Експедиція углиб

Богдан Логвиненко про те, як трактувати усе як подорож та як бути нетиповим мандрівником

31.10.2016 Богдана Неборак

Богданові Логвиненку щойно виповнилося 28 років, та серед його досягнень уже легендарний інтернет-проект «Сумно.ком», робота у кількох великих виданнях та двох найбільших медіа-холдингах України, організація понад 300 концертів, десятки тисяч кілометрів автостопом, робота гідом в Індонезії, три книжки, а тепер також проект-експедиція про мандри Ukraїner.

І це, мабуть, лише третина того, що Богдан міг би вписати у CV. Про те, як іноді вдається трактувати усе це як мандрівку та як бути мандрівником, котрий не роздає туристичних лайфхаків, читайте у нашій розмові.

[Спецпроект «Мандрівники» створений у партнерстві із Travelage та за сприяння компанії BlaBlaCar.]

 

Богдане, ти тривалий час займався культурними проектами в Україні, потім кілька років жив у Польщі, мандрував неймовірними місцями. Тепер знову повертаєшся до культури — через медіа-проект про мандри?

Ці речі відбувалися паралельно, я не ділю життя на етапи, де спершу — тільки культура, а потім — тільки мандри. Коли мені було 18 років, у Києві заснували «Газету по-українськи», я був, напевно, наймолодшим її працівником, котрого постійно відсилали у мандри — тобто у відрядження. Газета намагалася багато писати про регіони та малі міста — цим я займався тоді і, начебто, займаюся і дотепер. Тому суттєвих змін за усі ці роки не відбулося — я завжди любив подорожувати, читати, писати, слухати музику. Якийсь час возив гурти як менеджер — і це були музичні подорожі.

Для мене в будь-яких подорожах важливою є культурна складова. Намагаюся вивчати соціум, у який проникаю, через культуру. Мене не цікавить подорож лише як процес, я хочу щось привозити. Але не магнітики чи поради, як слід подорожувати, а щось у собі.

Як готуєшся до таких мандрівок?

Дуже хаотично. Я взагалі подорожую інтуїтивно, можу змінити маршрут і розвернути його на сто вісімдесят чи пропустити п’ять літаків за рік, натомість іноді планую складні мандрівки для інших, де усе детально розписано і розплановано. Іноді люди, котрі бачили, як я подорожую сам, не можуть повірити, що я ще й здатен щось спланувати.

Мене не цікавить подорож лише як процес, я хочу щось привозити. Але не магнітики чи поради, а щось у собі

uk2-109uk2-105

Слово «туризм» має дещо негативну конотацію, але й «мандрівка» — досить «легковажне» слово. Як ти визначаєш ці процеси для себе?

Для мене уже й мандрівка має негативну конотацію. У багатьох людей є ідея відірватися від землі та полетіти, і здебільшого це просто мрія. Не кажу, що я сам таким не був. Коли все набридає, хочеш просто взяти квиток на літак. Це дивне прагнення, тому що «там» ніхто ніколи не чекає тебе. Починати треба не з бажання від чогось утекти, а з бажання щось віднайти. Тоді і мандрівка у переповненій маршрутці теж може бути страшенно цікавою. Мандрівка — це радше внутрішній стан, ніж те, що ти насправді відкриваєш, проходиш.

У проекті Ukraїner, якому я зараз присвячую багато часу, крім зазначених офіційних ідей, є моя персональна, яку вкладаю в нього: хочу, аби люди більше звертали увагу на те, що поруч — на сусідній вулиці чи у сусідній квартирі. Подорож власним під’їздом теж може бути дуже цікавою.

Ти — професійний мандрівник.

Мене лякає таке формулювання.

Усе ж ти зробив подорожі частиною своєї роботи. Чим мандри є для тебе зараз? Не втрачається романтика?

Не можу казати про жодну професійність, бо я не є професіоналом у жодній сфері. Мені подобається бути аматором, але ще більше — піонером. Мене надихає бути у якомусь уявному авангарді лише думка про те, що роблю щось таке, чого до цього не робив ніхто. Це можна зауважити у більшості речей, якими я коли-небудь займався: у Індонезії потрапляв у такі місця, де був першим українцем чи другою білою людиною за останні двадцять років. Мої книги — теж перші у своєму роді, хоч я і не ставлюся до них як до високої літератури. Вдається ставитися до цього всього більше як до захоплення, ніж як до роботи. Але завжди є професійне викривлення, навіть якщо робиш непрофесійно якісь речі, як-то проект «Перехожі», який ззовні — пізнавальний, зрозумілий і простий, але всередині усе інакше.

Найбільше емоцій можна отримати в дорозі, тому дорога часто забирає більше простору, ніж сама локація

Скажімо, на початку мене цікавили абсолютно усі люди, яких я зустрічав, з кожного я намагався витягнути історію. Але в один момент ти розумієш, що вже не можеш просто їздити та нічого не писати, кожна історія — лише як чек-ін — і це справжня профдеформація. У мене було кілька поїздок Європою, де я писав про усіх людей, яких зустрічав, це тривало два тижні нон-стоп. По п’ять історій на день. Але наприкінці таких двох тижнів люди перестають бути цікавими, око замилюється, час, проведений на самоті, стає дуже цінним.

Що саме стало нецікавим?

Це можна порівняти з тим, як використовують камеру у подорожі. Переважно люди роблять найбільше знімків у перші дні мандрівки. Контрасти перших днів — найяскравіші, захоплюють і змушують натискати кнопку. Я стараюся не робити багато фото, щоб мати можливість про все написати. У «Перехожих» знімки з’явилися для того, щоб економити час на описах. Люди витрачають надто багато енергії на початку подорожі, адже контрасти вражають, навіть якщо це поїздка з Києва до Житомира. Щодня ти ходив одними й тими ж вулицями, а тут раптом раз — і немає нічого подібного. Коли така подорож триває понад місяць і перетворюється на буденний процес, кожне нове місто вражає все менше.

Де була твоя точка мінімуму, коли ти відчув: місто красиве, екзотичне, нове, але прожити це не вдається?

Таке траплялося безліч разів у Індонезії, коли сама поїздка виймала з мене значно більше ресурсу, ніж хотілося б. Коли доїжджаєш до місця призначення, то вже не можеш його сприйняти так, як хотів би.

Я колись брав участь у дискусії про те, як подорожувати Європою. Тоді їздив у свої перші довгі подорожі, часто затримувався в одному місті лише на день. Люди дивувалися: що можна побачити у Парижі за день? Я згоден, нічого. Можна вловити емоцію, настрій, які зовсім не передадуть усього важливого, що можна побачити чи відчути.

великий березний-162великий березний-165

Я був у Берліні сім разів, але тільки останнього разу нам по дорозі до аеропорту вдалося заблукати та випадково вийти з метро просто до Бранденбурзьких воріт. Це було вперше! Хоча це й одна з найвідоміших точок Берліна, мені ніколи не спадало на гадку навмисне туди іти. Тож для когось можна і далі стверджувати, що насправді у містах, які я прожив і пережив, мене не було.

Найбільше емоцій можна отримати в дорозі, тому дорога часто забирає більше простору, ніж сама локація.

Як усі ці досвіди накладаються на проект Ukraїner, над яким ти працюєш зараз?

Історія проекту тримається на багатьох ниточках: я хотів поєднати дуже різні штуки, але довго ідеї виношувалися і обговорювалися. А в один момент, коли зібралась команда і знайшлися потужні партнери, стало зрозуміло, що дороги назад немає і проект почався.

Коли подорожуєш — де завгодно — люди питають: «А що цікавого є в Україні?». І мені завжди хотілося дати їм адресу, за якою це можна довідатися. Я хочу, аби наші історії були цікавими не тільки внутрішньому споживачу, щоб це були історії перемоги. Перемоги нам усе ще бракує.

Я зустрічав чимало українців, які щось роблять, займаються чимось… І вони заплуталися, не знають, куди рухатися далі. Вони навіть не розуміють, наскільки круті речі роблять. А так стається тому, що у їхньому селі чи місті їх ніхто не помічає. Такі люди йдуть у внутрішню еміграцію. Якщо ти винахідник чи навіть просто успішний малий підприємець, котрий працює в селі, де всі бухають, тобі ні з ким поговорити. Через деякий час ти або зненавидиш усіх, або почнеш вірити у всесвітню змову. Або закинеш усе та емігруєш.

Коли подорожуєш — де завгодно — люди питають: «А що цікавого є в Україні?». І мені завжди хотілося дати їм адресу, за якою це можна довідатися

_DSC1584

Одне із наших завдань — розповісти людям, що в сусідньому селі теж є такий дивак. Насправді він — нормальний, а всі решта — диваки, сіра маса. Така ситуація — дуже прикра, тому комунікація між цими людьми може прискорити безліч позитивних процесів, які відбуваються в Україні.

Уже були відгуки на перші репортажі?

Відгуків дуже багато. Але вражають якісь конкретні приклади. Скажімо, дівчина з Братислави написала відгук на одну з останніх історій, про вузькоколійку: «Я все дитинство прожила біля цієї вузькоколійки і навіть не уявляла її історії». І більшість людей, які пишуть такі відгуки, — уже за кордоном та не матимуть нічого спільного із цією вузькоколійкою. Але нам хотілося б мати безпосередній вплив. Люди, які все ще живуть біля неї, побачили цю історію та зрозуміли, що це не просто розвалений поїзд для регіональних перевезень, а справді видатна річ.

Одне із наших завдань — розповісти людям, що в сусідньому селі теж є такий дивак. Насправді він — нормальний, а всі решта — диваки, сіра маса

Можливо, якби такі матеріали з’являлися раніше, ті люди, у котрих зараз у профілях на Фейсбуці зазначені закордонні міста, залишилися б удома і, скажімо, скидалися б на розвиток лінії вузьких колій чи інфраструктури довкола них. Люди емігрують не тому, що їм не дозволяють заробити, створити чи винайти, а тому, що зруйновані механізми забезпечення цих процесів. У радянський час ти вчився і йшов на роботу, а зараз доводиться щось вигадувати, займатися власною справою. Для цього треба не боятися та розуміти, що ти можеш зробити. Поїхати у трудову еміграцію, з певних міркувань, і складніше фізично, але й простіше інтелектуально — можна вимкнути мозок і не вигадувати виходу зі складної ситуації, достатньо піти на чорну роботу.

4-334-30

4-294-20

Таких знань нам поки що бракує, і проект Ukraїner пробує їх давати, показуючи людей, яким вдається творити на порожньому місці. Ми робимо не лише туристичний продукт, він іноді надміру навіть соціальний. Результати вже є, але ми розраховуємо на більше. Якщо ми надихнемо когось на власний проект, якщо історія про сироваріння спонукатиме створення кількох нових сироварень — це я вважатиму справжнім результатом.

Скільки часу витрачаєш на менеджмент експедицій?

Мені пощастило, адже в проекту є команда, що дає змогу мінімізувати час, який витрачаємо на менеджмент. Я трохи попрацював музичним менеджером — це був дуже активний рік, за який вдалося зробити понад 300 подій, але за який мені вдалося написати лише два тексти. Для того, щоб писати, мені потрібно досить довго концентруватися на собі. Кожна історія про ту чи іншу людину — це також історія про самого себе, як би це егоїстично не звучало.

Наскільки тривалим ти замислив цей проект?

Я люблю історію і роботу над помилками, але не вмію повертатися назад, мене дратує перечитування та редагування власних текстів. Відчуваю, що витрачаю час на щось уже пережите. Так само не люблю читати власних текстів на презентаціях. Взагалі час надто сильно пришвидшується, коли часто подорожуєш. За останній рік мене не вистачило на жодну велику художню книгу — я читав есеї, збірки, але не зміг сконцентруватися достатньо для читання роману. Це теж своєрідна профдеформація, треба над нею працювати.

Експедиція триватиме два роки, але є ідеї інших експедицій, з трішки інакшими пошуками і, звісно, іншою командою. Взагалі, в країні, де немає статистики і чіткого розуміння, ким ми є, які люди є основою нашого населення, будь-які роботи в полі, як-то експедиції, соціологічні дослідження, референдуми, є безумовним кроком, зміною. Ми плануємо видавати путівники Україною.

Ти довго жив за межами України. Не було бажання там залишитися?

Я виїхав з України, коли Янукович став президентом. Тоді мені здалося, що більше нічого не буде. Я відчував, що треба їхати і робити щось з-за кордону. Я поїхав до Польщі та почав займатися культурною експансією, працював у музичній організації Natural East. Ми привозили в Україну відомі іноземні гурти та театри, нам хотілося урізноманітнити музичну сцену в нас.

сировар-91сировар-74

сировар-78

Завдяки автостопу Росією я вивчив напам’ять кілька альбомів гурту «Бутирка» і спостерігав за тим, як живуть дикуни і пишаються своїм дикунством. Це, звісно, рай для антрополога, але пекло для гуманіста

До того часу я подорожував Росією і побачив там сувору «жесть». Я поїздив по Сибіру, Уралу. Подорожі тією частиною планети повертають загублене почуття патріотизму. І після президентських виборів я не міг повірити, що люди обирають собі саме такий спосіб життя. Питання було не в особі президента, а в способі життя. Завдяки автостопу Росією я вивчив напам’ять кілька альбомів гурту «Бутирка» і спостерігав за тим, як живуть дикуни і пишаються своїм дикунством. Це, звісно, рай для антрополога, але пекло для гуманіста.

Ще коли я займався «Сумно», то вкладав у це власні гроші — і абсолютно нічого не міг заробити на проекті. Якось редактор дуже подібного польського медіа порадив мені звернутися до міської ради Києва по допомогу, адже так роблять у Польщі. Я просто показав йому відео з тодішнім мером Києва Черновецьким, його невеличкий спіч про релігії. Він плакав і казав — зрозуміло, в Україні тобі, чувак, нічого не вдасться — спробуй у Польщі.

У нас існував величезний культурний розрив. А в мене тоді з’явилося відчуття, що роблю щось абсолютно непотрібне. І таке ж відчуття було, коли я робив концерти: постійно доводилося когось про щось просити, наші блогери та журналісти не хотіли ані поширювати інформацію про це, ані писати. Тоді значно популярніше було писати про помилки інших, аніж про здобутки. Зараз це теж змінюється. А тоді для чого було займатися чимось, що навіть приносить гроші, але не приносить суспільної користі, а задумане як суспільно важливий проект? І от тільки зараз, зі з’явою Ukraїner, відчуваю, що роблю щось потрібне та актуальне.

В українців, на твою думку, змінилися цінності?

Так. Років п’ять тому мені складно було б уявити «Спільнокошт». Зросла критична маса людей, які вірять у себе. Ми в Ukraїner зараз не збираємо грошей, поки що у нас є партнери, які забезпечують наше існування. Але маємо ідеї, які можна було би втілити, якби грошей було більше.

_DSC4779_DSC3938

_DSC4728_DSC4405

Хочеться думати, що ми створюємо ЗМІ, у якому добре розуміємо, що таке відповідальність

Проте завжди є небезпека опинитися в ситуації «Громадського», коли є величезна кількість людей-донорів, які на момент донорства уявляють проект по-одному, а в реалізації виходять суттєві розбіжності: коли закінчуються акції, з яких можна стрімити, і слід робити телевізійний продукт. Ми теж дуже боїмося такого конфлікту сприйняттів, хоч і працюємо на себе. Безліч людей стежать за нами у соцмережах, чогось очікують та на щось розраховують, а перетворення суспільної думки із позитивного героя на негативного — це все ще пунктир, легенько нанесений олівцем.

Багато людей здебільшого залишаються у статусі фоловерів загальних думок, трендів. І саме ця більшість часто є небезпечною. Зараз ми відчуваємо великий тягар відповідальності за суспільну думку. Ми тільки стартували, але деякі тексти уже набрали понад 100 тисяч переглядів. Це тішить, але й лякає. Хочеться думати, що ми створюємо ЗМІ, у якому добре розуміємо, що таке відповідальність.

Відчути світ
Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн

Ну і сиди вдома!
Найвідоміший «бомж» країни Максим Заселян про те, як подорожувати за копійки у США та об'їхати Ісландію на велосипеді

BBCbaner

Усі фото — Тарас Ковальчук і Сергій Коровайний / Ukraїner

Богдана Неборак

Текст Богдана Неборак

Журналістка, книжкова блогерка, студентка магістратури права НаУКМА

Схожі публікації

12695 15

Навколо світу за півроку

Маруся Хандусь та Аня Морозова про найяскравіші моменти із навколосвітньої подорожі

22.03.2017 Марічка Карпа
4607 8

Сам на сам із океаном

Теодор Рєзвой про мандрівки дорогами й океанами, а також про роки, що запам’яталися

02.02.2017 Христина Петренко
3864 7

Життя на велосипеді

Мандрівник Руслан Майборода про свої 40 тисяч кілометрів у веломандрівках, а також чому подався світ за очі, залишивши престижні посади

10.04.2017 Марічка Карпа

Популярні публікації

229122 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
59637 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
49293 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати