Мій Чорнобиль

§§§

Із 23 квітня по 7 червня в Українському Домі триватиме виставка «Чорнобиль. Об‘єкт Укриття». Цей проект переосмислює та олюднює міф Чорнобиля як нашарування ландшафтів: культурного і природного, втраченого і віднайденого, наукового і магічного, катастрофи та прихистку.

§§§

Коли я вперше почула, що для візиту у зону відчуження слід завчасно подавати документи, то була щиро здивована. Мій досвід тамтешніх відвідин був зовсім іншим, і цей простір на моїй ментальній мапі — теж. Мій батько походить із села, яке тепер належить до зони відчуження. У родині особливо не говорили про те, яким був Чорнобиль. Але у моїй свідомості це існувало завжди. Це слово описувало багато речей: аварію на ЧАЕС, що змінила життя багатьох людей, яких я знаю; причину хвороб і смертей; розділення історії на «до» й «після»; якесь міфічне, красиве, втрачене місце, що його можна відвідати раз на рік. 

Поминальні дні — або ж гробки, проводи, могилки, діди — у зоні відчуження були чимось особливим. 1987 року з усіх нових поселень чорнобильців у зону поїхали перші автобуси. Щороку потік людей меншав. Хтось помирав, комусь важко було долати сотню кілометрів. Та, з іншого боку, зʼявлялося нове покоління.

У ці поминальні дні, зазвичай у період після Великодня, із 26 квітня до 9 травня, правила відвідин зони відчуження змінювалися або й зовсім переставали діяти. 

По-перше, зазвичай слід попередньо замовляти дозволи. Але в ці дні хтось просто мав показати на контрольно-пропускному пункті місце народження чи прописку в Чорнобильському районі. Далі підтвердити, що всі, хто з вами, — ваші родичі, які теж їдуть відвідати могили предків. 

По-друге, їсти просто неба в зоні радіаційного контролю заборонено. Але поліщукам важливо мати бодай коротку невелику трапезу саме на кладовищі. Люди брали з собою їжу, йшли на кладовище, пили, їли та поминали своїх родичів. Одні сиділи за деревʼяними столами, інші — просто на землі.

По-третє, ходити по закинутих будинках небажано: вони могли бути забруднені радіацією, а чимало помешкань уже руйнувалися від часу та природних умов. Але як не зайти у свій покинутий дім? До своєї школи? 

І головне, четверте, — відвідувати зону відчуження особам до 18 років — заборонено. Мені було тринадцять, коли я вперше туди потрапила. Поминання та догляд могил такі важливі, що навіть після початку повномасштабного вторгнення хтось-таки оновлював рушники та вінки на кладовищі у Чорнобилі. І саме кладовища були найбільш доглянутими та прибраними. Померлих навіть ховали у зоні відчуження.

Везли аж із їхніх нових будинків, які так і не стали своїми, щоб поховати біля рідних, у землі, за якою так тужили.

Я завжди згадую епізод із документального фільму «Тризна» Ролана Сергієнка (1993), присвяченого поминальним дням у зоні відчуження. Жінки, що зібралися на кладовищі, самі проводять панахиду — звідки ж узятися священникові у покинутому селі? Тоді всім селом їхали до рідних осель. Того дня, коли я вперше прибула в зону відчуження, нас було лише пʼятеро. 

Образ, з яким у мене асоціюється зона відчуження, — не ЧАЕС, не парк розваг у Припʼяті і навіть не алея памʼяті у Чорнобилі. Це квітучі яблуні, що де-не-де повростали в дахи і стіни покинутих деревʼяних хат. Батькове село Новосілки розташоване за річкою Уж, віддалене від траси. Воно не потрапляло до путівників сталкерів чи туристичних маршрутів. Там не було ні старовинної церкви, ні моторошного дитячого садка. Тільки школа, медпункт, магазин, кладовище, радянський памʼятник Невідомому солдату і всім солдатам із цього села, загиблим у Другій світовій війні, та одна вулиця. Та і в цьому селі хтось змінив порядок речей. 

Якось ми з подругою зробили у різний час однакові фотографії в зоні відчуження — всередині хати мого батька. Ці однакові, як і сотні інших однакових фото тих самих речей у великій зоні, — не випадковість. Ми завжди маємо очікування від місця: візуальні або чуттєві. З чим ви асоціюєте Чорнобиль? З покинутими ляльками, оглядовим колесом у Припʼяті, конями Пржевальського, ЧАЕС? Це образи, які повторюються, — стереотипи, що вже склалися в нас у голові. Фотографії — без них ми не повіримо в біль, тому що, як пише Сьюзен Зонтаґ, тепер ми пам’ятаємо фотографіями, а не текстами. З часом я почала усвідомлювати, що зробила не документальні фото, а повторила чиюсь постановку: глечики, що стоять вряд, черевики біля ліжка, розгорнута книжка на підвіконні. Ніби все це — залишене 1986 року, одразу після повідомлення про евакуацію. 

Та насправді простір і предмети постійно змінювалися. Спочатку прийшли мародери. Потім місцевим дозволили повернутися й забрати дорогі для них речі — за умови, що вони не були забруднені радіацією. Під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС деякі села взагалі знищили й закопали як радіаційні відходи. У зоні було багато нищівних пожеж. А ще туди хтось постійно приходив, щось забирав, щось руйнував чи навіть залишав. Сталкери, експедиції, туристи, самосели…

Тоді я повторила стереотипні зображення у своїх фотографіях, які робила просто для себе, можливо, підсвідомо розуміючи, що рано чи пізно це зникне. Але «чуттєве» очікування не виправдалося. Чомусь я думала, що мені буде страшно, моторошно або дуже сумно. А я була захоплена природою і цікавістю. І чомусь абсолютно нормальними мені здавалися квіти у клумбах у Чорнобилі та магазин зі смачним морозивом. Я почувалася вільно, коли ходила по зеленій траві, що колись була пасовищем, городом чи садом. Тепер, після російської окупації 2022 року, я вже не відчуваю цієї безпеки. Я ніколи не боялася радіації, як тепер боюсь міни, якої можу не побачити. Військова техніка, комендантська година, повітряна тривога і заміновані території — це тепер реальність Чорнобиля. 

Уже шість років відвідувати зону відчуження під час поминальних днів — заборонено. У Чорнобилі тепер немає ні туристів, ні сталкерів. На моє щастя, мені вдається потрапляти туди разом з колегами-науковцями для досліджень та експедицій.

Минулого року я намагалася знайти хату свого батька. Я пригадала свою улюблену яблуню біля деревʼяної хати і кладовище. Але не могла зрозуміти, куди ж поділася хата, вона ж стояла на початку села.

Одна з хат стояла зруйнована, ніби всередині щось вибухнуло. Старі фотографії допомогли зрозуміти, яка саме.

Ліс так поглинув село, що я не змогла віднайти його початку. Сподіваюсь, мені це вдасться наступного разу. 

Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.