Перегорни цю сторінку — і ти вже пливеш

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Замість листопада — Читень

Впродовж місяця разом робимо читання доброю звичкою. Один день — один лист від нас з корисними рекомендаціями, бо завжди є сенс читати більше. Залишайте свій e-mail.

Читень починається просто зараз

Новий лист — вже незабаром на вашій пошті. Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.

Читень починається просто зараз

Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.

Один з моїх перших спогадів пов’язаний з читанням. Мені близько п’яти, я лежу в ліжку з гарячкою та сильною застудою, обкладена гарячою картоплею в мішечках, — не знаю, як ми пережили медицину 1990-х. Мені водночас млосно і добре. Млосно від картоплі й температури, а добре, бо мама читає мені історію про Нільса та диких гусей. Якоїсь миті мама спиняється — і я доповнюю наступне речення, бо дочитала казку сама напередодні. Мама здивована: по-перше, що я подужала текст сторінок на сто п’ятдесят. По-друге, що я не сказала їй одразу, адже ми б узяли іншу повість, якої я не знаю. На це відповідаю приблизно так: неважливо, що я вже знаю сюжет, мені подобається, як написана ця історія. Звісно, без слова «сюжет», не так по-дорослому, але сенс саме такий. Тоді я зрозуміла дві речі про літературу: впізнавання вже знайомого може подарувати радість; «як» часто важливіше за «що».

Мені близько дванадцяти, я в літньому таборі з подругою. В мене знов температура, на цей раз грип — саме час пожартувати про читання як симптом хвороби. Із собою я запакувала лише одну книжку, зате товстезну: повне зібрання оповідань Едґара По. Температура росте, я читаю і не можу спинитися. Видіння про те, як провалююся в колодязь або мене замуровують у власному будинку, переслідуватимуть мене ще кілька тижнів. Похмурий американець, який боявся бути похованим живцем, стає моїм найкращим другом у цій і наступних хворобах. Досі жодна інша коротка проза не здається мені аж такою жаскою та фантасмагорійною. Тоді я зрозуміла, що часова дистанція для літератури не важлива, адже образи можуть хвилювати тебе через століття. Едґара По давно поховали (неживим), але його історії і далі живуть.

Мені сімнадцять, і я щойно вступила в омріяну Могилянку. Одразу на дві спеціальності: право і філологію. 2008 рік — юристами хочуть бути всі. Це щось про престиж, дохід і приталений піджак. Я у легкому відчаї: якби вступила на один факультет, не довелося б обирати. Усі дорослі, свідомі люди підштовхують до юридичного, і я майже переконала себе, що така моя доля. Вдома мама сідає поруч і питає: «Що ти любиш найбільше?» Відповідаю, навіть не замислюючись: «Читати». Тієї миті ухвалюю вибір усього свого життя.

Мені тридцять один. Повномасштабна війна триває вже кілька місяців.

Кілька місяців я нічого не читаю — вперше за все свідоме життя.

Хоча ні, читаю: склад польського паштету, що приїхав з гуманітаркою (печінка, манка, обережно, сліди селери!), чужі паспорти тих, кого маю посадити на автобус до Польщі (місце народження: Маріуполь, Миколаїв, Бахмут), численні листи від іноземних колег і геть незнайомих людей (приїжджайте на нашу затишну резиденцію у Швейцарію з усією родиною). Не читаю художки — отже, не читаю. Література — зайвий конструкт, адже вона не навчила мене перев’язувати поранення, керувати дроном, убивати ворога. Що з того, що я можу проаналізувати текст крізь призму постколоніальної критики? Та одного травневого дня я відкриваю нотатки на телефоні, а там — «Один чоловік живе в хаті він зі зміями грає він пише / він пише коли темніє в Німеччині твоя золотиста / коса Маргарито / твоя попеляста коса Суламіф». Це «Фуга смерті» Пауля Целана у перекладі Миколи Бажана. Один з найтемніших текстів ХХ століття. Один з найдосконаліших творів, що постав одразу після війни. Стус, перебуваючи в таборах, перекладав Целана. Я у часи повномасштабного вторгнення, коли мою країну хочуть знищити, читаю Целана. Лише 36 рядків, що описали найгіркіший досвід людства. Для мене і нині Schwarze Milch der Frühe, «Чорне молоко світання», — наймісткіший образ війни. Того дня я таки повертаюсь до літератури: спершу до поезії, потім — і до прози. Здається, якщо повторити багато разів «смерть це з Німеччини майстер», її можна приручити.

За вікном кінець жовтня, 2026 рік. Я живу на лівому березі Дніпра в Києві, а отже, намагаюсь не виїжджати без потреби. Втім, потреба виникає майже щодня, бо живу я на лівому, а працюю на правому. Дорога довга, мости стоять, у моїх навушниках — цьогорічна нобеліатка Енн Карсон, що читає поему Wildly Constant у Вестмінстерському університеті. «Вітер штовхає сильніше. / Я штовхаю у відповідь. / Вже майже вдома». Особливість лірики Карсон — у тому, що за позірною простотою рядків ховається тонка мережа внутрішніх рим, зв’язків, покликань. Краса цих віршів строга, античного штибу, саме їхня спокійна виваженість допомагає мені пережити затор на Південному мості. Література дає змогу вирівняти дихання, уповільнити серцебиття, проговорити те, що навіть вимовляти страшно.

А ще читання мене заземляє, дарує простоту — і це парадоксально, адже книжки високої полиці вимагають зусиль, діалогу, навіть співтворення. «Я заходжу всередину і готую чай. / Їм висівкові пластівці. / Читаю три сторінки Пруста», — пише Карсон. Я не люблю пластівці, а між кавою та чаєм завжди оберу каву, однак я люблю Пруста, як і Карсон. Цієї миті я співпереживаю жінці, якої не знаю, бо ми ділимо на двох сім томів «У пошуках утраченого часу».

Натхнення до читання народжується в момент читання, розуміння проступає тоді, коли починаєш діалог із книжкою.

Каральне засвоєння «обов’язкових текстів», марафони заради кількості, де треба подолати сто книжок на рік, докори сумління, бо читаєш недостатньо, — все це нівелює важливі функції літератури. Які саме? Приносити задоволення, давати змогу пережити недоступний раніше досвід. А ще породжувати у людях емпатію.

Почати читати можна з маленького кроку: одного вірша зранку, короткого оповідання в метро. З графічного роману, де зображень більше, ніж тексту (втім, не думайте, що це завжди легка прогулянка: згадати бодай «Маус» Арта Шпіґельмана чи «Персеполіс» Марджан Сатрапі). Читання починається з підслуханої розмови про новий роман, зі смішної цитати, яку любить повторювати ваша колега, з допису в соцмережі, з афіші читацького клубу у вашому районі. Почати читати не означає одразу брати на себе відповідальність за все прочитане. Це як море: перший крок завжди найскладніший. Але не встигнеш озирнутися — і ти вже пливеш.

Читання ніколи не було для мене просто ще одним способом збавити вечір. Це намагання вибудовувати діалог зі світом, осмислити досвід, знайти точки дотику з минулим, солідаризуватися з тими, кого вже немає. Коли я читаю чужі оповіді про війну, як-от романи Воннеґута чи поезію Целана, усвідомлюю, що свідкам вдалося пережити трагедію і написати про неї. Отже, і в нас є надія.

Читайте до теми