P. S. Фотоапарат узяв – Reporters.

09:00

загальнонаціональна
хвилина памʼяті

P. S. Фотоапарат узявP. S. Фотоапарат узяв
Reporters, Репортажі

P. S. Фотоапарат узяв

Спогади та фотоархів ліквідатора Чорнобильської аварії
Володимир Остапенко, Аліса Москаленко
11.05.2026
Володимир Остапенко, Аліса Москаленко
11.05.2026

За тиждень до відкриття виставки «Чорнобиль. Об’єкт укриття» до Українського Дому звернувся невідомий чоловік. Представився Володимиром Остапенком, ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС та фотолюбителем. Із собою привіз світлини, які стали експонатами виставки — що ж на тих знімках? 

Після вибуху Володимир працював машиністом бульдозера, ліквідовував наслідки аварії поблизу зруйнованого реактора та «рудого лісу». Захоплювався фотографією, всюди носив із собою плівкову камеру. 

У його архіві — 10 років опісля трагедії та понад 800 метрів плівки із чорно-білими відбитками світлин. На фотографіях — побут колег-ліквідаторів, відселення місцевих жителів, навмисне руйнування заражених будівель, вплив радіації на річкову рибу. У партнерстві з Українським Домом публікуємо невеличку частину його фотосерії та фрагменти з книги спогадів Володимира.

*

Тієї квітневої ночі з п’ятниці на суботу сон був нетривалим. Несподівано почули, як з інтервалом у кілька секунд прогриміли два вибухи, після чого затремтіла земля. На годиннику — 01:25. Вийшли на переїзд, глянули у бік міста Прип’яті — й побачили над реактором вогненний стовп, що світився голубим кольором. Перекурили, погомоніли й пішли спати. 

Вранці, як завжди, поснідали — і вперед на роботу. У районі залізничного моста й далі вздовж берега Прип’яті робили відкоси, засипали камінням і щебенем. Відпрацювали день, переночували.

*

Вранці 30 квітня 1986 року вдома задзвонив телефон. Телефонували з роботи — сказали приїхати на підприємство і бути готовим до виїзду в Чорнобиль. У квартирі нікого не було. Зібрався, за звичкою залишив на столі записку:

«Поїхав на роботу. Сказали вантажити пісок у мішки, потім — у гелікоптери. Район — Поліське. Продукти взяв на обід. 

Р.S. Фотоапарат узяв.

30.04.86. 9:00».

Цю записку досі зберігаю у своєму архіві.

А ось що писала потім моя дочка, коли їхав працювати на ЧАЕС:

«Татку! Добре поїж! Тепло одягайся! Бережи себе! Дзвони, не нудьгуй!

Цілую і міцно обнімаю!

Твоя дочка Ярослава.

Р.S. Швидше приїжджай. Бережи себе!» 

*

Подали автобус. Узявши в руки нехитрі речі, зайняли свої місця. А ще за кілька хвилин вже мчали у напрямку Чорнобиля — назустріч незвіданому.

Ось проминули Іванків, під’їжджаємо до Дитятків. Тут уже облаштували контрольно-пропускний пункт: рядами встановлені військові намети. Помічаємо людей у захисній формі. Це «партизани» — так називають воїнів запасу, які мобілізовані військкоматами для боротьби з невидимим ворогом, локалізації осередку катастрофи та ліквідації її наслідків.

У салоні автобуса — гнітюча тиша. Усі напружені як струна. Відчуваю мандраж, зрадницьки затремтіли коліна. Ледве заспокоївся.

*

Через деякий час дісталися Чорнобиля. Наша база на в’їзді у місто, приблизно за 15 кілометрів від ЧАЕС та міста Прип’яті.

Від переживань з’явилася нудота, заболіла голова, ніяк не можу знайти собі місця, на душі тривожно.

I тут повідомляють: хто хоче, може повернутися назад додому.

«Нічого собі, — думаю, — це ж як повернешся, вважатимуть боягузом, дезертиром…»

Підійшов до дозиметриста — згодом цих людей ми називали не інакше як «дозиками», — пояснив йому ситуацію.

А він у відповідь:

— Ось дам зараз тобі таблетку, випий — полегшає. 

Таблетка була біла, велика. Як аскорбінка. Випив — дійсно стало легше. Так і залишився працювати на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

*

Реактор продовжував, як тоді всі казали, «пихкати». Якось вранці поверталися з нічної зміни. Стояла безхмарна днина. За п’ять кілометрів від реактора помітили сіру хмаринку, яка не розпадалася, а залишалася у первісному вигляді. Вона то піднімалася вгору, то опускалася додолу. А потім вітер гнав її далі, і десь вона осідала на землю. Ось чому в одних місцях було чисто, а в інших — брудно. Ту хмаринку я зафіксував на плівці фотоапарата. 

Іншого разу їхали КамАЗом тією ж дорогою. І знову неподалік від реактора побачили подібну хмаринку, що рухалася нам назустріч.

— Жми на повну, — гукнув водію, — треба проскочити, щоб хмарка нас не накрила. 

Той із жахом виглянув у вікно, міцно вчепився за кермо й погнав автомобіль вибоїнами та нерівностями. Здається, пронесло…

*

Після аварії в полі залишилися нескошені хліби. Населення виселили, а потім спохватилися: як же так — під час війни намагалися вивезти все, що можна, а тут… Змусили обмолотити хліб. Але зерна не прийняли — заражене.

Місцеве населення здавало худобу на заготівельні пункти, а хто міг — забирав із собою на нове місце проживання.

Бачив і як старенькі дідусь з бабусею, повертаючись у своє село, крадькома обходили КПП, тягнучи візок із нехитрими домашніми пожитками.

З настанням осені потягнулися ключі птахів, що відлітали у вирій. Зграями пролітали над нами шпаки, за селом готувалися до відльоту лелеки. Коли ми під’їхали, вони здійнялися в небо. Один із них вдарився у лобове скло автомобіля. Очевидно, радіація забрала в нього сили.

*

До аварії у ставку розводили рибу. Тепер у вільний від вахти час сюди навідувалися рибалки-аматори з-поміж ліквідаторів. Прямо з моста через канал було видно косяки риби. 

Коли працювали в кар’єрі, до ліквідаторів часто навідувалися собаки. Екскаваторник на прізвисько Капітан постійно їх підгодовував.

Був ще один випадок у тій же місцевості. Тоді вночі на бульдозері я відсипав полотно під залізницю. Увечері почув постріл, але не надав цьому значення. Раптом у світлі фар побачив біля трактора білого пса — він накульгував на задню лапу. Я зупинився, вийшов з кабіни. Тваринка лащиться, погладив її — а вона так притискається до мене й дивиться жалібним поглядом. Потім стала зализувати скривавлену лапу. Мабуть, відстрілювали бродячих собак — ось йому і дісталося. Довго пес ще крутився біля мене, а потім кудись зник.

*

Коли руйнували хати, будинки, хліви, на початках ставилися до цього зі стражданням. Згодом, коли душа дещо згрубіла, байдуже виконували свою справу. Якось у хліві на сіні виявили мертвого пса — шерсть і кості. Мабуть, усе чекав на господаря, а той не повернувся. 

*

Рейси мужності автомобілістів мали й зворотний бік медалі. У Вишгород навезли багато радіоактивного бруду. Спершу проїжджу частину вулиць поливали водовозами, а потім перестали. Добре, що хоч дітей влітку вивезли на відпочинок у курортні місця. 

Їсти, любити, воювати

Чотирнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters присвячений їжі, що в умовах війни стала для українців символом опору й солідарності, а також маркером національної ідентичності.

У цьому випуску ми досліджуємо, як змінюються гастрономічні практики нації, що мусить збройно відстоювати своє право бути, а також розглядаємо їжу як акт деколонізації. Тоді як радянська влада цілеспрямовано нищила міську кулінарну культуру, сьогодні ми повертаємося до втраченої унікальності — відшукуємо перервані традиції й водночас вибудовуємо нові.

Придбати

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки

Вітаємо у спільноті!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутися до читання