Із табуретом до океану

Мандрівник Леонід Кантер про подорожі, табурети і власний арт-хутір

08.03.2017 Оксана Левантович

Понад десять років тому Леонід вигадав гру, яка змінила усе його життя. Ідея полягала в тому, щоб віднести чотири кухонних табурети на береги чотирьох океанів. Відтоді Леонід Кантер відвідав понад 50 країн, заснував власний арт-хутір, а невдовзі мріє підкорити Африку.

«Що важчий рюкзак — то нудніша подорож», — каже мандрівник, який більшість шляху пересувається автостопом і з порожніми кишенями. І саме це відчуття — «нічого не мати», на думку Леоніда, захопливе, бо тільки тоді можеш відчути себе не бідним, а вільним.

 [Спецпроект «Мандрівники» створений у партнерстві із Travelage та за сприяння компанії BlaBlaCar.]

 

Якою була ваша перша велика мандрівка? І навіщо табурет?

Якщо не рахувати декількох поїздок у Росію, то моя перша серйозна мандрівка за кордон — до Атлантичного океану. Це був 2005 рік. Тоді ми з друзями заснували вуличний театр і ходили з виставами по всій Україні. Але потім вирішили, що треба їхати в світ. Так народилася ідея квесту «З табуретом до океану». Суть проста — віднести звичайну кухонну табуретку на береги чотирьох океанів. А для цього потрібно вирушити у подорож автостопом. Охочих виявилося семеро.

У нас тоді був ще й додатковий стимул. Ми знімали документальні фільми і вирішили, що правильно було би знімати саме те, про що найбільше мрієш. Ми тоді мріяли про мандри, хотіли просто їздити по світу з друзями, як бременські музиканти, вивчати країни, людей, знімати про них історії, а також організовувати вистави.

Перше, із чого почали, — вироблення закордонних паспортів. У всіх вони були ще такі «нульові», ми усі були неодружені і, звісно, без грошей на банківських рахунках, тому при виробленні віз були труднощі. Але зрештою нам це вдалося і ми вирушили. Першими з країн побачили Польщу, Німеччину, Францію.

То ви новатори ідеї — мандрувати з табуретом — чи підглянули її у когось?

Так, ідея з табуретом — наша, але вже під час мандрівки ми дізналися, що задум мандрувати з меблями не новий. У Польщі ми потрапили на показ студентських робіт кінематографіста Романа Полянського, один із фільмів якого має назву «Двоє чоловіків із шафою». У кінострічці герої несуть на собі шафу і врешті-решт приходять до океану. До подорожі я про цей фільм не чув.

DSC_9175

Часто те, що ти вважаєш новим, вже хтось десь колись практикував.

У нашій мандрівці були різні групи людей, кожна з яких мала завдання дістатися до якогось океану. Втім, до усіх чотирьох океанів не дійшов ніхто, максимум — до двох.

Це не подорож — це мандри, коли не знаєш, що буде завтра, де ти будеш спати, що їстимеш. І так щодня упродовж місяців. Це досить складно, адже це свого роду відрив від реальності, політ без парашута в нікуди. І щоб вискочити, треба від багатьох речей відмовитися. 

Але навіть під час таких «вільних польотів» ви мали план, маршрут?

У нас був суперплан. Все було дуже добре продумано. Мистецтво самоорганізації було наскрізною метою цього проекту, тому кожен брав на себе певний шмат відповідальності. Так експериментувати дуже корисно, бо тоді формується дуже якісна команда.

Зрозуміло, що ми старалися скласти орієнтовний маршрут пересування, але цікаво інше — під час останньої експедиції ми планували навіть фестивалі, які самі проводили щомісяця у різних країнах.

DSC_9554

Тобто наша група мандрівників прилітала у якусь країну, про яку нічого не знала, і за кілька тижнів робила фестиваль, який піднімав на вуха все місто.

Ви мали можливість бачити абсолютно різних людей з усіх куточків світу. Що спільного, а що відмінного між мешканцями різних континентів?

Люди — як квіти. Вони всі чимось відрізняються. Квіти різні за формою, запахом, але водночас у них багато спільного. Так і з людьми. Буває таке, що мови не впізнаєш, але за мімікою ці люди тобі рідні, і ти думаєш: «О, та в нас така ж дівчина може бути, з такою ж усмішкою чи поглядом».

Але, звісно, у кожної нації є щось своє неповторне. Наприклад, болівійці настільки закриті і суворі, що коли жартуєш у їхній присутності, то вони сприймають це як образу. Навіть коли ти стоїш від них за кілька метрів і просто усміхаєшся, то це для них — незрозуміла легковажність. Через це можуть не продати тобі якусь річ або, наприклад, відмовитись обслуговувати в кафе і навіть вигнати із закладу.

Які траплялися казуси?

Такого було дуже багато, але я намагаюся запам’ятовувати смішні випадки. Один із таких трапився у Тибеті. Ми пересувалися по зруйнованій дорозі. Асфальту практично не було. Єдиний транспорт — вантажівки, на яких їздили робітники. Саме у них ми діставалися від одного місця до іншого. Якось йшли пішки і натрапили на такий собі генделик, вагончик для робітників доріг. Тоді було дуже холодно і ми вирішили зайти погрітися. Спершу ми намагалися розпитати, що можна поїсти, але так нічого і не зрозуміли. Потім помітили, що є пиво, і подумали, що треба скуштувати тибетського пива.

Підходимо до офіціантки і замовляємо два келихи. Вона наливає — піна підноситься і починає виливатися з келиха, у цей момент дівчина нахиляється і відсьорбує напою. Звісно, ми не знали, як реагувати. Але вона без жодної думки, що так не зовсім правильно, просто продовжила люб’язно усміхатися.

Взагалі люди в Тибеті дуже безпосередні, наче діти. Бувало таке, що до нас у намет зазирали місцеві — просто засували голову всередину і роздивлялися нас. І при цьому нічого не говорили. (Усміхається)

Яка країна вразила вас у позитивному сенсі та, можливо, зруйнувала стереотипи?

Сирія. Попри те, що я не надто піддавався впливу телебачення, але у певний момент відчув, що у моїй голові все ж є стереотип щодо мусульман-терористів. Слова «терорист» і «мусульманин» були ніби синонімами.

KRL_1938DSC_9334

Тут я приїжджаю у Сирію, переходжу кордон, зупиняю машину автостопом і опиняюся в салоні з людьми, які, як дізнався згодом, якраз їдуть на весілля. Ми почали спілкуватися. Вони розпитували мене, чому я приїхав у їхню країну, чим цікавлюся. Я відповів, що хочу побачити культуру, традиції, життя людей зсередини. Після моїх слів вони, ні секунди не думаючи, кажуть: «Їдемо з нами на весілля. Вам сподобається». Я погодився.

Їхнє весілля — це щось! Мені дуже сподобалось. Я навіть уявити не міг, що сирійці так святкують. Це навіть важко описати. На весіллі був оркестр, з гігантськими барабанами, смішними дудками. Під час розваг стріляли вгору з пістолетів, курили кальян. Було багато старезних дідів. Танцювали чоловіки, а жінки тільки спостерігали. Але при цьому всі були дуже веселі та щасливі, проявляли любов одне до одного. Не було жодної п’яної людини. Релігія не дозволяє вживати алкоголь, тому і не втрачається взаємна повага.

Я побачив зовсім іншу Сирію, де люди добрі, веселі, інтелігентні. Особливо освічені, приємні та ввічливі люди в Дамаску. З кожним новим містом я був все більше враженим. Відтоді я справді переосмислив арабський світ.

Є країни, які розчарували?

Ми мандрували у форматі волоцюг, таких собі безхатченків, які подорожують без зайвого комфорту, тому для нас важливою була привітність та гостинність людей. А тут, приїхавши в США, бачимо знак «автостоп заборонено». Тобто ви не маєте законного права просити водіїв підвезти вас.

Коли ж машини все-таки зупинялася, то водії з переляком в очах питали: «Що сталося, яка проблема?» І коли ти просто просиш, щоб вони тебе підвезли, то вони відмовляються і кажуть: «Візьми гроші, купиш собі автобусний квиток». Тобто для них явище автостопу — це пережиток, щось дуже дивне. Хоч більшість із нас, мабуть, ще досі уявляє, що десь недавно на трасі зупиняв авто Джим Моррісон.

Ми мандрували у форматі волоцюг, таких собі безхатченків, які подорожують без зайвого комфорту, тому для нас важливою була привітність та гостинність людей

Пригадую, якось на заправці нас погодилась підвезти жінка з Білорусі. Поліцейський, що стояв поряд, сказав, що не можна. Жінка відповіла, що ми її друзі. Хоч усім було зрозуміло, що ніякі ми не друзі, а звичайні туристи з табличкою, які тільки-що зійшли з дороги.

KRL_1763KRL_1131

США мені нагадує Радянський Союз. По-перше, гігантоманія, а по-друге, все аж занадто структуровано. Тобто часто закони ламають щось людське і не дають можливості просто комунікувати. І це проявляється навіть через таку банальну заборону автостопу. Люди втрачають додаткову нагоду познайомитись і, можливо, подружитися.

Чи доводилось порівнювати життя людей у мегаполісах та селах?

У подорожах узагалі постійно все порівнюєш. Зовсім скоро ми зрозуміли, що мегаполіси подібні, а от села у різних куточках світу — відрізняються. Тому ми зосередились на селах, навіть племенах, тобто на якомога віддаленіших закутках країн. Там все щиро і безпосередньо. І це видно як у людях, так і в будівлях. Надалі свої маршрути ми вибудовували в такий спосіб, аби більше часу проводити подалі від великих міст.

У селах зберігається щось правдиве, натомість у великих містах ідентичність стирається

У селах зберігається щось правдиве, натомість у великих містах ідентичність стирається. Зокрема через поєднання різних культур, як європейських, так і американських. Та й взагалі, довкола багато туристів чи то емігрантів. Усі вони перемішуються. І скрізь подібна картина: багатоповерхівки, макдональдси, суцільна культура споживання. І кожне місто — лише одне із числа подібних.

Мегаполіси ховають обличчя культури, нації, в якій вони є. І це обличчя можна віднайти хіба через окремих людей, які, наче той ключ, можуть розповісти, чим це місто все ж особливе. 

Вас цікавили здебільшого люди. А як же будівлі, архітектура загалом?

Архітектура як така мене мало цікавить. Вона є лише тлом. Для мене у подорожі важливо все, що є у природі, тобто не те, в якому стилі збудовані будинки, а які дерева ростуть у цій країні.

Саме природні місця нас надихали найбільше. Пригадується пустеля Гобі, яка захопила в усіх сенсах: своєю величчю, просторами. Там ми провели два тижні. Також не менш красиве місце острів Шпіцберген — міжнародний заповідник.

І, звісно, в центрі вражень людина. Коли ти знайомишся з різними людьми, то можна зробити своєрідний аналіз людства. Усі мої мандрівки — людинознавчі.

Яке місце, на вашу думку, найкомфортніше для життя?

Важко сказати, адже для кожної людини комфорт означає щось інше. Після того, як я побачив життя у Монголії, вважаю, що усі інші живуть добре. Вся країна, окрім невеликої зеленої території на півночі, — пустеля. Величезна гігантська пустеля Гобі, де люди живуть в юртах. У них немає фруктів, овочів… Є лише верблюди та вівці. Люди їдять тільки м’ясо і молоко. Води мало, тому навіть м’ясо варять у тому ж молоці. Виходить дуже жирна страва.

KRL_2050

Після побаченого розумієш, що українцям справді нема на що нарікати. Що не посадиш у землю — воно виросте і матиме добрий врожай. У Монголії такого немає.

Ви перетинали десятки країн в межах однієї мандрівки. Як пристосовувалися до клімату, погоди?

Із цим було трохи важко. Іноді в шортах і сандалях потрапляєш туди, де мінусова температура. От приїжджаєш з Болівії в Перу, де десять морозу, а ти в літньому одязі. Ще й без спальника. Це був досить важкий шмат дороги. Я хотів би повернутися туди ще раз, але вже з добрим одягом і взуттям.  

Як це — подорожувати практично без грошей?

Ми починали подорож з 33 доларами і 33 центами в кишені. Але часом вдавалося заробити деякі гроші. Дуже часто працювали «за їжу». Але насправді найкращі пригоди починаються тоді, коли у тебе закінчуються усі гроші. Не тоді, коли в тебе є хоч ще трохи, а саме тоді, коли в кишені круглий нуль. Бо поки в тебе є хоча б п’ять доларів, ти будеш їх економити до останнього і почуватимешся дуже бідною людиною, яка нічого собі не може дозволити.

Найкращі пригоди починаються тоді, коли у тебе закінчуються усі гроші. Не тоді, коли в тебе є хоч ще трохи, а саме тоді, коли в кишені круглий нуль

Коли ж у тебе закінчаться абсолютно всі гроші, то ти одразу станеш дуже багатою людиною, у якої буде весь всесвіт.

У це важко повірити. Треба просто пережити. І ті, хто випробував це на собі, отримали дуже класне відчуття польоту, легкості. Коли немає зайвих речей, немає нічого, окрім дороги, класних пригод. У твої руках — вибір, що робити і куди йти. Ти можеш повернути ліворуч або праворуч, піти прямо чи повернутися назад.

Що треба мати в наплічнику мандрівникові?

Тільки те, без чого не можна обійтися, тобто мінімум. У кожного цей мінімум різний. У останній подорожі я навіть спальника не мав. Але, натомість, завжди кладу у наплічник простирадло. Воно служило для мене змінним одягом, коли я прав інший.

балтика_4

Але загалом що більший рюкзак, то нудніша пригода. Бо ти, як той равлик, тягнеш весь час багаж на собі і тобі байдуже все, що відбувається довкола.

Ваша найбільша мандрівка тривала понад рік. Яке відчуття, коли стільки часу ви не бачили рідного дому?

Це фантастичне відчуття — не мати нічого. Якби мені випала така можливість — ніколи нічого не мати, я був би дуже щасливою людиною.

Але для людини це майже неможливо. Як тільки ти зупиняєшся в якійсь країні, хоча б на тиждень, то відразу починаєш обростати мінімальним побутом. І що довше ти на одному місці, то більше у тебе різних речей. Тому у подорожі треба постійно рухатися.

Чи мали постподорожній синдром, коли після тривалих мандрів знову опинялися удома?

Коли жив у Києві, то такі повернення були дуже важкими. Я думав, чого взагалі повернувся, для чого. Все довкола таке сіре і дуже відрізняється від того красивого океану, який тільки що був переді мною.

Це фантастичне відчуття — не мати нічого. Якби мені випала така можливість — ніколи нічого не мати, я був би дуже щасливою людиною

А потім я вирішив, що потрібно не просто мандрувати красивими місцями, а й жити у такому. Я перебрався на Чернігівщину на хутір Обирок і почав будувати там свою мрію — місце, в яке хочеться повертатися завжди. Тепер мені подобається повертатися додому після мандрівок.

Розкажіть детальніше про хутір Обирок. Як виникла думка його створити?

Мене надихнув приклад Норвегії, де люди мають не первісний рівень накопичення капіталу, а справді розвинулися до такого рівня, що у них все добре. Тепер вони вкладають гроші в екологію, щоб оленям добре жилося, щоб черепашкам було зручно переповзати через дорогу і т.д.

І що цікаво, ці люди живуть не в мегаполісах, а посеред природи в красивих місцях. У містах живуть здебільшого гастарбайтери, тобто іноземці, що приїхали на заробітки.

16602537_10154965922863267_7123010571615149307_o

Тоді я подумав, а чому ми не можемо робити так само в Україні, у нас же ж стільки порожніх сіл, чому не жити там? Адже логічно мати дім у красивому місці. Тоді я зібрав все найкраще, що отримав з подорожей, усе, що мене надихнуло, що відкрив для себе у селах, маленьких хуторах і племенах, і почав створювати своє нове житло.

То ваш хутір дуже мультикультурний?

Так. І плюс ця мультикультурність постійно розвивається, адже навідуються гості з усього світу. Вони не просто гостюють, а питають: «Чим ми можемо допомогти?» І тоді ми спільно вирішуємо, що треба робити.

Через мандри починаєш розуміти цінність того, що є у тебе на батьківщині

Ці люди не просто допомагають, а приносять туди щось своє, зі своєї культури. Тому наш хутір візуально має дуже багато красивого довкола. Тисячі рук з різних країн з різними серцями створили його.

Ми живемо в Україні та пишаємось цим, але зовсім інші відчуття, коли, мандруючи, сумуєш за рідною землею. Будь-що маленьке наближає тебе до України. Наприклад, побачиш під час мандрів стареньких бабусь у хусточках майя і думаєш: «Як класно! В наших селах є точнісінько такі ж бабусі».

Через мандри починаєш розуміти цінність того, що є у тебе на батьківщині. І від цього просто починаєш дуже сильно любити свою країну: людей, природу, культуру.

Ви бачили приклад успішних, прогресивних країн. Чи бачите Україну такою ж у майбутньому?

Успішність — це дискусійна тема. Адже сьогодні ми бачимо, куди привів цей прогрес деякі країни. І ми теж хочемо вирушити в цей бік, але от чи хочемо прийти. Успішні країни не розповідають про свої проблеми.

Надмірна структуризація суспільства має й інший бік медалі. Наприклад, у деяких країнах дозволено ставити намет тільки в окремих місцях, або ж ти не можеш купатися в озері, де немає служби безпеки. У нас ще збереглась ця свобода: можливість прийти в ліс, поставити намет, поплавати в озері і просто відчути себе вільним і щасливим.  

Але ми у певному сенсі приречені, підвищуючи стандарти в бік тієї ж Європи. Хоч, як на мене, не треба сліпо наслідувати, потрібно просто шукати своє. Це своє часом утопія. Але значно краще будувати утопію, аніж недоєвропу чи недоамерику.

Куди помандруєте далі?

У мене дуже багато різних планів. Наступної зими хочу вирушити у довготривалі мандри Африкою, а що станеться до того — не знаю. Можливо, ще в один кінець світу поїду.

Усі фото — Kiril Krautsou

Оксана Левантович

Схожі публікації

13030 11

Підкорити Еверест

Українка Ірина Галай про те, як здолала найвищу гору в світі та як після того змінилося її життя

04.05.2017 Марічка Карпа
4456 8

Сам на сам із океаном

Теодор Рєзвой про мандрівки дорогами й океанами, а також про роки, що запам’яталися

02.02.2017 Христина Петренко
3680 7

Життя на велосипеді

Мандрівник Руслан Майборода про свої 40 тисяч кілометрів у веломандрівках, а також чому подався світ за очі, залишивши престижні посади

10.04.2017 Марічка Карпа

Популярні публікації

26760 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
43579 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
27637 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати