Прадід переїхав до Львова 1913-го на запрошення Шептицького, щоб створити мистецьку академію й виховувати українські еліти як підґрунтя майбутньої незалежності. Через цей зв’язок — і виховання в домі Шептицького — дід Ярослав був майже сином ворога народу й пройшов штрафбат. Та попри тавро, повернувшись із фронту, він зумів стати головним архітектором Львова: врятував історичний центр від перебудови за київським зразком Хрещатика й дивом домігся, щоб містопланування довірили українським архітекторам. Він же — співтворець герба міста з левом, символу забороненої королівської історії. Цю справу підхопили мої батьки: тато з мамою реставрували площу Ринок, Порохову вежу та «Арсенал».

Але я не росла поміж цих історій: у родині було стільки зовнішніх завдань, що на дітей бракувало часу. Багато й замовчували — через страх, щоб діти не вибовкнули чогось у школі. Тож деякі історії я вже сама розкопала. Це пояснило мені риси власного характеру — як-от бажання масштабувати для інших, а не для себе.

Прізвище Новаківська для мене — честь, я свідомо лишила його у шлюбі і приймаю відповідальність, що лягає разом із ним. Батько робив ставку радше на двох моїх братів, але після його смерті саме я підхопила фонд прадіда і започаткувала проєкт «Новаківський Space». Тоді я краще зрозуміла прадіда як людину, а через це — й себе.

Дослідження роду підготувало мене до 2022-го: ми встигли виїхати з Гостомеля, бо я ухвалила рішення, спираючись на родинні історії про радянську окупацію Львова 1939 року. Це була пряма підказка, яка допомогла врятуватися. Я розумію, як мені пощастило мати ці історії: як коуч, я працюю з людьми, для яких родинні історії радянського часу стали джерелом сорому або взагалі їх немає. Мати корені, на які можна спертися, — це величезний скарб. Але спертися на них я зможу лише тоді, коли удобрюватиму їхній ґрунт.