Врятовані з прифронту

Люди обабіч шляхів

Кол-центр в Ужгороді. Фахівці та фахівчині фонду «Схід SOS» приймають заявки на виїзд із небезпеки. Координують і передають їх представникам поліції та ДСНС. Врятованих із прифронту щодня зустрічають менеджери з логістики евакуації, кейс-менеджери, соцпрацівники, юристи та психологи в транзитних центрах у місті Павлограді та селі Волоське на Дніпропетровщині, місті Лозова на Харківщині, у Харкові чи Запоріжжі. 

Допомога ніколи не завершується на цьому етапі. Команді важливо — не залишити підопічних у невизначеності. 

Фонд фокусується на допомозі людям із маломобільних груп населення, надає психологічну підтримку, юридичний та соціальний супровід, вибудовує маршрути до рідних, а самотнім — шукає нові місця проживання й організовує переїзди до транзитних прихистків.

Тих, хто виїхав із прифронту, спершу тимчасово поселяють у Центр соціальної адаптації для людей з інвалідністю ГО «Океан Добра», що у Дніпрі. Цей крок — вимушений: місць в оселях зі стаціонарним доглядом в Україні бракує. Поки ті, хто втратив дім, оговтуються в прихистку, команда фонду «Схід SOS» допомагає їм оформити або відновити втрачені документи, за потреби — пройти медичну комісію для встановлення інвалідності, оформити соціальні виплати, в тому числі — відновити отримання пенсій.

Водночас — шукає для них місце проживання в безпечніших регіонах України та за кордоном. 

— Міжнародна підтримка для нас важлива. Ми налагоджуємо зв’язки з приймаючими центрами в європейських країнах, допомагаємо людям оформити всі документи, зокрема й закордонні паспорти, та організовуємо трансфер. Врятовані з Донеччини, Дніпропетровщини та Херсонщини вже мешкають у Чехії, Німеччині, Норвегії, Данії, Польщі та Фінляндії. З початку цього року вже 34 людям ми допомогли виїхати за кордон, — розповідає координаторка медичного супроводу та розселення БФ «Схід SOS» Ольга Владимирова.

Владислав. Настає момент

Восьмирічний хлопчик зазирає у вікно буса, що везе його якомога далі від вибухів. Позаду залишається дім із його машинками й конструкторами, подвір’я з велосипедом, що бачило тисячу його падінь і розбиті коліна. У цю мить хлопчик швидко дорослішає — на ньому турбота про маму й молодшу сестру.

— Як ти, малий? — питає хтось у тому бусі. 

— Дуже радий, що ви нас звідси забираєте. Мені треба, щоб мама й сестра перестали боятися!

Ця історія — реальна, єдине що — без імен. Її часто розповідає іншим Владислав Поянський. Разом із батьком він вивозить людей із прифронту й дорогою чує сотні таких. 

Волонтерський бусик «Схід SOS» бачив безліч облич, які то сміються, то плачуть. Говорять про тугу за домом: могили рідних, городи з огірками, сади з деревами, сусідські посиденьки на лавці, курей та качок. Про залишене й узяте з собою.

Вранці 24 лютого 2022 року російський винищувач пролетів над містом Дніпро й розніс складське приміщення у його житловому районі. Так родина Поянських отримала звістку про початок повномасштабної війни. Раніше Владислав займався саунд-дизайном — працював зі звуком у студії, а ще раніше барменував, діджеїв та багато подорожував. Із 2023-го долучився до фонду «Схід SOS», пізніше його напарником в евакуаційному екіпажі став батько. Для цього спеціально повернувся з Литви.

Перша зупинка — прихисток для переселенців, там на мікроавтобус «Схід SOS» чекає сімейна пара: жінка на кріслі колісному й чоловік поряд із нею. Обоє з прифронту, познайомилися в прихистку в Дніпрі й одружилися. Їх везли до філії Державної міграційної служби відновити документи: пандусів у будівлі не було, тому жінку заносили у будівлю на руках. 

Поки Владислав із батьком доправляли їх назад, отримали повідомлення від «Білих янголів» — підрозділу поліції, який евакуює людей із прифронту. Вранці на село за 22 кілометри від лінії фронту впали керовані авіабомби, а тому будинок уже іншого подружжя вигорів ущент. Із усього майна двох літніх людей — тільки паспорти й пенсійні картки. Поліція довезла їх до Васильківки, далі просить допомоги «Схід SOS»: знайти для них місце в шелтері, де є душ, чиста постіль та гаряча їжа. Такі соціальні перевезення з турботою про людей надають за підтримки Уряду Німеччини та гуманітарної допомоги ЄС.

— Наші бусики — це восьмимісні спринтери для транспортування людей з обмеженою мобільністю, вони обладнані ношами для тих, хто змушений їхати лежачи. У фонді п’ять екіпажів, по двоє-троє людей в кожному. Плюс 63-річний Валєра — водій 40-місного автобуса, що курсує між транзитними центрами для евакуйованих: Павлоград, Волоське, Лозова… — каже чоловік.

Робота Владислава зазвичай починається з інформування населення: лінія фронту зміщується, відтак команда «Схід SOS» виїжджає у прифронтові села, щоб попередити людей.

— Діду, ви чуєте, як тут стріляють? Збирайтеся, їдемо у безпечне місце, — говорить він пенсіонеру на вулиці одного з таких сіл.

— Нє, хлопче! Тут мій прадід, дід, батько народилися і померли! І я хочу, щоб мене тут поховали! Кому я там треба?

— Ми вас не кинемо, і з документами допоможемо, і до родичів відвеземо, якщо є куди їхати. А якщо нема, знайдемо вам дім в Україні чи навіть за кордоном, — заспокоює Владислав.

— Ні, поки лишаюся, — стоїть на своєму.

— Хоч наш номер збережіть, якщо що — набирайте! — розмова на цьому завершується.

Владислав у таких селах обов’язково заходить у продуктові магазини, розпитує у продавчинь про людей. Зізнається: завжди чесно говорить про небезпеку.

— Кажу прямо: я тут не для того, щоб вас лякати, і дуже надіюся, що це мине ваше село і ваш дім. Але настає момент, коли в таких селах перестають працювати аптеки і магазини, тому раджу їхати. Проте рішення — винятково за кожною людиною. Ніхто інший не може його прийняти, — розповідає він.

За три роки вони з батьком перевезли сотні українців, які попри страх та невизначеність вирішили збирати валізу та їхати в більш безпечний прихисток. Одна з них — Олена Лапіна з Бахмуту на Донеччині.

Олена. Бахмут — Норвегія

Бахмут пахнув солоною прохолодою та вином: між степом і териконами визрівав виноград, у землі — ховалися поклади солі. Місцеві завжди обирали між сіллю та виноградом. Олена спинилася на другому варіанті. Після 20 років роботи на заводі шампанських вин її проблеми із суглобами переросли в інвалідність. Коли вийшла на пенсію, працювала помічницею по господарству, а як стало важче рухатися, осіла вдома: сад, город і дім у мікрорайоні Західний. 

Син давно виріс, працював у Бельгії, тому початок великої війни Олена зустріла з улюбленицею — собакою Сімкою. Думала, ці вибухи тимчасові, як у 2014 році, коли українським військовим вдалося відігнати війну подалі від міста. 

Літо 2022-го до останнього давало надію. Сонце, огірки, виноград… Проте того спекотного серпня остаточно прийшло розуміння: фронт стрімко наближається до воріт Олени. Восени зникли світло і газ. Син надіслав контакти «Схід SOS». Цей номер ще тиждень жінка тримала в телефоні, оглядала будинок та подвір’я. Виходила на вулицю годувати Сімку, яка вже передчувала розлуку.

— Мамо, виїжджай! — щодня молив син.

— Їдь, Лєно, що ти там сидиш зі своїми болячками, — телефонували сестри.

Наприкінці жовтня Олена нарешті набрала номер «Схід SOS». Коли бусик під’їхав до воріт, уже стояла з двома сумками й рюкзаком із ліками. Не взяла жодної світлини на згадку: думала, скоро повернеться. Сімку залишила на подругу в надії на швидку зустріч. Далі дорога — потягом у Дніпро.

— З вокзалу мене повезли навіть не в шелтер, а одразу в лікарню. Через стрес права нога почала відмовляти ще в Бахмуті: ходила спочатку з однією палицею, потім з двома. За рік у Дніпрі мені зробили чотири операції, — ділиться Олена.

Досі посеред всього цього згадує Ольгу Владимирову, координаторку медичного супроводу БФ «Схід SOS», яка була разом із Оленою в лікарні в перші дні й усюди носила за нею валізи: та не могла їх самостійно підіймати. І Юлю — волонтерку, яка допомагала збирати чеки після операцій, подавати заявки на компенсацію, розбиратися з документами. І Лілю — адміністраторку шелтера, яка після операції завжди була поруч. І Таню — подругу, з якою її познайомив прихисток «Океан Добра».

У лютому 2024 року на Олену чекала дорога до Норвегії, де сніг лежить аж до червня, всюдисущі сосни й берези чіпляються корінням за землю. 

Нині жінка мешкає у містечку за Полярним колом, яке жартома називає «аулом»: два супермаркети, лікарня, аптек немає, потрібно замовляти ліки з іншого міста — за 60 кілометрів. З часом Олена змогла жити в окремій квартирі, господар одразу запитав, чого їй там бракує, та облаштував поручні у ванній кімнаті для зручності. Вчила норвезьку мову на курсах, поки могла — ходила на ці заняття, а потім вже у Норвегії зламала ногу. Медичні клопоти додають турбот.

— Інколи задля десяти хвилин консультації лікаря треба летіти кількасот кілометрів з пересадками на двох літаках. Щодня побут вимагає зусиль: дійти до магазину, повернутися, відпочити. Влітку можу ще піти до річки, а взимку — снігу по пояс. Проте норвежці — приємні: ти їх не знаєш, а вони йдуть назустріч та усміхаються, — говорить Олена.

Мало що на чужині нагадує рідний Бахмут, хіба що берези. На улюблене в’язання поки що немає натхнення, однак Олена робить гномиків, синичок і різні фігурки з клаптиків одягу. Знайшла дистанційну роботу. Сусідка з будинку навпроти — теж Олена і теж з України. Торік ходила їй у магазин, поки та лежала зі зламаною ногою, а ще тут є товаришка з Донецька.

Трапляються складні дні, «якесь загострення всього», каже Олена. Перед очима — дім, Сімка, сусідка. Новин від сусідки немає — зникла безвісти в себе ж удома.

— Якби не «Схід SOS», мене, можливо, уже й не було б, — міркує.

Брату Олени з родиною вдалося виїхати з міста навесні 2023 року, сестри в Україні, син двічі прилітав до неї в Норвегію. Бахмут — окупований. У мікрорайоні Західний, де стояв її дім, — чорне поле, від будинку — нічого. Олена бачила відео з рідної вулиці: ями, вода і стіни без дахів.

— Але додому хочеться, — повторює.

Наталія. Бути поруч

Павлоград. Дніпропетровська область. Весна 2026 року. Транзитний центр гуде як вулик — за добу через нього приходять до 400 людей. Літні жінки з клунками, чоловіки з порожніми очима, матері, які міцно тримають дітей за руку. Серед них, від людини до людини, ходить психологиня Наталія Натіна.

— Звідки ви? Як ви? — іноді цих слів достатньо, щоб людина довірилася.

Наталія з Миколаївщини, зустріла повномасштабне вторгнення у Первомайську. Після двох років роботи в Міжнародному медичному корпусі у квітні 2025-го долучилася до «Схід SOS» і переїхала у Дніпро. 

Запоріжжя, Волоське, Павлоград, Лозова, Харків: психологиня виїжджає туди з командою, у якій є психолог, юрист, соціальний працівник, менеджер з логістики евакуації. Люди, які щойно врятувалися з-під обстрілів, думають про щось практичне: зареєструватися, отримати гуманітарну допомогу, з’ясувати, куди їхати далі, а от до психолога не підходять — соромляться або щиро переконані, що кожен «сам собі психолог». Деякі навіть відповідають грубо чи агресивно. Наталія не ображається, розуміє розгубленість і страх перед невизначеністю.

У квітні 2026 року з Дружківки (Донеччина) до Лозової на Харківщині дійшли мати з сином і великим псом. Йшли пішки з місця, звідкіля інакше не виберешся. Дев’ять кілометрів — під дронами, ховалися між деревами й на зупинках. Пес підказував, коли можна покинути «укриття». На цьому шляху їх підібрали військові й допомогли дістатися до Лозової. Врятувалися всі троє, їм знайшли житло.

— Я захоплена стійкістю та силою таких людей, — каже Наталя Натіна.

У Лозовій Наталія підійшла до молодої жінки, яка здавалася зібраною та спокійною. Жінка почала плакати. З’ясувалося: щойно вони зі свекрухою та сином виїхали, село накрили російські КАБи. Рідна сестра свекрухи загинула: як їй повідомити про це? Наталя взялася допомогти зважитися на важку розмову, а далі весь день була з родиною. 

— У транзитних центрах перша порада — попити водички і подихати. Навіть вийти з будівлі, вдихнути свіжого повітря і побути на самоті. Якісь техніки в ті моменти найчастіше не спрацьовують. Спрацьовує тиха розмова, бути поруч, перемкнутися на іншу діяльність, — говорить вона.

Психологиня не лише чергує в транзитному пункті, а й допомагає евакуйованим у Центрі соціальної адаптації для людей з інвалідністю ГО «Океан Добра» в Дніпрі. 

Протягом 2025 року БФ «Схід SOS» запустив інформаційну кампанію «Черга життя», щоб привернути увагу до процесу евакуації людей старшого віку та людей з інвалідністю з прифронтових територій. Щодватижні команда публікувала статистику звернень із запитами на порятунок від обстрілів. Через брак місць для розселення, за інформацію фонду, в різні місяці на виїзд в небезпеці доводилось очікувати від 30 до 179 людям. Якийсь час у небезпеці їм довелося чекати на евакуацію. Виїзд їм організовували, однак — не одразу. 

За цей же період Центр соціальної адаптації для людей з інвалідністю ГО «Океан Добра» у Дніпрі прийняв на тимчасове проживання 2779 українців, які очікували на підготовку документів і подальше розселення. Станом на початок травня 2026 року там проживає 70 людей. 

З часом для них знайдуть прихисток в Україні або відправлять за кордон. Наталія ж поміж тим ходить від кімнати до кімнати й часто чує: «Я хочу додому», «Там похований мій чоловік, хочу, щоб мене поховали поруч». «Страшні слова», які постійно звучать у цих стінах, — «геріатричний центр». Люди бояться їх: уявляють похмуру будівлю з байдужим персоналом. Тоді Наталія пояснює, що це за місце. Такі розмови відбуваються знову і знову, доки страх не відступить.

— Щоб заспокоїти перед невизначеністю, я використовую метод: «А що якщо?». Ми проговорюємо, що буде, коли станеться все, через що людина хвилюється. Що буде, якщо ви загубите документи? А якщо втратите речі? І тоді у людини є план, що вона робитиме в кризових ситуаціях, — каже Наталія.

Нещодавно до прихистку привезли сім’ю з Покровська на Донеччині. Сиділи вдвох і плакали — він і вона. Чоловік усе життя ремонтував комп’ютери, збирав інструменти, не взяв із собою нічого.

— Я рідко бачу, щоб чоловіки плакали, але тут він ридав. З одного боку — це добре: відпускає емоції. З іншого — я не можу повернути їм втрачене, — говорить Наталія.

Одна пара прожила в «Океані Добра» кілька місяців. Жінка пересувалася на колінах, спираючись на стілець, а чоловік доглядав за нею. Поки не потрапили в Центр, були неодружені, а тут вирішили: вже — час. Директорка домовилася про реєстрацію, «Схід SOS» допоміг доїхати до РАЦСу, знайшли вбрання, подарували квіти.

— Вони були щасливі. Навіть втративши все, що мали, тут отримали те, чого, можливо, й не очікували, — додає вона.

Одна з найсильніших історій, які згадує психологиня, — про жінку з Дніпропетровщини. В один день через обстріл втратила два будинки: поки бігла до оселі матері, прилетіло в її власну. Гроші згоріли разом із будинком. Потрапила до лікарні з опіками, а дорогою до прихистку шахраї вкрали ще й кошти з картки.

— Така бойова! — каже. — Постійно повторювала: «Нічого. У мене все вийде». Наші юристи написали заяву в кіберполіцію, частину коштів вдалося повернути. Соціальні працівники оформили документи, зробили закордонний паспорт. Жінка вирушила у Данію. Зараз уже облаштувалася, опіки загоїлися, сила духу лишилася! 

Ті, хто погоджується поїхати до Німеччини, Чехії, Норвегії, Данії чи в інші країни, потім ще довго надсилають Наталії повідомлення: «У мене все добре! Ось гуляю центром міста». 

Щодня після роботи, щоб розвіяти накопичений в собі чужий біль, Наталія теж довго гуляє парком, або ж розпилює вдома ефірні олії в дифузорі, або ж говорить подовгу з подругами — супервізії з колегами допомагають відділяти своє від чужого. 

Євгенія. Одна з них

На ранок 24 лютого 2022 року Євгенія Пінчук, юристка та мама в декреті, планувала похід у податкову. Та, як і більшості українцям, того дня їй довелося скасувати все заплановане. Чоловіка і його друзів, фахівців ДСНС, підняв із ліжка терміновий виклик.

— Збір! Аварія! Готуйте аптечки!

Євгенія телефонувала батькам у село, за 30 км від Покровська:

— Їдь до нас, тільки запасів продуктів не дуже багато, — казали ті.

Забігла в супермаркет — люди змітали все з полиць. Дві пачки гречки й пачка сірників — те, що дісталося Євгенії. Перечекали із 4-річною дочкою трохи у селі, а далі їх як родину рятувальника евакуювали в Угорщину.

— Пів року прожили в таборі для біженців, де зібралися 22 школярі — від першого до дев’ятого класу. Я — за першою освітою вчителька, тому з колегою навчала всіх цих дітей в одному класі. Вирішили там не затримуватися надовго, у вересні 2022-го повернулися в Покровськ, — згадує Євгенія.

У квітні наступного року на її резюме відгукнувся благодійний фонд «Схід SOS». Так стала юристкою мобільної бригади. Їздила консультувати людей селами Донеччини. Там бачила, як підступає фронт. Євгенія почала готувати батьків до виїзду, шукати квартиру.

— Орендувати житло виявилося майже неможливим. Коли рієлтори чули: дитина 4 роки, бабуся — 85 років, то далі радили шукати інші варіанти, — згадує. 

Часто остаточне рішення їхати з дому приходить серед ночі. Вона вже ночувала в коридорі — між двома стінами й говорила собі вголос: «Я не боюся, не боюся, мені не страшно». Це була крапка. Родина почала перевозити речі у Павлоград. Так юристка «Схід SOS» сама пізнала розлуку з домом.

— Як ніхто розумію переселенців, бо я — одна з них, — додає тепер.

Батьківський дім зруйнований, будинок бабусі — частково, квартира Євгенії — розбита: дім рознесло з дев’ятого по третій поверх прямим влучанням ракети. Нині юристка надає послуги в транзитних центрах. Допомагає з оформленням документів, відкриттям банківських рахунків, зборами документів на компенсації. 

— Кожна людина — окрема історія. Я не завжди запам’ятовую імена, проте пам’ятаю обличчя та кожну ситуацію, — каже Євгенія.

Дідусь, що пішки вийшов із Костянтинівки, не мав українського паспорта, а тільки радянський, який давно втратив, і навіть не міг згадати назву села, де народився. Пані Рая, яка вже рік надсилає їй листівки з привітаннями в месенджер. Пан Роман із дружиною Вікторією, які вийшли з села під Покровськом без жодного документа, коли з дрона українські військові їх попередили: «Вам треба терміново евакуюватися».

Євгенія відновила їм паспорти, банківські рахунки, щоб змогли повернути накопичену пенсію…

Дмитро. Українськ — Данія

Кожного фахівця «Схід SOS», з яким перетнувся на своїй дорозі з прифронту, пам’ятає і Дмитро Спартесний із Донеччини. Дорога з дому вела його маршрутом: Павлоград — Дніпро — Варшава — Берлін — Росток — Санкт-Кольн — Фредеріксверк.

Натомість його Українськ — місто серед териконів, за 11 км від Селидового й за 20 км від Покровська. Його зводили в 1952 році одночасно з розбудовою вугільних копалень шахти «Україна», звідси й назва. Не важко здогадатися, що кілька тисяч його жителів працювали на шахті або задля її забезпечення. Сам Дмитро Спартесний трудився машиністом підземних установок та електрослюсарем. Робота підкосила здоров’я — у 2021 році чоловіку замінили кульшовий суглоб. Друга операція планувалася у 2022-му, завадило вторгнення. 

Уперше війна на вулицю Дмитра прийшла ще у 2014 році в Мар’їнці, де жив якийсь час: снаряд зруйнував будинок. Повернувся в Українськ, доглядав там за мамою, викладачкою музичної школи на пенсії та зі слабким серцем. У 2022-му обстріли дійшли й сюди, матір злягла, опинилася в лікарні в Покровську. Після однієї з російських атак її серце не витримало. Дмитро говорить: тіло мами вдалося відвезти на кладовище навіть автівкою, мовляв, не всім його сусідам «так щастило».

— Пізніше доїхати до цвинтаря стало неможливо. Поки хлопці копали могилу для матері нашої сусідки, в яму прилетіла міна. Як усі вижили, не розумію. Інших усіх наших ховали вже у клумбах під будинком.

Вирішив почекати 40 днів після смерті мами, тоді — виїхати. У цей час на його очах гинули сусіди: один із під’їздів, з першого по п’ятий поверх, горів цілу ніч. У ту ніч звідти чулися жіночі крики.

«Речі, документи, швидко!» — вулицями Українська рухався волонтерський мікроавтобус. 

Дмитро клав у сумку сімейні альбоми й молитовник і думав, чи не почекати. Роздуми перервав удар «Граду», далі — дим, уламки, контузія. Коли отямився, побачив волонтерку в чорному жилеті: «Ви будете евакуюватися! Сюди хутчіше!».

— Зі мною було п’ять радянських альбомів із сімейними знімками, документи, молитвослов 1790-х років і старенький ноутбук. Квартиру навіть не замикав. Так мене з контузією повезли у Павлоград.

Там координаторка медичного супроводу БФ «Схід SOS» Ольга Владимирова допомагала Дмитрові з обстеженням в лікарні та оформленням паспорта. Юрист Олег Бордюг вирішував питання банківської заборгованості. Метушилися. 

— Дмитре, поїдеш за кордон: Норвегія?

— Та там холодно! 

— Німеччина? …Уже немає місць. Може, Данія?

— Давай! Данія так Данія.

З борту порома виднівся Фредеріксверк — місто за 50 кілометрів від Копенгагена, засноване 1756 року — з каналами, озерами та старим гарматним заводом. Житло для Дмитра знайшли в скаутському таборі, де мешкає ще кілька українців. Серед них — Артур, вірменин з Донеччини, Андрій з Полтавщини — колишній військовий з травмами після фронту. Сусідом через паркан виявився Карстен Даль — данський джазовий піаніст і композитор, концерти якого розписані на два роки наперед. Прийшов знайомитися з пляшкою вина і тортом. Дмитро згадав, що вміє грати на синтезаторі. Сусід возить його на свої виступи до Копенгагена. 

У лютому 2026 року йому зробили другу операцію на кульшовому суглобі — про палицю забув, навіть їздить на велосипеді. У всьому допомагає данська сторона.

— Кураторка від комуни — полька Іда, дівчина з двома дітьми. Така молодчинка. Стежить за моїми справами, возить до лікарів на своєму джипі, підбадьорює: «Зробили операцію, знайдемо тобі роботу — все буде добре!», — каже Дмитро.

Вчить данську мову на курсах для біженців, зізнається: йде важко. Планує знайти роботу і вдячний «Схід SOS» за те, що Данія стала його прихистком.

Розвезти всіх назад додому

Психологиня благодійного фонду «Схід SOS» Наталя Натіна продовжує їздити в транзитні пункти або ходити до шелтера в Дніпрі. Там по кілька десятків разів на день питає: «Як ви?». І довго слухає.

Юристка Євгенія Пінчук іде з роботи, лише коли переконається, що сьогодні допомогла кожному. Любить перенасичені роботою дні: тоді ніколи рефлексувати за втраченим домом.

— Немає часу страждати за тим, що сталося з тобою. Може, це плюс, а може, мінус — психологи кажуть: потрібно це прожити, — розмірковує Євгенія. 

Час від часу гортає відео в надії побачити рідні вулиці, щось знайоме. І точно знає, що чекає кожного, хто вперше прибуває у транзитний пункт.

Олена Лапіна з Бахмуту в Норвегії налаштована повертатися в Україну, як тільки буде змога. Приїде — і одразу ж піде до лікарів: ніде так добре не лікують, як удома.

Дмитро Спартесний з Українська не має куди повертатися — все знищила війна. Але є в нього нагальна справа вдома — поправити хрест на могилі мами. Поки кладовище заміноване, а його місто окуповане, залишатиметься в Данії.

Владислав Поянський із батьком — в дорозі. По черзі кермують бусиком «Схід SOS», бо мріють одного дня розвезти всіх назад додому.