На його рахунку 32 країни і більш як 45 тисяч кілометрів автостопом. Він брав участь у реаліті-шоу «Автостопом до Гавани», об’їхав Європу, розповідаючи про свій досвід подій 2014 року в Україні. Зняв серіал «Пригоди бомжа у Штатах» про те, як півроку подорожувати по США — від Маямі до Аляски — за 231 долар.
Спав у Макдональдсах, церквах, на дахах. Харчувався на задніх дворах ресторанів, плантаціях. Літав без документів, автостопив, багато йшов пішки, а зовсім нещодавно — об’їхав Ісландію на велосипеді. Всі свої розповіді й відео збирає в проекті «NUISIDIDOMA».
Про подорожі без грошей, автостоп і соціальну важливість мандрівок ми поговорили з найвідомішим українським «бомжем» і тревел-відеоблогером Максимом Заселяном.
[Спецпроект «Мандрівники» створений у партнерстві із Travelage та за сприяння компанії BlaBlaCar.]
Коли розпочалася історія твоїх подорожей?
Не було ніякої переломної події. Усе почалося з того, що я народився в сім’ї людей, які люблять подорожувати. Мій тато військовий, тому ми кілька разів змінювали місце проживання: народився в Донецьку, потім Хабаровськ, Сімферополь, Ялта, Харків — і зараз я знову думаю кудись переселитися. Тобто в мені це було закладено. А от перша поїздка за кордон сталася, тільки коли мені було 20.
До моєї самостійної подорожі до США значним досвідом для мене була участь у реаліті-шоу «Автостопом до Гавани». Два місяці, які нам тоді видавалися просто вічністю, вісім країн на двох континентах. Нам треба було виконувати завдання від підписників, а як нагороду ми отримували квитки на пороми, літаки і тому подібне. Концентрат екшену і постійні зйомки — це було нереально круто! Я тоді зрозумів, що подорожувати легко і навіть гроші для цього не потрібні.
Далі була подорож в Іспанію — тоді в мене все вкрали і я зрозумів, що й направду можу все і мені навіть документи не потрібні, аби перейти через кордони. Наступна мандрівка — «Рупор України». Я брав активну участь у Революції Гідності і мені добряче дісталося одного разу в Харківській ОДА, коли активістів силою розганяли. І мене це надихнуло — в поганому сенсі — я вирішив проїхатися Європою від Парижа до Одеси, розповісти людям про свій особистий досвід цих подій і вислухати їхню думку. Прокатався по Європі, поспілкувався, зрозумів, що всі в курсі подій, знають-читають-переживають, — і це не могло не тішити. Хоча нічого особливого в цій подорожі не було: я просто їхав, у мене була відпустка, я ще тоді працював у креативному агентстві.
Пізніше я звільнився і поїхав у Штати — без зворотного квитка, грошей і конкретних планів. Було тільки кілька цілей: пожити життям пересічного американця в рутинному режимі і доїхати до Аляски. Окрім того, на Алясці була ще одна «мікроціль» — легендарний магічний автобус Мак-Кендлесса, але туди мені так і не вдалося дістатися.
Це моя найкрутіша подорож, але там не було багато нового досвіду в контексті транспорту. Усе стандартно — автостоп, літак. І тут я вирішив випробувати для себе щось нове — подорожувати на велосипеді. Вибираючи країну, зупинився на Ісландії, бо там мінімум людей і машин, максимум природи. Я взагалі гіпертрофований екстраверт — і мені раптом захотілося побути наодинці. Коли крутиш педалі по вісім годин на день, то все, що ти можеш робити, — це думати, а коли багато думаєш, з’являється багато запитань до себе і світу. Отак у мене й було, я повернувся із силою-силенною нових думок.
Як готуєшся до мандрів? Скільки тобі потрібно часу від ідеї до рішення кудись вирушити?
Щодо Штатів, то взагалі ніякої підготовки не було. У моїй кімнаті завжди є все, що потрібно для того, аби вирушити в подорож уже зараз. Із собою маю закордонний паспорт, тому можу поїхати в аеропорт і полетіти кудись хоч сьогодні. Вистачить навіть того, що зараз у рюкзаку, решту надолужу в процесі.
Від рішення поїхати у США до отримання візи минуло вісім днів: одного дня я задумав їхати, наступного зібрав документи, ще через день оплатив візовий збір і записався на співбесіду, через день — співбесіда, і зрештою отримав візу. Вдалося максимально швидко, я не бачу сенсу зволікати, довго вирішувати.
З Ісландією було трішки по-іншому, бо це конкретний формат. Я на велосипеді давно катаюся, але на дальні відстані та ще й з вантажем не їздив. В автономному поході теж ніколи не був, а його й задумав — справжній автономний велопохід. У нас із товаришем був запас їжі, грілка, вода, ночували в лісах. Маршрут був на 1730 км, що лякало перед виїздом. Коли ми прилетіли в Кеплавік (міжнародний аеропорт у Ісландії, — TU), зібрали велосипеди, закинули вантаж і вирушили, я зрозумів, що не можу стояти на велику, в мене немає такого навику. Ще день — і я вже летів.
Який був маршрут по Ісландії?
Спочатку від аеропорту до Рейк’явіка, далі класичним маршрутом «Золоте кільце» — там сконцентровано більшість визначних місць. Потім вибралися на першу трасу і їхали точково від локації до локації.
Ночували переважно в лісах. У кемпінгах ми принципово не зупинялися, лише одного разу долучилися до чуваків із Києва. Ми постійно знаходили гарні місця просто неба, не було потреби витрачати гроші на кемпінги. Кілька разів каучсерфили. Першого разу зупинялися в місті Акурейрі, кілька днів там прали-купалися-відпочивали. Другого разу пару днів жили на фермі — працювали і допомагали, мідії ловили.
Люди скрізь допоможуть, головне — не відвертатися від них і завжди усміхатися
У чому ще була підготовка? Екіпірування, домовленості зі спонсорами, попередньо розфасована їжа на нас двох із товаришем. Усе було правильно, не так, як я зазвичай роблю, не по-дурнуватому. Єдине, що ми забули, — це чохли-накидки на взуття на випадок дощу.
До слова, який формат тобі комфортніший? Адже ти подорожував і сам, і в парі…
…І автобусним туром, і на круїзному лайнері, і сам, і автостопом разом. Я зрозумів одне: мені абсолютно байдуже. Я навчився адаптуватися до будь-якого формату. Але якщо вже вибирати між подорожжю сам на сам і в парі, то мені більше подобається мандрувати самому, хоч я останнім часом схиляюся до парних подорожей. Але тут уже треба добре постаратися, аби знайти правильну людину.
От в Ісландії мені було по кайфу. Під час попередньої подорожі я познайомився з чуваком, розповів йому про плани на Ісландію, спитав: «А хочеш?», він відповів: «А давай!». От так і вийшло круто. В Америці я подорожував із Ханною. Це дівчинка-мандрівниця, ми з нею наживо перед тим ніколи не бачилися, познайомилися в мережі, знали одне одного заочно. От начебто поки що дуже благополучно вдається в парі подорожувати.
Що ти робив в Ісландії у важкі моменти? Як мотивував себе крутити педалі в дощі і зливи?
Були дні, коли я розумів: це просто суворо і складно. Я ніяк до цього не готувався фізично, просто акумулював гени, бо в мене в сім’ї майже всі спортсмени. Бувало, інколи хотілося просто зламати велик, викинути в прірву, взяти квиток і поїхати додому. Коли ти крутиш педалі третю годину, в обличчя лупить дощ і вітер, холодно і ти весь уже мокрий, бо не просох з учорашнього дня, коли ти рухаєшся зі швидкістю 5 км/год і здається, що ти й ідеш скоріше, то в певний момент перестаєш розуміти, навіщо все це робиш. Потім ти проїжджаєш 30 км за день, ставиш намет, їси, спиш — і життя налагоджується. Усе на контрастах. Інколи треба перетерпіти оцю халепу, бо завтра все буде класно.
Ти спілкувався з людьми багатьох національностей. Що скажеш, люди дуже різні чи всі однакові, незалежно від місця?
Це дуже важливе питання для мене. Шовінізм, неприйняття інших культур, нацизм — я такого терпіти не можу. Всі питання гендеру чи меншин — мене це дуже зачіпає. Я всіх люблю і для мене всі люди рівні. Головне, аби людина не втручалася в зону комфорту іншої.
Подорожувати без грошей — свобода чи обмеження?
Усе залежить від того, як ти до цього ставишся. Якщо для тебе не дуже комфортний сон — це причина для смутку, то це одна справа. Для мене ж це зовсім не важливо. Що більше обмежень, то більше історій. А якщо ти без грошей? А якщо немає транспорту? Ти шукаєш варіанти, як вижити, — і це весело. У Штатах ми перевірили всі способи виживання в контексті їжі та ночівлі. Взагалі я намагаюся не витрачати багато в будь-якій подорожі, і не тому, що немає грошей, а тому, що це цікавіше — йти неочевидним шляхом.
Що більше обмежень, то більше історій. А якщо ти без грошей? А якщо немає транспорту? Ти шукаєш варіанти, як вижити, — і це весело
Скільки зазвичай витрачаєш у подорожах?
Були дні у Штатах, коли ми не витрачали нічого, але їли, спали, просувалися далі. Як нам вдавалося? Проживання: каучсерфінг, намет, каремати на пляжах, ночівля за якусь допомогу в хостелі чи готелі. Їжа: продукти зі знижками, задні двори ресторанів і кафе, де кухарі й офіціанти виходять на перекур і в них можна спитати, чи немає зайвої їжі. Я працював у ресторані і знаю, що щодня викидають тонни продуктів. Ще поїсти можна на дегустаціях у супермаркетах, на плантаціях. Ми в Хорватії якось харчувалися на інжирних полях.
Бували такі часи, коли в мене абсолютно не залишалося грошей. Коли ми їхали «Автостопом до Гавани», у нас не було готівки, а картку заблокувало на певний період. Так ми проїхали дві країни абсолютно без грошей — всю Німеччину і Нідерланди. І нормально було! Люди скрізь допоможуть, головне — не відвертатися від них і завжди усміхатися.
А смак подорожей не втрачається, якщо постійно перебуваєш у дорозі?
Що більше подорожуєш, то складніше дивуватися чомусь новому. Це правда і нічого з цим не зробиш. Я стараюся «приземлювати», переналаштовувати себе. Буває, серед подорожі застає відчуття апатії, хочеться додому і тільки серіали дивитися, але от в Америці та Ісландії в мене ніколи такого відчуття не було. І не скажу, що в Ісландії я щосекунди буквально помирав від фантастичної краси навколо. Через деякий час у дорозі мене вже не дивували ні водоспади, ні гейзери. Мене перло від просування в дорозі: коли ти їдеш і долаєш 100 км, і ще 100 км, схил крутий долаєш!
Які найбожевільніші плани попереду? Хочеться ще далі, більше, вище?
Мені зараз усього мало. Мені мало автостопом до Аляски з ведмедями! Мені мало подорожі на ровері навколо Ісландії! Можливо, це ніколи не закінчиться, буде вічний процес. Можливо, я все це кину — такий варіант теж розглядаю. А взагалі в мене багато планів щодо форматів: я ще не подорожував по воді (на каяку, наприклад), не подорожував пішки (узагалі ніколи не був у пішому поході), на повітряній кулі, на мотоциклі. Хочеться відвідати максимум дивних територій, якихось незвичних і віддалених.
Чи залишилися якісь бар’єри, які хотілося б переступити? Ти ж уже подорожував і без грошей, і без ночівлі…
Є! Хочу з грошима (сміється, — TU). Це теж прикольно — спробувати класні, дорогі штуки. Наприклад, похід на Еверест — це великі гроші, але хочеться спробувати.
Подорож — пошук себе чи втеча від себе?
Ну це як у кого, 50 на 50. Люди ж — соціалізовані тварини, тому в певному сенсі подорож — це втеча. В той же час це можливість подумати і зрозуміти, що «твоє». Але я страшенно не люблю цієї фрази: «Я шукав себе». Не треба використовувати подорож як засіб пошуку свого «Я». Краще спробуй у своєму звичному житті визначитися, бо тут і там ти та ж сама людина, з тими самими думками. Тільки там — це новий досвід, відчуття, емоції, не більше. Можливо, я просто скептик і вже так давно в подорожах, що мене це не окриляє. А когось дійсно може надихнути, тому це дуже індивідуально.
Як ти досліджуєш/відчуваєш місця, в які потрапляєш?
Я взагалі антимузейний чувак. Щодо sightseeings — я до них не йду. Околиці, закинуті двори, дивні компанії — мені подобається все, що за фасадами.
Що ти зрозумів про Україну і українців після подорожей?
Коли їхав з Ісландії, я для себе зрозумів: повертатися в Україну з будь-якої іншої цивілізованої країни — це як повертатися до чоловіка, котрий тебе б’є, але якого ти любиш. Наша країна робить усе, щоб ми звідси звалили, причому щоденно і по всіх фронтах. Я розумію це суспільство, але при цьому не можу засмучуватися щодня. Коли я виходжу з магазину, то думаю: «Чому тобі, охоронцю, так тяжко бути ввічливим? Це ж так просто!»
Якби я був якимось законодавцем, то на державному рівні прийняв би закон про те, що кожен громадянин, який досягнув 18 років, зобов’язаний поїхати у подорож за кордон
А від чого ці проблеми? Просто люди дозволяють іншим із собою так спілкуватися. А я так не можу! Якщо мені водій автобуса або таксист грубіянить, я йому кажу все, що думаю. І зазвичай у цих людей стається «збій у системі» — вони не знають, що відповісти. А ще я повернувся з Ісландії такий безтурботний, адже там нульовий відсоток злочинності. Приїхав сюди з аналогічними настроями і зловив себе на думці, що треба перелаштовуватися і забути про свою безтурботність, бо це суспільство небезпечне. Тут на кожному кроці тебе чекає якийсь підступ.
В Україні ми оцінюємо ситуацію так: живий — це вже добре. А коли оцінюєш на контрасті з іншими суспільствами, стає трішки некомфортно. Але при цьому дякуємо своєму суспільству за витривалість, завдяки цьому ми багато можемо. Хоча, наприклад, у порівнянні з ісландцями, українці — добрі і теплі люди. А хороші люди не люблять себе. Знову ж таки, проблема в самоповазі. Тому додому постійно сумно повертатися, але й хочеться — тут усе близьке мені і зрозуміле.
Як ти думаєш, чи зміниться наше суспільство, якщо кожен українець здійснить мандрівку своєї мрії?
Якби я був якимось законодавцем, то на державному рівні прийняв би закон про те, що кожен громадянин, який досягнув 18 років, зобов’язаний поїхати у подорож за кордон. Адже як тільки потрапляєш у цивілізоване суспільство, у тебе змінюється система цінностей. Ти розумієш, що можна жити інакше, жити краще, бути ввічливим і добрішим, — у тебе з’являється самоповага.
[do action=”linked-post” attachment=”1″/]
Якби всі люди, що зараз перебувають тут, на вокзалі, хоч раз поїхали подорожувати, все було б набагато краще. Але мій внутрішній реаліст каже, що це не вигідно державі, їй не потрібні вільні і просунуті люди. Потрібні лише ті, хто буде виконувати монотонну неінтелектуальну роботу, бо без них усе розвалиться. Але я дуже хотів би, щоб усі подорожували, бо ти змінюєшся, стаєш гуманістом, ще й перебільшеним.
Де наявне відчуття дому?
Останні кілька років це відчуття трансформується в поняття «громадянин планети Земля». Ми завойовуємо космос, от скоро Ілон Макс на Марсі висадиться! Тоді у чому сенс ділити нас на країни, райони? Ми всі на одній планеті живемо. Це піщинка в космосі. А ми тут воюємо, кордони малюємо. Це все так дріб’язково. Але водночас маю відчуття, що я саме з України, бо розумію це суспільство, а воно — мене.
Ми всі на одній планеті живемо. Це піщинка в космосі. А ми тут воюємо, кордони малюємо. Це все так дріб’язково
І наостанок: що порадиш мандрівникам-початківцям?
По-перше, не падати духом: не відвертатися від людей і, що б не сталося, не киснути, бо стане тільки гірше.
По-друге, не боятися: робити те, що ти справді хочеш, і жити за своїм планом.
І по-третє: не засиджуватися на одному місці і змінювати все, якщо хочеться. Бо це життя — одне.
Усі фото із мандрівок надані Максимом Заселяном.
Інші фото — Григорій Веприк / The Gate Agency
