Олександр Мироненко: «Ми можемо позбавити людину симптомів, але це не є квитком у щасливе задоволене життя»  

Олександр Мироненко — лікар-психотерапевт, один із засновників Української спілки психотерапевтів, викладач Українського католицького університету. 

Панові Олександру 70 років, 47 із яких він працює психотерапевтом, 27 останніх — у Львівській обласній клінічній психіатричній лікарні, якій цьогоріч виповнюється 150 років. Тут ми й провадимо розмову: в кабінеті та прогулюючись парком і між корпусами.

Серед дисциплін, які викладає Мироненко студентам, — етика психотерапевта, тому розпитую, як перевірити професійність фахівця, записуючись на терапію. 

Ще з 2014 року психотерапевт працює з військовими й розказує про те, чим відрізняється допомога тим, хто пройшов бойові дії, від допомоги цивільним.

Олександр Мироненко переконаний, що психотерапія неможлива без усвідомлення самоцінності кожної людини незалежно від її психічного стану. І мета терапії — не так позбавити симптомів, як відновити задовільне функціонування, щоб людина почала відчувати радість від життя. Більше — читайте в розмові.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Пане Олександре, де коріння сучасної психотерапії, за принципами якої працюють нині українські фахівці? Якою була психіатрія в Радянському Союзі і в якому становищі вона опинилася з відновленням незалежності України? 

Найперше треба сказати, що психотерапія незалежної України — це не початок сучасної психотерапії, а відродження тієї, що була на Галичині до приходу радянської влади. І з початку 90-х ця наука і практика почала так бурхливо розвиватися, бо мала глибокий фундамент. Як приклад, у 1920-ті роки у Відні було так зване Віденське психоаналітичне товариство, раніше відоме під назвою «Середа», — найстаріше психоаналітичне товариство у світі. Воно налічувало 130 членів, 40 з яких народились або мешкали на території Галичини — у Львові, Перемишлі, Івано-Франківську (тоді  — Станиславові) та Кракові. Це були дуже знані, прогресивні психотерапевти, яких доля привела до Відня, де вони залишились жити і працювати. 

Із приходом радянської влади психотерапія в Україні не зникла, але існувала у викривленому стані. В її основі лежав так званий директивний підхід, який базувався на методах навіювання, переконування, психологічного тиску, щоб отримати від пацієнта ту чи іншу поведінку. Це не має нічого спільного з розумінням доброчесної психотерапії сьогодні, але тоді такий метод органічно лягав у концепцію ролі людини в тоталітарному суспільстві — вона не була самоцінністю, а радше інструментом, гвинтиком, який має поводитися так, як йому кажуть. 

Відродження тої школи психотерапії, яка розвивалася ще до створення Союзу, почалося із серпня 1994 року, коли започаткували психотерапевтичну школу в Трускавці. Туди приїхали 20 найвидатніших австрійських і німецьких психотерапевтів, які упродовж пʼяти наступних років навчали фахівців з України та інших пострадянських республік — Латвії, Молдови, Польщі й Росії. Професор Олександр Фільц і його дружина Людмила Самсонова посприяли, щоби школа проходила саме у Трускавці. Фактично відтоді наші фахівці стали повноцінними членами Європейської асоціації психотерапевтів і зараз посідають чільне місце серед психотерапевтів Європи. Практика шкіл відтоді розвивалася, і згодом аналогічні школи проводили також у Дніпрі, Києві, Вінниці. 

Для продовження і підсилення цих змін ви разом із психотерапевтами Олександром Фільцом та Романом Кечуром заснували у 1996 році Українську спілку психотерапевтів. Як будувалося це середовище і що вдалося зробити?

Ми заснували Українську спілку психотерапевтів майже 30 років тому, і зараз вона налічує майже 5 тисяч членів, зосереджених у різних регіонах України. Дехто з наших колег зараз перебуває на окупованих територіях, але звʼязку з ними ми не втрачаємо. Власне, найперше ми і створили спілку для того, щоб будувати спільноту психотерапевтів, обʼєднувати фахівців, які могли б спілкуватися, радитися, творити середовище однодумців. І ця спільна робота допомогла нам пізніше зробити безпрецедентний для України крок у питання психотерапевтичної освіти. 

За радянських часів вважали, що психотерапевтом може бути лише лікар, який має медичну освіту, і, відповідно, визнавали тільки спеціальність лікаря-психотерапевта. До сьогодні в Україні дехто підтримує таку позицію.

Відповідно ж до європейського законодавства, психотерапев