Навколо світу за півроку

Маруся Хандусь та Аня Морозова про найяскравіші моменти із навколосвітньої подорожі

22.03.2017 Марічка Карпа

Поплавати у найвищому басейні світу, застопити автомобілі, яхти і навіть літак, а також побувати моделями… Це все реально — і всього лиш із 2000 доларів у кишені. Двоє авантюрних дівчат Маруся Хандусь та Аня Морозова це довели. Дівчата всього за півроку побували у чотирнадцяти країнах світу.

Двічі перетнули екватор, подолали більш як 40 000 кілометрів, їли м’ясо кобри, а інколи — не їли нічого… Жили у бараках і шикували, перелітаючи острови, зустрічали на своєму шляху неймовірних людей і у всіх чомусь навчались.

Ми розпитали у відчайдушних мандрівниць про найяскравіші моменти із навколосвітньої подорожі та чим живуть нині співзасновниці Travelage.

[Спецпроект «Мандрівники» створений у партнерстві із Travelage та за сприяння компанії BlaBlaCar.]

 

Дівчата, чому саме навколосвітня подорож? Звідки взялась така ідея?

Аня: Мені тато в дитинстві завжди показував книжки про різні країни. У мене був атлас, який я гортала годинами. Мені це подобалося. Я з дитинства хотіла подорожувати, але в нас не було грошей. І до 18 років я фактично ніде не була, лише в Україні та Росії. А потім, як тільки стала повнолітньою і зробила паспорт, почала їздити.

Коли вирішила, що поїду в навколосвітню подорож, то спершу подумала, що це має бути хлопець, аби було безпечніше. Але за тиждень до старту мій компаньйон відмовився. І я подзвонила Марусі, з якою ми знайомі з КПІ, а до того були разом у Мексиці і на Кубі. Чесно кажучи, я особливо ні на що не сподівалась.

Маруся: Я, звісно, була шокована. На той час працювала за спеціальністю, інженером-проектувальником, і мої батьки дуже хотіли, щоби в мене була стабільна робота. До цього ми з Анею їздили в Мексику і на Кубу просто як туристи. Розуміли, що це небезпечно, бо ми дівчата. Але так сталося, що я звільнилась з роботи в серпні, і коли Аня запропонувала мені їхати, подумала: «Чому ні? А що я втрачаю?» У мене ж немає чоловіка, дітей і роботи, тому погодилась. У мене було приблизно 800 доларів, але Аня відповіла: «Та то нічого, розберемось на місці». Буквально за два тижні ми зробили візу в Китай і підготували всі речі.

А як рідні відреагували на вашу затію?

Маруся: Було непросто. Я не розповідала про поїздку майже до останнього моменту, вигадала цілу історію. Не могла сказати, що їду в навколосвітню подорож автостопом, ще й з дівчиною. Тому повідомила, що їду у волонтерський табір у Китай. І що грошей не треба, бо у мене буде житло і їжа, аби вони не переживали. Я свій паспорт спеціально віднесла в посольство, щоб вони його не забрали. (Усміхається) Татові взагалі в останній день сказала, що їду, і все.

DCIM101GOPRO

Аню, твої батьки спокійніше поставились до поїздки? Це ж все-таки твоя мрія з дитинства була…

Аня: Мені десь в душі хотілось, щоби вони похвалили мене та сказали, яка я молодець. Але вони по-іншому виховані, в них інші цінності. Вони хотіли, щоб я мала стабільну роботу та вийшла заміж за інженера.

Для моєї бабці і мами — гордість, що вони мають трудову книжку з одним записом про роботу. А для мене це дуже страшно. Одна річ, якщо це покликання, а зовсім інша, коли тобі 20 років, а тобі кажуть думати про пенсію.

Але ви все ж поїхали. То це означає, що рідні таки змирились і відпустили?

Маруся: Я їм сказала, що найкраща допомога — це підтримка. Що встромляти мені палиці в колеса — нічого не дасть. І майже всіх поставила у чорний список у Фейсбуку і у Вконтакті. Розказала батькам правду, мовляв, поговорімо відверто, щоб довіряти одне одному. З того часу у мене дуже відкриті стосунки з батьками. І це полегшує життя.

Чому вирішили у навколосвітню подорож вирушити саме автостопом?

Аня: По-перше, тому що це дешево. В нас не було багато грошей. А по-друге, саме так ти можеш побачити країну такою, якою її ніколи не побачить звичайний турист. Тебе підвозять як бізнесмени, так і бідні. Тобто люди дуже різних як соціальних верств, так і національностей та менталітетів.

qdIZngVcEpMzoiFN91s4zo

Як складали маршрут подорожі?

Аня: У мене в кімнаті на стіні висіла карта світу. Одного вечора я підійшла до неї і просто почала малювати, стояла біля неї і продумувала все до самого ранку. Приблизно так, як ми і їхали. Потім вже, під час самої подорожі, ми щось додавали, дещо — відкидали. Бо під час мандрівки нам також багато радили й рекомендували. Тобто основна канва була спочатку, додавалися лише деталі.

Наскільки довго ви готувались? Як вибирали, що брати з собою, а що — ні?

Маруся: Ми виїхали з Києва 14 жовтня 2013-го. Першою країною в списку була Росія. Туди нам потрібні були чобітки, куртка, шапка, шарф, штани. Це все ми купили в секонд-хенді, бо так дешевше і цих речей не шкода викинути. І тільки в Лаосі (країна у Південно-Східній Азії,  TU) ми їх позбулися. Хоча планували почати викидати ще в Китаї, але там було ще дуже холодно.

Узяли з собою намет без скоб, щоби було легше нести, але використовували 4-5 разів, тому брати його не було сенсу. Спальник я загубила ще в Таїланді. Ми його використовували тоді, коли доводилось ночувати в горах чи під водоспадом.

Нам багато дарували: і кофти, і футболки, і штани. Аптечка теж в нас була, але треба розуміти, що медикаменти продають всюди, все можна купити. Ми ночували у людей, а в них завжди є ліки. Чесно кажучи, ми їх провозили і потім вже викидали, бо це і спека, і холод. У результаті таких зборів в Ані був рюкзак на вісім кілограмів, а в мене — на 20. Я дуже багато набрала. Половина з цього розгубилась, і я повернулася додому з удвічі легшим рюкзаком.

Як рахували бюджет подорожі?

Аня: Завжди треба підрахувати хоча б приблизні витрати. Порахували вартість віз, квитків на літак. Оскільки їхали автостопом і жили як каучсерфери, то зекономили. Плюс треба було щось їсти. Загалом обійшлася нам подорож десь у 2000$.  

Спершу я поїхала в Санкт-Петербург і заробила грошей. Працюючи в великій фармацевтичній компанії, допомагала з маркетингом і писала тексти. У мене все життя пов’язане з написанням чогось.

Ви спеціально для подорожі пошили синьо-жовті комбінезони. Для чого?

Аня: Ідея з комбінезонами виникла у Пітері. Там був клуб, де навчають людей подорожувати автостопом. І я позичила в них ідею. Вони не були проти, але попросили зробити комбінезони іншими, ніж у них. Ми так і зробили.

Маруся: Плюс — це досить зручна форма одягу і нас могли відрізнити від, скажімо, медиків або поліції. Крім того, жовтий колір — яскравий, його добре видно на дорозі. І ми подумали — будемо подорожувати і розповідати про Україну, і це буде класно.

У Росії не було курйозів із такими патріотичними комбінезонами?

Маруся: Так, на кордоні ми були вже в комбінезонах. Це було ще до революції, тому було простіше. Пригадую, коли ми стояли в черзі, то нам сказали щось на кшталт: «Ну, давайте вы, с вражеской нации».

Якось в Челябінську на Couchsurfing ми знайшли сім’ю, і мама дівчинки, в якої ми жили, спитала: «Ну вы откуда?». Ми відповіли: «З України, українці ми». А вона каже, мовляв, які українці, вас не існує.

У Росії що далі їдеш, то чіткіше бачиш: люди не сприймають того факту, що Радянського Союзу вже давно немає. Вони живуть якимись фантомними болями. Але більше такого ніде не було.

DCIM101GOPRO

То у Росію ви, мабуть, більше не хочете вертатись?

Маруся: У Москві я впала і досі маю шрам на лобі. Ми втікали від контролерів, я знімала на GoPro і зашпорталась. Тоді я сказала собі, що це мене так Москва покарала за те, що я її не люблю. Це я була вперше в Росії. Більше туди не їздила. І не хочеться.

Чи були такі випадки, коли ви не сідали в авто до людини, яка зупинилась, аби підвезти?

Аня: Так, були. І це дуже важливо. Ми не сідали, коли були очевидні речі — наприклад, коли від водія пахло алкоголем. До таких я не раджу сідати взагалі. Але було так, коли наче все добре, але ти не сідаєш в машину. Тобто тобі зсередини щось сигналить, що не варто сідати. Завжди треба слухати свій внутрішній голос.

Наскільки важко було знаходити підхід до людей? Бо все ж таки різні нації — різні менталітети.

Маруся: Насправді мені здається, що до туристів ставлення інше, ніж до своїх. Ми були відкриті, усміхались, було видно, що ми не несемо загрози. В основному це була мова жестів: якщо ми показували хатку, то це означало, що ми шукаємо нічліг.

SONY DSCDCIM101GOPRO

Найважче з людьми було в Китаї. З Росії та Казахстану ми переїхали в Китай, де менталітет взагалі не схожий на наш. Це було надзвичайно важко.

В Азії мандрівникам, на мій погляд, найпростіше — там люблять «білих». На Філіппінах, до речі, в людей немає волосся на руках, то один хлопець сказав: «О, волосся так гарно переливається в тебе на руках». Я ніколи б не могла подумати, що це може бути гарно, а там такі компліменти. (Усміхається)

Чи часто під час мандрівки вам траплялись щедрі подорожні?

Аня: Коли ми були в Казахстані, то нас підвозив чоловік на ім’я Толінди. Він — бізнесмен. І коли почув, що ми подорожуємо навколо світу, то ледь не заплакав. І сказав: «От у мене є все, а я ніде не був. Я не можу залишити бізнесу навіть на два тижні». Його дуже розчулила наша історія. Він був вражений, що ми робимо це все без великих грошей. Це був такий філософський момент: ми їхали і розмовляли про владу грошей.

R42CRlpnKCwMlgCFjua4UM

xXrRmjPDR54hfGcwzfm8zI

Маруся: Він багато куди нас підвозив і посадив на автобус у Китай. Сказавши, що ми виконуємо мрію багатьох людей. І ось своїм добром, вчинками він зробив так, наче вклав свою мрію в нас.

Мабуть, не бракує і протилежних історій, коли вас підвозили дивакуваті водії?

Аня: У тому ж таки Казахстані нас підвозив работорговець, який продає таджиків по 500$. Потім він пригощав нас в місцевому кафе супом із прямої кишки коня.

Був дід у Малайзії, старий-старий, який їхав і постійно співав. У нього вже навіть не було зубів. Стільки всього траплялось, і це все навіть потроху забувається. Тобто ми ніколи не знали, що буде за дві години, хто нам трапиться. Це такий суцільний треш. Але це завжди весело і цікаво.

З автівками зрозуміло. А як вдалось потрапити на пороми та літак?

Маруся: З літаком нам дуже пощастило. Ми застопили бізнесмена в Індонезії, який знав власника аеропорту. Ми були на острові Ява і розповіли йому, що хочемо на Балі. Він нас відвіз в аеропорт, нам дали посадковий талон. Там, до речі, дуже дешеві авіалінії, але ми таки були в захопленні від такого подарунку.

А от щодо порому, то я, мабуть, вже б такого не зробила. От я це все пригадую, і мені здається, що це робила якась інша людина, а не я. Ми приходили на станцію і починали проситись, казали, що ми студенти з України. Звісно, у нас були ті п’ять доларів на квиток, але ми мусили економити. У нас була ціль доїхати, і для цього потрібно планувати і враховувати всі фактори.

Processed with VSCOcam with a5 presetDCIM101GOPRO

Економили здебільшого, щоби на їжу вистачало?

Аня: Їли ми мало, схудли, тому всі, хто хоче схуднути, їдьте в навколосвітку. (Усміхається) Я пригадую, нам одна сім’я уйгурів (Захід Китаю, — TU ) дала великий хліб наан. Він закам’янів, але ми його їли два тижні. І дали ще багато ізюму. Я не хотіла його брати, а Маруся взяла. То ми ще потім довго їли, він нас виручав у критичних ситуаціях.

Дуже часто нас пригощали. Ми кобру пробували, крокодила їли, салати з медузи — це все було в Азії

Дуже часто нас пригощали. Ми кобру пробували, крокодила їли, салати з медузи — це все було в Азії. В Китаї їли різні личинки, скорпіонів. Але мені дуже запам’яталась кобра. М’ясо — таке незвичайне, не схоже ні на яловичину, ні на свинину, м’яке. Мабуть, найближче до курки, але не курка. (Усміхається)

Коли вже зовсім не залишалось грошей, як викручувались? Просились на роботу?

Маруся: Якщо є велике бажання, то обов’язково знайдеться можливість. Якось ми дуже хотіли у СПА, щоби нам зробили масаж. І тут ми потрапляємо в авто до керівника ISUZU (автомобілебудівна компанія, — TU) в Індонезії. І він захотів, щоби ми в нього на виставці були моделями. Це престижно, щоби моделі були «білими». Нас відправили в салон, зробили чистку лиця, різні спа-процедури. В результаті ми були, як принцеси.

До чого я веду: ти посилаєш сигнал в космос, думаєш про це — і воно спрацьовує. Це енергетика, яку ти притягуєш, — і те, що ти хочеш і що тобі потрібно, збувається. Тому завжди потрібно мріяти.

DCIM100MEDIA

Уже три роки минуло після вашої подорожі. Якщо поглянути у минуле, то який момент ви хотіли б найбільше повернути?

Аня: Найбільше запам’ятовуються моменти, які бачили лише ми. У Лаосі був водоспад, до якого ми завжди добирались через хащі, щоб не платити за вхід, бо в нас не було грошей. Ішли вздовж річки, і там, над обривом, стояло височенне дерево. Хтось на цьому дереві прибив палиці, як драбину. Можна було по цих палицях видертися нагору. І я досі шкодую, що ми не зробили цього. Ми перелякались і подумали, що не варто. Але якби повернути час назад, я, мабуть, таки подивилася б, що там.

ZODSCcBjvkY

У які місця довелось потрапити, не плануючи цього заздалегідь?

Маруся: Мені пригадується наш випадок у Сінгапурі. Так вийшло, що ми піднялись з нашим хостом на оглядовий майданчик, де поруч був найвищий басейн в світі, до якого можуть потрапити тільки мешканці готелю Marina Bay Sands. І хтось із нас побачив, що прибиральниця не зачинила дверей до цього басейну. Ми швидко проскочили. За секунду. Взяли рушники і халати, плавали в спідній білизні. Це вже було після заходу сонця, у темряві. Ніхто навіть не міг подумати, мабуть, що ми могли бути з вулиці. Нам дуже пощастило. Там неймовірно красиво.

В яких країнах було найлегше застопити машину?

Аня: Мені сподобалося в Лаосі, а от важко було в США: поліція під’їжджала до нас майже кожних 20 хвилин.

Маруся: Запам’яталась Мексика, ми її заавтостопили вздовж і впоперек, як-то кажуть. (Усміхається)

Наскільки ця подорож змінила вас?

Маруся: Дуже! Тоді я працювала на роботі, якої не любила. У мене була невпевненість. Я не любила себе, я не вірила в себе. Зараз я знаю, що все можливо. Друзі не вірили та казали, що ми до Китаю навіть не доїдемо. Насправді ні! Можливо все, будь-яка твоя ідея. Головне — вірити і йти до неї.

DCIM100GOPRO

Подорожі допомагають людям розширити горизонти. Це як читати книжки. Для мене розмова з людиною, навіть з іншої професії чи іншої країни, це вже як велика книжка. Світ настільки різноманітний, варто просто не боятись його!

Аню, ти зараз живеш у США. У тебе народився син. Очевидно, зміни відбулися і в твоєму житті…

Аня: Це приємні зміни, бо у мене тепер сім’я. Ми живемо у штаті Флорида. Але це не заважає мандрувати. Через місяць після народження сина ми з чоловіком поїхали у подорож Америкою. Син вже побував в 11 штатах і скоро полетить в Україну. Тобто можна і з дітьми подорожувати. Звісно, що вже не автостопом.

Я переглянула свої цінності. До цього мені хотілось все спробувати, до прикладу, з парашутом стрибнути. А зараз я вже думаю: чи варто, більше слідкую за здоров’ям, бо я мама і відповідальна за свого сина. Для мене сім’я — на першому місці.

Кажуть, що щирої жіночої дружби не існує. Ви руйнуєте цей міф. Адже пройти з людиною, як-то кажуть, Крим, і Рим, і мідні труби, а у вашому випадку, то взагалі цілий світ, не кожен зможе. У чому ваш секрет?

Маруся: Немає нічого неможливого. Ми дуже різні, тому доповнювали і підтримували одна одну. Аня — енергійніша, я — стриманіша. З нас насправді вдалася ідеальна команда.

16708331_1727740990584691_6776831480998622064_n13558967_10209052875706417_7257264371554428578_o

Аня надихала мене і підтримувала, казала, що круто фотографую. І це дуже мотивувало. Зараз ми на різних континентах. Мені її дуже не вистачає.

Аню, а ти не сумуєш за Україною?

Аня: Я зараз за робочою візою живу в Штатах. І у мене два місяці декрету. Тут немає такого поняття, як в нас, три роки декрету. І грошей, до речі, ніхто не платить.

Я дуже сумую за Україною. Мене часто питали, де б я хотіла жити. Я завжди відповідала: в Україні. Але ми ніколи не можемо думати і бачити наперед. Я би ніколи не подумала, що зустріну своє кохання в США, але так сталося, і мені найважливіше будувати моє майбутнє поряд із коханою людиною.

Авжеж, я дуже сумую за людьми, атмосферою… За Києвом, Львовом, Одесою… Знаєш, багато хто мріє жити в США, але це інша культура, менталітет, їжа… Туризм і еміграція — це різні речі.

Марусю, тривалий час ти читала лекції, семінари про подорожі. Чим зараз займаєшся?

Маруся: Нещодавно ми разом із моїм хлопцем відзняли в Мексиці документальний фільм. Хочу розповідати людям про різні культури, аби вони знали, що відбувається у світі, і таким чином збагачувалися.

DCIM101GOPRO

Після навколосвітньої подорожі я почала цінувати свій час і життя. Я ніколи не думала, що стільки людей скажуть «дякую». Дякую, що ви надихнули мене. Я була шокована, що так багато людей приходило на наші лекції, семінари. Я ніколи не прагнула слави, але зрозуміла: коли ти робиш щось корисне і змінюєш життя хоча б однієї людини, то ти живеш недарма.

А сама не хотіла б жити в якійсь іншій країні?

Маруся: Коли я повернулась з нашої мандрівки в Україну, то відчувала депресію. Сумувала за Мексикою і за подорожами. Мені було важко адаптуватись після такого довгого перебування за кордоном. Але Україна — це та країна, в якій я хочу жити. І якщо є місце, де хочеться провести своє життя, то це тут.

Я б із задоволенням їхала кудись зимувати, бо зима в Україні важка, але хочу залишитись в Україні. З кожним поверненням я все більше радію знайомій землі. І коли мене хтось питає, звідки я чи де живу, то кажу: «В Україні».

Усі фото надані героїнями публікації. Більше дивіться за посиланням

"BBC

Марічка Карпа

Схожі публікації

12566 15

Цифрові кочівники

Марта Троцюк і Орест Зуб про те, як успішно поєднувати мандри та онлайн-підприємництво

29.12.2016 The Ukrainians
10700 8

Експедиція углиб

Богдан Логвиненко про те, як трактувати усе як подорож та як бути нетиповим мандрівником

31.10.2016 Богдана Неборак
4547 8

Сам на сам із океаном

Теодор Рєзвой про мандрівки дорогами й океанами, а також про роки, що запам’яталися

02.02.2017 Христина Петренко

Популярні публікації

60108 18

Юрій Гнатюк, KindGeek: «Щоб отримати правильні відповіді, потрібно ставити правильні запитання»

Співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин
44084 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
38680 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати