Каралін Монтей: «В Україні матеріальна та нематеріальна культурна спадщина є постійно загроженою»

Каралін Монтей працює в ЮНЕСКО із 2001 року. Нині вона очолює відділ надзвичайних ситуацій і програм у секторі культури, який відповідає за підготовку до кризових ситуацій і реагування на них. Окрім цього, вона опікується музейною програмою ЮНЕСКО та Фондом захисту культурної спадщини у надзвичайних ситуаціях.

Більшу частину своєї кар’єри Каралін Монтей працювала в межах Програми всесвітньої спадщини та Музейної програми. Протягом шести років вона також обіймала посаду регіональної радниці з питань культури у Східній Африці, співпрацюючи з тринадцятьма країнами регіону. Згодом вона очолила відділ програм і розбудови спроможностей у сфері різноманіття форм культурного самовираження, зосередившись на культурній політиці та розвитку культурних і креативних індустрій. Нині на своїй посаді в ЮНЕСКО Каралін Монтей опікується підтримкою культури в умовах надзвичайних ситуацій, приділяючи особливу увагу питанням підготовки та реагування.

Ми зустрілися з нею у Львівському культурному хабі під час інтенсиву для візуальних митців, який хаб організував спільно з платформою «Алгоритм дій» за підтримки ЮНЕСКО.

У своєму виступі ви зазначили, що роль ЮНЕСКО насамперед полягає у запровадженні стандартів. Чи завжди це було одним із головних завдань цієї інституції?

ЮНЕСКО традиційно позиціонує себе як лабораторію ідей та організацію, що запроваджує певні стандарти. У своїй роботі ми працюємо на перспективу — намагаємося передбачати майбутні зміни й надаємо країнам консультації щодо адаптації їхнього законодавства, політик та практик. Така координація є можливою завдяки розробленим ЮНЕСКО міжнародним нормам, які слугують орієнтиром для змін у національних законодавствах. У нас також є «Рекомендації», і кожні чотири роки країни звітують про свій прогрес у наближенні їхніх політик та практик до цих керівних принципів. 

Встановлення міжнародних стандартів є важливою складовою нашої роботи, але не єдиною. ЮНЕСКО також виконує роль платформи для взаємодії: ми об’єднуємо різні зацікавлені сторони для проведення конференцій, зустрічей і програм із розбудови спроможностей. Таким чином, зʼявляються додаткові можливості для обміну досвідом і ресурсами.

Одна з найважливіших змін, яку я спостерігала протягом останніх 25 років — і яку також підтримує наш новий Генеральний директор, — полягає в тому, що з’являється дедалі більше можливостей залучати місцеві громади до нашої роботи. Наприклад, у 1972 році, коли була ухвалена Конвенція ЮНЕСКО про всесвітню спадщину, таке місто, як Львів, що нині має статус Міста всесвітньої спадщини, могло бути внесене до цього списку без консультацій чи згоди місцевої громади. Сьогодні ж це є обов’язковою вимогою для отримання номінації — і це справді суттєва зміна.

Також дедалі більший акцент робиться на місцеві й автохтонні системи знань. Вони грають важливу роль у захисті біорізноманіття, протидії змінам клімату та збереженні нематеріальної культурної спадщини — традицій і обрядів, фестивалів, мов, весільних церемоній або таких практик, як вишивання чи випікання хліба. Усе це формує відчуття ідентичності та приналежності — як для окремої людини, так і для громади чи ширшої групи. Безцінні знання місцевих жителів та корінних народів допомагають зберігати ці традиції, а культурні інституції та партнери працюють над тим, щоб вони не були втрачені.

Ви в ЮНЕСКО вже 25 років — чи були за цей період моменти, коли ви почувалися безсилою? Як ви давали цьому раду?

З недавніх подій найбільше відчуття безсилля викликала війна в Газі.  Одного дня нам повідомили, що Ізраїль планує бомбардувати будівлю, де зберігалися важливі археологічні колекції, зібрані французькими експедиціями.

Ми не могли цьому запобігти, тож зробили все можливе, щоб домогтися відтермінування бомбардування та виграти час для евакуації колекцій.

ЮНЕСКО є міжурядовою організацією, тому я не могла просто надіслати повідомлення — воно мало пройти через багатьох людей і відповідні погодження. Зрештою підготували офіційний лист Генерального директора ЮНЕСКО до уряду Ізраїлю, у якому згадувалися їхні зобов’язання перед Гаазькою конвенцією 1954 року та містилося прохання надати більше часу для евакуації колекцій. Пам’ятаю, як це мене глибоко розчарувало: ми не могли запобігти втраті цієї культурної спадщини й змушені були вести переговори про час її потенційного знищення.

Це були не маленькі музейні експонати, а громіздкі археологічні обʼєкти. Куди їх подіти? Як їх транспортувати й убезпечити в умовах війни, що триває?

Газа — саме те місце, яке викликає в мене найбільше відчуття безпорадності. Дивлячись на зображення звідти і сам масштаб руйнувань, мушу констатувати, що це один із найскладніших регіонів для нашої роботи.

Як ЮНЕСКО отримує актуальну інформацію з місця подій? Що може ускладнити ефективну комунікацію та координацію?

Ми працюємо через досить широку мережу: маємо 53 регіональні офіси по всьому світу, а також кілька проєктних офісів, зокрема у Києві. Цей офіс був створений спеціально для підтримки нашої діяльності в Україні. Такі організації, як Львівський культурний хаб, не є регіональними офісами ЮНЕСКО, однак виконують подібну роль, і співпраця з ними має справді велике значення.

На жаль, у нас немає ресурсів, щоб відкривати офіси в кожній країні, хоча це, безумовно, принесло би багато користі.

Коли я працювала у Східній Африці, у Найробі, я багато співпрацювала з країнами у стані конфлікту або постконфліктного відновлення, як-то Руанда, Сомалі, Південний Судан та Еритрея. У Сомалі та Еритреї не було офісів ЮНЕСКО, що, звісно, ускладнювало мою роботу. Але коли я вела великий проєкт в Еритреї, протягом шести років я близько десяти разів відвідала Асмеру. Це дало змогу налагодити міцні робочі стосунки з місцевими органами влади та партнерськими організаціями, а також глибше зрозуміти локальний контекст і реальні потреби на місцях.

У кожній державі-члені також діють національні комісії ЮНЕСКО. Більшість із них підпорядковані міністерствам освіти, а це означає, що культура не завжди є для них пріоритетом або основною сферою відповідальності. Деякі країни інвестують більше ресурсів у свої національні комісії та мають окремі підрозділи, що опікуються культурою, освітою та наукою. 

Більшість комісій, з якими я працювала у Східній Африці, складаються лише з однієї-двох осіб. Ці люди мають підтримувати зв’язки з різними міністерствами, міськими органами влади, регіональними представництвами, якщо вони є, а також із партнерами. Звісно, коли команда така невелика, налагодити ефективну комунікацію між усіма секторами значно складніше.

У нашій штаб-квартирі в Парижі країни мають так звані постійні представництва при ЮНЕСКО. Деякі держави призначають окремого посла при ЮНЕСКО, однак не всі можуть собі це дозволити — у таких випадках його функції виконує посол цих країн у Франції, адже штаб-квартира організації розташована саме в Парижі.

Крім того, ЮНЕСКО має розгалужену мережу університетів, громадських організацій і так званих центрів категорії 2, які проводять навчальні заходи. Наприклад, Африканський фонд усесвітньої спадщини не лише залучає фінансування, а й виконує роль навчального центру, що працює по всій Африці, підвищуючи обізнаність про потреби та посилюючи компетенції фахівців у сфері охорони спадщини відповідно до міжнародних стандартів. Завдяки таким координаційним осередкам формується ціла екосистема, яка й уможливлює реалізацію наших програм.

На вашу думку, діяльність ЮНЕСКО є важливішою саме під час збройного конфлікту чи вже на етапі відбудови?

Департамент, який я очолюю, опікується питаннями, що виникають до, під час і після надзвичайних ситуацій, зокрема конфліктів, стихійних лих та наслідків змін клімату. Я на власному досвіді бачу, як цей напрям розвивається в межах моєї роботи і як поступово змінюється наш підхід до нього.

Коли на Кариби насувався ураган «Мелісса», ми завчасно знали про його наближення й розуміли його руйнівний потенціал. Ми тісно співпрацювали з нашими представництвами на місцях, іншими агентствами ООН, культурними установами та міністерствами, щоб якомога краще підготуватися до цього лиха.

Місцеві жителі також активно готувалися: заколочували вікна, споруджували захисні вали з мішків із піском і дбали про збереження облікових документів та цифрової документації.

Моя команда оновила геопозиціонування об’єктів культурної спадщини, музеїв та інших локацій, щоб за допомогою супутників відстежувати збитки до і після урагану. Таке завчасне попередження виявилося дуже корисним і дозволило нам підготуватися заздалегідь. Ми змогли швидше зреагувати — навіть розпочати збір коштів на підтримку ще до того, як ураган досяг регіону, налагодити контакт із потенційними донорами та партнерами і завчасно почати розробляти плани необхідної допомоги.

Але зазвичай усе стається дуже швидко і в нас немає часу на таку підготовку. Інтеграція культурних аспектів у заходи реагування на надзвичайні ситуації залишається постійним викликом. Коли виникає конфлікт або стається масштабна катастрофа, для того, щоби працювати на місці й долучатися до відновлення, необхідно отримати відповідний мандат і переконатися, що це є пріоритетом для місцевого уряду. Водночас, коли першочерговими є порятунок життів, надання медичної допомоги чи підтримка роботи шкіл, домогтися того, щоб культура також опинилася серед пріоритетів, буває непросто.

Наприклад, ЮНЕСКО активно співпрацювала з Міжнародним кримінальним судом, документуючи знищення культурної спадщини в Малі у 2012 році. Тоді в Тімбукту було зруйновано 14 мавзолеїв і понад 4000 старовинних рукописів. Це стало важливою частиною нашої подальшої роботи, адже культурні об’єкти дедалі частіше стають мішенями нападів, особливо з боку терористичних угруповань.

Саме культура відіграє ключову роль у відновленні та забезпеченні стійкості. Коли були оприлюднені «Цілі сталого розвитку», багато хто звернув увагу на те, що культура там майже не згадується — вона фігурує переважно в «ЦСР 4», документі, повʼязаному зі світовою та міською спадщиною. Я ж завжди наголошувала, що культуру варто розглядати як своєрідну «ЦСР нуль» — основу для всього іншого. Адже без урахування культурного контексту годі досягти скорочення бідності, розширення прав і можливостей жінок, забезпечення доступу до чистої води чи інших цілей. Культура потребує значно більше уваги та промоції. Навіть інші міністерства не завжди повною мірою усвідомлюють її значення. У багатьох країнах, що розвиваються, саме культурна сфера часто отримує найменше фінансування.

Якщо жодна державна установа чи громадська організація не звернулися до вас із запитом про допомогу, чи можете ви щось зробити? Чи є якісь обмеження щодо того, на що ви можете реагувати?

Якщо в країні вже є наше представництво, шляхи вести роботу далі існують. Наприклад, ЮНЕСКО і дотепер активно працює в Афганістані через свій офіс у Кабулі, але ми не співпрацюємо напряму з «Талібаном». При цьому Афганістан має своїх представників при ЮНЕСКО. 

Загалом же ЮНЕСКО діє на запит: ми нічого не нав’язуємо. Натомість пропонуємо рекомендації щодо законодавства й політик, а також надаємо підтримку у розбудові спроможностей.

Яких заходів вжила ЮНЕСКО у 2021 році у відповідь на загрозу повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

ЮНЕСКО ухвалила низку декларацій, а також розгорнула широку мережу заходів з моніторингу й захисту. У вересні 2022 року організація відкрила представництво в Києві для координації допомоги безпосередньо на місці.

Україна ратифікувала основні конвенції у сфері культури, зокрема щодо захисту культурної спадщини в умовах збройного конфлікту та запобігання незаконному обігу культурних цінностей. Наявність цих конвенцій посилює нашу спроможність підтримувати законодавство, політики й відповідні заходи в Україні, а також впроваджувати їх за участі наших програм і експертів.

Одним із ключових напрямів нашої роботи в Україні є моніторинг і документування пошкоджень об’єктів культурної спадщини. Для цього ми переважно використовуємо аналіз супутникових знімків, а також перевірки безпосередньо на місцях. Існує ретельна й багатоетапна процедура верифікації руйнувань.

Станом на 7 січня 2026 року, за оцінками ЮНЕСКО, в Україні було пошкоджено 515 об’єктів культури, зокрема 153 релігійні споруди, 268 будівель історичного чи художнього значення, 38 музеїв, 33 пам’ятники, 19 бібліотек, 3 археологічні пам’ятки та 1 архів.

Ми прагнемо не лише задокументувати ці втрати, а й підтримати подальшу реконструкцію цих об’єктів.

У нас також є відкрита онлайн-платформа «Навігатор об’єктів ЮНЕСКО», де можна переглянути офіційні межі цих об’єктів, а також оцінити потенційні ризики й загрози, з якими вони стикаються. До того ж ця платформа допомагає нам краще відстежувати їхній фізичний стан.

В Україні матеріальна та нематеріальна культурна спадщина є постійно загроженою. Тому надзвичайно важливо, починаючи з місцевого рівня, робити все можливе для її збереження. Навіть якщо у східних регіонах наші дії є більш обмеженими, кожен крок, який ми можемо зробити тут і зараз, має вирішальне значення.

Як бюрократія впливає на роботу вашого департаменту, особливо коли це стосується реагування на надзвичайні ситуації?

Структура ЮНЕСКО — міжурядова, але ми також активно співпрацюємо з програмами, фондами, неурядовими організаціями та представниками місцевих громад.

Наприклад, після землетрусу 2010 року на Гаїті уряд часто змінювався, тому ми більше покладалися на ГО, які мали стабільнішу присутність у країні. Подібний підхід застосовувався також в роботі в Судані та Сомалі, де ми тісно співпрацювали з локальними партнерами для реалізації наших програм.

Наша мережа партнерств — це багаторівнева структура, що допомагає нам діяти ефективніше, коли деякі інституції послаблені, не можуть повноцінно комунікувати чи виконувати свої функції або потребують додаткової підтримки для розвитку своїх спроможностей.

Які найпоширеніші проблеми чи помилки ви помічаєте, коли працюєте з урядами над розробкою культурної політики?

Робота в ізоляції та недооцінення наявних національних активів — культурних, людських ресурсів та технічних знань у сферах архітектури, збереження культурної спадщини та оцифрування. Інколи західна перспектива — це просто запит уряду. Хоча співпраця між країнами Півдня (йдеться про «Глобальний Південь», парасольковий термін на позначення країн у Африці, Азії та Латинській Америці з низьким або середнім рівнем доходів, — Авт.) або інші партнерства можуть виявитися ефективнішими.

Непересічний досвід України за ці роки також можна було б активніше залучати на міжнародному рівні.

Дуже часто ми просто не помічаємо власних ресурсів. Навіть у ЮНЕСКО ми переглянули свій підхід: раніше ми зазвичай відряджали двох міжнародних експертів, які очолювали національні команди з розробки комплексних культурних політик і планів дій. Але згодом ми почали працювати інакше — залучати одного міжнародного експерта та одного національного. І навіть якщо національному експертові бракувало досвіду чи підготовки, міжнародний фахівець підсилював його спроможність, спільно з ним керуючи процесом адаптації або розробки політики.

Це, своєю чергою, давало змогу національному експерту наступного разу вже самостійно вести подібну роботу. Але розробка культурної політики — це лише перший крок: її потрібно впроваджувати й регулярно оновлювати, щоб адаптувати до поточних змін. Тому в кожній нашій ініціативі ми прагнемо не лише досягти конкретного результату, а й забезпечити посилення спроможностей на місці.

Як ви бачите глобальну мету своєї роботи?

Найбільше натхнення мені приносять зустрічі, подібні до тих, що відбулися цього тижня, — відвідування Львівського культурного хабу надихнуло мене спробувати відтворити подібну модель в інших місцях. Учора ми також відвідали Івано-Франківськ. Щоразу, коли я бачу такі сильні локальні ініціативи, це додає мені енергії та мотивації.

Один із моїх улюблених проєктів був у Кенії — в таборі для біженців Какума, ймовірно, найбільшому в Африці, де проживають люди із Сомалі, Конго, Руанди та щонайменше шести-семи інших країн. Багато хто — і я теж довго до них належала — навіть не усвідомлює, як довго люди змушені проживати у таборах для біженців.

Коли я працювала в Найробі на посаді регіональної радниці з питань культури у Східній Африці, мій перший та останній проєкти були пов’язані з табором для біженців Какума.

Коли я вперше приїхала до Кенії, познайомилася із Саймоном Бінґо — молодим кінорежисером із Південного Судану. Він і досі є великим натхненням для мене. Саймон навчився кінорежисури в межах програми Slum Film Festival в Кенії. Там він відчув силу кінематографу і зрозумів, що може розповідати історії про Південний Судан мовою кіно. Він звернувся до мене з ідеєю започаткувати перший кінофестиваль у Джубі, це і стало першим проєктом, над яким я там працювала. Було неймовірно спостерігати, який позитивний вплив має цей проєкт.

У межах фестивалю проводилися заходи з підвищення кваліфікації для молодих кінематографістів із Південного Судану. Це допомогло їм розповідати різні історії про свою країну та репрезентувати її культуру і спадщину. Водночас вони почали розглядати кіно не лише як форму самовираження, а й як інструмент економічного розвитку та можливість професійної реалізації.

Саймон розповів мені, що виріс у таборі для біженців Какума і що люди живуть там не три місяці чи навіть три роки — дехто живе там уже 30 років.

У таких таборах народжуються й виростають цілі покоління. Рятуючись від воєн, люди не можуть взяти з собою багато речей — у такій ситуації ніхто не тягтиме великий традиційний барабан із собою на спині. Тому багато спільнот залишаються без предметів і просторів, необхідних для проведення традиційних обрядів і збереження своєї культурної ідентичності. Це підводить мене до останнього проєкту, над яким я працювала в Кенії. Його запропонував Марк Левін, професор Університету Каліфорнії в Ірвайні та музикант, який заснував у Кенії ГО Kakuma Sound. Разом із місцевими партнерами вони привезли до табору Какума традиційні й сучасні музичні інструменти з сусідніх країн. За підтримки ЮНЕСКО та УВКБ ООН там було створено культурний центр, де представники громад могли навчатися гри на традиційних інструментах і проводити важливі для них церемонії.

У межах проєкту ЮНЕСКО ми запитали громади, які елементи їхньої нематеріальної культурної спадщини вони могли б зберігати, навіть живучи в таборі для біженців, — ритуали, фестивалі, традиційну вишивку, музику, — та надали їм необхідні для цього інструменти. У рамках проєкту Kakuma Sound ми також навчили молодь організовувати музичний фестиваль: дехто з учасників був музикантом, інші опановували звукорежисуру, освітлення й організаційні навички. З часом фестиваль став дуже популярним і його навіть почали проводити в сусідніх країнах.

Зараз ми працюємо над тим, щоб відтворити цю модель і в інших таборах для біженців та допомогти зберігати свою ідентичність навіть далеко від дому. Саме такі проєкти дають мені сили рухатись далі.

***

Цю розмову ми записали взимку 2026 року. 24 березня, внаслідок російської атаки, у Львові зазнав пошкоджень ансамбль Бернардинського монастиря, що є памʼяткою архітектури XVII століття; ансамбль внесений до Міжнародного переліку культурних цінностей під посиленим захистом ЮНЕСКО. 

Реакція організації: «ЮНЕСКО глибоко стурбована ударами 24 березня, які пошкодили будівлю поблизу Бернардинського монастиря в межах об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Львів — ансамбль історичного центру».

ЮНЕСКО нагадує, що культурні цінності перебувають під захистом відповідно до Гаазької конвенції 1954 року та Конвенції про всесвітню спадщину 1972 року. Усі сторони повинні забезпечувати збереження спадщини та утримуватися від будь-яких дій, що завдають шкоди культурним цінностям. ЮНЕСКО готова підтримати органи влади в оцінці збитків, впровадженні заходів захисту та наданні екстреної допомоги».