P. S. Фотоапарат узяв

*

Тієї квітневої ночі з п’ятниці на суботу сон був нетривалим. Несподівано почули, як з інтервалом у кілька секунд прогриміли два вибухи, після чого затремтіла земля. На годиннику — 01:25. Вийшли на переїзд, глянули у бік міста Прип’яті — й побачили над реактором вогненний стовп, що світився голубим кольором. Перекурили, погомоніли й пішли спати. 

Вранці, як завжди, поснідали — і вперед на роботу. У районі залізничного моста й далі вздовж берега Прип’яті робили відкоси, засипали камінням і щебенем. Відпрацювали день, переночували.

*

Вранці 30 квітня 1986 року вдома задзвонив телефон. Телефонували з роботи — сказали приїхати на підприємство і бути готовим до виїзду в Чорнобиль. У квартирі нікого не було. Зібрався, за звичкою залишив на столі записку:

«Поїхав на роботу. Сказали вантажити пісок у мішки, потім — у гелікоптери. Район — Поліське. Продукти взяв на обід. 

Р.S. Фотоапарат узяв.

30.04.86. 9:00».

Цю записку досі зберігаю у своєму архіві.

А ось що писала потім моя дочка, коли їхав працювати на ЧАЕС:

«Татку! Добре поїж! Тепло одягайся! Бережи себе! Дзвони, не нудьгуй!

Цілую і міцно обнімаю!

Твоя дочка Ярослава.

Р.S. Швидше приїжджай. Бережи себе!» 

*

Подали автобус. Узявши в руки нехитрі речі, зайняли свої місця. А ще за кілька хвилин вже мчали у напрямку Чорнобиля — назустріч незвіданому.

Ось проминули Іванків, під’їжджаємо до Дитятків. Тут уже облаштували контрольно-пропускний пункт: рядами встановлені військові намети. Помічаємо людей у захисній формі. Це «партизани» — так називають воїнів запасу, які мобілізовані військкоматами для боротьби з невидимим ворогом, локалізації осередку катастрофи та ліквідації її наслідків.

У салоні автобуса — гнітюча тиша. Усі напружені як струна. Відчуваю мандраж, зрадницьки затремтіли коліна. Ледве заспокоївся.

*

Через деякий час дісталися Чорнобиля. Наша база на в’їзді у місто, приблизно за 15 кілометрів від ЧАЕС та міста Прип’яті.

Від переживань з’явилася нудота, заболіла голова, ніяк не можу знайти собі місця, на душі тривожно.

I тут повідомляють: хто хоче, може повернутися назад додому.

«Нічого собі, — думаю, — це ж як повернешся, вважатимуть боягузом, дезертиром…»

Підійшов до дозиметриста — згодом цих людей ми називали не інакше як «дозиками», — пояснив йому ситуацію.

А він у відповідь:

— Ось дам зараз тобі таблетку, випий — полегшає. 

Таблетка була біла, велика. Як аскорбінка. Випив — дійсно стало легше. Так і залишився працювати на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

*

Реактор продовжував, як тоді всі казали, «пихкати». Якось вранці поверталися з нічної зміни. Стояла безхмарна днина. За п’ять кілометрів від реактора помітили сіру хмаринку, яка не розпадалася, а залишалася у первісному вигляді. Вона то піднімалася вгору, то опускалася додолу. А потім вітер гнав її далі, і десь вона осідала на землю. Ось чому в одних місцях було чисто, а в інших — брудно. Ту хмаринку я зафіксував на плівці фотоапарата. 

Іншого разу їхали КамАЗом тією ж дорогою. І знову неподалік від реактора побачили подібну хмаринку, що рухалася нам назустріч.

— Жми на повну, — гукнув водію, — треба проскочити, щоб хмарка нас не накрила. 

Той із жахом виглянув у вікно, міцно вчепився за кермо й погнав автомобіль вибоїнами та нерівностями. Здається, пронесло…

*

Після аварії в полі залишилися нескошені хліби. Населення виселили, а потім спохватилися: як же так — під час війни намагалися вивезти все, що можна, а тут… Змусили обмолотити хліб. Але зерна не прийняли — заражене.

Місцеве населення здавало худобу на заготівельні пункти, а хто міг — забирав із собою на нове місце проживання.

Бачив і як старенькі дідусь з бабусею, повертаючись у своє село, крадькома обходили КПП, тягнучи візок із нехитрими домашніми пожитками.

З настанням осені потягнулися ключі птахів, що відлітали у вирій. Зграями пролітали над нами шпаки, за селом готувалися до відльоту лелеки. Коли ми під’їхали, вони здійнялися в небо. Один із них вдарився у лобове скло автомобіля. Очевидно, радіація забрала в нього сили.

*

До аварії у ставку розводили рибу. Тепер у вільний від вахти час сюди навідувалися рибалки-аматори з-поміж ліквідаторів. Прямо з моста через канал було видно косяки риби. 

Коли працювали в кар’єрі, до ліквідаторів часто навідувалися собаки. Екскаваторник на прізвисько Капітан постійно їх підгодовував.

Був ще один випадок у тій же місцевості. Тоді вночі на бульдозері я відсипав полотно під залізницю. Увечері почув постріл, але не надав цьому значення. Раптом у світлі фар побачив біля трактора білого пса — він накульгував на задню лапу. Я зупинився, вийшов з кабіни. Тваринка лащиться, погладив її — а вона так притискається до мене й дивиться жалібним поглядом. Потім стала зализувати скривавлену лапу. Мабуть, відстрілювали бродячих собак — ось йому і дісталося. Довго пес ще крутився біля мене, а потім кудись зник.

*

Коли руйнували хати, будинки, хліви, на початках ставилися до цього зі стражданням. Згодом, коли душа дещо згрубіла, байдуже виконували свою справу. Якось у хліві на сіні виявили мертвого пса — шерсть і кості. Мабуть, усе чекав на господаря, а той не повернувся. 

*

Рейси мужності автомобілістів мали й зворотний бік медалі. У Вишгород навезли багато радіоактивного бруду. Спершу проїжджу частину вулиць поливали водовозами, а потім перестали. Добре, що хоч дітей влітку вивезли на відпочинок у курортні місця.