Україна і Європа: як війна змінює наше спільне саморозуміння

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Цей текст є частиною книжки «Уроки для відважного світу». Проєкт створений спільно Програмою ЄС House of Europe, що втілюється Goethe-Institut, та The Ukrainians Media.

Під час публічної дискусії у львівській книгарні восени 2025 року молода українка із залу підняла руку й поставила запитання письменникові, який щойно презентував свою книгу. Автор — військовий медик із багаторічним досвідом роботи на фронті від 2014 року. Дівчина запитала, яким було б його послання до «іноземців» і що саме він хотів би донести до них насамперед. Вона готувалася вирушити до Брюсселю, а згодом до Лісабону, щоб розповідати про війну й заручитися підтримкою для України. Письменник замислився й відповів: «Ми мусимо дати їм зрозуміти, що наша боротьба — це боротьба за цінності, демократію, право вільно висловлювати свої думки й жити так, як ми хочемо; що ми ніколи не дозволимо повторитися тим репресіям, яких зазнавали впродовж сімдесяти років».

Після дискусії я підійшла до дівчини й подякувала їй за запитання. «Він має рацію, — сказала вона. — Важливо доносити до людей, які не живуть в Україні, що річ не лише в територіях». Мене вразила інтенсивність емоції, з якою вона ставила своє питання. Воно виражало фрустрацію й терміновість — відчуття, знайомі багатьом українцям, яким постійно доводиться пояснювати ситуацію іноземцям, зокрема й іншим європейцям. Воно також відображало глибше занепокоєння: чи справді інші європейці нас розуміють?

Чи відчувають вони те, через що ми проходимо? Чи усвідомлюють вони до кінця, що саме стоїть на кону?

Українці докладають значних зусиль, щоб розповісти іншим європейцям про свою боротьбу й про самих себе. Письменники, митці, активісти, науковці долають довгі дистанції залізницею, аби дістатися території ЄС. Вони виступають на конференціях і фестивалях, говорять про ідентичність, культуру, пам’ять і опір імперії та воєнній агресії. Кожен такий виступ стає символічною битвою, внеском у протистояння спробам Росії підкорити, зламати й знищити Україну.

Поширюючи інформацію про українську поезію, романи, есеї, фільми й музику, вони тчуть полотно знань і емоцій, здатне проникати у свідомість інших. Вони допомагають осягнути щось важливе про порядність, взаємозвʼязки, обʼєднання і незамінну цінність кожної людини. Вони говорять про багатьох митців і письменників, які заплатили у цій війні найвищу ціну.

Вони допомагають нам бачити Україну не просто як місце на мапі, де літають дрони й ракети, а люди вночі ховаються в метро, — а як живе, повнокровне суспільство із власною культурою. Країну, в якій література та культурна спадщина — з усіма їхніми контрастами, складнощами та красою — стають каркасом, на якому вибудовується потужне відчуття ідентичності. Вони також нагадують нам — а радше вчать нас, — що наші долі взаємопов’язані, адже всі ми європейці.

Я провела багато часу з українськими діячами культури та науки, спостерігаючи за їхніми численними подорожами й беручи участь у спільних заходах в Україні та за її межами. Вони прокладають мережу зв’язків від Львова, Києва, Харкова, Херсону, Полтави й невеликих населених пунктів поблизу лінії фронту — до Західної Європи, до наших часто байдужих міст і столиць. Це змусило мене не лише замислитися над очевидною потребою активніших дій з боку Європи для забезпечення поразки Росії — саме поразки, а не замирення.

Це змусило мене поставити собі наступне питання: що ми, європейці, насправді знаємо одне про одного?

Як ця війна розкриває європейське саморозуміння нашого континенту й наших народів? Як українці трансформують це саморозуміння? І чи можна сказати, що, постійно перетинаючи континент і шукаючи способи взаємодії з численними національними й локальними аудиторіями, українські митці, поети та мислителі хоч-не-хоч змушують решту Європи задуматися над переосмисленням концепту загальноєвропейської єдності?

Джордж Стайнер колись сформулював перелік засад, які, на його думку, визначають «ідею Європи». У його баченні вона потребує одночасної присутності кількох елементів. Європа — це простір, який можна фізично перейти пішки (тут немає пустель чи гірських хребтів на кшталт Сахари або Гімалаїв, що цьому перешкоджали б); простір кафе — з культурою кав’ярень, де історія нашаровується навколо нас та під нашими ногами; місце, де найвищі прояви культури й інтелектуальності можуть співіснувати поруч із найстрашнішими звірствами (Стайнер згадує, що концтабір «Бухенвальд» був розташований неподалік дуба Ґете); і, зрештою, місце, де мислителі здавна були одержимі страхом, що наша «цивілізація» одного дня може повністю зникнути.

Зараз українці «ходять» європейським континентом саме так, як це уявляв Джордж Стайнер. Культурні делегати з України змушені подорожувати своєю країною та за її межами наземним транспортом, що ще виразніше підкреслює їхній зв’язок із землею. Вони — мандрівники Європи, вони — посланці, можливо, навіть із нашого майбутнього. Спілкуючись з іншими європейцями на конференціях, кінофестивалях, художніх виставках і книжкових ярмарках, вони несуть важливе послання про глибоку вкоріненість України в культурному й історичному полотні Європи та про необхідність захищати і плекати цей давній зв’язок.

Вони також нагадують нам, західним європейцям, що культурна спадщина та інтелігентність самі собою не захищають від навали насилля та звірств.

Вони знають, що «нормальне» життя, звичне кожному, може бути зруйноване одним ударом, якщо агресор уже ухвалив рішення його по вас завдати, і що протистояння тотальному знищенню потребує величезних зусиль. Коли українці намагаються достукатися до нас, інших європейців, мені здається, вони відчувають самотність. Попри всі заяви та жести підтримки, попри всю дипломатичну хореографію, українці, по суті, воюють самі. Будьмо відвертими: жодна інша країна не надіслала війська, щоб воювати разом із ними. Причини цього вже добре відомі. Ви все це чули: європейці мають багато інших проблем, вони не готові, війна їх лякає, а тривала війна виснажує навіть тих, хто просто спостерігає, тож люди ховають голови в пісок, як страуси.

Чи можуть інші європейці саме зрозуміти й відчути український досвід? Українці створили чимало видатних книг, есеїв, подкастів, документальних фільмів, творів мистецтва та музики — спроб осмислити для себе й інших, як ця війна впливає на них і що вона означає. Часто вони стикаються зі стіною нерозуміння або ж пасивності. Однак крок за кроком вони руйнують наші ментальні бар’єри, нашу довготривалу колективну необізнаність; їхні зусилля не марні. На мою думку, українські митці та мислителі, які поширюють свої ідеї по всій Європі, сьогодні стають творцями нової спільної континентальної свідомості. Саме вони виплекали ту колективну візію, на яку нам варто спиратися при творенні нашого майбутнього — поки в нас іще є на це час. Так, вони — рукотворці нового європейського світогляду.

Є один факт, про який рідко згадують: європейці досі не дуже добре знають одне одного. Вони, як правило, не приділяють багато уваги колективній пам’яті чи культурній спадщині своїх сусідів. Пересічний француз чи італієць майже нічого не знає про те, як Норвегія чи Фінляндія здобули незалежність. Пересічний грек чи німець мало що знає, якщо взагалі щось знає, про боротьбу ірландців за визволення та про ту важливу роль, яку в ній відіграла поезія. Не кажучи вже про епістемічну прірву між тим, що знають жителі Центральної та Східної Європи про Західну Європу, і тим, що знають жителі Західної Європи про східну частину континенту, її багату культурну тканину та її амбіції. Мілан Кундера описав деякі з цих аспектів у своєму есеї 1983 року «Трагедія Центральної Європи», який спочатку був опублікований під назвою «Викрадений Захід».

Українські культурні діячі мандрують Європою, руйнуючи стіни невігластва та відкриваючи людям очі. Вони роблять це заради своєї нації і для захисту своєї країни. Але, можливо, навіть не усвідомлюючи цього, вони водночас змушують нас усіх подивитися у дзеркало. Я не можу пригадати жодного моменту у своєму житті, коли б такий масив культурних творів так палко поширювався різними країнами, створюючи відчуття міжнародної спільності.

Є відома цитата Жана Моне: «Якби мені довелося починати спочатку, я би почав із культури». Незалежно від того, чи є вона справжньою, чи вигаданою, вона підкреслює те, чого часто бракує у всіх розмовах про європейську «безпеку», «архітектуру» та «суверенітет». Саморозуміння Європи неможливе без культури. Тут я, звісно, не ототожнюю європейську культуру з «білим християнством». Я маю на увазі культуру як когнітивне та інклюзивне явище: прийняття історії, мистецтва, літератури та музики одне одного як безпечного простору, де поважають і приймають унікальність народів і кожної окремої людини. Українці, на додачу до всього іншого, що вони роблять у своїй боротьбі, і тут проторюють нам шлях.

І дівчина із львівської книгарні, яка готується вирушити до Брюсселю та Лісабону, і військовий медик-письменник, який дав їй пораду, — обидвоє навчають нас у Європі важливих уроків.