Що приховують за собою двері українських психіатричних лікарень та чому в них так мало місця для гідності
За статистикою Національного превентивного механізму, в Україні діє близько 60 психіатричних лікарень та центрів судово-медичних експертиз. Більшість подібних закладів в Україні — лікарні відкритого типу. Пацієнтам тут допомагають подолати психози, неврози, шизофренію та інші захворювання, які за правильного лікування та сприятливого терапевтичного середовища дозволяють людям з психічними розладами вести звичне для всіх нас життя.
Щоправда, в реаліях української медицини лікування душевних хвороб часто балансує на межі приниження людської гідності. Аби перевірити, в яких умовах перебувають пацієнти українських психлікарень, монітори Національного превентивного механізму час від часу без попередження навідуються до таких закладів. Разом з ними ми відвідали Уманську психіатричну лікарню.
Гамівні ґноти
Зайти в стаціонар може будь-хто — тут лікують пацієнтів із неважкими станами. Довгий коридор просякнутий стійким запахом медикаментів. Він тут усюди — різкий, холодний. У палатах такі ж стерильно холодні білі стіни й меблі. Ніде не видно жодних домашніх речей. Окрім хіба піжам на пацієнтах.
В одній з палат одужують шестеро чоловіків. Вітаються з моніторами і видаються цілком спокійними. Лиш один зиркає похмуро з-під ковдри. Степан — тривожний пацієнт, пояснюють його сусіди по палаті. Учора от двері розбив.
Більшість пацієнтів лікуються тут добровільно. От, скажімо, Іван, років 30-ти з вигляду, буває в цій лікарні регулярно.
— Я лежав тут від військкомату, хотів дуже в армію. Бачите, у мене два шрами? — знімає шапку. — Мене в юності вдарили. Я й тепер в армію хочу. Воювати хочу.
— А чим вас тут лікують? — цікавляться монітори.
— Ну, той… Таблєтками. Є білі, є коричневі, є кільцями. Мені мама їх купує.
Судячи з усього, це стандартна ситуація — тутешні пацієнти зазвичай не знають назв препаратів, які вживають, та ідентифікують їх лише за кольором: «біленькі», «рожевенькі», «блакитні».
Раптом тривожний Степан зривається з ліжка і починає неспокійно ходити кімнатою. Його сусіди цьому не дивуються.
— А якщо хтось буйним стає, що лікарі роблять? — знову запитують монітори.
— Прив’язують, хто буйний, — жваво реагує Іван. — На день-два можуть так лишити. Як відійде — відв’язують.
— Просто тут прив’язують?
— Ну, так.
— А в туалет як?
Іван стинає плечима, мовчазно перезираючись з рештою пацієнтів.
Відповідно до закону, буйних пацієнтів можна ізолювати від решти не більш як на 8 годин (але не вночі) в окремій кімнаті з питною водою та туалетом. Фіксувати спеціальними ременями дозволено максимум на 4 години. При цьому лікар повинен постійно спостерігати за пацієнтом.
Європейський комітет із запобігання катуванням приділяє цим процедурам особливу увагу. В одній зі своїх доповідей комітет відзначав, що прив’язувати пацієнта можна лише за виняткової необхідності. При цьому людину необхідно звільнити негайно, як тільки її стан покращиться або, навпаки, погіршиться. Прив’язування пацієнта на декілька днів комітет розцінює як жорстоке поводження.
Персонал цієї лікарні від подібних катувань відхрещується.
— Ви кому вірите?! Психічно хворим?! — емоційно заперечує старша сестра Валентина Горобець.
Але слова пацієнтів підтверджують й мешканці інших палат.
— У гострих станах? Мотузкою прив’язують. Буває, на добу, — ділиться пацієнтка Ольга. — Вони під себе ходять, ніхто з ними не сидить.
Спеціальних ременів тут немає. Прив’язують пацієнтів старими ґнотами для гасових ламп.
— Зате міцні, — пояснює старша сестра.
Це теж «норма» для більшості українських психлікарень. Замість гамівних ременів часто використовують шматки халатів, рушників та інших тканин. Іноді моніторам трапляються випадки, коли фіксацію чи ізоляцію використовують як покарання за погану поведінку.
«Безкоштовне» лікування
Ольга раніше працювала вихователькою в дитячому садку. Останні 35 років вона регулярно лікується тут.
— Мене сестра привела. У мене тут шість онучок поруч, — розповідає жінка.
В одній із палат перебуває Олена. Останні п’ять років вона практично живе тут. Лиш періодично їздить додому.
— Мене сюди привели мама з братом. Я не підписувала згоди на лікування. Була в Донецьку на заробітках і мене там побили. Якісь люди викликали бригаду, якийсь незрозумілий лікар мене оглянув і сказав, що я психічно хвора, — жаліється жінка. Говорить спокійно й врівноважено.
У всіх палатах, куди заходили монітори, пацієнти лежать на ліжках. Це не дивно, бо ж зайнятись їм тут особливо немає чим. На всю лікарню немає жодного телевізора або книжкової шафи. За доброї погоди, щоправда, можна погуляти у дворі — він досить охайний, має кілька лавок.
— Можете описати свій звичайний день тут? — просять монітори одну з пацієнток.
— Ну… ранок, туалет, чищу зуби, сніданок…
— А ще чим займаєтеся?
— Ще на лампу ходжу.
Раптом озивається її сусідка Марія, якої практично не видно з-під ковдри.
— Я замерзаю, — пояснює. — Подивіться на ці ліжка, це жах, — вказує на панцерну металеву сітку під радянським матрацом.
— Ми мали заплатити 850 гривень, коли сюди потрапили. Деякі — більше, це залежить від лікування. Я всю пенсію віддаю сюди, — розповідає інша пацієнтка.
— А якщо не заплатити?
— Кажуть, що тоді відправляють в лікарню у Смілі (Черкаська обласна психіатрична лікарня. — TU). Ми не хочемо туди, у нас же тут сім’ї.
Відповідно до законодавства, психіатрична допомога в Україні є безкоштовною. Профільний закон говорить так: «надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності…». Понад те — держава бере на себе обов’язок забезпечувати пацієнтів ліками, хоча б на пільгових умовах.
Однак на практиці все інакше. Пацієнти цієї лікарні у письмовій формі на спеціально роздрукованому бланку «просять» головлікаря узяти в них гроші — «знаючи про те, що медична допомога в медичному закладі надається безкоштовно, та враховуючи жалюгідний стан фінансування закладу».
Виконувач обов’язків завідувача відділу Олексій Лещенко, здається, і сам незадоволений таким становищем. Наче вибачаючись, він пояснює: якщо не брати оплати, лікувати пацієнтів буде вкрай складно:
— Звичайно, ми все розуміємо. Але ви колись бачили таку маленьку психіатричну лікарню? Фінансування дійсно не вистачає. Ніхто не хоче йти сюди працювати за такі гроші. Ці пожертви добровільні, ми нікого не змушуємо.
Кімната забутих речей
В обідній час пацієнти до їдальні не поспішають.
— Що на обід дають?
— Суп, кашу ячмінну. Раніше давали капусту, запіканку…
— А м’ясо?
— Та ні!
— А чай де грієте?
— Гріємо? Ні, чаю ми не гріємо, не можна.
Попри «благодійні» внески, матеріальний стан лікарні і далі жалюгідний. Головна скарга у жінок — на гігієну.
— Ми миємося в чоловічому туалеті, який не закривається. Уявіть, я миюся — і тут якийсь мужик заходить! — бідкається одна з пацієнток.
— У душі бойлер зламався, — додає інша. — Набрати гарячої води можна тільки на кухні. А нас за те ще й сварять, що ходимо до кухні. У жіночому туалеті таз із тою водою поставити ніде, тому й ходимо до чоловічого.
Монітори йдуть на другий поверх. Добра половина палат тут зачинена. З 50 ліжок лікарні затребувані лише 25.
Таких «забутих» речей у кімнаті доволі багато: хтось поїхав додому без пальта, хтось — без чобіт
На одному кінці коридору розташувалася кімната сестри-господині, в якій вона зберігає особисті речі пацієнтів: верхній одяг і взуття. Облік речей веде в зошиті — там вона записує прізвище пацієнта і перелік речей. Коли пацієнт виписується — його зі списку викреслюють. Щоправда, речі багатьох колишніх пацієнтів, що вже давно виписалися, все одно залишаються в кімнаті.
— Сестра-господиня працює до третьої години дня. Якщо когось забирають ввечері, то видати йому речі нікому. Тож і лишаються тут, — пояснює старша сестра Валентина.
Таких «забутих» речей у кімнаті доволі багато: хтось поїхав додому без пальта, хтось — без чобіт.
— А чому не можна віддати пацієнтові його речі раніше, якщо він виписується ввечері? — запитуємо.
У відповідь — мовчанка.
— Та вони ж психічно хворі! — розводить на все руками старша сестра.
***
В Україні діє кількадесят психіатричних лікарень, які дісталися нам від радянської системи, що будувалася роками. Вони всі перебувають у дуже різному стані. На сьогодні у нас існує позитивний міжнародний досвід, тенденції, до яких ми маємо прагнути. Наприклад, оптимальна кількість пацієнтів в одній лікарні не повинна перевищувати 200. У нас є лікарні, де понад тисяча пацієнтів. Тобто вони перевантажені. Є стандарти матеріального забезпечення. Сучасні препарати, які використовують в сучасній психіатрії, коштують дорого. Вони є в Україні, але якщо на лікування одного пацієнта в день передбачено 5 гривень, то, звичайно, їх не вистачить на ці препарати.
Психіатрія сьогодні не передбачає довготривалого перебування людей у лікарні. Максимум — допомога у гострих станах, а після цього — амбулаторний нагляд. У нас же люди перебувають там місяцями чи навіть роками, і лікарні беруть на себе функції установ соціального захисту, що неприпустимо.
Якщо говорити про сприятливе терапевтичне середовище, то воно важливе для лікування будь-якої хвороби, не лише психічних розладів. Якщо не буде перевантажених лікарень, якщо будуть кваліфіковані фахівці (не лише лікарі, а і середній та молодший медичний персонал), якщо у лікарнях будуть працювати мультидисциплінарні групи (де є психолог та соціальний працівник), то буде і сприятливе терапевтичне середовище.
У нас у психіатрію неохоче йдуть працювати. Медсестри, санітари часто не мають спеціальної підготовки, а на них лягає основне навантаження спілкування з психічно хворими. Є лікарні, де 70% персоналу — пенсійного віку, у них вже може проявлятися перевтома та професійне вигорання. Лікарі зазвичай мають підготовку та вміють працювати з психічно хворими людьми. Чи ставляться вони до пацієнтів нормально — це вже питання совісті, мабуть. Принаймні їх цього вчать.
