Макс Кідрук: «Ця абсурдна реальність підставила письменників-фантастів»

Наше перше інтерв’ю з Максом Кідруком відбулося на книжковому фестивалі «Фронтера» два роки тому. Це була розмова двох розчарованих людей: я перестала надавати вагу культурі, а Макс усвідомив, що найтемніші письменницькі прогнози не встигають за реальністю. Ми сиділи просто на парапеті і говорили про фантастику, майбутнє та сірий слиз. Сірий слиз в інтерв’ю не ввійшов. Цього разу нас розділили сотні кілометрів: я — в київській кав’ярні, Макс — у Рівному. Вайфай час від часу зривається, та ми вперто повертаємося до розмови. Говоримо про далеке майбутнє і занепад цивілізації. Про нас теперішніх. Про поворотні точки в кар’єрі. Про четверту книжку циклу «Нові темні віки» — і Макс уперше озвучує її назву. Сьогодні рівно чотири роки від початку повномасштабної війни, і її густа тінь відчувається на всьому, про що розмовляємо.

Я вірю, що люди літератури складаються зі своїх бібліотек. Ти ріс у письменницькій родині, у квартирі, де було багато книжок. Кого тоді читав? Хто захоплював найбільше?

Ми зараз говоримо про пізню радянщину, розпад совка, коли розваг було негусто. У нас вдома не було відеопрогравача, про гаджети ніхто й не чув, тож я міг тільки читати. Книжки найчастіше мені підсовував батько, і він завжди обирав видання для трохи старших читачів. Коли я був у садочку, тато давав мені тексти для молодшого шкільного віку. Добре пам’ятаю першу книжку, яку прочитав самостійно, бо вона мене вразила. Це були «Пригоди Омкая» — про життя хлопця-інуїта на Далекій Півночі. У ранні шкільні роки мене найбільше захоплювала «Бібліотека пригод і наукової фантастики», класика пригодницької літератури: Джек Лондон, Майн Рід, Жуль Верн — для тебе як літературознавиці це, напевне, звучить трохи банально. Та в ті часи я ковтав ці книжки одну за одною. Ще любив Луїса Ламура — це такий собі американський Кокотюха, тільки писав він не ретроромани, а вестерни. За відчуттями було навіть краще, ніж зараз Netflix.

Пам’ятаєш, як відкрив для себе наукову фантастику? Це був момент осяяння?

О ні, цей жанр навіть не був у мене на радарі. Але пам’ятаю інше осяяння, не пов’язане з фантастикою. У років одинадцять батько підсунув мені «Око тигра» Вілбура Сміта. Сміт створив двадцять романів про життя однієї родини у Південній Африці, від перших колоністів і аж до Другої світової — 400 років, покоління за поколінням. До того я читав переважно тексти Майна Ріда і Фенімора Купера, і вони здавалися мені однаковими. А ще ані Рід, ані Купер не зачіпали брудних, дражливих тем, не писали про насильство чи сексуальні стосунки. А от Сміт — так.

Після «Ока тигра» я подумав: ого, можна і так писати? Книжки завжди були моїм улюбленим способом провести час, але тоді зі мною стався справжній злам. 

Фантастика ніколи не була для мене особливим жанром. Я досі, беручись за Шеклі чи Гаррісона, відчуваю, що, з погляду ХХІ століття, ця література якщо не примітивна, то банальна — і за фактажем, і на рівні форми, і в плані персонажів. У підліткові роки я читав усе, що потрапляло до рук, але мене значно більше цікавили реалістичні твори. У якийсь момент я втомився від схожих пригодницьких романів, настав ефект упізнавання. Ти ще нічого не знаєш про арки, тропи, художні прийоми, але вже бачиш систему. Читаєш більше, а кайфу менше — така собі літературна наркоманія. 

Потім у моїй бібліотеці з’явилися Дженніфер Іґан, Кормак Маккарті і Девід Мітчелл. Уяви себе на місці людини, яка все життя читала пригодницьку класику, кримінальні романи, трилери, коротко кажучи, жанрову літературу. А потім їй до рук потрапив Мітчелл, у якого сім історій перетікають в одну, і Маккарті, в якого діалоги без тире й цілі абзаци без розділових знаків. Спочатку переживаєш шок, а потім втягуєшся. Пам’ятаю одну сцену в Маккарті: двоє чоловіків — знаєш, оцей маккартівський типаж напівбандитів — ідуть дорогою з малим хлопаком. Перемовляються і розуміють, що хлопець їм більше не потрібен. Один відводить дитину вбік і пристрелює. Мені було 20 років, дорослий читач, та я пережив справжній шок. Ніяк не міг зрозуміти: як автор це зробив? Пізніше почав збирати видання Мітчелла — думаю, він на сьогодні найкращий стиліст, ніхто не вміє так загортати захопливу історію у слова. А щодо Маккарті… розумію, що до його рівня мені ніколи не дотягнутися.

Твоя любов до Кормака Маккарті проростає з цікавості до Вілбура Сміта?

Гадаю, так. Хоча, звісно, це автори різного рівня. 

Як змінюються твої взаємини з улюбленими письменниками, до чиїх текстів ти найчастіше повертаєшся, до кого в тебе найбільше референсів? Маю на увазі Стівена Кінґа, Майкла Крайтона, Джорджа Мартіна й Девіда Мітчелла.

Ну, до Кінґа у мене немає референсів, хоча очевидно, що він мегазірка. Надзвичайно талановитий, плідний, вправний і загалом крутий чувак, але пише нерівно. Я захоплююся романом «Під куполом» — це перший товстунець, у який я просто провалився. «Кладовище домашніх тварин» чудове, досі відчуваю на карку мурашки, коли згадую, як герой пішов закопувати сина, а той потім повернувся. Що може бути кращим підтвердженням таланту автора, як не реальні емоції, які переживаєш, дивлячись на літери? Налякати в кіно легко, для цього існують стандартні прийоми. А от налякати літерами на папері — геть інша річ. Однак у Стівена є й геть провальні тексти, як-от «Зона покриття» — більш невигадливого роману я не читав. Або «Талісман» — ледь продерся крізь цей твір. 

Майкла Крайтона мені колись порадив мій перший видавець, Микола Кравченко. Я тоді кілька місяців мандрував Близьким Сходом. Завантажив на читалку з десяток романів Крайтона — і всі проковтнув. Саме тоді у мені щось тьохнуло, я усвідомив, що писання — це моє, я здатен заробити цим на життя. Ніколи, навіть проживши тисячу років, я не навчуся писати, як Кормак Маккарті, — це неможливо, я не здатен деконструювати його тексти, мені для цього бракує знань. Я не буду Мітчеллом, не стрибну вище голови. Та можу стати успішним автором, як Крайтон — у нас схожі сильні сторони. А ще я міг розшифрувати Крайтона: перегорнути сторінки назад і зрозуміти, чому певний епізод мене вразив, що автор туди заклав і як цього навчитися. 

Я завжди був задротом, здатним годинами висиджувати над темою, аби в ній розібратися.

Читаючи цікавий текст, я списую цілі зошити — це дає мені змогу бодай імітувати наявність стилю. Я виписую геть усе: фрази, звороти, титри до діалогів. Останнє особливо допомагає писати романи на 900 сторінок, де ризикуєш вдатися до самоповторів. Мітчелл підхльостує мою уяву. Я часто беру якийсь титр, пережовую його, аж поки не витисну щось своє. Це робить мій текст більш стравним і придатним до читання.

Ми з тобою багато говоримо про цеглинки історії, тож хочу продовжити цю тему. Колись ти сказав, що найбільше любиш вигадувати сюжети. У дитинстві часто розповідав історії?

Про це в мене, до речі, є невигадана і неприкрашена історія. Коли мені було чотири, мене перевезли з Володимирця у Рівне і віддали у дитсадок. Мама пригадувала, що коли приходила мене забирати, у групі стояла тиша. Я збирав навколо себе малих і щось їм втирав. Сам я цього, звісно, не пригадую, але звідкись маю образ у голові: маленький лакований стільчик, на якому сиджу, і клаповухі малюки навколо. Виховательки страшенно тішилися можливості передихнути якусь годинку. 

Колись ти сказав, що мріяти на початку 1990-х про те, щоби стати професійним письменником, було чимось, співмірним із божевіллям. Тому, коли дійшло до вибору майбутньої професії, ти навіть не затинався про кар’єру письменника. Якби тобі зараз було сімнадцять, на який факультет вступив би?

Хороше питання. Чесна відповідь: не знаю, але опцій було б більше. У часи моєї юності бракувало письменників, на яких хотілося рівнятися. Звісно, я поважаю Василя Стуса, Розстріляне відродження, наших класиків, але у сімнадцять я шукав рольових моделей, авторів, старших на кілька років, які досягли успіху. У ті часи письменники — це мертві люди зі сторінок підручника, переважно з трагічною долею. Їхнім героїзмом можна захоплюватись, але ж ніхто при своєму розумі не прагне бути закатованим руснею чи померти у злиднях. У сімнадцять письменництво не здалося мені життєздатною кар’єрою. Зсув відбувся, коли я дізнався про Любка Дереша: ого, він пише українською, він твій одноліток і його всюди читають. Другий зсув стався, коли у ранні нульові я побачив братів Капранових на майдані у Рівному. Спочатку подумав, що це крінж: два чуваки продають із кравчучки книжки. Моя подруга тоді купила у них «Кобзар 2000». Та потім я по крупинках зібрав інформацію в мережі й усвідомив, наскільки ж це круто. Вони їздять собі країною і продають книжки з багажника, а мені треба шукати офісну роботу. Якби не було Дереша й Капранових, не було б і мене. Шкода, що я не сказав цього братам, коли Дмитро ще жив.

У сімнадцять я пішов на теплоенергетика не тому, що хотів, а тому, що не бачив інших життєздатних опцій. Навчання мені давалося легко, та я ніколи не згадував тих років із теплом. Це як робота, якої ти не любиш, але вона загалом окей. Якби я обирав зараз, дивився б на Павлюка, Дерев’янка, врешті, на самого себе. Я пройшов би цей шлях швидше. Легко рухатися, коли бачиш когось попереду, ідеш тією самою стежкою і намагаєшся зробити все краще.

Важко йти першому, коли озираєшся — а навколо нікого.

Зараз я точно переконав би себе і батьків, що варто йти за тим, чого хочеш, а не за нелюбою справою, що принесе стабільний дохід.

Ти навчався у фізико-математичному класі, а потім в університеті на спеціальності «Теплоенергетика». Як гадаєш, це вплинуло на твій вибір жанру наукової фантастики?

Власне теплоенергетика нічого не дала мені в плані літератури. Але перші два роки навчання на будь-якій технічній спеціальності — це ґрунтовна фізика, вища математика, основи конструювання машин. Ці предмети привчили мене правильно шукати інформацію і показали, як функціонує світ: чому телефон приймає радіохвилі, як працює ноут і як — машина. Мені пощастило застати покоління викладачів, які тямили свій предмет і вміли викладати. Коли довго длубаєшся у формулах, а потім за кілька днів таки вдається у них розібратися, відчуваєш пролонгований дофаміновий ефект. Університет породив у мені жагу до пошуку нового. Мене викручує, якщо не дізнаюся щось нове щодня.

Ти був аспірантом шведського Королівського технологічного інституту. Розкажи про цей час.

Прекрасний період. Щоправда, мабуть, Шведський інститут, що дав мені стипендію, так не вважає. Я не жартую, коли кажу, що вони оплатили написання «Мексиканських хронік». Підозрюю, якщо хтось перекаже ці мої слова Шведському інституту, мене можуть засудити. 
Швеція — ідеальна країна, де все працює і навіть узимку автобуси ходять за розкладом. Уяви: швед може накинути на себе в мороз легкий жакет і вийти з дому без куртки, бо він знає розклад по хвилинах. Для мене це був цивілізаційний шок — хай як пафосно звучать ці слова. 

У Стокгольмі я жив із мексиканським студентом, який розповів мені про круїзи через Балтійське море, лоукост, коучсерфінг — як подорожувати дешево. Для когось це було б життя мрії: хороша стипендія від інституту, захист, наукова кар’єра — Швеція до такого дуже відкрита. Та я за лічені місяці усвідомив, що все це не моє. Узяв мінімальну кількість курсів, аби тільки не вилетіти, і почав подорожувати, набиратися вражень. У мене була дворічна гарантована стипендія, і за ці роки я мусив написати текст, із якого почалася б моя письменницька кар’єра. Останні пів року в мене був лише один курс, решту часу я за гроші Шведського інституту сидів у Департаменті промислової екології та писав «Мексиканські хроніки».

Пам’ятаєш, як уперше усвідомив себе письменником? Це сталося тоді, коли ти дописав «Мексиканські хроніки»?

О ні. Дуже довгий час — напевне, це можна пояснити з погляду психології — я нікому не казав, що пишу. Знайомлячись із батьками майбутньої дружини, не зміг назватися письменником. Навіть зараз ми перебуваємо у невеликій бульбашці, а тоді вона була ледь помітна. Якщо, знайомлячись, ти мусиш казати: «Я письменник», — очевидно, що ця людина тебе не читала. Письменник — це той, на кого дивляться й кажуть: «О, я тебе читав». Тож тоді я називав себе журналістом, аспірантом у Швеції — ким завгодно, аби не називатися письменником.

Уперше відчув себе автором десь у 2016-му, коли з’явилися такі-сякі гонорари. Я тоді видавався у КСД, і роялті за пів року вистачало на оренду квартири, лишалося заробити тільки на їжу. Передачки від батьків із пиріжками давали змогу не померти з голоду. Ось тоді я вперше усвідомив себе автором. Та моє становище було таким хитким, що все могло піти в інший бік і я шукав би іншої роботи.

У «Мексиканських хроніках» ти пишеш про «велику Мрію, зухвалу та абсурдну, яка, на перший погляд, здавалась нездійсненною, але яка врешті-решт, завдяки безладній суміші віри та впертості, втілилась у життя». Мова про те, що ти завжди хотів побувати у Мексиці. Які ще мрії дитинства чи юності тобі вдалося здійснити?

Найбільша мрія — сидіти тут зараз і говорити з тобою. Не подумай, що це лукавство, я справді не сприймаю все це як даність. Я усвідомлюю власну привілейованість: роблю те, що хочу, і заробляю цим більше, ніж міг би заробити на будь-якій іншій посаді, яка була мені доступна, — це ж дивовижно. Нещодавно ми зняли рілз на тему «Нових темних віків». У ролику мене арештовують за нелегальну поставку теломіду (ліки, які у «Колонії» та «Колапсі» втримують теломери довгими й так запобігають пошкодженню ДНК, — Б. Р.). Впродовж усієї зйомки я постійно думав: бляха, чим я заробляю на життя? З одного боку, це так круто, а з другого, так само тупо. Я ж не роблю нічого корисного, це якісь дурниці — і водночас це моя найбільша мрія, яка втілилася. Так, я йшов до цього все життя, але те, що мені врешті вдалося, — радше збіг, випадковість. Я цього не заслужив: є набагато талановитіші люди, яким не вдалося.

Спочатку ти писав травелоги, потім перейшов на технотрилери і наукову фантастику. Розкажи про цей перехід і вибір жанру.

Відверто кажучи, я не обирав жанрів. Тоді спрацювало звичайне практичне мислення: травелог — це те, з чим я міг зайти в літпроцес. Відеоблоги про подорожі ще не поширилися інтернетом, і я заскочив в останній вагон.

Я не міряю історії жанрами: в тебе або є мурашки, або немає. Якщо історія хвилює і зачіпає мене, є крихітний шанс, що зачепить і іншого.

А що вийде: технотрилер, фантастика, психологічний роман — це вже другорядне. 

Я не сідав за «Нові темні віки» з думкою про наукову фантастику. Просто назбиралося фактів, які я вичитав у нонфікшні: про клімат, політику, потенційну колонізацію Марсу, — і так поступово виросла велика історія. Формально це наукова фантастика, але я не чіпляюся за визначення.

У кожного автора в житті є поворотні точки, коли він розуміє, що виходить на новий рівень. Розкажи про свої.

Перша — це зустріч із Капрановими на площі у Рівному, коли я збагнув: якщо хочеш чогось досягти, мусиш іти до людей і пояснювати, чому вони мають перейматися тим, що ти пишеш. 

Наступна реперна точка — перша платна презентація у готелі «Мир» у Рівному. У 2011–2013-му я їздив у тури, та в мене не було автівки, тож я залежав від волі інших — фондів, організаторів, тієї ж «Коронації слова». Ми тоді почали працювати з Марком Оплачком, і він запропонував зробити у «Мирі» платну презентацію, 20 гривень за вхід. Я одразу відповів: бляха, ніхто ж не прийде. Вирішили спробувати, та на моє прохання поставили 10 гривень за вхід. Прийшло 120 людей, повний зал. Грошей нам вистачило на оренду приміщення і проєктора та поїсти піци після презентації. Ми сиділи у пабі «Три слони», і я усвідомив, що можу більше не залежати від «Коронації слова». 

Потім почав працювати з Еллою Яцутою. Вона допомагала мені із заходами в Луцьку, і якось ми сіли та погодили майбутню роботу. Ми чудово поладнали: наприклад, обоє любимо тупі жарти. Наша співпраця тривала десятиліття, я дуже виріс завдяки Еллі, гадаю, й Елла набула досвіду завдяки мені. Саме Елла запропонувала їздити в тури по сто міст. Цю ідею я також спочатку відкинув, але врешті прийняв. Перший такий тур і став третьою поворотною точкою у моїй кар’єрі.

Між усім цим я познайомився з редакторкою Ольгою Веремчук, і це окрема історія. Гадаю, усі автори-самозванці, тобто люди без фахової освіти, проходять це випробування. У якийсь момент ти вирішуєш, що вже навчився писати, а потім тобі показують, що ти не такий уже й класний. Мій роман «Твердиня» — ненавиджу його — потрапив до Ольжиних рук. Вона відредагувала його олівцем, просто в книжці, і лишила біля помилок наліпки. Видання потовстішало вдвічі, такий собі химерний їжак, що потрапив мені до рук. Два дні я кипів, аж пара з вух валила. Однак навіть тоді, попри весь максималізм і тупість, мені вистачило клепки почати розбирати свої помилки. Так, натоді я вже написав книжок шість, та усвідомив, що ніхріна не вмію і мушу почати спочатку. Досі виписую правки Веремчук в окремий файл, аби не повторювати. Якщо мені одного разу показати, другого разу помилки на цьому місці вже не буде. 

Пізніше з’явилася книжка «Зазирни у мої сни» — фантастичний роман, за який мені не соромно. Тетяна Трофименко в рецензії зазначила, що там немає жодного зайвого слова, і це стало ще однією реперною точкою. Я вклався у текст мірою тодішніх здібностей — і отримав винагородження.

Остання точка — це відкриття власного видавництва. Письменник Мартин Якуб два роки мене довбав, як дятел, із цією ідеєю. Я опирався, бо страшенно боявся рутини — і правильно боявся. Зрештою ми поговорили з дружиною і вирішили спробувати. У січні отримали ліцензію, у лютому почалося вторгнення, і я був готовий ставити на цій ідеї хрест. Поступово стало очевидно, що все це на роки, час адаптуватися. Врешті у листопаді ми повернулися до роботи. Видавництво допомогло позбутися фінансового тиску: тепер я знаю, що моя родина забезпечена, і це дає змогу зосередитися на творчості. Хай скільки часу мені потрібно на наступну книжку, він у мене є. 

А колись ти казав, що професійний письменник мусить видавати на-гора бодай одну книжку на рік.

І я не забираю цих слів: якщо хочеш зробити це професією, одна книжка — то мінімум. Та бувають книжки дуже різного типу. Романи, які пишу я, можливо написати за рік, якщо ти здатен концентруватися впродовж тривалого періоду. Регулярність важлива для постійної присутності в інфополі. Я переконаний: якби не період, коли я поспіль видав перший «Бот», «Твердиню», «Жорстоке небо», другий «Бот», «Зазирни у мої сни», «Не озирайся і мовчи», «Де немає бога», не було б ані видавництва, ані таких презентаційних турів. Розумію, що можуть бути закиди щодо якості тих ранніх текстів, — і з цим не сперечаюся. Та я знаю купу авторів, набагато талановитіших за мене, які були змушені залишити літературу і шукати «нормальну» роботу. А Кідрук, який сім років штампував романи, тягав на горбі рюкзаки з книжками і їздив по всій Україні, зараз дає тобі інтерв’ю.

Гадаю, ти маєш рацію: регулярність і ті тури привабили до тебе величезну аудиторію, якої немає в багатьох інших авторів. Моя колега, що була на твоєму виступі, описала його як ідеально вивірене шоу, де кожна деталь грає свою роль. Як готуєшся до цієї події? Ти сам продумуєш концепцію чи це командна робота?

Зараз я покажу тобі свій робочий стіл (на екрані з’являються слайди з презентації роману «Колапс», — Б. Р.). Презентація ще сира, але я вже у процесі продумування концепції. Спочатку я їздив і просто оповідав про свої романи. Та коли довго розповідаєш історію, починаєш розуміти, на чому зробити акцент, на що люди краще реагують, куди залипають. Наступного разу я помічав тих самих глядачів, що були минулого року. Тоді почав робити слайдшоу — це була повільна еволюція, аж поки я не дійшов до повністю поставленого виступу, від першої до останньої хвилини. Виступ — це окремий вид мистецтва, у ньому мають бути жарти, приховані переходи, прикінцевий панчлайн.

Що більше я підготовлений, що ретельніше продумана структура, то краще реагують люди.

Коли я їжджу країною, бачу реакцію, розумію, що додати, що прибрати, де сповільнитися. В останніх містах це та сама презентація, але ідеально відточена. 

Зараз до туру лишається два місяці, і я вже в окремому файлі розробляю концепцію. Так, виступ стосується книжки, але він мусить сам собою мати цінність. Ти знаєш цю тишу, яка раптом западає в аудиторії у найбільш продумані емоційні моменти? Недостатньо просто зробити слайди, слід ще й ретельно підготуватися. Щодо концепції, анонсів, виступу, то я все роблю сам, до останньої крапки. Так, у нас у «Тамарині» є СММниця, і вона має доступ до моїх соцмереж. Та навіть підпис до вчорашнього рілза з книжкою я придумав сам. Може, колись я найматиму людей рівня коміка Кевіна Гарта, які будуть прописувати мені блоки жартів, та наразі краще за мене ніхто не впорається. До початку туру я проговорюю виступ із дружиною, потім апробую на невеликій аудиторії, аби перевірити, які жарти заходять. А далі вдосконалюю матеріал впродовж усього туру. Тож перша презентація в Києві буде найслабшою, а остання, знов-таки в Києві, найсильнішою. Бо хай як ти готуєшся, однаково презентація в останніх містах краща.

Продовжу тему поворотних моментів. У січні 2022 року ви з дружиною отримали від Книжкової палати ліцензію на відкриття видавництва. Це мав бути початок нової справи, твоя реперна точка. Пам’ятаєш свої емоції рівно чотири роки тому, 24 лютого 2022 року?

Так. Я був просто в цій кімнаті. П’ята ранку, нас із Тетяною розбудила її мама і сказала, що почалася війна, Путін бомбардує Київ. Тоді я подумав: все, моя кар’єра письменника, і тим паче видавця, завершилася. Це зараз ми готуємо 14 тисяч примірників роману «Колапс» за передзамовленням, а тоді я був певен, що це кінець. На щастя, життя показало, що я помилявся. Сьогодні мені непросто все це проговорювати, бо я у привілейованому становищі: люди втратили домівки, рідних, а дехто й життя. Я ж займаюся улюбленою справою, ще й заробляю на цьому. Але тоді, в лютому 2022-го, все виглядало інакше. 

У перший місяць я навіть не читав нічого. Потім узявся за фентезі, на кшталт Роберта Джордана — обирав книжки, над якими взагалі не замислюєшся. Ближче до літа почав спілкуватися з видавцями. Дехто з них розповів, що після першого шокового періоду продажі поповзли вгору і тепер показники вищі, ніж були на піку «єПідтримки». Люди купували українське, хотіли бачити українське. Саме тоді я подумав: може, варто рухатися далі з видавництвом? Та від того моменту минуло ще кілька місяців, поки Таня мене дотисла. 

Є уявлення — можливо, стереотипне, — що автори наукової фантастики ставляться до фентезі дещо зневажливо. Я тут пригадую історію Пітера Воттса, якого на одному конвенті випадково посадили до фентезійників. Він був обурений, але завдяки тій помилці у «Сліпобаченні» з’явилися вампіри. Ти казав, що перевідкрив для себе фентезі уже після початку повномасштабки. Як гадаєш, це пов’язано з ескапізмом і бажанням бодай трохи побути у безпечному світі? Чи з чимось іншим?

Гадаю, за Джордана я взявся саме через ескапізм. Йому притаманна стилістична й сюжетна легкість. У цих текстах немає нічого хитромудрого, але вони створюють затишок. Це справді позбавило мене скепсису щодо фентезі загалом. Далі були Джо Аберкромбі та Брендон Сандерсон. Останній — світобудівник, якому немає рівних. «Хроніки Буресвітла» — це щось неймовірне. Тоді я зрозумів, що жанр не грає жодної ролі. Ти можеш бути поганим письменником і працювати у популярному жанрі, від того твої книжки не стануть класними. А можеш бути талановитим, писати роментезі — і воно буде крутим. Я пишу технотрилери і наукову фантастику, бо не вмію нічого іншого. А Аберкромбі пише фентезі, бо просто обрав цей жанр. Певен, що він був би успішним у будь-якій ніші, зокрема й високій полиці. 

Чи маєш ти амбіції ввійти з циклом в історію літератури, як увійшов Роберт Джордан завдяки «Колесу часу», а Джордж Мартін — завдяки «Пісні льоду й полум’я»?

Хороше питання, але де я, а де «ввійти в історію». Якщо не брати до уваги раннього періоду моєї творчості, коли я був дурником, я людина приземлена. Навіть не знаю, як запевнити тебе, що ніколи не мав такої думки. Що мене хвилює зараз? Мені треба, щоб угорський видавець дав грошей на доброго наукового редактора. І щоб словацький знайшов хорошого перекладача. Ось на що я можу впливати, поки що це мій рівень.

Тоді зайду з іншого боку. «Нові темні віки» почалися романом «Колонія», продовжилися «Колапсом», а зараз ти працюєш над третім томом. Ти вже готовий стверджувати, що це твій опус-магнум, головна серія твого життя?

Абсолютно. Незалежно від того, добра це чи погана серія, мене з нею будуть асоціювати. Минуло вже вісім років від початку продумування історії, і мені потрібно щонайменше стільки ж, аби її завершити. Третя книжка називатиметься «А потім запала пітьма». А назву четвертої знає тільки моя агентка Емма Шеркліф, я ще нікому не казав. Але, добре, тобі скажу. Четверта — «Пісні Аквілона», «Songs of Aquilon» англійською. Емма тоді пожартувала, що назва перегукується з «Піснею Соломона» Тоні Моррісон, але я про це не думав.

Не боїшся втомитися від придуманого світу?

Ні, в жодному разі. Навпаки, мене страшенно дратує все, що відволікає від писання: український тур, європейський тур, розсилання книжок, зйомки реклами. Мені складно навіть описати, який це кайф — повертатися до історії. І, хай це пафосно звучить, я певен, що вона зайде. Якщо нуднувата «Колонія» отримує такі високі оцінки, то третій том точно сподобається. До того ж я усвідомлюю, куди рухаюся.

Наукова фантастика — жанр, який вимагає тривалого дослідження і підготовки. Це споріднює його, наприклад, з історичним романом. Умберто Еко казав, що йому на вивчення епохи потрібно близько трьох років. Скільки тобі треба часу, аби дослідити певну реальність? Наприклад, життя марсіанського поселення у ХХІІ столітті.

Не скажу, бо в мене все трохи інакше. За всю мою кар’єру ще не було жодного випадку, коли я щось придумав, а потім почав копати під це фактаж. Я просто багато читаю, наприклад, про Марс, — і в якийсь момент із цього починає щось проростати. Це постійний процес, ми говоримо про роки читання. Коли я починаю величезну сагу, мушу розуміти, що буде наприкінці, що з цього виросте. Лише одного разу я прицільно шукав інформацію для «Колонії» — про двонаправлені промотори в бактерійній ДНК. Тоді мені знадобилася консультація біологині Оксани Півень. 

Ти називав однією зі своїх сильних сторін максимальну реалістичність текстів. Досягаєш її завдяки читанню нонфікшну на певну тему?

Спочатку я поясню, що для мене означає реалістичність. Коли текст трохи постояв, ти від нього дистанціювався, перечитав і в тебе не виникло відчуття крінжу — оце реалістичний текст. Це стосується і фактажу, і діалогів, і сюжету. Я можу годинами прокручувати діалог у голові, аж поки він не починає звучати некрінжево. А ще у тексті є містки, переходи між важливими моментами, і їх треба зробити якомога менш помітними, аби більшість читачів не зауважили, що я трохи зашпаклював розриви у фабулі. Десь підрізати, підшліфувати, поки текст не звучатиме нормально, — це і створює відчуття реалістичності, коли люди вірять у фактаж та в персонажів. Деякі розділи скорочую вдвічі. Так, розумію, як це звучить від чувака, що написав 900-сторінкову книжку.

Описуючи лінійку свого видавництва, ти казав, що не береш «гарячі пиріжки» і «супербестселери». Основна ваша лінійка — якісний нонфікшн, зокрема природничі науки. Хто добирає книжки? Тільки ви з Танею, чи є ті, до чиїх порад ви дослухаєтеся? Якщо астрофізик Ніл Деґрасс Тайсон скаже: «Класна книжка», — звернеш увагу?

Добираємо тільки ми. Я часто нишпорю мережею Goodreads, це для мене форма релаксу. Там до кожної книжки є рекомендації схожих видань — і цією спіраллю можна спускатися далі й далі. Крім того, нас засипають новинками літературні агенти. Та я не буду приховувати: більшість текстів — це ті, що були потрібні мені для фактажу «Нових темних віків». Так, ми видали «Перше світло» Емми Чепмен про найдавніші безметалічні зорі, що складалися з водню та гелію. Мені потрібна була ця інформація для «Колапсу», де є така зоря. «Незліченна кількість найпрекрасніших форм» Шона Брендана Керролла — книжка про гени, які визначають загальні принципи вибудовування тіл тварин. Моя рука та кінцівка мухи відрізняються, але гени, які запускають побудову руки та лапки, ті самі. Хто прочитає «Колапс», зрозуміє, навіщо мені був Керролл. Я не був у космосі, тож усю інформацію черпаю з книжок.

Сьогодні ти обереш почитати українську книжку чи перекладну? Чи все залежить від автора й теми?

Це ніколи не впливає на мій вибір, як і гендер чи національність. Найчастіше я видаю те, що мені знадобиться в роботі. Наприклад, книжка «Динозаври. Останні дні» трансгендерної авторки Райлі Блек містить цінний фактаж для третього тому «Нових темних віків», тому вона вийшла у «Бородатому Тамарині».

Раніше ти казав, що аудіокнижки й електронні видання «призначені для людей, що не наважуються читати паперові книги». Але з того часу на сервісі «Абук» з’явилася аудіоверсія «Колонії» в озвученні Дмитра Бузинського. Ти полюбив аудіоформат?

Ні, аудіоформат — досі не моє, однак я радію, що аудіоверсію «Колонії» купують так добре. Я не здатен сприймати інформацію на слух так само, як сприймаю друкований текст. Я прискіпливий читач, люблю, коли в голові вибудовується яскрава картинка. А коли слухаю, можу відволіктися і щось пропустити. Коли ти не впливаєш на темп викладу, сприймати складніше. Втім, «Абук» роблять чудову роботу. Просто зараз вони працюють над аудіоверсією «Колапсу».

Я більш ніж згодна з тезою, яку ти часто повторюєш: на чистому натхненні далеко не заїдеш. Де ти знаходиш ресурси на такі тривалі проєкти, як «Нові темні віки»?

Я справді не вірю в натхнення, принаймні у прозі. Натхненне продумування фабули триває кілька тижнів, а написання тексту — це тисячі годин роботи, роки праці. Фізіологічно неможливо підтримувати нервову систему у збудженому стані так довго. Моя формула проста: я справді люблю писати.

Ніщо не приносить мені більшого задоволення, ніж писання.

Я знаю, що десь наприкінці на мене чекає дофамінова насолода. Лишіть мене самого, дайте ноут, нотатки, книжки — і я буду найщасливішою людиною у світі.

Ти казав, що часто обираєш книги візуально: якщо всередині є карти, схеми, цікавинки, видання красиве, ти його можеш узяти, навіть не знаючи імені автора. У «Бородатому Тамарині» саме ти куруєш розробку обкладинок. Як ти оцінюєш український книжковий ринок на візуальному рівні? Мені здається, що ми суттєво змінилися за останні 15 років. 

Звісно, якщо порівнювати з 2011 роком, це небо і земля. Але ми все ще не на рівні польського чи німецького ринків. На Краківському книжковому ярмарку я міг годинами залипати на видання. Видно, що у видавців більше грошей. Та, гадаю, це відставання з часом зникне, коли у сферу підтягнеться молодь. 

В одній з наших попередніх розмов ти сказав: «Фантастика завжди говорить про нас сьогоднішніх». Наостанок спитаю, які ми нині і що з нами відбувається?

Чесно? Ми в дупі, і буде ще гірше. Навіть не уявляю, як майбутні історики назвуть цю хаотичну епоху. Ця абсурдна реальність підставила нас, письменників-фантастів. Уяви, що у 2018 році я видаю роман про майбутнє. У ньому американське Міністерство охорони здоров’я очолює антивакс, а ФБР — прихильник теорії змови. Ще й президент каже нації по телебаченню — і то без жодних доказів, — що парацетамол — це зло. Що подумали б читачі про такий текст?

Що ти алярміст?

Ні, що це маячня. Я мав би бути алярмістом, але коли нині визираю у вікно, розумію, що мої тексти не дотягують до реальності. Думаю, ми лишаємося мавпами з тупими тваринними пориваннями, що їх ледь стримує тонкий шар кори. Ми з тобою — щасливі представники тваринного світу, бо застали невелику флуктуацію в історії цивілізації — найбільш мирний і комфортний час існування людства. Коли середній рівень IQ найвищий, як і середній рівень достатку. 

Попереду нас чекають темні віки. Можливо, це надто похмуро й по-алярмістськи, та цей занепад не перший в історії. Згадай Римську імперію з її битвами 160 на 100 тисяч вояків, з колісницями і важкою піхотою. А тепер перемістімося на тисячу років, коли данці намагаються підкорити Британські острови. Як це виглядає? Тисяча мужиків із сокирами всіх порубали і зайняли територію. Очевидно, що цивілізація дещо занепала. Схожий процес бачимо й зараз: поширення невігластва й популізму, вичерпання технологій і політичні пертурбації. Певен, що далі нас чекає економічний спад. Ми чомусь уявляємо собі шлях людства як прогрес, експоненту, однак немає жодного фізичного, біологічного чи еволюційного закону, що гарантував би постійний розвиток. Ми з тобою щасливчики, бо застали найкращі роки. Попереду — падіння у прірву.

Де тоді брати надію?

Не знаю. Я скептик-раціоналіст, у Бога не вірю, тож намагаюся триматися за кожну позитивну дрібницю. Немає ніякого завтра. Якщо мені не окей зараз, завтра не буде краще. Варто шукати маленькі радощі щодня. Прокинувся, а за вікном сяє сонце? Подивися у дзеркало і запам’ятай цей момент. У цьому весь сенс.