Ярина Груша. Перекладати Україну італійською

Хто вона

Коли я прошу Ярину описати свою професійну ідентичність у порядку, що має для неї значення, на перше місце вона ставить авторку. Вона есеїстка, колумністка, політична оглядачка, а нещодавно дебютувала з художньою книжкою «Синій фотоальбом» в одному із найбільших італійських видавництв Bompiani. Супровідну фразу для видання написав Паоло Джордано, знаний італійський письменник і великий друг України. Наступною йде перекладачка. В перекладі Ярина бачить для себе спосіб вести діалог про Україну зі світом. Коли ми записуємо цю розмову, вона якраз завершує переклад книги «Дім для Дома» Вікторії Амеліної. Далі — викладачка. Ярина вісім років викладає українську мову й літературу в Міланському університеті. Викладання для неї — інструмент: «Це дозволяє говорити з молодою італійською публікою, відшуковувати українських студентів в Італії, ростити нове покоління перекладачів і викладачів».

Дитина Чорнобиля

У рік народження Ярини за шістдесят кілометрів від їхнього дому вибухнув Чорнобиль. Мама була на сьомому місяці вагітності, тож батькам довелося тікати через радянські блокпости, які блокували витік інформації й людей із забрудненої зони.

Народжувати поїхали до бабусі — у Ямпіль на Вінниччині, над Дністром.

За місяць після пологів, у серпні 1986 року, родина повернулася назад: треба було виходити на роботу. Так Ярина стала «дитиною Чорнобиля» і провела в «третій зоні» перші 17 років свого життя. 

Бабуся з Вінниччини принесла родинні різдвяні традиції: з року в рік рід Груш готує різдвяний стіл із дідухом, кутею, узваром, паляницею і правилом першої зірки. Традицію родинного Різдва Ярина називає спогадом дитинства, «теплим, як бабусині паляниці». 

У статусі «дитини Чорнобиля» дев’ятирічна дівчинка вперше потрапила до Італії. Допомагати чорнобильським дітям там почали ще в кінці вісімдесятих з ініціативи католицьких громад, яку згодом підтримала місцева влада. Діти мешкали в родинах волонтерів. 

Ярина потрапила в сім’ю в північному регіоні Трентіно. «Це проста родина з великим серцем. Жінка працювала страховою агенткою, чоловік — дорожнім поліцейським, але вони сильно переймалися тим, що сталося в Україні, й хотіли допомогти», — згадує вона.

Коли Ярина приїхала до них уперше, пара була вже чотирнадцять років у шлюбі, але не мала дітей. Рік по тому в них з’явилася донька К’яра. Ярина приїжджала до них щоліта, тож іще в дитинстві вивчила італійську. 

Вони досі підтримують зв’язок. «Мені вже сорок років, а не дев’ять, ми всі виросли, — каже Ярина. — Але це тепле спілкування, бо це люди, які на рівні з батьками пам’ятають мене з дитинства і можуть у потрібний момент дати безумовну любов і прийняття».

«Найбільший офіс країни»

Щорічні італійські канікули зумовили вибір професії: Ярина вирішила стати перекладачкою і вступила на італійську мову до Київського університету Тараса Шевченка. «Тоді італістів набирали через рік: одного року філологів, іншого — перекладачів. Я потрапила на набір філологів, але в нас були курси перекладачів», — розповідає вона.

Згодом їздила вчитись за обміном в італійських університетах. Працювати почала вже на перших курсах: перекладала на виставках, зустрічах і переговорах.

Коли дівчина була на другому курсі, почалась Помаранчева революція. Вона пригадує, як два тижні поспіль ходила на Майдан замість пар: «Я називала це найбільшим офісом країни, де ми ногами будували майбутнє.

Це був мій перший спротив і спроба сказати: “З нами так не можна. Не можна красти вибори. Ми тут будуємо демократію”».

Одного грудневого вечора, коли голодні та змерзлі студенти повернулися з Майдану в гуртожиток, жінки з прохідної зустріли їх щойно приготованим борщем. «Я думаю, вони в нас бачили своїх дітей, яких хотіли підтримати», — говорить Ярина. Робота не дозволяла їм провести день на Майдані, тож вони знайшли спосіб долучитися — запрошували студентів на вечерю. Це тепло від борщу й материнської турботи давало відчуття дому і спільноти — те, що дівчина відчувала й на Майдані. 

«Ми вивчали в університеті іноземні мови, але я ніколи не думала, що ці вміння знадобляться, щоб перекладати жахи, — згадує Ярина, як за десять років після першого Майдану працювала з італійськими журналістами під час Революції гідності. — Пам’ятаю, як ми брали інтерв’ю у Михайла Гаврилюка після того, як беркутівці роздягли й побили його. Він стоїть у кожусі, обличчя ще синє, я перекладаю, і мені теж дуже холодно: тоді був сильний мороз. А він каже: “Тобі холодно? Давай я щось придумаю, щоб ти зігрілась”».

Цю людяність вона називає ідеєю Майдану і її намагалася пояснити європейській публіці, розуміючи, що фіксери мають бути не лише перекладачами, але й медіаторами досвіду.

Кіно

Коли Ярина закінчила університет, у світі почалась фінансова криза. Прогодувати себе перекладом стало важко: багато італійських фірм закрили українські представництва. Дівчина намагалася втриматися в італістиці, рік викладала в університеті. Але на викладацьку зарплату неможливо було прожити: довелося шукати іншу роботу. 

Так вона прийшла в телекіновиробництво і стала виконавчою продюсеркою. Працювала з режисером Ахтемом Сеітаблаєвим і продюсеркою Іванною Дядюрою. «Мене захоплював світ українського кіно, те, як він себе шукає і відбудовує, — говорить Ярина. — Було важливо стати частиною світу, який стає на ноги і намагається щось побудувати в Україні».

Робота в кіно дала навички, які зараз допомагають проводити в Італії великі українські події. Наприклад, виставку наших мисткинь у Мілані, яку Ярина торік організувала разом з Українським інститутом.

Виписувати себе італійською

Роман «Синій фотоальбом» Ярина написала італійською. «2022 року я почала багато писати для італійських медіа, тож я виписую себе цією мовою й через розмову з місцевим читачем», — пояснює вона.

Книжка вийшла у лютому 2026 року у видавництві Bompiani, яке видає Умберто Еко і 18 нобелівських лауреатів, а ще має мережу книгарень по всій країні.

Яринин роман — це перший твір українки, який Bompiani видало в серії італійських авторів.

Головний офіс видавництва розташований біля крамниці українських продуктів, тож на кожну робочу зустріч Ярина приходить із українськими солодощами, а додому повертається з гречкою, маринованими огірками й сметаною. Тема їжі важлива і в романі, й історія про борщ часів Помаранчевої революції там також є.

Книжка розповідає про три покоління однієї родини: «Перше — діти ворогів народу, ті, чиї батьки пережили Голодомор або були розстріляні в тридцять сьомому. Друге — ті, хто тікав від Чорнобиля в 1986 році за два тижні після катастрофи через радянську брехню й неправильний менеджмент. І третє — молоді українці, які успадкували радянську історію, втім виросли в незалежній країні, пройшли обидва Майдани, пережили втрату Криму і проживають війну». Такі історії, каже Ярина, можна знайти ледь не в кожній українській родині.

Назва роману відсилає до родинного альбому з фотографіями, про який впродовж історії згадує головна героїня. Коли стається повномасштабне вторгнення, вона дивиться, як цей альбом розлітається на друзки, і боїться, що втратила свою сімейну історію.

Роман значною мірою автобіографічний: «Моя проза народжується через травму. Бо читач має тобі повірити. Я уважно добирала слова, щоб не бути звинуваченою в пропаганді».

Ці побоювання виходять із досвіду: коли у 2022 році Ярина з колегою-перекладачем Алессандро Акіллі видали першу антологію української поезії італійською, їм почали закидати, що ця поезія надто мілітарна й войовнича. «Так і є, вона мілітарна, бо написана поетами, які мусили весь час виживати й боротися за право бути українцями, — відповідає критикам Ярина. — У нас глибоке коріння спротиву, тому мені хотілося показати причини, чому ми не хочемо назад у Радянський Союз чи бути з Росією. Я пробую пояснити європейському читачеві, що ми народились не 24 лютого 2022 року».

Авторка переймається, чи зможе перекласти роман українською так, щоб не переписати все наново. Адже там багато речей, зрозумілих українцям без пояснення: «Українському читачеві не треба розповідати, що таке Помаранчева революція або чому побили студентів на Майдані. А європейцю, чесно, маєш, як третьокласнику, пояснювати на пальцях».

Презентація роману в Італії пройшла гучно. Запуск офіційного промо книжки відбувся у головній газеті Італії Corriere della Sera, для якої Ярина написала велику статтю про українську зиму. Про книжку говорили на телебаченні, радіо, в найбільших літературних подкастах. Книжка стала вірусною серед букблогерів. Це тішить авторку чи не найбільше, бо вона бачить у блогерах віддану аудиторію, яка цілеспрямовано читає, і спосіб будувати діалог з італійською молоддю. 

Після участі Ярини у великому італійському подкасті на Il Post аудиторія розкупила всі примірники, доступні через сервіс доставки Amazon. Перший наклад книжки — 5 тисяч екземплярів — в Італії розпроданий.

Я цікавлюся, про що Ярину найчастіше запитують на презентаціях. Вона сміється: «Питають, чи я написала цей роман італійською. Часто, коли організовують презентацію, у мого видавництва питають: “А вона говорить італійською? Чи треба організувати перекладача?”. А видавництво зі сміхом відповідає: “Тут же на першій сторінці написано: італійська проза”. Моя гібридна ідентичність дивно спрацьовує на ринку». 

У кінці травня Ярина підписала контракт із «Видавництвом Старого Лева» на український переклад книжки. Його все ж робитиме сама.

Дім, який завжди з нею 

Час до часу впродовж нашої розмови по відеозв’язку, коли Ярина намагається пригадати деталі, вона шукає підказки в когось за кадром. Здогадуюсь, що це її чоловік, і думаю, що чиясь присутність під час інтерв’ю дає відчуття довіри й комфорту. 

Вони познайомились чотирнадцять років тому у спільній компанії, потоваришували і створили свої маленькі традиції: наприклад, дивитися разом футбол чи національний відбір на «Євробачення». Іноді просто переписувались, коли були в різних країнах: «Ми завжди дружили, і я приймала цю людину як найближчого і найкращого друга.

У нас було таке взаєморозуміння, коли відчуваєш одне одного без слів.

Я поважала його музичні і літературні смаки, прислухалася до нього».

Її переїзд до Італії не послабив дружби: вони стали переписуватися ще більше. Ярина бачилася з ним, коли поверталась в Україну, він приїздив відвідати її в Італії. Після початку великої війни друзі вчергове зблизилися: обоє на той момент були за кордоном — ще раніше, будуючи кар’єру в IT, чоловік емігрував до Польщі. 

Згодом дружба з Віталієм переросла в кохання. Ярина каже, що роки дружби збудували міцний фундамент: вони не дізнавались одне про одного з чистого аркуша, а перевідкривали наново в інших ролях. 

«Він — моя найбільша підтримка в усіх починаннях і моє найміцніше плече. Де б ми не були — а ми жили трошки в Польщі, зараз живемо в Мілані в Італії разом — це той дім, який завжди зі мною. Віталіку вдається створити для мене атмосферу дому. Я сподіваюсь, що я так само є домом для нього», — говорить Ярина. Додає, що його підтримка стоїть за багатьма її проєктами і без неї не вийшло б ані перекладу «Лісової пісні», ані власної художньої книжки. 

Життя на два доми

Ярина переїхала в Італію у 2015 році — каже, вирішила нарешті дати шанс своїй життєвій пристрасті. Але не відразу почувалася на своєму місці: «Я довго шукала баланс життя між Україною та Італією, особливо після 2022 року. Повернення в Італію завжди були складними». 

Після початку великої війни вона втратила частину свого італійського кола спілкування. Серед втрачених — її колишній чоловік-італієць. Випробування вторгненням їхній шлюб не пережив. Ярина працювала по 17 годин на день, а чоловік не міг зрозуміти, чому вона настільки віддається, адже всі й так допомагають Україні. Ця різниця у проживанні травматичного досвіду зрештою поставила крапку в їхніх стосунках. 

Ярина створила собі нове італійське середовище, яке допомагає Україні й дотичне до українського спротиву. «Мені здається, що в моєму середовищі тепер немає італійця або італійки, не включених в українські процеси. Бо якщо людина не включена, то мені, чесно, нема про що з ними говорити», — пояснює вона. 

З часом Ярина знайшла для себе компроміс: «Я визначила, що Італія — це моя робота, яку я вмію робити добре. А Україна — мій дім».

Кожного разу, коли виходить новий переклад і їй вдається говорити до широких аудиторій, Ярина переконується, що вона там, де має бути: «Я бачу, що можу зробити багато для адвокації України в Італії через набір ресурсів, які в мене є: італійську, яку знаю з дитинства, розуміння суспільства і вміння з ним говорити. Ці навички покладають на мене відповідальність. Я керуюся фразою Лесі Українки про те, що талант — це відповідальність». 

За мить додає: «Але все ж таки, якби зі мною не було мого українського чоловіка, який для мене є моїм переносним домом, я би тут, мабуть, уже не жила». 

Однією з головних інвестицій у себе Ярина називає психотерапію: «Мені треба було розвіяти сумніви в собі, у потрібності того, що я роблю, свою невпевненість. Ми ще цілком не усвідомили травми, якої нам завдав радянський режим. Коли тобі повторювали, що ти ніхто, що ти нічого не можеш зробити. З цією невпевненістю боротимуться ще багато поколінь».

Вікторія Амеліна і пам’ять як дієслово

Коли ми розмовляємо, Ярина закінчує перекладати італійською «Дім для Дома» Вікторії Амеліної — роман, який вважає одним із найважливіших у сучасній українській літературі.

«Вікторія була людиною, з якою я могла почати розмову через місяці, наче ми ніколи не переривали діалог», — згадує вона. Вони познайомилися у 2014-му на літній літературній школі в Карпатах. Вікторія тоді залишила успішну кар’єру в IT і готувала до публікації свій перший роман. Ярина запросила її в Італію й перекладала уривки, організовуючи презентацію «Дому для Дома».

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Вікторія підписала спільне з Яриною селфі у фейсбуці так: «Люди, це Читачка з великої літери, літературна оглядачка, перекладачка, викладачка української літератури в Міланському університеті… а ще — запам’ятайте цей твіт — майбутня літературна зірка». 

У липні 2023 року Вікторія Амеліна загинула від російської ракети в Краматорську. Ярина говорить про біль від цієї втрати як особисто для себе, так і для української культури: «Для мене вона була важливою письменницею мого покоління, яке народилося в середині 80-х, провело дитинство в 90-х і сформувалося в 2000-х». Каже, що Вікторія залишається її співрозмовницею — однією з тих, із ким Ярина веде літературний діалог, тепер — через переклад.

Ярина переклала італійською англомовну книжку Вікторії “Looking at Women Looking at War”: «Я бачила, як вона виросла як письменниця від прозового тексту 2017 року до того, що написала у 2023-му. Скільки роботи над собою — над текстом, над англійською, над баченням. А якою прекрасною поеткою вона стає після 2022-го! Я відчуваю її зростання. Я постійно думаю про те, кого ми втратили, як далеко вона могла ще розвиватися, куди могла дійти через свою наполегливість, через бажання бути завжди в русі, робити краще, вчитися».

У день італійської презентації книги “Looking at Women Looking at War”, 19 березня 2025 року, чотиритисячний перший наклад розібрали. «Минув рік, а я їжджу на презентації і розповідаю про книжку. Віка зробила правильний хід: розповіла про війну через жіночі історії. Зокрема власну: як письменниця перетворилась на розслідувачку воєнних злочинів. Віка вміла відчувати світову аудиторію. Нам дуже не вистачатиме її відкритості і вміння говорити з цим світом», — ділиться Ярина. 

Зберігаючи тканину культури

Літературознавиця — про роботу памʼяті й створення хроніки культурних втрат

Вона долучилась до спільноти, яка опікується пам’яттю про Вікторію Амеліну. Входить до редакторської групи, яка впорядковує творчу спадщину письменниці, і до відбіркової комісії на стипендію її імені. Стипендіати три місяці живуть на резиденції в організації INDEX, документуючи досвіди воєнного часу. «Це продовження пам’яті. Мені подобається фраза Олени Стяжкіної, що пам’ять — це дієслово. Щоб вона жила, треба щось робити», — каже Ярина.

«З часом я почала все більше орієнтуватися на жінок, — розповідає, згадуючи, що навіть після своєї смерті Вікторія принесла в її життя багато важливих людей. — Захоплююсь своєю подругою Тетяною Терен, яка заснувала агенцію Tereny Agency. Агенція має девіз “рости від коренів”, і це влучно відображає, як Тетяна дбає про коріння своєї Полтавщини, як вона вміє передавати цю любов усім. Мене захоплює моя подруга Саша Довжик, яка очолює INDEX у Львові. Вона повернулася в Україну з Великої Британії і так багато всього робить для України. Захоплює подруга Катя Зарембо, яка служить у війську». 

На кого рівняється

Ярина каже, що колись її улюбленими авторами були чоловіки — Вінфрід Ґеорґ Зебальд, наприклад, або Умберто Еко, — але тепер на першому плані жінки. Вона довго шукала ці свої орієнтири в літературі.

«Коли ти читаєш книжку, яка тобі відгукується, це найкраща компанія і найкращий співрозмовник. Крім Віки Амеліної, Олена Стяжкіна і Лариса Петрівна Косач — українські жінки, з якими я веду внутрішній діалог. З іноземних — нігерійська письменниця Чімаманда Нґозі Адічі. Я захоплююсь тим, як вона вміє розповісти доступною мовою про Африку, такий далекий для нас континент, — перелічує Ярина. — Текст “Гойдалка дихання” німецької письменниці Герти Мюллер — один із визначальних для мене, і я рада, що вдалося перетнутись із нею в Італії під час літературного фестивалю. З італійських авторок — Франческа Меландрі й письменниця єврейського походження Наталія Ґінзбурґ, чиє письмо багато в чому пояснило мені Італію.

Свого часу мене вразила данська письменниця Туве Дітлевсен. Вона все життя було алко- і наркозалежною й написала про це щиру трилогію, яку переклали українською. Люблю також Анні Ерно з Франції: в неї є прекрасний роман “Роки”, мініромани про батька і про матір та важливий текст про аборт».

Називає також письменницю, яку відкрила для себе нещодавно: британку турецького походження Еліф Шафак. Ця літераторка, яка також викладає в університеті, публічно підтримує Україну. Ярина взяла цитату з її книги «Острів загублених дерев» як епіграф до третього розділу свого роману: «Я не погоджуюся, — сказала Дефне, поглядаючи у свій келих з вином. — Бувають у житті моменти, коли кожен мусить стати якогось роду воїном. Якщо ти поет, ти борешся словами; якщо художник — картинами… Але не можна сказати: «Вибачте, я поет, тому я пас. Так не кажуть, коли навколо стільки страждання, нерівності, несправедливості». Вона допила келих і долила ще: «А ти, Костасе? Що б ти зробив?». Він глибоко вдихнув, відчуваючи вагу її погляду: «Не знаю. Поки я не опинюся в такій ситуації — думаю, я не можу цього знати напевне».

«Мене також надихають солістка гурту Florence and the Machine Флоренс Велш і співачка Дуа Ліпа, — перелічує далі Ярина. — Обидві шалено популярні й обидві використовують свої платформи для промоції читання».

Перекладацькі рутини

Зазвичай Ярина працює з текстом по обіді. Каже, що найпродуктивнішою почувається з четвертої до шостої: звичка, сформована за студентських часів, коли вчилась у другу зміну. Ранок залишає для інших справ.

Працюючи, вмикає фоном джаз або класику. Коли перекладає поезію, в перервах любить слухати Лучіо Батисті та Франческо де Ґреґорі. Каже, що співана лірика італійських бардів «допомагає тренувати італійський ритм поезії і тримати перекладацький м’яз живим».

«Я найбільше люблю перекладати поезію — це чудовий спосіб профілактики деменції і якісна вправа для мозку. Я відчуваю сплеск ендорфінів, коли все складається», — розповідає Ярина. Вона переклала італійською майже всю поезію Вікторії Амеліної. Серед інших поеток, яких любить перекладати, називає Ірину Шувалову, Юлію Мусаковську й Ірину Цілик.

«І, звичайно, Ларису Петрівну, — додає. — Коли я бралася за “Лісову пісню”, то дуже боялася цього тексту. Думала, шо це ж 1911 рік, це суперважко. Насправді це дружній і близький до читача текст, який можна читати через роки, і він завжди буде актуальним. Я б дуже хотіла попрацювати над Лесиною “Кассандрою” чи над “Камінним господарем” — це лірична драма, і ця театральність гарно лягає на італійську мову. Ще мені сподобався Аттила Могильний, якого я перекладала для двох окремих збірок. Це мій автор».

Pen Ukraine

«Іти в ПЕН мені першою порадила Віка», — розповідає Ярина. Рекомендаційні листи для вступу до правозахисної культурної організації їй написали Олена Стяжкіна й співзасновники творчої майстерні «Аґрафка» Романа Романишин і Андрій Лесів.

Романа Романишин і Андрій Лесів / Аґрафка

Романа Романишин і Андрій Лесів, засновники творчої майстерні «Аґрафка»

Працювати з Pen Ukraine Ярина почала 2023 року. Долучилась до програми супроводу іноземних журналістів: першими за цією програмою в Україну приїхали італійці, Ярина ними опікувалась. За рік президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко запропонував їй подати свою кандидатуру до виконавчої ради, і вона стала частиною керівництва організації. 

«Перш за все ми правозахисна організація, — пояснює Ярина. — В Україні ПЕН адвокатує тих українських та кримськотатарських журналістів і письменників, які перебувають у російському полоні. Наша мета — давати голос тим, хто не може говорити за себе».

Частина Ярининої роботи для PEN Ukraine — розповідати про організацію за кордоном. Нещодавно в Італії відкрився PEN Centre Roma; на відкритті письменник Паоло Джордано казав, що одним із взірців для італійської організації є робота українських колег. В італійських літераторів теж є потреба в асоціації, яка захищає їхні права.

Італійські рутини

З 2018 року Ярина викладає українську мову й літературу в Міланському університеті. Торік викладала в Туринському і Болонському, тож ледь не щодня була в дорозі на заняття.

Частиною академічної рутини є і спільні обіди й аперитиви з колегами-перекладачами з української — Алессандро Акіллі та Марією Грацією Бартоліні. З Алессандро вони зробили десятки спільних перекладацьких проєктів. З Марією Грацією, яка викладає слов’янську філологію в Міланському університеті, Ярина ділить кабінет.

Україністика в Італії стала популярнішою у час великої війни.

Курси української мови й літератури відкрили в Падуї, Болоньї й Турині. Більше студентів стали цікавитись україністикою, а асоціація україністів в Італії почала рости. Торік Ярина викладала в літній школі україністики в Удіне, яку Асоціація українських студій разом з університетом організували вже вдруге.

«У 2014 році в Італії перемогла російська пропаганда й наратив, що в Україні відбувається громадянська війна, що ніякого вторгнення Росії немає і що Крим — російський. Втім, після 2022-го італійці змінили ставлення до України кардинально», — каже Ярина.

Італійські студенти, які приходять вчити українську, переважно беруть її як додатковий курс до російської чи польської філології — диплом з україністики в Італії можна отримати хіба що в Римському університеті La Sapienza. Є й українці з діаспори або нещодавні іммігранти. 

Ярина бачить у них важливу аудиторію, з якої сформуються майбутні перекладачі-україністи: «Це ресурс, у який ми повинні інвестувати, тому що це амбасадори України, які виростуть і будуть працювати в якихось важливих організаціях на благо нашої країни».

Вони з чоловіком мають щоденний ритуал: після сніданку п’ють на дивані каву, дивлячись на ютубі щось українське. Говорить: «Коли цього немає, я відчуваю, що день починається неправильно. Тож завжди намагаюся знайти на це час, хоч як я зайнята».

Важлива частина повсякденного життя для Ярини — їжа. Каже, що має до неї гедоністичне ставлення: пізнає через неї світ, як Михайло Коцюбинський. «Готування їжі — це моє гобі й моя терапія. Я люблю бути на кухні, люблю різати, шинкувати, люблю slow cooking — борщ для цього якраз добре надається. Я можу розслабитись і слухати якийсь подкаст, поки готую», — розповідає вона. З італійських страв любить готувати ризото з шафраном по-міланськи або з білими карпатськими грибами, які передає свекруха, пасту з броколі та анчоусами або з цукіні й креветками. «Я люблю італійську кухню не стільки за страви, як за продукти, — додає Ярина. — Якщо взяти разом моцарелу, прошуто, трошки олії і свіжий хліб, це вже дуже смачно».

Футбол

Ярина — спортивна фанатка. Дивиться футбол із дитинства — каже, тато підсадив. Зараз вболіває разом із чоловіком — за «Динамо Київ» і за національну збірну. За італійську колись трохи вболівала, але стало нецікаво. 

Коли в Німеччині був чемпіонат Європи з футболу (чоловік за кадром підказує Ярині рік — 2024), вони поїхали на матч Україна — Румунія. Румунська збірна розгромила нашу з рахунком 3:0. Але письменниця згадує, як в українському секторі всі разом заспівали гімн, а потім «Червону руту». Для Ярини це було важливіше за результат матчу. У такі моменти вона гостро відчуває присутність культури, яка вижила попри все, і спорту, який попри все розвивається. 

«За спортом в Італії стежать більше, ніж за політичними новинами. Найбільший тираж з-поміж італійських газет має Corriere dello Sport», — розповідає Ярина. Після того як 1999 року футболіст Андрій Шевченко переїхав до Італії грати за «Мілан», він став тут найвпізнаванішим українцем: пояснити Україну італійцям, не згадавши його, неможливо.

Ярина часто перекладає на спортивних подіях. Бачить у цьому частину своєї медіаторської місії: допомогти українським спортсменам почуватись впевнено перед іноземною аудиторією.

Є про футбол і в «Синьому фотоальбомі». «Історія про матч між командами “Динамо” і “Рома”, який відбувся під час Помаранчевої революції. Нас, студентів, змушували перед входом на стадіон знімати помаранчеву символіку, — розповідає письменниця. — Чоловіки-італійці, які зазвичай читають менше, відразу жвавішають на презентаціях: “А що, там є футбол? О, то цікаво!”. Це був вдалий хід — вказати на футбол як на ще одну нитку, яка зв’язує Італію та Україну».

Гасло

Ярина повертається до фрази Лесі Українки, яка бачила в таланті відповідальність: «Якщо маєш інструмент, маєш і обов’язок ним користуватися».

Їй близька метафора мостів, і це те, що вона намагається робити як перекладачка, письменниця й викладачка. «Ми — медіатори, які стоять між двома світами і намагаються пояснити їх один одному, — говорить Ярина Груша. — Будувати мости між Італією й Україною — це і є основна ідея всього, що я роблю».

Читайте до теми

Фіона Ґрінленд: «Документування — це спосіб засвідчити: ці твори й люди існували»

Дослідниця культурної спадщини — про культуру як мішень і літературу як зброю

Павло Дерев’янко: «Ми завжди були воїнами — і тільки тому існуємо як нація»

Письменник і військовослужбовець — про козацькі легенди, службу в «Азові» і те, чому довгий мир був аномалією

Джонатан Крауз: «Люди цього не усвідомлюють, але вони впливають на війну — мільйоном дрібних способів»

Історик війни — про психологію імперії, минуле і майбутнє

Володимир Кравчук: «Ми були по-українськи добрими. Такими не можна бути з тими, хто хоче тебе вбити»

Актор і військовий — про внутрішній космос Андрія Мельника, одвічні цінності й армійські сухпаї

Наталка Галаневич: «Коли нам глибинно болить якась тема, це завжди має політичне значення»

Акторка й музикантка — про репресоване мистецтво, роботу з іноземними аудиторіями й силу краси

Артур Дронь: «Гемінґвей нічого не знає»

Військовий і поет — про віру, надію і любов у творчості й на лінії фронту