[Цей матеріал створений у співпраці та за підтримки Благодійного фонду «Клуб Добродіїв»]
Два роки пандемії, понад рік повномасштабної війни, яка досі триває: українська молодь проживає і без того непростий підлітковий вік, сповнений пошуків себе і місця у житті, на тлі великих потрясінь і втрат. Із 2020 року їхнє навчання, спілкування, підготовка до вступу відбувалися здебільшого онлайн, а протягом останнього року — ще й в укриттях та евакуації. Допомогти підліткам, попри все, сприймати дійсність без зайвого травмування і будувати своє життя виважено і планомірно, наскільки це можливо у нашій реальності, — завдання дорослих.
Благодійний фонд «Клуб Добродіїв» у співпраці з Plan International провів велике соціологічне дослідження серед підлітків 13-19 років, аби виявити, яким є їхній запит до решти суспільства, чим вони живуть, чого прагнуть і про що замислюються на тлі повномасштабної війни.
Ось деякі дані з цього дослідження:
47% опитаних змінили бачення власного професійного майбутнього, чверть нарешті зрозуміли, ким хочуть стати і чим займатись;
86% опитаних бачать своє майбутнє в Україні;
6% — вирішили обрати військову спеціальність;
27% хотіли би зрозуміти, як саме можуть бути корисними у післявоєнній Україні;
25% опитаних підлітків вважають себе своєю опорою;
83% хотіли б дізнатись, як можуть підтримати себе у буремні часи.
Попри те, що 89% підлітків відчувають підтримку, 59% опитаних хотіли би отримувати її більше від близьких. 62% опитаних відчувають, що не отримують достатньо знань через війну, а 56% — відчувають високу завантаженість через навчання.
У «Клубі Добродіїв» упевнені: підлітків потрібно слухати та чути, а також слідкувати за змінами в їхньому житті та настроях. Якщо дорослі знатимуть, що відбувається з їхніми дітьми, учнями та підопічними, то зможуть стати підтримкою на їхньому шляху — з усіма перешкодами та викликами.
Ми поговорили з чотирма впливовими українцями, які самі є батьками, про те, що ми як суспільство можемо дати нашим дітям.
§§§
Альона Каравай
кураторка і співзасновниця галереї «Асортиментна кімната»
Ми, як суспільство і батьківська спільнота, мали б зустрітися з реальністю і зрозуміти, що «цей дощ надовго». Навіть воєнна перемога не означає остаточного кінця цієї війни. Нам треба це визнати і вже зараз працювати з нашими підлітками, вибудовувати сталу систему освіти і підтримки.
І під час війни, і після перемоги ми мали б сприймати їх серйозніше і давати їм голос.
Те, що я бачу по своїй дочці, по її друзях, — вони набагато кращі люди, ніж ми. Вони значно освіченіші в плані емоційного інтелекту, вони краще розуміють свої почуття, в них більше емпатії, місійності, розуміння, як працює суспільство, ніж у мене в їхньому віці.
Треба припинити в односторонньому порядку напихувати їх інформацією, знаннями, які їм ніколи не знадобляться, а все-таки почати більше слухати їх і вирішувати усі їхні питання й потреби разом із ними, прислухаючись до них.
Я по собі знаю: батькам часто не вистачає емоційної опори, аби підтримувати себе, справитись з тим, що відбувається. Нам треба брати себе в руки і підтримувати наших дітей. Памʼятати про те, що навіть у час війни вони залишаються дітьми, які шукають цю опору в нас. Найбільше, що ми можемо дати, — це наша підтримка, а усе інше — знання, навички, — вони доберуть самі.
§§§
Олександр Педан
телеведучий і громадський діяч
Нам треба дати дітям повноцінні можливості для здобуття освіти. Зробити усе, аби діти по максимуму змогли вчитись офлайн. За останні три роки ми вже побачили, як це важливо — соціалізація, спілкування з педагогами віч-на-віч. Також варто зрозуміти, що діти зараз дуже швидко дорослішають і до них треба ставитись відповідно — поважати їхню думку і точку зору. Вчити їх критично мислити, аби ми не програвали росіянам інформаційно.
Окреме моє прохання до батьків: зрозумійте, що діти — це маленькі дорослі, які постійно живуть у стресовому стані.
Я чув багато тез про те, що діти не стресують. Це велика помилка. Треба памʼятати, що батьки для дітей — це рольова модель. Якщо батьки опускають руки — то діти теж, вони сильно емпатують. Їм треба в цьому стані приділяти більше уваги, спілкуватися, показувати, що відсутність світла, наприклад, — це можливість для живого спілкування. В дітей треба інвестувати час і увагу, а ще — якомога більше вкладати в їхню освіту.
Все починається з маленького. Як громадська організація, що вже кілька років займається проблемами підлітків, ми показуємо, що можна бути небайдужими і корисними, не залучаючи державних коштів. Ми зняли два сезони проєкту про університети і спеціальності, аби показати в легкій ненавʼязливій формі, де і на кого можна навчатися. Провели три великі профорієнтаційні конференції, де круті спікери ділилися своїм досвідом, аби замотивувати дітей і розповісти всю правду про різні професії.
Кожної нашої зустрічі я прошу їх не бути дітьми війни, які чекатимуть на пільги, а бути дітьми перемоги, які самі творитимуть свою країну, будуть максимально патріотично налаштовані і вмотивовані й точно не опустять руки.
Найперше, що ми можемо зробити, — це обʼєднатися. Під час зйомки нашого проєкту про Нову українську школу я побачив чудові кейси того, як школа, батьки і діти можуть обʼєднуватись у трикутник, який дає класні плоди. Наприклад, в одній із вінницьких середніх шкіл, не в центрі міста, батьки створили благодійний фонд, на який вони шукають гранти, спонсорські гроші і виділяють їх на дітей — для кімнати робототехніки, музичної авдиторії-студії звукозапису. Вони самі контролюють ці кошти, слідкують за тим, чого потребують діти. Це обʼєднання — найважливіше, що можна зробити, а не очорняти одне одного, в той час як діти взагалі не розуміють, що відбувається.
§§§
Євгенія Кузнєцова
письменниця, перекладачка
Цю тему — як підлітки змінилися через війну — поки що важко предметно коментувати. Бо ми ще не знаємо, як саме вплинули останні роки на дітей, які стали підлітками у час пандемії та війни. Проте ми вже точно знаємо, що це покоління буде непросте, бо відчуло сильний стрес саме в час власних внутрішніх потрясінь.
Можливо, ці діти матимуть вищий поріг чутливості? Будуть гнучкішими, легше адаптуватимуться до стресу? Можливо, і так. Але зараз варто готуватись до зворотного.
І, в будь-якому разі, ці молоді люди потребуватимуть розуміння й підтримки (що видно з опитування). Тому варто продумувати власні стратегії поведінки. Тренувати емпатію.
§§§
Римма Зюбіна
акторка
Попри те, що мій син не входить у вікову категорію опитуваних, я знаю, що у нього кожного дня є питання щодо подальшої долі України, його місця у країні і суспільстві. Чи переможемо ми внутрішнього ворога — корупцію, відсутність справедливої правової системи. Висновки наших розмов доволі сумні. Ми завжди говоримо про те, що люди не змінюються.
Натомість у мене на молодь величезні надії. Якщо молодь не змінить докорінно систему координат в українському суспільстві, то, напевне, ми переможемо у війні, але далі у нас країни не буде, ми самі себе знищимо.
Є тенденції, які зачепили мене у цьому дослідженні. Мені дуже імпонує, що молодь розуміє, що їм недостатньо освіти — онлайн-режим не дуже якісний. Людина, яка має освіту, виховує в собі свідому відповідальну особистість, розвиває критичне мислення, це вільна людина, яка є частиною суспільства свідомих відповідальних людей.
Мені подобається, що великий відсоток молодих людей вже розуміють, чим вони хочуть займатись у житті. Тут дуже потрібна допомога дорослих — батьків, викладачів, старших друзів, які би розʼяснювали, які професії нам потрібні. Дуже важливо, аби люди розуміли свою важливість, бо твоя самооцінка і самореалізація залежать від того, наскільки ти потрібен суспільству, який внесок ти робиш.
Мене турбує цифра, яка показує, що молодь не має підтримки. Це свідчить про величезну самотність молоді і розгубленість дорослих.
Я маю приклади, коли підлітки на початку війни брали ініціативу у свої руки і опікувались своїми розгубленими батьками, братами і сестрами. Наше покоління не має звички турбуватись про своє ментальне здоровʼя, та ви мусите розуміти, що ви не маєте права, як би вам не було важко, впадати у стан бездіяльності і розгубленості. Ви маєте хоча б зовні бути сильною людиною. Дитина має знати, що є дім, в який вона завжди може повернутися, — не фізичний дім. Вона може прийти до вас, і ви завжди будете їй опорою. Наші бабусі і батьки, моє покоління — ми всі дуже недолюблені. І потім ми зрощуємо самотніх і емоційно пригнічених дітей, і коли їм погано, вони не знають, що їм робити. Ось це, мабуть, найбільша проблема. Якщо у дитини буде любов і підтримка батьків — вона матиме ресурс і на освіту, і на реалізацію.
