Нові старі люди

Письменниця — про те, як важливо плавати й випливати, рятуватися й рятувати, говорити і слухати

18 Вересня

«Зараз війна, а на війні — кожен сам за себе, і ти свій вибір зробила»,  — сказав чоловік, що залишився на українській території, ще не окупованій, але вже прифронтовій, дружині, котра вивозила дитину в безпечніше місце. 

Здавалось би, спільна біда, близькість смерті ще більше концентрують любов, розуміння, взаємодопомогу. Але так буває не завжди. Людина, навіть любляча, відчуває, що саме вона розколюється на тисячі уламків, і меншою мірою думає про те, що рівно те саме відбувається з її близькими.

Всі ми, що наважуємося зробити важкий вибір у важкі часи, часто сподіваємося на розуміння та підтримку найближчого кола. Бо як може бути інакше? 

Проте люди розходяться і перебувають у різних обставинах. Вони набувають іншого досвіду, їм стає дедалі важче спілкуватися, приймати вибір іншої людини. І коли виживання відходить на задній план, повертатися до умов, звичніших для обох, дуже нелегко. 

Бо ми дійсно стаємо не такими, як раніше, але те, якими ми були, якими були наші стосунки, наскільки ми були відвертими одне з одним, допомагає бодай вислуховувати і не втрачати відчуття спорідненості. А надалі — і це залежить від спільних зусиль — може нас повернути обличчям одне до одного, в обійми і до спільного життя. 

Я говорю з родиною, де тато, повернувшись у відпустку з фронту, вчинив насильство над усіма найріднішими, з котрими жив, ділив побут, котрих любив. Це сталося, бо вони жили як раніше, зокрема переглядали, слухали російський контент, а йому від цього було так боляче, що він зірвався. 

Вони не могли зрозуміти чому. Адже не так давно, на відстані, меншій ніж рік, вони разом дивилися цей серіал, грали в цю комп’ютерну гру, і йому це подобалося, це було частиною спільного життя, дозвілля. Чому раптом це стало “не так”? Чому він не сказав, що не хоче більше цього бачити? 

Я розмовляю з жінкою, котра не може зрозуміти, чому її сестра, що живе в Харкові, не хоче чути про те, як важко в Німеччині. Найчастіше сестра переводить розмову на іншу тему або мовчить і не проявляє звичної теплоти, участі, турботи. Але ж вони жили разом, спільно виховували сина однієї з них і були щасливими, підтримували одна іншу, турбувалися, переймалися найменшими проблемами. Куди це зникло?

Бачу чоловіка, який вмикає відео, щоб поговорити з дружиною й дітьми, які за кордоном, і грубо відсуває приятельку (або когось ближчу), щоб вона випадково не потрапила в кадр. Завершує розмову, палко притуляє до себе цю відштовхнуту жінку й каже: «Ну чого ти ображаєшся? А нащо їй там знати про те, що я щасливий?! Вони там лише знайшли нову хату, де змогли всі розміститися». 

«Всі?» — дивується вона. І дізнається про двох дітей, племінника, дружину і тещу, про щастя, бо в нього щасливе лице, коли він говорить про свою родину. І я бачу: вона шокована, бо її взяли до ліжка, але не в життя, а вона думала, що все інакше. 

Я бачу двох чоловіків під пологовим будинком. Вони не надто радісні, курять, один тримає в руках букет. «Та все нормально. Твоя ж не хотіла дітей. А ця, бачиш, попри весь трешак народила. Ти рід свій продовжив, мужик, свій рід!» 

Я бачу і її. Вона виходить, без дитини, але я розумію, що це вона. Як вона дивиться на них — із переляком чи полегшею, — важко сказати. На ній короткий халат, у неї бліді ноги. Вона йде до цього чоловіка, але чи зайде вона в його життя, як могло б бути за інших обставин? Що вона знає про нього? 

У річок є такі рукави, де все живе трохи іншим життям — там не відчувається течія, там усе загаптоване ліліями. І наче те саме водоймище, той самий час, усе те саме — але навіть час там сприймається інакше. Затишок, краса. 

Усім нам час від часу або хочеться, або доводиться жити в таких рукавах і не випливати звідти. Але ж нас може винести або ж ми самі вийдемо на відкриту воду. 

Хтось буде боротися з течією, відчувати знесилення, а хтось навпаки — адреналін і захоплення стихією і собою.

Хтось зрозуміє, що не вміє плавати або не в змозі триматися на воді самотужки, — й починає хапатися за все і за всіх, що може витягнути на берег чи допомогти протриматися ще трохи. А хтось кидається рятувати всіх навкруги. 

Та коли ми відчуємо, що випливемо, заспокоїмося, почнемо роззиратися, хто тут іще є, в якому стані, — то чи хочемо ми, чи здатні наближатися, плисти назустріч, запливати до одного рукава, чи нам краще розійтися — на певний час або назавжди? 

І тут, окрім плавати й випливати, гребти і триматися, рятуватися й рятувати, — важливо говорити і слухати. І якщо є бодай мала можливість, мале бажання не втратити близькості, наново познайомитися з ніби знаною людиною, не треба цим нехтувати. Але й не гризти себе, якщо нічого не виходить.


Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця
.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запроси друга до спільноти

Вкажіть, будь ласка, емейл свого друга якого хочете запросити.

Купи Welcome Pack для друга

Вкажіть, будь ласка, всі дані свого друга якому хочете подарувати WP.