Колись це місто й довколишні села були моїм особистим раєм на землі — тут минали майже всі канікули, тут жили й тут поховані дорогі серцю люди. Немає слів, які могли б описати красу цього місця, і немає слів, які могли б описати пекло, яке там діється тепер — під окупацією. У цьому тексті я ділюся світлими спогадами про ті місця, болісними нотатками та короткими повідомленнями від рідних з міста, що переживає голод.
Як ти?
Він надсилає мені фотографію наприкінці лютого. На ній — кругла паляничка, спечена у сковорідці на буржуйці. Пише, що лишилося зовсім трохи борошна, дрібка мерзлої картоплі й домашня консервація з літа 2021 року. З останнього врожаю «до». Пише, що майже два місяці вони не їли жодних молочних продуктів, яєць, м’яса.
Від кінця грудня в магазини не завозять продуктів, а в аптеки — ліків. На базар не приїжджають торговці, бо в’їзди і виїзди з міста заміновані, а на людей та автівки полюють ворожі дрони. Люди гинуть щодня. Виїхати з міста практично неможливо. Це — окрім того, що з 2023 року тут немає централізованого водопостачання, електрики і газу. Тепер він пише й це: «Тут голод».
І на моє розгублене (чи то пак розпачливе) питання: «Що ж робити?» відповідає лаконічно: «Виживати»…
Я зберігаю цю світлину в телефоні й кілька разів на день вертаюся до неї. Довго дивлюся на білий хліб на тлі сірої землі й намагаюся зрозуміти, що я відчуваю. Біль? Горе? Тугу? Безнадію? Чи таки надію? Точно — безмежну любов.
Земля мого Півдня
Я дивлюся на цей клаптик землі, що потрапив у кадр, і можу за сотні кілометрів відчути її запах. Я знаю, яка вона на дотик. Як легко її струсити зі щойно вирваної цибулини чи щойно зірваної полуниці, що лежала на землі, прибита дощем. Як у спеку треба бігти городом на самих п’ятках, бо земля обпікає. І як приємно йти по ній після дощу, коли вона, волога й густа, просочується між пальцями ніг.
Ця південна земля завжди давала мені відчуття спокою, затишку та безпеки. Влітку ми бігали по ній лише босоніж, бо так найкраще відчувалося: ми — вдома. Ми буквально вростали у цю землю. Можливо, тому тепер так боляче без неї — болить вирване коріння. Чи то — відірване. Воно — там, у південних пісках. А я тут — за сотні кілометрів від нього.
Сьогодні ця земля засіяна мінами та уламками від снарядів. Випалена пожежами. Просочена кров’ю та сльозами. Колись із неї виростали найсолодші фрукти, найсмачніші овочі та найпрекрасніші квіти — точно як у Раю. А тепер у неї вростають тіла людей, що загинули наглою смертю на своїх городах, подвір’ях і вулицях. Тіла домашніх тварин і худоби, що загинули від голоду і обстрілів. Земля — у ранах-вирвах, а сади лежать корінням до неба — викорчувані вибухами. Точно як у Пеклі.
Ця земля суха і темна від горя. Але так само люблена своїми людьми навіть у найгірші часи. Бо як інакше? У цій землі лежать покоління наших старших. Тут б’ється серце мого роду.
…Ми з ним завжди листуємося кількома словами, щоб російські окупанти не знайшли в його телефоні нічого такого, що могло б завершитися для нього підвалом, тортурами або й зникненням безвісти. Надсилаємо одне одному фотографії котів, собак, дерев. Вітаємо зі святами.
В Олешках чоловіки зникають просто з вулиць і з власних домівок.
Когось потім знаходять у списках полонених, когось — закатованим, а доля багатьох так і лишається невідомою. Треба бути обачними. Треба бути терпеливими. Отримую фото кота чи неба — і знаю: живі.
Місце сонця
Відчуття канікул і повної свободи починалося відразу, як ми переїжджали Антонівський міст, що з’єднував Херсон і Олешки, містечко на лівому березі Дніпра. До нашого села, обіч Олешків, можна було проїхати просто через сосновий ліс. Або довшою дорогою — тією, що веде на Крим. З цього боку минали зарості оливки сріблястої — дерев-чагарників зі сріблястим листям і просто неземним ароматом дрібних жовтих квіточок. Повертали з дороги — і майже одразу пірнали в місце, де час стікав повільно і солодко, як мед. А кожен день був новим життям.
Тоді всі ще були живі, а ми — малі. І нам здавалося, що тут нас не знайде жодна біда. Ніколи. Ми зривали великі томати з кущів, а листям натирали долоні — запах гички й досі один з улюблених. Ніколи не мили ці теплі від сонця плоди, та ще й брудними пальцями посипали зверху сіллю.
Тут ми, діти, підфарбовували собі очі чорною шовковицею, робили сховки у бур’янах, а в спеку купалися у копанках серед жаб і вужів. Тут ми пізно ввечері, жуючи окрайці хліба, слухали історії про відьом, війну, домовиків і колективізацію. Тут щоліта дядько привозив звідкись причеп динь і кавунів, які горою лежали на подвір’ї. Кавун розрізали навпіл і виїдали з нього лише цукрову серединку — «душку». А все інше кидали качкам і курям.
Ми їздили велосипедами на річку Конку, там купалися і, лежачи у затінку, обговорювали, чи справді з Конки колись витягли танк. Ми ходили за село кататися з піщаних дюн на поліетиленових пакетах, як на санках, шукати у піску пробиті каски, кулі та всякий іржавий дріб’язок, що залишився з часів Другої світової. Тут, у степу, у вирві від бомби, зарослої травою, ми пробували курити наші перші сигарети.
Ми збиралися під магазином, чекаючи на машину зі свіжим, іще гарячим хлібом, і слухали всі можливі новини та плітки нашого села. Пасли корів із дідом, і якщо дощ — усі поміщалися під його плащем-наметом. Дідусева сорочка пахла тютюном, коровами й літом. Тут, у старій глиняній хаті під очеретом, де моя мама спочатку виросла, а потім щоліта білила її, зберігалися справжні скарби. У старому шифоньєрі були бабусині весільна сукня і білий віночок, старі плаття й поліестерові комбінації (ідеальні сукні для принцес!). На стінах висіли чорно-білі фотографії, де-не-де відретушовані яскравими кольорами. На полицях етажерки я знайшла і прочитала ще в дитинстві «Конотопську відьму» і два томи «Словника мови Шевченка». Тут на стіні висіла репродукція якоїсь класичної картини, що її моя мама купила на першу стипендію в технікумі й ховала у копиці сіна, щоб на свято подарувати своїй мамі. Я любила цю поважну репродукцію з левами. Для мене все у цьому дворі, на цій вулиці, в цьому селі, в цій хаті було ідеальним. Я була тут щасливою.
Навіть зараз, коли мені страшно чи сумно, я загортаюся в ковдру, заплющую очі й уявляю себе в конкретному місці й моменті. Літній полудень: спека і тиша. Я лежу на лавці у дворі. Поряд склянка холодного молока і хлібчик, посипаний сіллю. Я дивлюся, як крізь виноградне листя мерехтить сонце. Поряд, на порозі, дідусь мовчки курить «Приму». Собаки, коти, кури, качки — всі дрімають. На електричних дротах перегукуються горлиці та припутні. Чутно, як біля літньої кухні — кабиці — глухо падають важкі стиглі груші.
Повітря пахне степовими травами, сіллю й дідусевим тютюном…
А потім я розплющую очі від болісного усвідомлення: нема вже цієї лавки, цього двору й винограду. Немає картини з левами, немає бабусиних суконь і тієї «Конотопської відьми». Немає городу, двору, дому. Немає села. Прийшла Росія і стерла все на порох.
Місце серця
Надворі тепло й сонячно. Ми снідаємо за дерев’яним столом у дворі. Над нами — переплетені стебла виноградної лози, з яких звисають чорні грона. Цей дрібний і кислуватий сорт тут називають «петриком», з нього зазвичай роблять домашнє вино. Дядько насмажив оладок і відкрив домашнє яблучне варення, заварив трав’яний чай. Це наша остання поїздка в Олешки й рідне село — у вересні 2021-го. Доньці саме виповнилося п’ять, ми хочемо показати їй наш дивовижний Південь, хочемо розповісти про ту частину роду, яка жила й похована тут. Донька гойдається на гойдалці в саду і сміється. Їй тут так само добре, як і нам.
Лівобережну Херсонщину окупували в перші дні повномасштабного вторгнення. Це трапилося швидко і страшно. Звʼязок із великою родиною, розкиданою Олешками й довколишніми селами, був епізодичним і поганим. Я плакала, дивлячись у новинах, як жителі Олешків з українськими прапорами виходять назустріч російським танкам. Як кричать російським окупантам, щоб ті йшли геть. Мене переповнювали гордість, надія і відчай.
Я плакала, коли дізналась, що у нашому селі були випадки зґвалтування, розстрілів і мародерства, вчинених російськими солдатами. Я плакала як ніколи, коли наше село й Олешки пішли під воду, бо вночі 6 червня 2023 року російські військові підірвали греблю Каховської ГЕС. Десь там, на даху, три доби провела найстарша жінка нашого роду — Ганна, якій на той момент було 96 років. Ми не знали, чи вона жива. Десь там під воду пішли знайомі з дитинства будинки, вулиці, краєвиди. Потонули тварини й люди.
Згодом Ганна розповідала, як сиділа на даху свого дому й дивилася: зникає місце, де вона народилася, виросла і прожила майже все своє життя. Розповідала, що спочатку під воду пішли сусідські телята, а корови кричали так, як можуть лише матері, що втратили дітей. А потім і вони зникли під водою.
Ганна пережила Голодомор, Другу світову війну, повоєнний голод, початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну, окупацію і потоп, утрату дому. А тепер переживає голод. Втретє у житті.
Місце смерті
Про голод в Олешках починають говорити наприкінці лютого. Хоча ще з кінця грудня рідні й друзі тих, хто лишився в окупації, пишуть, що в місто не завозять продуктів і ліків, що в місто неможливо заїхати, ані виїхати з нього — дороги всипані мінами, уламками снарядів, згорілими автівками та снігом. На людей полюють дрони.
Волонтери пишуть про неможливість евакуації та гуманітарну катастрофу. Місцеві у локальних групах — про життя у блокадному місті.
Вони намагаються фіксувати, хто, де, коли і за яких обставин втратив життя, адже люди тут гинуть щодня й достеменно не відомо, скільки саме загиблих.
Про Ганну дбає моя тітка. Звʼязок із тіткою нестабільний. Вона тижнями не отримує моїх повідомлень, а я — її. Зрештою, коли з’являється мережа, вона скидає мені уривки зі своїх щоденників. Від початку окупації тітка веде нотатки. Лаконічні й структуровані. Я читаю їх і не можу осягнути, що це відбувається просто зараз.
20 січня 2026-го
«… як 10 січня випав сніг, у місто перестали привозити хліб і продукти. Привезли трохи чогось в “Катюшу” один раз — 18-го січня. Хліб розібрали одразу, як розвантажували. А за продуктами була велика черга, усе швидко закінчилося. Після цього “Катюша” більше не відкривалася. А “Овочевий” і “Ромашка” вже давно закриті. Уже тиждень печу хліб на сковорідці. У будинку температура близько нуля — вода у відрі замерзла і не тане, хоча стоїть при вході до зали, поруч із грубою…»
22 січня 2026-го
«… від постійного морозу вдома весь час холодні груди і спина. Трахея ніби обпалена холодним повітрям. Хочеться чогось гарячого — п’ю дуже гарячу каву і чай, але не відчуваю, як окропом обпікаю стравохід. Удень, щоб зігрітися, весь час знаходжу собі роботу надворі — або господарські справи, або похід за хмизом чи невеликими деревами. Потім напиляти і наколоти дров та розкласти їх по місцях. А ввечері — груба натоплена, стінка гаряча. Я притуляюся до неї, але тепла не відчуваю. Усередині холод, ніби поруч і немає гарячої груби…»
26 січня 2026-го
«… по понеділках у нас біля лікарні найжвавіший базар. Тому вирішила піти подивитися — раптом щось буде. Як завжди, продавали смажені пиріжки, а одна жінка продавала в одноразових тарілках холодець. Але я засумнівалася в якості цих пиріжків і холодцю.
Р. розпродавала майонез, кетчуп і якісь залишки консервів — була черга. Одна жінка продавала макарони з гуманітарки, у неї побачила два порційні пакетики геркулесової каші. Взяла для бабусі Ганни. Хтось продавав свої закрутки.
Пішла в аптеку — там фармацевтка розпродавала залишки ліків, казала, що солярки не підвозять, ліків не підвозять і лікарню, ймовірно, закриють. Щось купила про запас для бабусі.
Зустріла С. Вона каже, що люди помирають, а трун, навіть “паперових”, як раніше, не привозять. Ховають у чорних пакетах. С. з робітниками ходить по місту, вивозить з адрес померлих людей на лікарняному саморобному візку…»
30 січня 2026-го
«… дощ, набрала технічної води. Ходила на основний базар — продуктів не підвезли. Торгівлі немає. Продають залишки (каву, чай, приправи, макарони), та й то — втридорога…»
31 січня 2026-го
«… Продуктів у місто поки що не підвозять… Скільки було радості, коли я в шафці знайшла пакетик кукурудзяних пластівців і два пакетики шоколадних подушечок — куплених роки два тому. У хід пішла суха морква, яку я засушила півтора року тому і все хотіла викинути.
Поки є борошно — печу хліб. Газових балонів уже давно ніхто не заправляє — треба економити газ. Ввечері за можливості готую на печі на наступний день…»
5 лютого 2026-го
«… Продуктів у місто так і не привозять. Базар так і не працює. Лікарня: працює лише хірургія. Ліків в аптеку не завозять. Вдома з овочів лишилися підмерзла картопля і гарбуз. Борошна лишилося три трилітрові і одна літрова банка…»
10 лютого 2026-го
«… Дізналася, що 9-го числа на селищі будуть давати гуманітарну допомогу. Ніколи у них гуманітарки не брала, а цього разу — безвихідь. Досі в голові картина, як я йду в повній самотності повз згорілі й розбиті багатоповерхівки. Під ногами — бите каміння, уламки дронів, нитки агроволокна… Ні душі… Пройшла розбитий і згорілий селищний ринок, розтрощений колишній магазин “24 години”.
І раптом почула людські голоси — це в тому під’їзді, де дають гуманітарку, стоять люди і чекають десятої години, коли почнуть її видавати. Надворі ніхто не стоїть, щоб не привертати увагу дронів.
Продукти дають лише пенсіонерам із російським паспортом і російським пенсійним. Для пенсіонерів, старших за 80 років, є послаблення — дозволено отримувати за наявності українського пенсійного. Іншому населенню, включно з інвалідами всіх категорій, гуманітарки не дають.
Усього людей з десять. Та й хто сюди піде? Стареньким і далеко, і небезпечно. У наборі: 4 пачки спагеті, кілограм гречки, пляшка соняшникової олії, 4 банки тушонки і 2 банки згущеного молока. Ні цукру, ні солі, ні рибних консервів, ні борошна…»
11 лютого 2026-го
«… Закінчився газ у балоні. Переходжу на туристичний таганок з балончиком. У мене їх 8 штук, встигла купити перед самим снігопадом. Багато що готую на печі в кухні ввечері. Там і воду гріємо для вмивання і гігієнічних процедур. Розмов про те, що щось почнуть підвозити, немає.
Якось поїхали в Скадовськ чотири приватні легкові машини — по продукти й пенсії. На зворотному шляху, біля Голої Пристані, дрон влучив у першу машину — вона перевернулася, загорілася. Водій вискочив, а троє людей згоріли. Інші були очевидцями цієї трагедії…»
12 лютого 2026-го
«…Четвер — базарний день біля лікарні. Проходила повз — жодних продуктів не привезли. Люди постояли-постояли і розійшлися…»
15 лютого 2026-го
«… Схоже, нам справді доведеться пережити голод. Спершу чекали, що розчистять дороги від снігу, приберуть міни і знову почнуть їздити машини. Але сніг і лід розтанули, дороги чисті, а машини як підривалися, так і підриваються. Як дрони атакували — так і атакують. І хто до нас поїде?
Борошна лишилася одна трилітрова банка. Ще є сало. Але давно немає цибулі. Без сала в холод не можна — їм сало з часником (без хліба) і запиваю гарячою кавою. Швидко уходить картопля. Замість моркви всюди додаю гарбуз.
Туалетний папір, серветки, мийні засоби, батарейки, свічки теж закінчуються…»
16 лютого 2026-го
«… Знов базарний день. Приїхала. Людей дуже багато. Одягнені хто в що. Холодно. Стоять, розмовляють, чекають. Пенсіонери, багато зовсім маломобільних. Знов постояли і розійшлися. Продавали свої різані гарбузи, закрутки, мед. Навіть пиріжків вже не продають — мабуть, закінчилося борошно. Зустріла Р., її син з товаром стоїть у Скадовську, але їхати в Олешки боїться…»
17 лютого 2026-го
«… Кілька днів тому зник сусід. Чоловік нашого віку, спокійний. Сім’я виїхала до Польщі, а він залишився дбати про будинок і тварин. Зник і син нашого лікаря…»
7 березня 2026-го
«… Приліт у наш будинок… Час — 13:45: саме в цей момент настінний годинник у залі від вибуху зупинився. Вийти з підвалу страшно: лише визирнула — побачила купу скла, каміння, вибиті вхідні двері й знову сховалася, бо буде ще приліт. А самій страшно — що з бабусею Ганною? Вона ж на кухні. А раптом її поранило, а раптом убило. Ще приліт, уже десь поруч, але не в нас. Нарешті вискочила з підвалу, але добігти до кухні не змогла — під ногами скло, вибиті двері, каміння, дошки. Знову сховалася в підвал. Ще приліт. Краєм ока бачу, що вибиті вхідні двері, двері в кімнати без скла, туман із пилу. Забігаю до бабусі: жива.
На третій день пішла до майстра, який крив дах після прильоту в сусідів. Кажу: хоча б над кухнею й кімнатами… Прийшов, подивився: “Можна зробити”. У мене сльози на очах: “Невже?”. Через день прийшов із напарником. Боже, які в нас майстри — з нічого змайстрували подобу даху: з битого шиферу, з якихось залишків, із листів жерсті, знятих з розбитих будинків. Зробили за 4 дні. Один день пропустили: до майстра ввечері прийшли п’яні російські солдати, вимагали продукти, вистрілили в землю під ноги, потім ударили прикладом по голові й кудись потягли. Але в цей час над ними закружляли дрони і вони втекли, відпустивши чоловіка…»
15 березня 2026-го
«… Ми, сусіди, ділимося між собою, хто чим може. В. якось дала мені невелику буханку хліба (мабуть, із баптистського зібрання). Він був спечений з якоїсь сірої муки — страшний, сірий, черствий, але це був справжній хліб. Частину хліба віднесла Г. Ніколи ми так не раділи шматку хліба! В. пригостила мене морквою, їй дала приятелька зі свого підвалу. Морква! Справжня! У мене залишився майонез (ще куплений до снігопаду), то зробила салат із тертої моркви з часником і майонезом. Віднесла Г. Боже, скільки було здивування і радості в очах. В. звідкись приніс трохи борошна — можна ще оладки робити. Я призвичаїлася готувати їх на кабиці за рецептом Г.: замість кислого молока брати за основу томатний сік. Та ще до борошна додавала дрібну кукурудзяну крупу, щоб економити…»
19 березня 2026-го
«… Іду на базар. На перехресті лежить труп російського солдата. Обличчя поїдене собаками. Для людей це вже не дивина — по місту лежать тіла з обгризеними кінцівками, покльовані птахами. Прибирати їх не поспішають. А всіх загиблих від поранень звозять до лікарні — у морг і підвал. Там вони лежать у чорних мішках і чекають, коли їх відвезуть на експертизу. Та вже майже два місяці по них ніхто не приїжджає. Але й ховати не дозволяють. Скоро буде спека. Боже, а якщо інфекція містом піде? Пронісся слух, що в магазині біля лікарні даватимуть гуманітарку. Але тільки тим, кому за 80 років… Хто туди дійде в такому віці? А інші, молодші, їсти не хочуть?..»
Місце надії
Тітка пише, що потрохи прощається з домом, звикає до думки, що втратила його, що ця частина її життя завершується. Говорить, що за першої ж нагоди вони готові ризикнути й виїхати з Олешків. Бо голод лякає більше за міни на дорозі. Пише, що вона хотіла дочекатися деокупації, перетерпіти все, але не дати знищити її дім, не дати окупантам заселитися у нього. Але тепер, говорить, немає вже ні дому, ні життя тут.
Цей дім збудував нині вже покійний Ганнин брат. Коли тут з’явилася тітка, будинок ожив і наче аж розпрямив плечі. Тітка розмалювала стіни зовні й усередині. У саду з’явилася гойдалка, у дворі — курочки й великий пес. У домі й на подвір’ї — багато рослин, у кімнатах на стінах — фотографії з мандрів по всьому світу. Тітка — це серце цього дому. Поки вона тут, дім живе, нехай і без вікон, без дверей, з полатаним дахом, холодний і побитий прильотами (а їх було аж вісім!). Тож будинок зараз теж прощається з тіткою. Ловить її легкі кроки й голос, прислухається до свого серцебиття.
Колись моя тітка приїхала сюди дуже здалеку, але міцно вросла корінням у ці південні землі.
Тепер вона готова виїхати і вивезти ту, чиє коріння сягає значно глибше й виривати його значно важче, — Ганну. Тітка каже: треба вижити і жити далі — це теж наша боротьба з окупантами.
А я думаю про те, що всі вони, мої рідні люди на окупованій Херсонщині, вже не мають матеріальних речей, які могли б передати далі своїм онукам: ні вишитих подушок, ні ікон, ні старих фотографій, ні будинків з історією, ні садів. Але водночас вони передадуть нам щось значно важливіше: бажання жити попри все і вміння любити це життя.
Живі
Він надсилає мені фотографію наприкінці березня. Густий рядок жовтих нарцисів стирчить із сірої землі. На тлі — квітне абрикоса. Він пише, що вдалося купити шматок вершкового масла (витратив на це п’ять годин!). На питання, що вони і як, відповідає лаконічно: «Живі». І додає: «Садимо город»…
Коли від нього приходить це повідомлення, я саме читаю новину, що п’ять із тринадцяти сіл Олешківської громади фактично перестали існувати. У переліку — й наше рідне село. Його. Більше. Не. Існує. Я заплющую очі: ось дідусь курить на порозі, ось моя лавка і холодне молоко, ось горлиці перегукуються на дротах…
Ілюстрація — Вадима Блонського. Фото з родинного архіву авторки.
