Артем Албул: «Я не той, хто розповість, як усе влаштовано, а той, хто хоче розібратися разом з вами»

З Артемом Албулом ми познайомилися років сім тому на лекційній події, присвяченій Нобелівській премії. Він вів той івент: вдало і нестереотипно жартував про науку як людина, яка знає, що говорить, а ще добре імпровізував і не спрощував складного фактажу. Тоді спільні друзі розповіли мені про канал «Клятий раціоналіст», де Артем розвінчує псевдонаукові міфи, розповідає про відкриття й аналізує новини у світі науки. Артему вдалося стати тим, ким я мріяла бути у дитинстві, навіть не знаючи назви цього фаху, — популяризатором науки. Кожна зустріч із ним — як свято. Тільки цього разу між нами лежав диктофон.

§§§

[Це інтерв’ю створено завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся зараз!]

§§§

Одразу зізнаюся, що мені трохи дивно говорити з тобою під запис, але уявімо, що це звична розмова, просто все сказане я використаю проти тебе. Ти народився у невеликому селі Вознесенське Миколаївської області. Розкажи про своє босоноге сільське дитинство. Пас ягнята за селом? 

Ягнят не було, але худобу вдома тримали, і багато. Це породжувало чимало зобов’язань, виконуючи які, я мав шанс зануритися у свої думки. Моє дитинство пов’язане з роздумами, гадаю, це вплинуло на моє зростання. Батьки підтримували, але ні до чого мене не підштовхували. На всі запитання намагалися відповісти, забезпечити доступними джерелами — як уже могли. Мої перші спогади трохи дивні як для дитини: мені шість-сім років, я просто ходжу і думаю. 

Про що?

Про те, як працює світ навколо. Чому небо синє, а трава зелена, чи розуміє мене мій пес. Я часом вів із ним розмови, на кшталт: «Нас зараз ніхто не бачить, якщо розумієш мене, кивни». Тобто від самого дитинства я намагався перевіряти гіпотези. 

Твоя мама — вчителька української мови, бабуся й тато — теж із педагогічної сфери. Як тобі було зростати у вчительській родині?

Складно сказати, бо я не знаю іншого. У багатьох моїх однокласників хтось із батьків працював у школі, тому для нас це було звичною справою. Школа плавно перетікала в сім’ю, а сім’я — у школу. Пам’ятаю смішний випадок. Мій тато викладав ДПЮ, і якось ми всім класом запізнилися на його урок. Батько написав кожному зауваження у щоденнику, під яким мав обов’язково розписатися тато учня.

Я приходжу додому, а він з іронією питає: «Ну, що там у школі?».

Те, що мої батьки викладачі, я сприймав не як привілей, а як зобов’язання. Бути вчительським сином означало більшу увагу до дисципліни й успішності. У мене не було мети закінчити школу із золотою медаллю, але здавалося логічним докласти зусиль в останніх двох класах. Втім, моя золота медаль у житті мені не дуже допомогла.

Що ви робили у вільний час у родині? Які книжки й фільми з дитинства ти пригадуєш?

Батьки бачили мою зацікавленість у пізнанні, тож удома ніколи не бракувало енциклопедій — ані старих, ані новіших, які купували саме для мене. Чомусь одразу пригадую дві з них: про космос та про корінні народи Америки. Як бачиш, діапазон тем широкий. 

Я зростав не в такому цифровізованому суспільстві, як зараз, і до мене доходила інформація з різних джерел. Тоді у моє життя прийшла псевдонаука, це пов’язане з однією історією. З п’ятого класу у мене був поганий зір, і я носив окуляри. І от у когось у селі з’явився диск про відновлення зору за методикою Володимира Жданова. Ми тоді не знали, що це альтернативні методи лікування, та й анатомія ока від Жданова теж альтернативна. Надивившись цього псевдонауковця, я пішов до вчительки біології розказати, що в підручнику хибна будова ока, бо ж у Жданова геть по-іншому. На жаль, вона була настільки завантажена, що не змогла приділити мені увагу й пояснити, наскільки я помиляюся. Тож я пішов із хибним уявленням про будову і функціонування ока та переконанням, що сам винен у власній міопії. Наступні кілька років думав, що замало роблю вправ від Жданова, аби виправити ситуацію. До речі, його поради були вкрай дивні: наприклад, він пропонував закрапувати в очі мед.

Якщо не помиляюся, за допомогою меду у давнину бальзамували тіла — так вони ставали муміями.

Атож. Пощастило, що цього я не робив. Була й інша класика псевдомедицини: дванадцять лікарів в одному кабінеті, які ставлять тобі діагноз, а потім за допомогою електропунктурної діагностики «виводять із тіла шлаки» — таке я проходив. Пізніше з’явилися дві газети, які цілком складалися з конспірологічних статей. Та в одинадцять років ти не знаєш, що таке конспірологія, і не відрізняєш її від адекватної інформації. Там я прочитав про кінець світу, що мав настати у 2012-му, фатальні вибухи на сонці, планету Нібіру, рептилоїдів — останні досить рано прийшли у моє життя. Мені завжди було цікаво дізнаватися щось нове, я був спраглий знань. У такому віці все впирається у те, чи є люди, які можуть тебе спрямувати у правильний бік, навчити перевіряти інформацію.

Ти розповідав, що у дитинстві тебе оминула попкультура. Як так сталося?

Вона оминула мене рівно тому, що доступ до мережі був обмежений: інтернет у мене з’явився лише в університеті, навіть не на першому курсі. Я не обирав, яку музику слухати і які фільми дивитися. Все потрапляло до нас на традиційних носіях завдяки обміну із сусідами.

Так мій музичний смак сформував один-єдиний диск, який віддала сусідка.

Я перекинув ті сто пісень собі на телефон — і це для мене довго була вся музика, яка існувала. Ще була передача «Музична вітальня» на регіональному каналі, де можна було передати вітання і попросити ввімкнути конкретний кліп. Ось і всі джерела моєї музичної освіти. 

З фільмами була аналогічна ситуація. Пригадую, як уперше подивився «Гаррі Поттера» і не міг зрозуміти, чому всі обговорюють це неякісне кіно. А то була екранка, записана чиїмись тремтливими руками у кінотеатрі. Моя цифрова грамотність була на такому рівні, що я не зрозумів: проблема не у фільмі. 

Які пісні були на тому диску?

Кілька пісень «Black Eyed Peas», «Pussycat Dolls», здається, ще Джастін Тімберлейк. А ще «Бумбокс» окремою папкою «Family Бізнес» — так я дізнався про концепцію альбому і послухав його від початку до кінця. 

В одному з інтерв’ю ти сказав, що в дитинстві розмовляв говіркою свого села, як і всі навколо, тобто це було однорідне мовне середовище, але згодом у місті все змінилося.

Так, село завжди було україномовним, однак у нас був нав’язаний комплекс меншовартості: свою говірку ми некоректно називали суржиком. Покидаючи межі села, люди переходили на російську. Це цікавий циклічний процес: одинадцятикласники випускаються, їдуть у велике місто навчатися, починають розмовляти російською, а потім повертаються у село. Їхня російська завжди викликала сміх та кепкування: а ти що, тепер городський, тепер уже «по-русскі»? А потім ти сам проходиш цей шлях: покидаєш комфортне мовне середовище, опиняєшся у новому і на тебе тисне оточення. Я не одразу перейшов на російську в місті, тримався доволі довго. Але потім до цього підштовхнула і сценічна діяльність, і дівчина, яка мені подобалася. Якось вона запитала: «А ты нормально будешь разговаривать?» — і я перейшов. Бажання сексу перевершило мовні принципи. Певний час я прямував хибною стежкою, а потім повернувся до української ідентичності. Тобто в мене стався процес не українізації, а реукраїнізації.

У сімнадцять ти переїхав із села, де мешкало під тисячу людей, до Миколаєва, обласного центру. Як змінилося твоє життя і яким ти пам’ятаєш Миколаїв того періоду? 

Звісно, зараз я бачу його меншим і менш загрозливим. А тоді для мене це було величезне кам’яне місто, що тиснуло зусібіч. Я був єдиним відмінником у класі, єдиним медалістом — і це додавало відчуття унікальності, що миттю зникло в університеті. Пізніше завдяки уважному ставленню кількох викладачок — не певен, що вони це робили навмисне, просто приділяли увагу всім, — я відновив віру в себе і власні сили. Зрозумів, що не гірший за інших зі своєю підготовкою. Зрештою ввійшов у студентське самоврядування, став старостою групи, у другому семестрі отримав підвищену стипендію. На цьому закрив для себе академічний челендж, і в мене змінилися пріоритети. Навчання відійшло на другий план, та я і далі брав активну участь в університетському житті.

Миколаїв моєї юності — це зросійщене місто. Навіть на моєму факультеті української філології деякі викладачі на перерві говорили російською. Так, були й принципові, які і нам робили зауваження, але таких була меншість. Середовище російськомовне, сфера обслуговування російськомовна — все це тисне, і ти хочеш не привертати зайвої уваги тим, як звучиш. Зараз Миколаїв у цьому спрогресував: українська звучить усюди, де має звучати за законом. Та й в особистому спілкуванні, як я помічаю, стало краще.

Зараз ти багато розповідаєш про природничі науки. Однак за освітою ти філолог, як і я. Як ти опинився на філологічному факультеті Миколаївського національного університету імені Сухомлинського?

Коли ти випускник сільської школи й інформації обмаль, у тебе небагато опцій. Обираєш те, про що чув, що знаєш від батьків чи випускників попередніх років. Я пішов за маминою лінією: мама закінчувала ту ж спеціальність на тому ж факультеті. За компанію подав з однокласником заяву ще й на факультет фізичної культури, а також на кілька спеціальностей у Чорноморський університет імені Петра Могили, зокрема на комп’ютерну інженерію та комп’ютерні науки. Але я жодної хвилини себе там не уявляв.

Ким мріяв стати в юності?

Довгий час у мене були складнощі із самою концепцією мрій. Я не міг сформулювати свої уявлення про майбутнє у форматі мрії. Радше йшлося про мету: закінчити університет, а потім повернутися в село і працювати у школі або ще десь у своєму селі. Не тому, що я принципово хотів пов’язати майбутнє із селом, а від незнання інших опцій. На четвертий місяць навчання я вже усвідомлював, що в село не повернуся, бо для мене буде більше способів реалізуватися у місті. 

В університеті ти писав курсову про «Записки кирпатого Мефістофеля» Винниченка. Головний герой тексту — трикстер-спокусник, харизматичний і водночас неприємний персонаж. Чому ти обрав цю книжку і цього героя?

Все дуже просто: я обирав не книжку, а тему. Мене зацікавила наративна складова художніх творів. В університеті була хороша викладачка, що курувала роботи з цієї теми. «Записки…» мені пасували, бо у цьому романі часто змінюється наративний підхід. Не певний, що я знав цю книжку до того, як почав із нею працювати. 

З чого почалася твоя цікавість до науки? Пам’ятаєш авторів, завдяки яким ти захопився цією сферою?

Це трапилося вже після мого активного сценічного періоду, КВК і стендапу. Тоді я натрапив на шоу QI зі Стівеном Фраєм. Це вікторина, де ведучий та гості розвінчували наукові міфи і жартували — іноді на межі дозволеного. Тоді я зрозумів, що багато відомостей, які я накопичував протягом життя, викривлені й неправдиві. Іронічно, що тепер я усвідомлюю: багато відомостей з QI теж не цілком коректні, наприклад, надміру спрощені — це все ж розважальна передача, а не академічне обговорення. Втім, саме QI подарувало мені відчуття, що слід частіше підважувати речі, в які віриш або які нібито знаєш.

З’явилося бажання перевіряти факти, а за кілька років на лекції від проєкту StopFake я дізнався нове для себе слово — фактчекінг.

Далі почав цілеспрямовано шукати перевірений контент: наукпоп, а не рандомні картинки із захопливими фактами без жодних джерел. Пізніше я дійшов до науково-популярних книжок, а потім і наукових статей. Що глибше досліджуєш питання, то ближчий ти до першоджерела. В якийсь момент я накопичив досить відповідей, знань та фактів і вирішив спробувати донести їх ширшій аудиторії.

Думаю, тобі допомагає це робити сценічний досвід. В університеті ти грав у КВК. Чим був для тебе гумор тоді і чим є сьогодні?

Тоді гумор був для мене способом творчо реалізуватися, виступати на сцені, а я це любив ще зі шкільних років. Якийсь час ми дуже серйозно ставилися до КВК: зробили, фактично, збірну Миколаєва, їздили грати в інші міста. Це не назвеш професійною діяльністю, бо ми не заробляли, а лише витрачали. Та я намагався ставитися до цього серйозно. Моєю метою було не просто смішити людей, а й шукати нові художні прийоми. Не кажу, що в нас виходило, адже ми були молоді і не дуже досвідчені. Зараз я розумію, що нашою основною проблемою була вторинність: ми вчилися робити гумор на основі такого самого гумору, КВК — на основі КВК, тоді як попередні покоління гумористів училися на інших типах комедії, як-от британські гумористичні шоу. Я відчував цю вторинність і поволі почав відкривати для себе британські передачі, зокрема і QI, що привела мене до популяризації науки. Сьогодні люди, яким я не подобаюся, у коментарях часом пишуть: що цей тамада може знати про науку. Хоча я ніколи не був тамадою, а от ведучим весіль — так. 

Поговорімо про цей період. До «Клятого раціоналіста» ти вів весілля, а ще ефіри на телеканалі «UA: Миколаїв». Розкажи про цей час.

Це був активний період переходу в доросле самостійне життя. Закінчилася студентська історія, і треба було якось заробляти на існування. Це була непогана робота, і з часом ми стали, напевне, найкращими ведучими міста. Їздили півднем України, до Львова й Києва проводити події. До певного моменту мені було цікаво, а потім стався застій. Ми знайшли ідеальне поєднання активностей, досконалий формат, тож кожен наступний івент повторював попередній. Те, що збоку здавалося творчістю, імпровізацією, стало рутиною, яка мене пригнічувала. Втім, роботу ведучого було непросто покинути: непогані гроші, стабільність. Все зрештою змінив ковід. Я тоді вже вів свій ютуб-канал, відпрацював перший період на телеканалі «Миколаїв», який тоді ще не був філією «Суспільного». З початком пандемії івент-сфера застигла на невизначений час, і це перевело мене у режим фултайм-ютубера.

Ти заснував свій канал у 2017-му, тобто кілька років поєднував популяризацію науки і роль ведучого. Як тобі давалася ця майже бетменівська дихотомія: вдень ти розповідаєш про наукові міфи, а ввечері ведеш чийсь ювілей?

Це було дуже дивно. Відчувалося як поєднання непоєднуваного, два окремих життя. Кілька років я намагався зробити все можливе, аби одне моє життя не перетиналося з іншим, бо це були дуже різні мої «я». Один жартує до публіки, яка їсть і п’є на чиємусь святі, а інший розповідає зацікавленій аудиторії про вакцинацію. Це мене виснажувало, ніби я маю альтер-еґо, яке не те щоб приховую, але відокремлюю від свого життя. Спроби втримати межу вимагали багато сил. Івент-сфера вже не приносила задоволення, через що розкол глибшав. Я знав, що рано чи пізно покину роль ведучого, розумів, що це точно не справа мого життя. Ковід допоміг зірвати цей пластир набагато різкіше, ніж це сталося б за інших обставин.

Коли ти почав займатися популяризацією науки, не було спокуси здобути освіту у сфері, що дасть змогу ґрунтовно розібратися бодай у частині цих питань? Наприклад, закінчити факультет біології?

Я кілька разів думав, як ставився б до тем, які досліджую, якби у мене була природнича освіта. Гадаю, мені як популяризатору допомагали наївність і дитяча зацікавленість у речах, які студентам біофаку видавалися б звичними. А ще я точно пам’ятаю себе таким, який не знав усієї цієї інформації, — і це важливо. Іноді може здатися, що базові знання, які є в тебе, є і в решти, і це заважає якісно пояснити людям складніші концепції. Звісно, брак такої освіти ставить вищі вимоги до того, аби я розібрався у кожній темі. Я ніколи не позиціонував себе як фахівця, і це завжди зчитується з інтонації на моїх відео. Я не той, хто розповість, як усе влаштоване, а той, хто хоче розібратися разом із вами. Звісно, ця інтонація також сформувалася з часом.

У перших відео я ніби намагався переконати глядача і себе, що таки розібрався.

Навмисне ускладнював, вставляв терміни, аби продемонструвати, що, взагалі-то, розуміюся на тому, що кажу. І це не найкращий підхід до популяризації науки.

Повернімося до початку твого каналу. Колись ти сказав, що Клятий раціоналіст — це Артем Албул, який добре підготувався. Як усе починалося? Як з’явився цей образ?

Я не вважаю Клятого раціоналіста окремим образом, це я, Артем, у межах ютубу. Я ніколи не намагався наділити Клятого раціоналіста рисами, яких у мене немає, нічого не придумав навмисне заради образу. Всі мої світоглядні підходи і цінності, все, у що вірить Артем Албул, властиве і Клятому раціоналісту. Очевидно, що з часом у мене з’явилися інтонації, які друзі називають «голосом Клятого раціоналіста». Коли у побуті треба пояснити якусь наукову штуку, звучить цей голос, і вони такі: «О, включився Клятий раціоналіст!».

Почав знімати відео у 2017 році. Спочатку спробував інстаграм, але швидко зрозумів, що це не моя мережа, мені комфортніше у довгих форматах, — і перейшов на ютуб. Намагався робити якісний контент і на рівні викладу інформації, і на рівні картинки. Тоді вже були впізнавані україномовні блоги, однак технічно ми дуже відставали. Мені ж від самого початку було важливо зробити все настільки якісно, наскільки це можливо у квартирі з жахливими шпалерами. 

Яким тоді був український ютуб?

Дуже сімейним. Майже не було людей, які займалися ютубом як основною діяльністю. Всі працювали на звичайних роботах, а у вільний час створювали контент і ділилися з глядачами, які вже тоді свідомо робили вибір на користь україномовного контенту. На рівні переглядів ішлося про дуже скромні показники. Канал, що мав більш як 10 000 підписників, вважався величезним, його можна порівняти із сьогоднішнім каналом з півмільйонною аудиторією. Окремі ютуб-канали вели медійні люди, які могли щось заробити зі своєї медійності. А ті, хто не мав медійного впливу і не світився на телебаченні, не міг розраховувати на монетизацію. Також не існувало рекламного ринку: наші бренди не розглядали ці майданчики як місце для реклами. Пам’ятаю, як роки за три кілька брендів почали звертати увагу на український ютуб — так з’явилися якісь гроші. У всьому цьому відчувався непрофесійний, але щирий вайб, адже справою займалися лише ті, що горіли своєю ідеєю, — 30–40 людей, що творили контент, який самі хотіли б споживати. Всі мріяли розвивати український ютуб, але впиралися в реалії обмеженої кількості глядачів та конкуренції з боку російськомовного ринку. Міфічний розвиток українського ютубу довго був темою всіх мемів. А потім пішла хвиля, друга — і нарешті дійшло до теперішньої ситуації.

Коли ти вперше усвідомив себе популярним блогером? І чи був це якийсь конкретний момент?

Ні, не був. Ані кількість підписників, ані перегляди не давали цього відчуття. Я досі не впевнений, що почуваюся популярним блогером, радше йдеться про певний рівень впізнаваності. Звісно, якщо це науково-популярний івент для широкої аудиторії, мене знатимуть. Часом упізнають люди і на нетематичних івентах. Момент, який був найближчим до відчуття, про яке ти питаєш, трапився на фестивалі україномовного відеоблогінгу UaTube, організованому 2021 року за підтримки фонду «Відродження».

Тоді багато хто з українських ютуберів зміг відчути себе селебою(сленгізм від «селебриті» (celebrity) —це термін, що використовують для опису відомих, впливових та публічних осіб, які мають велику популярність і часто отримують широку увагу громадськості, — ред.): чимало глядачів прийшли в одне місце для того, аби нас побачити.

Навіть стояли черги, щоб сфотографуватися і взяти автограф, — від того мені було трохи незручно. Водночас це давало відчуття того, що ми робимо щось потрібне глядачам, хтось це дивиться.

Тебе впізнають на вулиці?

Буває. Але ж ми прекрасно розуміємо, що є зірки, яких знають усі, як-от попспіваки. Ми знаємо естраду, навіть якщо не цікавимося цією темою — я саме так розумію слово «популярність». А мене впізнає невелика аудиторія, зацікавлена у науково-популярному контенті, — це зовсім інший рівень. Це не скромність, а визнання реальної ситуації.

Ти завжди підкреслюєш, що не називаєш себе науковим журналістом, а лишаєшся у ніші блогерства. Чому так? Чи є вимоги до наукової журналістики, яким не відповідають твої матеріали? Бо я такого не помітила. 

Я докладаю всіх зусиль, аби мій контент відповідав критеріям якісної наукової журналістики і популяризації науки. Досліджую першоджерела та використовую адекватні підходи до поширення інформації, що дають змогу слухачам розібратися у питанні, а не пропустити його фоном. Та мені здається, що ті, кого я звик називати науковими журналістами, працюють у науково-популярних виданнях і мають набагато більше досвіду й більш доречну академічну освіту: наприклад, прослухали курси з наукової журналістики. Думаю, це радше формальне визначення того, чим займається людина і ким вона є. Чи підпадає моя діяльність під визначення наукової журналістики? Так. Чи відчуваю я, що маю формальні права так себе називати? Наразі ні. Поки що я блогер, який створює науково-популярний контент, — теж непогано.

Чи може бути так, що позицією, ніби ти не науковий журналіст, ти себе убезпечуєш від потенційної критики?

Зокрема й це. 

Як знаходиш баланс між глибиною і спрощенням, яке завжди неуникне, коли йдеться про популяризацію складної теми?

Важливо визначитися з аудиторією, до якої говориш. Своїм глядачем я уявляю умовного себе по той бік екрана. Створюю такий контент, який сам хотів би споживати. Це вимагає внутрішньої роботи з пошуку тональності, теми, рівня спрощення. Пам’ятаю, як познайомився з науковцями і впіймав себе на думці, що боюся їхньої негативної оцінки, закидів щодо надмірного спрощення. Через цей страх я робив нескінченні ремарки, постійно акцентував на вимушеному спрощенні, що, може, й додавало мені спокою, але плутало й відволікало читача. Звісно, я і зараз намагаюся робити всі потрібні ремарки, коли йдеться про припущення чи гіпотезу, але градус моїх переживань упав. Я завжди боявся, що мене хибно зрозуміють, однак від цього ніхто не застрахований.

Часом у підготовці контенту закопуюсь надто глибоко, і мені доводиться себе спиняти, адже я створюю контент для споживання.

Завжди слід провести лінію, далі якої не пірнатимеш, бо це буде неможливо дивитися. 

Над якою кількістю тем ти можеш працювати одночасно? 

Зазвичай я роблю безліч нотаток на теми, які потім можуть бути розкриті на каналі. Читаючи книжку, можу відзначити думку, яку хочу окремо дослідити. Дивлячись фільм чи навіть рілз, фіксую інформацію, яку пізніше перевірю. Нескінченно записую перспективні теми, таких записів може бути під тисячу: двісті з них уже використані, а половина вже й не актуальна — та я нічого не видаляю. Потім, натрапляючи на інформацію, що пасує одній з тем, додаю її. Паралельно розробляю зо п’ять тем. Коли вирішую зробити випуск, дивлюся, що мене цікавить просто зараз і де зібрано найбільше інформації. Далі вже цілеспрямовано шукаю дані на певну тему.

Скільки часу йде на роботу над однією темою у фоновому режимі?

Місяці або й кілька років. Іноді відкладаю тему з технічних причин. Потім тиждень чи два перетворюю весь масив інформації на сценарій випуску. 

Тебе не втомлює процес дослідження певної теми? Наприклад, під час локдауну ти багато працював із темою ковіду. Не виснажує одноманіття? 

Часом, написавши половину сценарію, я розумію, що тема мене більше не драйвить. Досліджувати мені цікаво геть усе, хай яке питання у фокусі. А от перетворювати факти у сценарій буває нудно. В мене є з десять сценаріїв, написаних наполовину і відкладених до кращих часів. Можливо, колись я до них повернуся.

У тебе є випуски, які ти зняв, але вони не вийшли?

Повноцінних випусків немає. Але таке буває з розмовною рубрикою, що тепер силою обставин стала основною на каналі. У цій рубриці в мене немає чіткого сценарію: я досліджую не дуже складну тему і розповідаю про неї у живому форматі так, як розповідав би другові. Для одного випуску записую три-чотири теми. Часом один з блоків випадає, бо я невдало його сформулював або структура посипалася. 

Чи про кожну важливу тему можливо зняти цікаве відео? Чи деякі теми — надто міцні горішки?

Думаю, будь-яка тема може бути розкрита у відео. Найскладніше — знайти для цього вдалу обгортку. Довгий час це було проблемою для тих, хто займався популяризацією науки: ти маєш знайти баланс між науковою і блогерською складовими. З одного боку, волієш триматися наукової серйозності, а з другого, працюєш для соцмереж, де конкуренція за увагу глядача величезна, тож варто шукати форми привернення уваги. Не хочеться, аби глядачі у тобі розчарувалися через надмірний клікбейт і кричущі панічні заголовки. Якби я зараз почав їх використовувати, це було б очевидною неповагою до підписників мого каналу. Доводиться шукати баланс. Коли робиш щось цікаве й важливе, здається, що цього досить, аби всі подивилися твій контент. Та я бачив чимало прикладів класного контенту з малою кількістю переглядів просто тому, що автори не знаходили можливостей запакувати його у клікабельну форму, саме клікабельну, не клікбейтну. Важливо також дібрати добру назву та обкладинку, що змусить ввімкнути відео і не вимкнути на тридцятій секунді, — це те, з чим треба вміти працювати. 

Який свій випуск ти порадив би тим, хто не цікавиться наукою, але відкритий до нового досвіду?

Випуск про піраміду Маслоу. З одного боку, це популярна концепція, про яку всі знають. З другого, вона викликає багато запитань, бо все складніше, ніж здається на перший погляд. А ще в неї цікава історія створення і некоректного сприйняття пізніше. Гадаю, це добре зроблений випуск, і якщо людина не знає мого контенту, відео непогано ознайомить із принципами, які я сповідую. Ще пораджу випуск про ефект Даннінга — Крюґера. Багато хто про нього чув, а хтось навіть використовував як образу, чого точно не варто робити. Це динамічна історія про те, як відбувається науковий процес: як виникла концепція, як її критикували і як автори відповідали на критику.

Ти свідомо обрав стратегію бути ретранслятором наукової картини світу. В цьому багато суспільної користі, але значно менше тебе, твоїх персональних історій. Чого ми не бачимо? Який ти за кадром?

Гадаю, глядачі не усвідомлюють, що я не лише прихильник науки, а й її найбільший критик. Я постійно топлю за науковий світогляд, але підважую його, як і кожну тему, з якою працюю. Всі закиди про те, що наука не ідеальна, у науковому процесі трапляються проблеми, науковці можуть бути упередженими, — все це правда. Я не так багато кажу про це на каналі, однак чудово все усвідомлюю. Як ретранслятор наукових знань, я маю бути свідомим того, що в науці є свої проблеми і їх слід враховувати. Та для цього потрібен окремий ресурс, у мого каналу інша мета. За межами екрана я застосовую до наукового підходу весь той скептицизм, що й до решти тем. 

Ти робиш весь канал сам: від продумування теми до перевірки фактів. Утім, під час пандемії коронавірусу ти співпрацював із MED GOblin’ом, Андрієм Сем’янківим, ветераном, лікарем-анестезіологом, популяризатором доказової медицини. А ще в тебе був подкаст «Синхрофаза» з Денисом Коваленком і є подкаст «Асиметрія» з Еммою Антонюк. Ти індивідуаліст чи все ж командний гравець?

У мене є проблеми з делегуванням. Ті колективи, в яких я існував, були зав’язані на індивідуальній роботі, що наприкінці давала результат. Мені здається, якщо я зараз комусь делегую щось на каналі, то муситиму стати над людиною і контролювати весь процес. Не тому, що я перфекціоніст, а тому, що в мене є свої підходи, своє бачення, це дуже персональна історія відповідальності перед глядачами. У мене були спроби долучати людей, але це вимагає неабиякої витримки з мого боку. Тож я маю або максимально все відпустити, або довго вибудовувати систему, щоб люди стали органічною частиною команди. Я вже роками кажу, що колись це доведеться зробити, але поки «Клятий раціоналіст» лишається каналом однієї людини.

За твоїми спостереженнями, як ми змінилися за період повномасштабного вторгнення? У часи великих потрясінь люди готові хапатися за будь-яку надію, магічне мислення стає стратегією збереження менталки. Втім, ми біжимо марафон, а не спринт, і на довгій дистанції це може завдати шкоди. 

У мене нема об’єктивних даних, я не проводив на цю тему дослідження і не занурювався в аналіз ситуації. Немає великої проблеми, якщо ви відчуваєте збільшення проявів магічного мислення — так було на початку повномасштабного вторгнення, коли у всіх були власні копінгові механізми і захисні стратегії. Проблеми з’являються тоді, коли підваженим станом людей починають користуватися професійні бенефіціари: ворожки, псевдонауковці, пропагандисти альтернативної медицини. 

Нещодавно вийшов матеріал про групу ворожок, що видурювали величезні кошти в жінок, чиї чоловіки-військовослужбовці зникли безвісти. Кожна масштабна криза ХХ століття супроводжувалася піднесенням конкретного типу мракобісся або зверненням до альтернативних практик. Із цим складно боротися, ти не можеш обмежувати людей у тому, до кого звертатися по допомогу. Моя місія і мета — надавати людям якомога більше якісної інформації, так дозволяючи їм відкрити для себе науковий світогляд і слідувати йому, дати їм інструменти для перевірки інформації. Звісно, цього недостатньо, але так я бачу свою роль. 

Чому міфи такі живучі у часи легкого доступу до інформації?

Доступ до інформації ніколи не був аж такою проблемою. Міфи формуються сукупно з внутрішніми упередженнями людей. Нам подобається отримувати відповіді, які нас влаштовують, і ми міцно тримаємося за них. Кожну атаку на наше переконання ми сприймаємо як атаку на нас самих — тому так складно позбутися упереджень чи неправдивих вірувань. Це одна з моїх сильних сторін: вміння під впливом фактів змінювати свою думку. Я хотів би, щоб якомога більше людей були здатні змінити думку, почувши залізобетонні аргументи на користь іншої.

Якби ти не був популяризатором науки — ким був би?

Зараз мені складно уявити себе поза створенням контенту. Можливо, це була б інша сфера, наприклад, спортивний блог чи подкасти на іншу тему. 

Поговорімо про початок повномасштабної війни. 24 лютого 2022 року ти зустрів у Миколаєві. Як це було?

Зранку 24 лютого мені подзвонила мама і сказала, що почалася війна. Я їй відповів: «Мамо, треба краще перевіряти інформацію, не вір чуткам». А потім я почув вибухи — і так швидко перевірив цю інформацію. Першою емоцією був паралізуючий страх, якого я не відчував ні до, ні після того моменту.

У системі «бий, тікай, замри», як виявилося, я схильний до реакції «замри».

За умов високого стресу я геть не продуктивний, загроза мене паралізує. Тоді домінувало нерозуміння, що буде далі. Ми переживали, що живемо на п’ятнадцятому поверсі, бо уявляли килимові бомбардування міста у дусі Другої світової — тоді нам іще бракувало знань, як виглядає сучасна війна. Перші дні переміщувалися хаотично: були у друзів, потім у батьків моєї дівчини (тепер дружини). За тиждень я повернувся в інфополе зі зборами і поширенням інформації, яка тоді здавалася важливою: ну, НАТО ж просто не знало, що треба закрити нам небо, — і ми мусили це терміново їм повідомити. Добре, що я не зміг, та й не захотів, записати жодного звернення російською, як зробили багато блогерів у сподіванні, що росіяни бодай щось зроблять.

Чи усвідомлював ти тоді рівень небезпеки для Миколаєва?

Ні. Мені здавалося, що рівень небезпеки всюди однаковий, по всій Україні. Пам’ятаю, як сказав фразу: «Росіяни від нас далеко», — а вони тоді були за двадцять кілометрів від нашого будинку. Немає вуличних боїв просто на моїй вулиці — отже, далеко. Перші кілька днів у мене було некоректне уявлення про те, що відбувається по всій Україні. Пізніше я зрозумів, що не в усіх областях однаково.

Опиши Миколаїв у ці перші дні.

Це було дуже надихаюче видовище. Такого рівня консолідації я ніколи не бачив. Багато людей об’єднувалися у волонтерські осередки. Це відбувалося швидко й набувало масштабів, адже ворог був близько. Я по-іншому подивився на Миколаїв. Я й раніше не погоджувався, що це проросійське місто, а в той момент ці стереотипи було показово зруйновано. Люди продемонстрували таку силу і готовність протистояти ворогам — це додало в моїх очах поваги і любові до них. 

Місто було готове до оборони?

Я б так не сказав. Думаю, багато хто, зокрема і я сам, не думав, що все станеться так швидко і так повномасштабно. Наша реакція на загрозу була запізнілою.

Як ти опинився в Рівному, а потім у Києві?

Ми лишалися в Миколаєві, бо здавалося, що повномасштабна війна не затягнеться надовго. Та потім росіяни перебили водопостачання і стало набагато складніше на всіх рівнях. Вирішили виїхати на тиждень, поки все стабілізується. Попрямували до мого друга, письменника Макса Кідрука, у Рівне. Побули там, усвідомили, що ситуація в Миколаєві гіршає.

[Читайте також: Макс Кідрук: «Ця абсурдна реальність підставила письменників-фантастів». Письменник — про нас теперішніх, поворотні точки в кар’єрі та четверту книжку циклу «Нові темні віки»]

Навіть зараз там є проблеми з водою. Тоді перебралися у Рівне на довше, а врешті поїхали до Києва, аби бути ближче до всіх активних процесів.

Ти не живеш у Миколаєві майже чотири роки. Сумуєш за містом?

Якщо чесно, ні. Основне, що мене тримало в місті, з чим у мене пов’язані ностальгійні спогади, — це люди. І майже всі вони зараз не в Миколаєві. Коли приїжджаю в місто, відчуваю легку ностальгію, однак не сумую постійно.

Як змінилися твої побутові звички з початком повномасштабного вторгнення? Почну із себе: я тепер мию голову щоразу, коли маю таку можливість. 

Думаю, найбільше повномасштабне вторгнення вплинуло на мій сон. Раніше я годинами засинав і пізно прокидався — блогерське життя дозволяло такий графік. Коли сон став розкішшю, я став цінувати можливість поспати. А ще, напевне, як і всі, тримаю вдома стратегічні запаси продуктів і води. Це могло б здатися нонсенсом у сучасному світі, але ми знаємо, що може статися що завгодно і варто бути готовими. 

Як я розумію, зараз твій розклад підпорядкований насамперед службі. Розкажи про неї те, що дозволено розповідати.

Так, історія зі сном остаточно сформувалася під час проходження БЗВП, де ти намагаєшся відпочити кожної миті, коли маєш таку змогу. Майже весь час ти або займаєшся, або ховаєшся, бо тривога. Я мобілізувався на початку 2024 року. Зробити це раніше мені бракувало сміливості, і це мене дуже гризло. Від самого початку думав, що можу зробити і де бути корисним. Коли дізнався про вакансію, вирішив іти. Це не бойова посада, у моїй службі немає нічого, про що можна розповідати з мілітарною гордістю, тому я і не додаю до публічного образу те, що я військовий. Останнє, чого хотів би, — аби моя мобілізація сприймалася як спроба зіграти на цьому і щось отримати.

Я не вдаю із себе бойового рекса, бо і не є ним. 

Як змінилася твоя робота з каналом після початку служби?

Звісно, стало менше часу на дослідження, зйомки і монтаж. А ще мені важче довго міркувати на наукові теми — служба займає величезну частину мозкової діяльності. Я набагато менше перебуваю у науковому контексті, ніж раніше. Мені бракує на це сил, енергії та часу. Раніше я весь час варився в наукових новинах, а зараз для кожної теми доводиться спеціально проводити велике дослідження. Блогерство вже не єдине, чим я займаюся. Поменшало випусків, де я зусібіч аналізую певну тему, бо це потребує тривалої роботи і глибокого занурення. Самі випуски стали інакшими. Я й далі стежу за коректністю та правдивістю інформації, але тепер це не глибокі дослідження специфічних питань, а цікаві нотатки на наукові теми. Контент став більш лайтовим, простим — очевидно, бо змінився мій погляд і рід занять.

У тебе є час на читання книжок?

Якщо я скажу, що часу немає, це буде неправдою. Вільний час все одно є. Питання в тому, скільки в тебе енергії. Зараз моє основне бажання після служби — дивитися в стелю, а не читати у своє задоволення. Доволі складно провадити розумову діяльність, навіть коли час є.

Тебе часто питають про улюблені науково-популярні книжки, але значно рідше про художні. Кого читаєш, окрім Макса Кідрука, якого часто згадуєш?

З останнього мені зайшла серія Саймона Бекетта про кримінального антрополога Девіда Гантера. Мені вона сподобалася через повагу до наукової діяльності кримінальних антропологів. До речі, ти заборонила згадувати Кідрука, але нічого не сказала про Чеха! Звісно, я читаю Артема Чеха, найбільше люблю «Район “Д”». Мені подобається його навичка писати про звичне в неймовірній стилістиці, ти буквально відчуваєш запахи міста, тактильно сприймаєш його світ. Коли я раджу прочитати друзям «Район “Д”», кажу, що це класно написані плітки про сусідів. 

Якщо ти сам напишеш книжку, про що вона буде?

Я не впевнений, що книжка взагалі колись з’явиться. Втім, якщо так, то можлива тема — походження маячні. Тут я апелюю до Дарвіна і його «Походження видів». Це буде історія про те, як зароджувалися помилкові уявлення про світ: у чому була їхня першопричина, як вони розвивалися, трансформувалися і закріплювалися. Цю тему я досліджую для себе, не для випусків. Можливо, колись дійде і до книжки.