Колись тут був великий храм. Але у 30-х роках місцеві комсомольці підірвали його, а на фундаменті побудували клуб. Лише на початку 2000-х у невеличкому, всього на три тисячі мешканців, селі Суботці на Кіровоградщині знову постала церква. Красива, затишна. Місцеві говорять, що завдяки особистості настоятеля — отця Євгенія — вона швидко стала місцем прихистку не лише для тих, хто шукає Бога, а й для усіх нужденних.
Поряд із церквою ось уже кілька років пустує хата. Отець Євгеній мріє перетворити її на хоспіс. Аби ті з односельчан, хто через хворобу чи старість уже готується до природного кінця, могли прожити відведений час гідно, безболісно й не на самоті.
Мрія про допомогу
У паліативну допомогу приходять переважно через власну історію. Так було і з отцем Євгенієм, коли його батькові поставили смертельний онкологічний діагноз.
— Тема догляду за невиліковно хворими стала важливою для мене і як для людини, і як для священика, — пояснює отець Євгеній.
Через хворобу в родині священик познайомився із лікарем-онкологом, хіміотерапевтом з Кропивницького — Андрієм Гардашніковим, який також горить допомогою тим, хто потребує.
У паліативну допомогу приходять переважно через власну історію. Так було і з отцем Євгенієм, коли його батькові поставили смертельний онкологічний діагноз
Отець Євгеній — настоятель храму в селі Суботці з 2001-го. Він, як ніхто інший, знає, що носять у серці захожани — так він називає тих, хто відвідує церкву не регулярно, а приходить до храму в критичні життєві моменти. В тому числі й в разі хвороби. Бо ж усі ми, крім медичної допомоги, потребуємо в таких ситуаціях й власне людської підтримки: одному — молитва, іншому — відверта розмова.
Отець Євгеній каже, має достатньо внутрішніх сил, рішучості та натхнення — своє завдання вбачає у тому, аби полегшувати людям як життя, так і смерть.
— Моя мрія — створити хоспіс, щоби люди, які приходять до мене, могли отримувати не лише духовну, а й медичну та соціальну допомогу. Навіть у нашому селі є декілька людей, які лежать вдома — самотні, забуті: рідні не можуть ані забрати їх до себе, ані оплатити послуги тих, хто би їх доглядав. Ми маємо основу — цей будинок. Тепер шукаємо союзників та однодумців, аби перетворити його на діючий хоспіс.
Маленький хоспіс — велика справа
Священик гостинно проводить нас до приміщення майбутнього хоспісу: хата із ракушняка, збудована у 60-х, дісталась церкві у спадок. За першою освітою отець Євгеній інженер-будівельник, тож він з професійною упевненістю розповідає, як уявляє перепланування під потреби закладу: проста й економна система опалення — грубка, окреме приміщення для санвузла, комірка — потенційний маніпуляційний кабінет, де могла би ночувати медсестра, головна кімната розрахована на 3-4 ліжка. Бойлер уже є. Тільки утеплити ще треба хату.
— Ну, — ніяково роззирається священик навколо, — маємо те, що маємо.
Він бував у подібних закладах Данії, Ісландії й Норвегії — вивчав стандартну скандинавську систему хоспісів.
— Там достатньо широкі двері, тож у санвузол ніхто не ходить самостійно і нікого не носять, як у нас. Там логістика продумана так, що людину завозять або на ліжку, або на візку. Їхні хоспіси достатньо дорогі, але люди користуються. Бо знають, там — не палата, а квартирка із маленькою кухнею та кімната із меблями з дому: улюблене крісло, столик, все, що необхідне людині, щоб почуватися комфортно. Навіть балкони є, щоб вийти покурити.
Річне обслуговування хоспісу в Європі на 15-20 місць, наприклад, коштує близько 5000 євро. В реаліях маленького села ця цифра могла би бути суттєво меншою.
Священик переконує — побудувати багато маленьких хоспісів у районах значно легше, ніж один величезний обласний. Погоджується з ним і онколог Андрій Гардашніков.
Побудувати багато маленьких хоспісів у районах значно легше, ніж один величезний обласний
— От з’явився б у Знам’янському районі хоспіс, який обслуговував би 3-5 осіб, — це стало би прикладом для інших, — пояснює лікар. — А поява таких закладів на місцях суттєво полегшила б роботу з пацієнтами. Дуже складно перевезти важкохворого з одного району в інший. Ну і варто пам’ятати, що за деякий час треба буде перевезти тіло людини назад.
— Тут важливим є не масштаб, а досвід і якість роботи подібного хоспісу, — підхоплює отець Євгеній. — Будьмо відверті, людина приходить в хоспіс вмирати, тож їй треба дати можливість зробити це достойно.
Питання про вічне
У отця Євгенія немає однозначної відповіді на питання, як говорити із людиною про смерть. Та все ж він без вагань відгукується на усі прохання прийти до нужденної людини, посповідати, причастити і просто поговорити. Як священнослужитель, він вірить у загробне життя і воскресіння, і в те, що смерть — лише початок.
— На все воля Божа, — каже отець. — Якщо людина принаймні трішки відкрита щодо цього — можна з нею говорити. Якщо ж закрита, арелігійна, я все одно буду поряд — не казатиму «який ти нещасний», а буду підбадьорювати, чимось балувати.
— Священику простіше говорити про смерть — на кожній проповіді він попереджає… — жартує лікар.
— У нас є праці святих отців за дві тисячі років, — священик продовжує серйозно, — і я вважаю, що це певна квінтесенція досвіду, осмислення філософії. Все одно ми розуміємо, що Всесвіт скінченний, але є дещо більше — і це і є Бог. Є люди, які вірять, є ті, яким ми можемо цю віру привити, а решту, навіть якщо вони не віруючі, ми все одно любимо. Людині потрібно допомогти пройти через хворобу, слабкість, немічність, незалежно від її ставлення до релігії.
Уже надворі до нас підбігає пес, і отець Євгеній пропонує взяти додому цуценят, яких вони підгодовують біля церкви. Чемно відмовляємося. А душпастир мовить далі, що серед інших планів, які хотілося б реалізувати на базі хоспісу, — відкриття навчальних курсів для членів родини. Коли хворого відпускають додому, найближчим просто необхідно пройти підготовку з догляду: як не допустити пролежнів, правильно перевертати лежачу людину, робити уколи та інші базові процедури.
Священик розповідає про одну зі своїх прихожанок, якій лікарі прогнозували три місяці, а вона, попри те, живе уже понад шість років.
— Син на заробітках, а бабуся — тут, із родичами. Протягом усіх цих років їй колють морфін: двічі на день приїздить людина і робить укол. Якби когось із рідних навчили, як правильно вводити ліки, було би простіше.
— А як то їй досі не підібрали правильної дози таблеток? — дивується лікар Андрій, адже в Україні уже кілька років випускають таблетований морфін.
Отець Євгеній стинає плечима.
— Морфін — золотий стандарт, — уже в машині на Кропивницький коментує знеболення лікар. — На конференціях кажуть, що морфін при сильних болях діє на інші рецептори і проблема залежності не є такою гострою, але як ти перевіриш? А взагалі-то цей стереотип щодо залежності реально заважає пацієнту жити без болю. Я особисто за будь-який галас, який допомагає.
Паліатив у Кропивницькому
Не так давно у центральній міській лікарні Кропивницького з’явилося паліативне відділення на 15 ліжок. І це, говорить Андрій, безумовно, досягнення.
Але чи цього досить?
За рік лише від раку в області помирає близько 700 дорослих, але ще є пацієнти, яких ніхто не рахував, — вони паліативні, але не онкологічні. Там не приймають інфекційних пацієнтів, а також з неврологічними недугами, тож хворі з діагнозами ВІЛ- інфекція та туберкульоз, а також з інсультами туди не потрапляють.
— Мені здається, якщо зробити хорошу виїзну службу паліативної допомоги, то для багатьох пацієнтів хоспіси не будуть такими важливими — все ж людині краще бути вдома у ці останні місяці. Головне — налагодити лікування і догляд. Безумовно, для певного відсотка самотніх та надважких пацієнтів хоспіс залишатиметься необхідним.
Андрій Гардашніков — лікар хіміотерапевтичного відділення. Паліатив — не його професійна тема. Але в один момент долучившись, зупинитися поки що не може.
— Ми створили групу збору інформації про паліативних пацієнтів. Ідея належить нашому позаштатному фахівцю з паліативної допомоги Михайлу Макаревичу. Він створив групу в Facebook «Хоспіс Кіровоград». Спершу я думав, що вона для професійного спілкування лікарів: щоб могли радитись, що призначити чи як лікувати. І перші півроку ми справді просто спілкувались між собою, ділились посиланнями в інтернеті, постановами, досвідом.
Згодом стало зрозуміло, що це група більше для пацієнтів: аби вони мали куди скаржитись і повідомляти про свої проблеми. Активісти створили гарячу телефонну лінію, адже більшість паліативних хворих не користується інтернетом. Люди дзвонять — і Андрій чи Михайло зв’язуються із пацієнтом та лікарями, які його ведуть.
Пацієнт не має страждати від того, що хтось не знає, як допомогти
— Пацієнт не має страждати від того, що хтось не знає, як допомогти, — обурюється Андрій. — Ми завжди кажемо: якщо ви не знаєте, як знеболювати, то ми розповімо і про препарати, і про термін їхньої дії, і про законність, бо ми цим цікавимось. Дещо про знеболення ми знаємо навіть краще, аніж ті, хто звик призначати укольчик двічі на день, тоді як препарат діє лише чотири години.
Те, що розповідає лікар про ставлення до пацієнтів із невиліковними діагнозами у Кропивницькому, підтверджує історія пацієнтки Ольги із Ковеля: завдання лікарів із онкодиспансеру — «вчасно» виписати пацієнта, щоб не погіршувати статистики смертності. У довідці пацієнта написано «симптоматична терапія за місцем проживання з призначенням наркотичних анальгетиків». І далі невідомо: чи будуть знеболювальні препарати призначати правильно і чи діятимуть вони вчасно.
Лікар Андрій розповідає і про позитивні випадки, коли люди, наділені відповідними повноваженнями, охоче допомагають пацієнту та роблять все можливе для полегшення його страждань. Налаштований на успішне досягнення мети і отець Євгеній з Суботців. Він вірить, що зможе знайти тих, хто підтримає його прагнення перетворити хатину при церкві на хоспіс, знайти персонал та зробити маленький, але такий важливий крок у паліативній допомозі.
***
[Цей репортаж продовжує цикл публікацій в рамках соціального арт-проекту Parasol, присвяченого проблемам паліативної допомоги. Ми прагнемо розповісти про особливих людей у регіонах України — лікарів, соціальних працівників і громадських активістів, які своєю щоденною працею практично з нуля будують в країні систему догляду за невиліковно хворими. Проект реалізовано за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»].
