Я не бачила своїх батьків уже два роки. Вони в окупацїі. В Маріуполі. Кожна розмова з татом закінчується моїми сльозами і його словами «все буде добре». Я все так само намагаюся їх переконати виїхати. Тато так само боїться залишати рідний дім.
— Тату, я ж усе одно не зможу потрапити додому. За що ви хапаєтесь?
— Я не залишу наш дім “цим”… Це наш будинок і наша земля.
— Ну добре. Скажи краще, як ви?
— У нас все нормально. Аби тебе побачити…
— Ти знаєш, що робити, — вчергове повторюю йому.
— Нас там ніхто не чекає. Ми нікому не потрібні.
— Ой, тату, я так втомилася…
Я так втомилася повторювати і переконувати батьків, що їх чекаю я. Їхня донька.
«Я боюся»
Ці майже два роки повномасштабної війни загартували мене і водночас надломили. Я як той кактус: ззовні насторожена, обростаю голками, але в глибині — ніжна м’якота, — мій біль, моє горе, моя втрата і моя любов. До дому, до батьків, до міста. Ззовні я можу здаватися сильним та стійким кактусом, який впевнено стоїть у своєму горщику, а подекуди навіть може боляче вколоти для самозахисту.
— Ваші батьки в окупації? — питають мене в одному департаменті державної структури на імпровізованому «допиті». — І оце ви так просто прийшли до нас працевлаштовуватися?
— Це не я прийшла. Це ви до мене прийшли, бо я вам потрібна як експертка.
— Та ви що! Ну, раз так… Пишіть повні П.І.Б. і дати народження батьків. А як ви з ними спілкуєтесь? А ким вони працюють? Знаєте, ми оце вас візьмемо на роботу на місяць, а біди наробити можна й за день.
Я ледь стримуюся, щоб не послати цього мого майбутнього колегу під три чорти й не вибігти у сльозах за двері. Чому ми так поспішаємо зробити зрадників із людей, які залишаються в окупованих містах? Чи з матерів, які не повертаються з-за кордону? Чи з дітей літніх батьків, яких не вирвеш із їхньої хати, над якою літають ракети, бо вони вкорінилися настільки, що хіба обрубати їм ці корені силоміць до крові та м’яса?
Мені здається, відповідь на все це — страх. Ми боїмося, що нас зрадять. Ми боїмося, що знову потрапимо в оману ворога. Ми боїмося за наші життя та життя наших близьких. І ми боїмося бути винними, що чогось не зробили. Адже багато з нас не зробили чогось на початку лютого 2022 року. Не повірили. Не переконали. Не зібрали тривожних рюкзаків. Ми боїмося, що граблі, які боляче вгатили нас по лобі 24 лютого, завдадуть нам нового удару.
Це нормально — боятися.
Я боюся ніколи не побачити батьків, не потрапити додому, не обійняти друзів, із якими нас розкидало по світу.
Я боюся, трясучись у коридорі поміж двох стін, доки над моїм будинком літають шахеди. Я боюся читати повчальні та злі коментарі від людей, які звинувачують у війні маріупольців-російськомовців. Бо для мене це звучить як звинувачення зґвалтованої жінки, і я боюся жити поруч з людьми, які виправдовують кривдника.
«Я не підтримую ваш сором»
І я не хочу підтримувати їхній сором.
— Тобі треба було поїхати з країни, коли ще була можливість!
— Ото не треба було українцям голосувати за Зеленського!
— Морочили нам голову замість того, щоб тривожні валізи складати!
Переконана, що кожен з нас чув щось подібне від родичів, близьких чи любителів висловити свою цінну рекомендацію, коли не просять.
Якось я спитала психотерапевтку Марію Фабрічеву: «Як реагувати на тих, хто повчає, як мені жити в Україні?» Вона відповіла: «Головні моралізатори відчувають сором».
Їм соромно, що вони поїхали й не готові повернутися, що були не такими далекоглядними, що роблять не так багато, як ті, кого повчають. Коли людина відчуває глибинний архаїчний сором, не завжди його ідентифікуючи, то починає захищатися моралізаторством стосовно інших. Але, як сказала мені Марія, ми маємо повне право не підтримувати сором іншої людини і не встрявати у цю безглузду гру-перегони «чиє горе більше».
Мірятися болем на війні — марна справа. Ніхто ніколи не зможе залізти в голову іншого.
Тому не варто казати людині, яка пережила травматичний досвід (а війна — це ще та травма), що ви її розумієте. Навіть якщо здається, нібито ви маєте схожий досвід, — не розумієте. Гормональний фон, минуле, психічний стан, стосунки — є багато чинників, які впливають на те, чому на позір схожий досвід ми проживаємо так по-різному. Краще сказати: «Я навіть не уявляю, що ти відчуваєш і як із цим даєш раду». Так буде чесніше.
«Мені так шкода»
А ще можна сказати: «мені так шкода». Мені так шкода, що ми всі у війні і що ті життя, які ми собі планували, зруйнувала одна країна-пліснява.
Психологи визначають декілька фаз у кризі, яку суспільство переживає колективно. Про них пише Володимир Станчишин у своїй книжці «Емоційні гойдалки війни»:
— Фаза героїзму;
— Фаза медового місяця;
— Фаза розчарування;
— Фаза відновлення.
Перші дві тривають декілька місяців: люди переповнені ейфорією та ентізуазмом, об’єднані та згуртовані. Ми зараз на третій. І, будемо чесні, ми досить довго трималися на попередніх, та через майже два роки повномасштабної війни ми втратили ілюзії. Саме на цьому етапі через емоційне виснаження та зневіру зростає рівень агресії, недовіри, а в результаті й конфліктів усередині суспільства. Дуже хочеться перестрибнути на четверту фазу — відновлення, — але нам вдасться зробити це тільки коли війна завершиться.
Ми лише починали вчитися жити разом і сприймати нашу різність, будувати країну, в якій кожному було б місце, але російська армія нас перервала. Поки ми перебуваємо у війні – не можемо переживати й рефлексувати почуття, адже з кожною новою повітряною тривогою, вибухом та смертю нас відкидає то у стан гніву, то смутку, то розпачу. І ще наша біда в тому, що ми досі не навчилися співчувати собі, а часто за сварками і скандалами насправді приховується запит саме на співчуття. Хоч ті люди, які пишуть гучні пости та образливі коментарі, можуть того навіть не усвідомлювати.
Психолог Пол Гілберт у книжці «Mindful Compassion» пише, що мозок повинен мати досвід самоспівчуття. Це закладається з дитинства у ті моменти, коли дитині болісно від якихось програшів, коли вона не має успіху, робить помилки. Пам’ятаю, як дитиною я гепнулася з велосипеда. Батьки носилися зі мною на руках, давали мені книжки, щоб я читала й не сумувала, дмухали на мій посинілий пальчик. Якщо батьки надають турботу й підтримку, пояснюють, чому так стається, то мозок дитини вчиться формувати систему заспокоєння. А якщо замість заспокоєння дитина чує крики повчання, отримує ляпаса чи ляскання по дупі, вона перебуває у постійному дистресі.
Я досі не вмію їздити велосипедом, та коли тато мені каже, що його ніхто не чекає, я кажу собі: «Мені шкода, що наша родина переживає цей біль і що я в ньому така безпорадна».
Мені так шкода, що наша країна вже майже десять років у вогні, що половину свого життя я живу в нестабільності, а третину — у війні. І з цим я нічого не можу зробити, окрім як працювати, донатити, організовувати збори та підтримувати тих, кому може бути потрібна моя допомога.
Нам усім потрібні турбота й терпіння, тому що війна не закінчилася. Кожен наступний день війни це наш украдений час, який можна було б використати для нашого розвитку та процвітання. В «Алісі в країні див» є одна з моїх улюблених фраз: «Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти хоча б удвічі швидше!» Війна, яку розпочала росія, — не спринт. Це марафон. Мене нещодавно запитали вчителі: «А яку б пораду ви дали нашим учням у цій війні?»
І я відповіла, що в собі треба плекати три речі.
Стійкість. Нам потрібні будуть сили та витримка, бо ми не можемо собі дозволити розкіш залишатись на місці. Ні зараз. Ні після перемоги.
Співчуття до своїх людей та емпатію. Ми не можемо собі дозволити бути байдужими і проходити повз чуже горе, якщо знаємо, що можемо допомогти. Ні зараз. Ні після перемоги.
Пам’ять. Ми не можемо, вбивши дракона, перетворитися на дракона самі. Ми не маємо права жерти самих себе. Нам і наступним поколінням треба вивчити цей урок, адже ворог сильний та могутній і протистояти йому ми можем лише згуртованими.
Я живу з надією, що одного дня потраплю додому, побачу своє море, обійму батьків. Із кожнем днем, із кожною черговою сваркою в соцмережах, із кожним захопленим міліметром нашої землі я розумію, що ця картинка стає дедалі примарнішою. Та я маю чіплятися за себе і за своїх, і за своє життя. Агресор ракетами сигналізує нам: «Згиньте, українці! Не живіть!», а я не хочу давати йому такий дар. Я хочу жити.
І мені шкода, що наші очікування не справджуються і так складно боротися в цій війні, але іншого шляху, окрім як бути стійкими, співчувати своїм і пам’ятати, хто наш ворог, у нас немає.
Таня Касьян, письменниця, правозахисниця, авторка книжки «Наше. Спільне».
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
