Час дорослішання

§§§

[Ця колонка створена завдяки Спільноті The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Гірше за війну з Росією є тільки мир із нею. Якщо отруйна змія заснула від того, що втомилася чи її заколисав якийсь маг із сопілкою, це означає лише одне: через певний час вона прокинеться голодною і завзято шукатиме жертву — і отрути для полювання матиме досить. Можливо, від неї вдасться втекти, можливо, ти встигнеш увести в тіло якісний імпортний антидот і знову не загинеш при зустрічі з цією повзучою липкою смертю. Але доки змія жива, вона матиме отруту, гнучкість і бажання вкусити. Вона має свій ареал проживання і ніде з нього не дінеться. Миру не буде, доки не вбити змію чи не вирвати їй зуби. Можливо, це дико звучить у наш гуманний, толерантний і технологічний час, але навряд чи існує якийсь інший шлях.

Наш досвід мирного співіснування з Росією — це досвід асиміляції, десь брутальної і нищівної, десь лагідної, але безальтернативної. 

Історія дала нам аж надто багато шансів, щоб вирватися зі смертельних обіймів «старшого брата», і цілком може статися так, що нинішня спроба — остання. Не крайня, як прийнято казати на фронті, а саме остання. Якщо ми сьогодні програємо, то, не сумнівайтеся, ворог зробить роботу над помилками і нова хвиля русифікації розмиє нашу ідентичність до решти.

Для тих, хто скаже «ну й раніше були під Росією, і нічого, відродилися», у мене погані новини. Наші предки в масі своїй були неписьменними селянами, на їхній фольклор і звичаї ніхто особливо не зазіхав, доки вони сумирно ходили на панщину чи обробляли землю в колгоспному рабстві, та коли хтось прагнув піднятися бодай на один поверх вище на соціальному ліфті, вибору не мали — доводилось русифікуватися. З дулею в кишені чи без неї, але доводилося. У сучасному світі соцмереж, удосконалених технологій інформаційного впливу тоталітарна освіта і пропаганда можуть зробити те, чого не спромоглися автори Валуєвських циркулярів і Емських указів. 

Звідки в мені цей песимізм? Бо зовсім поруч є наочний приклад — Білорусь, країна, що обрала шлях мирного співіснування і союзництва з Росією. Наведу один вельми простий приклад: я забиваю у гугл білоруською назву столиці цієї країни, Мінск, — і пошуковик видає мені на вибір дві статті з Вікіпедії: українською і російською. Білоруська? Ні, не чули. 

Здавалося б, нічого протиприродного у прагненні миру через чотири роки повномасштабної війни немає. Ми — виснажена країна, що зазнала величезних утрат, живемо на штучній вентиляції легень і штучній нирці міжнародної допомоги. Та ще й ворожа пропаганда подзявкує «ви що, хочете війни до останнього українця?». Але треба дивитися правді в очі: якими б не були результати складних і тривалих перемовин, максимум, що ми можемо з них отримати, — це те, що військовою мовою називається оперативна пауза. Так називають сплановану перерву у наступальній операції, яку треба використати для перегрупування сил. На більше не варто розраховувати, допоки змія не втратила зуби і спроможна виробляти отруту.

Жити у війні важко, часом нестерпно. І може здатися, що хай би вже був поганий мир, а там далі якось розберемося. А розбиратися ми будемо одне з одним, бо припинення бойових дій означає вибори, такі звичні для українського суспільства чвари, коли ворогів шукають поміж своїх. Найкраще, що, на мою думку, можна зробити під час оперативної паузи, — це наростити сили до тої міри, щоби протистояння з ворогом увійшло в стадію холодної війни, коли перейти в гарячу фазу — надто дорого й ризиковано для противника. На більше мого оптимізму не вистачає. Допоки жива змія.

Я навмисне порівнюю Росію зі змією, а не традиційно з ведмедем. Бо змія — це правдавнє зло, сатанинська пиха, архаїчний імперіалізм, поганський культ смерті, здатність гіпнотизувати світ своєю «великою культурою», в якій так само розлита отрута для всіх наївних ідеалістів, що захопилися «загадковою російською душею». 

Змія — це не тільки наш ворог, вона здатна спокушати чи жалити багатьох, ми ж бачимо, як російська трута протікає в усі шпарини розбрату західного світу: міграція, гендерні питання, соціальна нерівність, вразливість політичних еліт, несталість демократії. Розгорніть мапу Європи, і ви побачите зміїні кубла всюди: від ультраправих і ультралівих маргіналів до правлячих партій в Угорщині чи Словаччині. 

Один комбат ще влітку 2014-го сказав мені: «Те, що ми досі тримаємось у протистоянні з Росією, є одним із доказів існування Бога». Тричі так.

Ми вже друге десятиліття боронимося від у рази сильнішого противника. Чи це не диво? 

Але обивательський розум все одно торочить те саме «коли це все скінчиться?». Не як, а коли. У цьому і є найбільший підступ. На умовах Росії — хоч завтра. Й електрику швидко відновлять, і робота-зарплата сякі-такі будуть, як-от на окупованих територіях. Бо ж відомо, «можна жити хохлом, і не згіркне від того хлібина». Всіх не виріжуть, всіх не зґвалтують, а на місця розстріляних патріотів прийдуть ті, хто не зміг успішно реалізуватися в незалежній Україні. Будуть концерти на 9 травня, гастролі російських зірок, в Одесі зніматимуть новий сезон «Ліквідації», а в Києві ситкоми про пригоди московських холостяків, «господа офіцери» в наших ресторанах висловлюватимуть захват від українського борщу і вареників. Буде багато чого, та бракуватиме головного — гідності. 

Так, саме гідність, а не розмір зарплат і пенсій чи наявність електрики у квартирі, робить нас людьми. Ми ж не забули, яку назву мала Революція 2014-го? Революція Гідності. Зрадити її означатиме зрадити Небесну Сотню. Та яку сотню?

Десь там у засвітах вже сформовано цілі корпуси з наших полеглих.

24 лютого — не та дата, яку святкуватимуть. Бо хто святкує день початку великої війни? Хіба божевільні. Але в пам’яті він залишиться як день, коли ми подорослішали усією країною. Залишили усі свої ілюзії, справи, що здавалися важливими, і взяли на себе відповідальність за свою державу. Бо ми громадяни республіки, а що таке res publica? Спільна справа, якщо йти до латинських коренів. 

Не всі подорослішали, не всі взяли відповідальність? На жаль, так.  Але допоки «в хаті  лишатиметься хтось із дорослих», шанси здолати змію і вибороти гідність залишатимуться. Навіть якщо це видаватиметься дивом і доказом існування Бога.

Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.