[Цей матеріал створений редакцією у співпраці з проєктом Крила, який впроваджує міжнародна організація Пакт за підтримки Уряду Канади]
43-річна Вікторія Табачна багато років пропрацювала на невеличкому металообробному виробництві у Харкові. Каже, «просто так склалась доля». Але планомірно, а не випадково, збудувала там карʼєру: працювала на підприємстві помічницею, займалась поставками, маркетингом тощо. З часом Вікторія почала бачити у цій справі магію, яка її захоплювала. Спостерігала, як на підприємство заїжджає громіздка фура, яка вивантажувала брили брудного й холодного металу, який після зачищення та фарбування перетворювався на красиві блискучі речі.
Ця магія зрештою стала справою її життя. Але цей шлях потребував (і досі потребує) від неї не магічних, а цілком людських зусиль.
«Усе плавно йшло до роботи на себе»
Здебільшого підприємство, на якому працювала Вікторія, займалось великими функціональними речами — воротами, масивними стелажами. Але зрідка отримували замовлення на декоративні фігури — і їх Вікторія любила найбільше, хоч ті й приносили найменше зиску. Керівництво розвивати цей напрям не прагнуло.
Жінка поступово почала самотужки вивчати ринок декору — і вирішила створити власний бізнес. Знайшла у Харкові майстрів і скульпторів; орендувала, а тоді й викупила невеличке приміщення під майстерню.
«Я виробляла маленькі замовлення, знайомилась з ринком. Усе плавно йшло до звільнення і роботи на себе», — розповідає Вікторія.
Вона уже найняла бухгалтера і готувалась до більших обсягів замовлень, коли почалася велика війна.
«Все одразу пішло на другий план. Близько місяця ми з сімʼєю ховалися у школі, в підвальному приміщенні. Одного дня прийшли військові і сказали виїжджати. Біля мого під’їзду уже стояла військова техніка. Волонтери вивезли нас на інший край міста до родичів, де ми протримались ще тиждень. А тоді й там стало важко, і ми почали шукати можливість виїхати. І так третій рік живемо у Полтаві. Тут дуже душевні люди, які нас прийняли. Тут ми живемо у спокої», — згадує Вікторія. Ці спогади досі сильно їй болять.
Більш як рік в евакуації Вікторія була пригнічена: переживала втрату дому, тонула в побутових проблемах і щодня читала новини про обстріли Харкова. Одного дня, гортаючи фейсбук, натрапила на оголошення про проєкт Крила та програму «Майстерня можливостей»: вони організовували зустрічі для жінок, щоб надихнути й мотивувати, а також навчити корисних навичок у працевлаштуванні або підприємництві. Вікторія зрозуміла, що зможе знайти підтримку, якої так потребувала. І доєдналась.
«Я приходила туди, як до себе в родину. На будь-яку ситуацію координаторка проєкту Ірина знаходила що відповісти, порадити, скерувати. У моєї доньки була у початкових класах така вчителька, завдяки якій їй постійно хотілось ходити до школи. Так і тут: ці зустрічі були яскравою подією в моєму повсякденному житті», — ділиться Вікторія.
Жінка не сподівалася, що знайомство з Крилами згодом допоможе їй поставити на ноги закинутий у Харкові бізнес. Вікторія здобула значно більше, ніж очікувала.
Битий метал
Харківська майстерня Вікторії працювала у гаражному кооперативі, де приміщення здавали здебільшого під виробництва. Коли на початку великої війни жінка з родиною ховалась від обстрілів у підвалі школи, прильоти були по всьому району. Зачепило і майстерню — влучило у фасад будівлі. Майже все обладнання було зруйноване.
У травні 2022-го, коли жінка вже евакуювалась у Полтаву, сусіди радили щось зробити з майстернею, бо скоро від неї може нічого не лишитись. Вікторія з друзями знайшла полтавського водія, який погодився допомогти їй вивезти обладнання.
Поки збирала речі, поруч, з чугуївського боку, чулись постійні прильоти. Водій нервував, тож довелось збиратися похапцем. Вивезла обладнання і пізніше їздила ще кілька разів — дозабирати речі, метал і дріт.
У Полтаві відновлювала свою справу по крихтах. Необхідне закуповувала за кредитні кошти і з допомогою друзів. Робила, каже, усе, що було можливо.
«Коли я приїхала в Полтаву, треба було думати, як існувати далі. Я давно мріяла відкрити магазин на платформі Etsy, і врешті це зробила. Там були маленькі фігурки з гвинтиків, гаєчок, дротів. З цього я розпочала робити усе, що спадало на думку. Жінка з Австралії замовляла фігурки, які сама вигадувала. Наприклад, ми робили на замовлення зайця в масці ведмедя», — сміється вона.
У рамках проєкту Крила Вікторія розробила бізнес-план і виграла фінансування.
«Це було таке море емоцій! Я подавалась, щоб купити дуже важке обладнання — верстат з різними трубами, на якому можна робити усе, чого забажає душа і замовник. У Харкові я мала ручний верстат — працювати на ньому було дуже важко. Виготовлення самого виробу дуже затягувалось. Зараз на новому верстаті я просто натискаю кнопку, не докладаючи зусиль. Я придбала обладнання, і це дозволило мені розширити асортимент майстерні. Робота стала робитись швидше, якісніше. Я почала розробляти садові меблі», — усміхається Вікторія.
Жіноча справа
Зараз питання легкості роботи на її обладнанні — критично важливе. Має у штаті скульптора та зварювальника, та дедалі важче знаходити для роботи у майстерні чоловіків, тож запрошує на роботу усіх — і жінок, і студентів.
«Добре, що на цьому новому обладнанні можуть працювати жінки.
Я шукаю в команду жінок, студентів, ветеранів та ветеранок — зараз такі часи, що ті, хто не захищають країну, мають працювати тут. Жінки зараз мають ставати сильнішими, в усіх сенсах.
Вважають, що це не жіночий бізнес. На початку було важко. Часто мене не сприймали всерйоз — на консультаціях просили, аби я покликала колегу-чоловіка. Був період, коли потрібно було довести, що ти щось розумієш і щось можеш. Але я його пройшла», — говорить жінка.
Тепер у її полтавській майстерні, що до того була непривітним сірим гаражем, тепло і затишно. Вікторія зробила там косметичний ремонт і розклеїла фото своїх робіт. Самотужки зробила сайт — колись вчила програмування, але так і не полюбила цю справу так сильно, як роботу з металом і дротом.
«Люблю це відчуття, коли купуєш дріт і ще не уявляєш, що з нього вийде. А тоді вивантажуєш його на фарбування — бачиш уже готовий виріб, і замовник каже “вау”. Коли є віддача від замовників, є наснага працювати далі. Хочеться робити щось сучасне, таке, чого ще ніхто не робить. Я хочу творити з металу легкі, повітряні речі. Щоб зайшла жінка чи дівчина, побачила ці дрібні деталі, листочки — і захотіла собі. Також я придбала станок, який усе заточує — як раніше була наждачка, а це стрічка, яка крутиться по кругу», — ділиться жінка.
Бізнес упевнено розвивається. Перед новорічними святами у Вікторії нарівні з тримачами для СТО та побуту й металевими меблями замовляють оленів і декор для дому, готелів і ресторанів.
«На останній зустрічі в Крилах я казала дівчатам, що тепер я дійсно ці «крила» маю, бо стала на ноги і маю сили летіти до своїх мрій. Я нещодавно точила дріт для фігури ялинки — і втратила лік часу. Це моє дітище, і це дарує мені радість», — усміхається Вікторія.
Тепер вона знає, що може все відбудувати знову. Щаслива створювати, коли усе навколо так легко руйнується вщент. За це Вікторія і любить свої дроти та верстати.
§§§
Цей матеріал створено завдяки підтримці Уряду Канади у рамках проєкту Крила (Жінки залучені: шлях до зростання та економічної безпеки), який втілює організація Пакт. Інформація, яка представлена у матеріалі, не обов’язково відображає погляди Уряду Канади.
