Є досвід, якого б я ніколи нікому не побажала. Він доволі вичерпно описаний Михайлом Коцюбинським у «Цвіті яблуні». Нині яблуні не цвітуть, але все те саме: я в сльозах сиджу перед монітором, пальцями намагаюся влучати у правильні клавіші, дописуючи цю колонку про Книжковий Арсенал. Але не виходить — щойно ми всі дізналися про смерть Вікторії Амеліної. Більшість літературної «бульбашки» саме між 22 і 25 червня, коли відбувався фестиваль, зустрілася з письменницею востаннє. У найпрямішому сенсі цього слова.
***
У реальності, де цього ще не сталося, тривав Книжковий Арсенал. Його в кулуарах цього року часто жартома називали «арсеналом обіймів» — бо ми озброєні, зокрема, й міцними зв’язками, зокрема й любов’ю. Обіймалися так, ніби вперше й востаннє.
Слово «востаннє» особливо гостро відчувалося поміж тисяч тих, хто тепер уже точно знає його сенс.
Повітряна нічна атака російських ракет на Київ продемонструвала це дуже точно — іменами загиблих і поранених. Майбутня чергова (страшне слово) атака росіян на Краматорськ — та, про яку в мить Арсеналу ми ще поки не знаємо, — доповнила наш особистий перелік утрачених і вцілілих дуже рідними іменами й історіями.
Для мене цей фестиваль є не просто жестом стійкості пересічних людей часів війни. Він ближчий до наміру крізь сльози сміятись і сподіватися… з надією. Він ближчий до щасливого видиху: «Я вдома». Комусь пощастило мати змогу вимовити ці слова після 2014 чи 2022 року. Для когось вони залишаються недоступною розкішшю. Та у стінах Арсеналу трохи вдалося побути ніби вдома — поміж своїх, та ще й озброєних словом.
Літературну програму Книжкового Арсеналу відкривало дві події. Найперша — «Поезія в пікселі». Назва тут говорить сама за себе. Поети й поетки в уніформі читали свої нові тексти з виданих або поки не виданих поетичних збірок. За мить до початку маленька дівчинка з маминим смартфоном в руках підходить до Павла Вишебаби й запитує, чи можна зробити спільне селфі. Поки я думаю, як дивно говорити про поетів-фронтовиків і дітей війни в теперішньому часі, на сцені починає читати Ярина Чорногуз. Знаю, що ці читання чути й на тимчасово окупованих територіях — там, де й далі звучить Радіо Культура, де радіохвилі не знають кордонів. На подію через воєнні обставини не доїхали деякі заявлені у програмі поети — Артур Дронь, Ліза Жарікова, Максим Кривцов. Їхні тексти на сцені зачитувала Олена Гусейнова.
Згодом, уже у фінальний день фестивалю, Максим усіх здивує, несподівано приїхавши з фронту, прийшовши на інший поетичний вечір — присвячений поезії після 24 лютого, де звучали і досвідчені автори, і дебютанти. По тому до мене всі по черзі підходили й перепитували, чи бачила пані кураторка, що Максим таки доїхав. А Лізу, як стане відомо за день чи за два, серйозно поранено на фронті. А іншим раннім ранком Артур Дронь відповідає у чаті, що подивився запис, де його текст звучить зі сцени Книжкового Арсеналу. Серце стискається. Й не розтискається.
Друга подія-відкриття літературної програми Книжкового Арсеналу — розмова про Крим на сторінках книжок. У центрі уваги — романи «За Перекопом є земля», «Дім солі», «Часу немає» та альманахи «Кримський інжир / Qırım inciri». Але в центрі моїх спогадів про цю дискусію все ж таки не відповіді учасниць і учасників. Натомість я пригадую запитання, що звучали з аудиторії. Закарбувалися слова 17-літнього юнака, котрому було всього 8, коли Росія окупувала Крим. Він запитував, як і звідки його поколінню дізнатися, чим був Крим до окупації. Я маю власні спогади, та не маю відповіді. Хтось має?
Саме ця сюжетна лінія про час і пам’ять вражає мене найбільше.
Усього десять років тому ми з друзями в Криму пірнали в Чорне море просто з яхти, на якій вийшли пориболовити. Всього дев’ять років тому ми вчилися робити перші волонтерські внески, вибирати броніки, приймати в громади й робочі команди перших переселенців, тоді ж збиралися на перші воєнні похорони. Всього рік тому ми ховали близьких, писали чи не читали книжки, поверталися чи вирішували не повертатись додому. Цього року, як і в усі попередні, ми читаємо й видаємо книжки, зустрічаємось на літературному фестивалі. Чому? Як ми можемо?
Ще десяток років тому мені було б складно відповісти на це запитання. Я не розуміла, як герої історій про Другу світову опинялися не лише в чергах по продуктові талони чи в крематорій, але й у барі, на танцях, за письмовим столом, у редакції. Я не дуже розуміла, як у тій реальності могли створюватися, звучати радіо, пісня, вірші, музика, слово.
Не тому, що не розуміла цінності мистецтва в часи війни, а тому, що не розуміла, як і звідки черпати внутрішній простір для таких дій.
Як видавати журнали в таборах полонених.
Як перекладати книжки в таборах «діпі». Як говорити в мікрофони радіо «Афродита». Як писати в часи смертей. Як творити літературний фестиваль часів війни. Як видавати книжки, коли в небі літають дрони й «калібри». О, тепер я це знаю. Поки не пізно, бийся головою об лід. Саджай дерева, з плодів яких колись буде користь нащадкам.
Книжковий Арсенал цього року також подарував нагадування про тендітність досвіду й пам’яті.
Зрештою, саме про це й намагалася сказати як кураторка, коли формувала програму. І ось я сиджу на сцені, у сльозах завершуючи фінальну програмну розмову «Література: як перенести досвід у пам’ять». Олеся Островська та Остап Сливинський, Катерина Калитко, Лариса Денисенко, Артем Чех, Олександр Михед як автори нових книжок воєнного часу говорять про своє письмо та його (не)можливість. Ми спускаємося в залу, обіймаємося. І хтось запитує, чи буде запис. Не буде.
Невловимий і неповторний досвід — саме він колись формуватиме спільні спогади кількох поколінь, які зустрілися того недільного червневого вечора 2023 року. Раціонально я шкодую, що тієї розмови немає у просторах інтернету. Емоційно я розумію, що саме ця лакуна й відсутність перетворює озвучені думки на безцінні.
Готуючись до фестивалю, я читала есеї Вінфріда Ґеорґа Зебальда «Повітряна війна і література».
В них автор міркує про те, чому руйнівний досвід килимових бомбардувань так мало зафіксований у німецькій літературі, а присутній хіба що в особистих щоденниках або свідченнях очевидців, які не стали фактом літератури. Німецький контекст часів Другої світової для нас не найбільш релевантний, але текст Зебальда ставить цікаві вимоги до літератури, що говорить про екстремальне — «ідеал правдивого», «непретензійна об’єктивність» і небезпека «естетичного ефекту руїн знищеного світу». В цих трьох фразах, які я виписала у свій блокнот, можна пошукати собі ключі до читання сучасних українських текстів.
Думаю, автор(к)и шукають свій тон щирості, як і читачі шукають правди.
Сучасна українська література позірно ніби тримається далі від метафор і естетизації, ближче до майже репортажної швидкості реакції на те, що ми проживаємо. Та ділова розмова двох заклопотаних смертей або історія про парамедичку Марію, котра на Голгофі рятує оператора «Стугни» з позивним Хесус, можливо, розкажуть нам про нас більше за всі можливі репортажі. Поруч із тим, головною літературою є й особисті історії, більші за будь-яку вигадку та художність.
***
У цієї колонки не буде урочистого чи щасливого фіналу — закінчую її у сльозах, сидячи перед монітором і клавіатурою. Щойно дізналася про смерть Вікторії Амеліної, котру вбила російська ракета.
Ще так близько той час, коли ми бачилися на поетичному вечорі в ПЕН, обіймалися і пили вино. А до того говорили про геноциди в діалозі з британським дослідником, порівнюючи Голодомор та нинішні російські воєнні злочини проти українців. А ще раніше, якось по обіді після ефіру, довго сиділи в редакції радіо, в холі на наших білих канапах, розмовляли про той самий щоденник і свідчення людей Ізюмщини. А тиждень тому був Книжковий Арсенал, наша остання зустріч.
Наші досвіди — зникомі. Їх розвіює кожна наступна смерть, кожні наступні руїни. Кожен написаний пост, вірш, текст, чат можуть виявитись останніми, як і кожна подіумна дискусія. Книжковий Арсенал 2023 року нагадав мені про це. Добре, що по нас залишаться книжки чи бодай слова.
Ірина Славінська, журналістка, виконавча продюсерка Радіо Культура, письменниця, членкиня Українського ПЕН, кураторка літературної програми Книжкового Арсеналу 2023 року.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — opinions@theukrainians.org.
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
