Книжки та катівні
§§§
[Ця колонка створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся зараз!]
§§§
На українських територіях, звільнених від російських загарбників після 2022 року, я від геть різних людей повсюдно чую ту саму моторошну оповідку: перше, що облаштовують росіяни, захопивши населений пункт, — це катівня. Вони не засекречують це місце. Про нього мають знати всі місцеві мешканці. Потрапити туди може будь-хто. Катування для росіян — не так спосіб отримати необхідну інформацію, як засіб залякування. А для багатьох із них — ще й можливість задовольнити збочені садистські бажання. «Рускій мір» — це простір терору. Росіяни в себе вдома вбудовані в жахливу ієрархію насильства, у якій усі, хто над тобою, — твої потенційні кати, а ті, хто нижче за тебе, — твої раби та жертви, якщо вигризеш криваве право панувати над ними. Тож вони й несуть назовні цей збочений триб існування. Щоправда, можна ще вдавати відстороненість і моральну зверхність або просто байдужість. Таке вдавання — одне з джерел виникнення «хороших рускіх».
Коли я вперше почув про жорстокість росіян на окупованих територіях України, то згадав лячне й огидне переживання зі свого юнацтва. 1989 року я закінчував школу в Києві. Навесні того року у Тбілісі відбулися протести проти совєтської тоталітарної системи. Тбілісі — місто народження мого тата, місто, у якому я провів багато днів дитинства, місто рідне та миле мені. Тої жасної весни скеровані з імперського російського центру, Москви, силовики розігнали мирну демонстрацію у Тбілісі з особливою жорстокістю — калічачи саперними лопатками неозброєних демонстрантів, серед яких було багато жінок. Мене шокувала ця подія. Але не менший шок збудила реакція одного з моїх однокласників, який замріяно сказав, що, якби йому дали такий наказ, він із задоволенням виконав би його. І то не через якісь політичні погляди або нелюбов до Грузії, де ніколи не був, чи то до грузинів (до мене він ставився доволі прихильно, мабуть, навіть уважав другом). Він зробив би це просто через насолоду безкарно когось побити. Тоді мене це просто злякало та викликало огиду, а тепер я зрозумів, що так російська совєтська імперія труїла підлітків міазмами власного насильства. Те, що тоді в Києві здалося мені поодиноким ганебним випадком, перетворилося в сучасній Росії на пекельну систему садизму — а може, завжди нею й було.
Після здобуття незалежности в 1991 році Україна ніби спромоглася позбутися цього жаху, але він переслідує нас дотепер. Росіяни приносять із собою практики насильства на нашу землю. Вони вправляються в макабричному мистецтві вбивати, ґвалтувати, нищити та завдавати болю. Ті, хто пройшли через російські катівні й вижили, розповідають, що страшнішим за різні форми побиття є катування струмом.
Один чоловік розказав мені, що росіяни, які катували його в такий спосіб, називали ці тортури «телефонним дзвінком до Путіна».
Так, мабуть, вони відчували прямий зв’язок зі збоченим зверхником російської піраміди насильства.
Останнім часом я часто чую, що жорстокість пересічних росіян зумовлена вкрай низьким рівнем емпатії. Утім, мені здається, що все набагато гірше. У російських катів розвинуте те, що я назвав би негативною емпатією. Вони не просто не чутливі до мук своїх жертв, а з насолодою переживають чужі страждання, тамуючи власну некрофілічну спрагу нищити вчуванням у біль Іншого. Людські страждання — це енергія їхнього збоченого трибу існування. Натомість відсутність емпатії характеризує так званих «хороших рускіх». Вони скрушно зітхають, розмірковуючи про невтішне майбутнє власної батьківщини та світу, вперто не визнаючи, що вони і є тим злом, що занапастило наш спільний людський світ. Їх турбує не так страждання жертв російських злочинів, як доля їхньої злочинної країни. Дехто з них показово переймається стражданнями російських солдатів, які гинуть і зазнають поранень у війні проти України, називаючи їх «наши мальчікі». Але коли горить чужий будинок, треба гасити пожежу і рятувати з нього людей, а не перейматися тим, що підпалювач обпік собі руки, навіть якщо він ваш родич, а людей з того будинку ви недолюблюєте.
Так вчинятиме емпатійна людина, але то не про росіян.
Та, зрештою, і зойки про «наших мальчіків» — це не так прояв емпатії до своїх, життя яких більшості росіян байдужі, як управна маніпуляція, спосіб представити нападника як жертву, що дає змогу позбутися моральної відповідальности та вивищитися над ситуацією. Тож серед росіян відсутність емпатії — це не ґандж, а ознака вищости. Російська емпатія натомість ница й страшна: це збочена негативна емпатія ґвалтівника та вбивці, який насолоджується стражданнями власної жертви.
Якщо перше, що влаштовують росіяни на окупованих територіях, — це катівні, то українці у звільнених від російського зла містах, містечках і селах насамперед відновлюють бібліотеки. Спочатку я дивувався, а потім звик до того, що для наших людей, звільнених від кривавого мороку «руского міра», однією з перших потреб була українська книжка.
Незабутня згадка про Святогірськ після того, як росіян звідти вибили. У місті нема ані електрики, ані води — анічого. Будівлі вкриті ранами від обстрілів. Спалені російські танки та гармати. На центральній вулиці автівка, з якої місцевим роздають теплий, свіжоспечений хліб, а в лісі поруч до дерева притулена маленька дерев’яна шафка з книжками. Місцевий bookcrossing. Люди, що тут зосталися, приносять прочитані книжки та беруть ті, які принесли інші. Хліб, ліс, дерева, книжки, життя. Росіян нема. Смерть відійшла. Життя триває.
Щоправда, серед тих книжок було кілька російських. Що це — провокація російських убивць, які наразі пішли, ресентимент «хороших рускіх», що залишилися серед нас, чи надія українців на можливість жити з росіянами в спільному людському світі попри всі злочини проти людяности, які вони скоюють?
Коли росіяни заходять в українські міста, то знищують українські книжки. Агенти російських спецслужб, заходячи до міст і сіл, не лише катують наших людей, а й ретельно перевіряють, чи читають вони російські книжки. Перед тим як катувати директорів і режисерів українських театрів, питають, чи ставлять вони «Білу гвардію» Булгакова. Відповісти на це ствердно неможливо, адже то роман, а п’єса за цим сюжетом — то «Дні Турбіних». Та чим зумовлене це питання — невіглаством чи підлою жорстокістю? Тож чи не вкорінена російська жорстокість у російській літературі? І де межа між російськими книжками та російськими катівнями? І нема на то відповіді, і нема на то ради.
У російській літературі є дві стратегічні лінії. Перша пов’язана з Фьодором Достоєвським, друга — з Львом Толстим. Перша — це насолода від власної деградації. Достоєвський пише про пекло «руского міра» не з дистанції — він промовляє із самого пекла, як справжній біс. Друга — це вигадування шляхетного й витонченого образу Росії, якої ніколи не було. Толстой вуалює цим привабливим брехливим образом справжнє російське зло. І я не знаю, що небезпечніше — мертвий дім Достоєвського чи серпанок солодкавої брехні, за яким ховає його Толстой. Тож, мабуть, сучасні збочені російські кати — історичні проєкції бісів Достоєвського, а «хороші рускі» — спадкоємці героїв Толстого, тої вигаданої порожнечі, тої Росії, якої насправді ніколи не було.
Я з радістю прокинувся б у світі без Толстого й Достоєвського, якби в ньому до того ж не було Сталіна та Путіна, — утім, розумію, що це неможливо.
Але ще більше мене лякає інше: Росія переконує нас у тому, що у світі є зло, що зло — це не відсутність добра, а елемент самого світу. Це суперечить головним засадам нашої цивілізації, побудованої на переконанні, що світ є добрим, оскільки його створив Бог, а отже, те, що відбувається з нами, — це реалізація Божого задуму; або принаймні на переконанні, що світ етично нейтральний, оскільки теперішній його стан — це наслідок природної еволюції. А якщо здійсниться наша мрія, яка сьогодні здається майже неможливою, і зі світу зникне російське зло, із якою новою його формою нам доведеться зіткнутися?
Мабуть, нас може втішити те, що так звана російська культура не така впливова, якою намагається себе подати, що не так уже багато людей у світі читають Толстоєвського, а надто в оригіналі. Бо, як писав Умберто Еко, заведено вважати, що всі знають англійську, дехто знає французьку та німецьку і майже ніхто не знає російської та шведської. І не тому, що він не любив росіян і шведів. Просто чесно описував сучасний світ, у якому російська — просто одна з мов, як і шведська, що, до речі, є рідною для багатьох людей, які вражають неудаваною доброзичливістю й мешкають у країні, де життя набагато краще, ніж у Росії. А стосовно російської поезії — нещодавно почув класний аргумент від Юрія Андруховича. Він сказав мені, що коли чує від іноземних колег про Пушкіна, то просить їх процитувати бодай рядок. Хай не російською, а в перекладі на рідну мову. Зазвичай ніхто не може нічого згадати. А, скажімо, Шейкспірову фразу «To be or not to be» знає в оригіналі будь-яка освічена людина, навіть не володіючи англійською. Справжня поезія промовляє до кожної людини крізь простір і час.
Пушкін для мене особисто наразі розпався на двох поетів. Перший — куртуазний майстер салонного еротичного віршування; талановитий, вправний — але до мене він не промовляє. Досвід, утілений у цих віршах, далекий і нецікавий. Другий — ксенофоб і шовініст, який ненавидить поляків і українців, зверхньо ставиться до кавказців і прославляє російський імперіалізм. Такою ненавистю й імперською пихою живиться й сучасна російська агресія проти України, неусувним елементом якої є моторошні катівні. Тож інший російський поет Бродський збрехав. Я сподіваюся, що ми не помиратимемо з викрутасами та прокльонами бундючного та криводушного Александра, а житимемо з образами та пророцтвами щирого та пристрасного Тараса.
І на думку спадають щемкі кадри, на яких українські військові, звільнивши наше місто від росіян, здирають із білборда огидну російську політичну рекламу з імперським триколором, а з-під неї проступають слова Тараса Шевченка з поеми «Кавказ»:
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
