Ірина Соловей

Розмова з соціальною інноваторкою, засновницею ГО “Гараж Генг”

05.08.2014 Тарас Прокопишин

«Україна починається з тебе!» Після другого українського Майдану ці знамениті слова В’ячеслава Чорновола звучать знову по-новому і знову актуально. Але сприймати цей заклик можна по-різному: одні почнуть будувати себе, інші — будувати нову країну. Найбільше звершення — коли обидві будови сходяться в одній особистості. Добрим прикладом такого поєднання є Ірина Соловей.

Спочатку з її маленької ідеї народилася Велика Ідея. Проект про найбільш інноваційні світові та українські практики, а ще про можливості — навчання, досвід, освіта, волонтерство, мандри й усе інше, що допомагає змінити себе і світ. 

Однак одним з найголовніших вибухів на Великій Ідеї і в усьому українському Інтернеті став Спільнокошт, краудфандинґова платформа, на якій будь-яка цікава ідея може сама для себе знайти фінансування. Саме на українському Кікстартері гроші «на себе» зібрали Громадське радіо та hromadske.tv. Спільнокошт допоміг оновити і зробити ще красивішим проект Платформа і провести загальноукраїнську толоку «Зробимо Україну Чистою!». 

То що слід будувати спочатку — себе чи Україну? Українка Ірина Соловей знає відповідь.

Розкажіть, як ви стали такою, якою є зараз?

Думаю я стала такою, як сьогодні, великою мірою завдяки тому, що маю чудову родину — вони справили на мене великий вплив. Мені надзвичайно пощастило в житті — дуже багато різних речей навчилася саме у колі сім’ї. І з учителями також дуже таланило — почалося із першої вчительки і тривало аж до потужного наставника на останній роботі. Ті люди допомагали мені знайти себе і зрозуміти, ким я насправді є. З іншого боку це завжди був хороший діалог, хороша співпраця для того, щоб спробувати щось нове і піти туди, де я ще не була.

Де ви народилися? Де вчилися?

Я народилася у містечку Камінь-Каширський, це на Волині. Звідти родом мій батько. Там і вчилася до восьмого класу. А далі, уже з класу дев’ятого, можна сказати, я вже вдома не жила.(Усміхається)

Тобто?

Тоді я перевелася до іншої школи під Луцьком, там добре викладали англійську. Потім виявилося, що саме це стане моїм квитком у майбутнє. Пізніше мої батьки переїхали до Львова, і я ходила до львівської школи №76 — теж із поглибленим вивченням іноземної. А от університетське життя почалося в Івано-Франківську я вступила у Франківський Університет Нафти і Газу.

Ну і так далі… Так складалося, що я змінювала місце проживання що кілька років. Після закінчення першого курсу у Франківську, продовжила навчання у Львові. Після третього курсу помандрувала на навчання до Монреалю, де теж прожила п’ять років, отримала другу вищу освіту. Потім знову Львів на три роки, і от я у Києві. (Усміхається)

МАЙБУТНЄ ДУЖЕ СКЛАДНО ПРОГНОЗУВАТИ, ПРАВДА? НАБАГАТО ПРОСТІШЕ СТВОРИТИ ЙОГО ТАКИМ, ЯКИМ ХОЧЕШ БАЧИТИ

Не складно постійно адаптуватися до нових умов, нових місць, нових людей?

Навпаки! На мою думку, такі зміни є однією з передумов успіху. Для мене більшим викликом є статичність — набагато небезпечніше залишатися постійно на одному місці. Тоді ти втрачаєш напрямок руху, спрямованість, тоді не можеш чітко розуміти, які навички та якості у собі розвивати…

Такий спосіб життя мобілізує тебе через виклики, перед якими постаєш. Наприклад, після кількарічного досить непогано збудованого життя у Львові, я приїхала до Києва. Це було зовсім інше середовище, зовсім інші виклики. Потрібно було потоваришувати з цим містом. Зі Львовом в мене дуже хороші стосунки. І приїхавши до столиці, я перш за все думала, як я порідню себе з цим містом — щоби бути там своєю теж.

Згадуючи дитинство, ви казали про батьків і вчителів. Чи був якийсь особливий склад вчительський?

Мені пощастило з першою вчителькою. Ми вивчали усе те саме, що й інші діти в інших класах, але як ми вчилися — то було інакше. Вона брала на себе персональну відповідальність заради того, щоби ми все-таки навчилися, щоб нам було цікаво. Ризикувала, звісно, але недаремно. У нас панувала система гри, система мотивації, усе це спрацьовувало. Щодо старших класів, то їх я вже пригадую через стосунки з однокласниками, а не з учителями.

А які перепони ви тоді подолали у відносно юному віці?

Був один цікавий момент у школі. Річ у тім, що мені було дуже легко вчитися, особливих зусиль для цього не докладала. Тож найбільшою претензією уже мого класного керівника в старших класах було таке: «Іро, зрозуміло, що ти отримуєш п’ятірки, бо показуєш результат. Але ти можеш краще!» Водночас у мене тоді не було внутрішнього розуміння, для чого краще? Чому?

Звичайно, я серйозно розмовляла про це з дорослими, але тінь усвідомлення того, наскільки важливо «робити краще», сяйнула лише в університеті. На інерції того, що у школі усе давалося легше, я сподівалася на щось схоже й тут, але результати дуже швидко розставили усе на свої місця. Тоді я багато чого переосмислила.

А у Канаді було складніше?

У Канаді було складніше в іншому сенсі. Там я мала дуже насичене соціальне життя, бо була студентом-міжнародником. Та й узагалі, це специфіка Монреалю — у цьому місті ти справді почуваєшся наче у центрі світу: люди зі всіх куточків планети, дуже широка свобода виявлення своєї історії, дехто навіть у своїх етнічних строях може ходити на заняття. А водночас там немає культу мод (наче ти не в університеті, а з подіуму зійшла). Саме там я багато дізналася про світ, трохи зрозуміла його. Саме через людей познайомилася з розмаїттям світових культур. У мене з’явилися друзі з Індії, з Марокко. У мене був навіть своєрідний позитивний шок від цього: «О, Боже! Це відбувається зі мною!» І такі емоції приходили і за рік, і за півтора…

Навіщо ви створили Спільнокошт, що вас до цього підштовхнуло?

Це стало наслідком впливу двох факторів. З нашого боку — з боку команди громадської організації Garage Gang, яка заснувала платформу Велика ідея, було бажання зробити так, щоб люди долучалися до фінансування цікавих, яскравих, суспільно корисних проектів. Другий фактор — після комунікації із нашою аудиторією ми зрозуміли, що люди готові ділитися коштами на проекти, але при цьому зливати гроші у якийсь загальний фонд не мають наміру, не хочуть делегувати повноваження розподілу цих коштів комусь іншому, якомусь абстрактному експерту. Їм хочеться самостійно підтримувати той проект, який їм найбільше подобається. Тож, поєднуючи наше розуміння того, що повинно розвиватися в Україні, та почувши, яким саме чином наша аудиторія готова це підтримувати, знайшли оптимальну модель реалізації.

Ми загорілися ідеєю створення Спільнокошту у 2011 році, а вже у 2012 відкрили спеціальний сервіс на Великій Ідеї. Звісно, ми спостерігали за розвитком краудфандинґового руху — напевно, з 2010 року. Відтак, знали, що у світі уже є кілька успішних тематичних проектів: Kiva, пізніше з’явився IndieGoGo, даліKickstarter, який став фактично хітом соціальних інновацій. Водночас ми не копіюємо західних практик, ми вчимося у них. Досліджуємо, намагаємося зрозуміти, чому вони є саме такими, а не іншими. Важливим є і український контекст: які зараз є тенденції тут, в якому напрямку розвивається тематична сфера, інше. Збирали всю цю інформацію, а уже в процесі вироблення конкретного практичного рішення народилося щось своєрідне, особливе, те, що аплікується під наш контекст. Таке, первинним завданням якого є не обслуговування потреб, а формування й створення нових реалій.

Такою справою ви берете відповідальність не лише за себе, а й за світ навколо. Чому ви берете відповідальність за інших?

Це просто творче застосування наших здібностей.

Майбутнє дуже складно прогнозувати, правда? Набагато простіше створити його таким, яким хочеш бачити.

Чому відчуваємо відповідальність за ці бажані зміни? Ми як організація народилися на світ у 2008 році, це була реакція на світову фінансову кризу. У ті часи наша діяльність, наше існування взагалі більшою мірою було просто вірою у людський потенціал. Сил рухатися уперед нам дає впевненість у тому, що це буде цікаво людям. Як визначаємо, що треба, а що ні? Просто. Якщо воно непотрібне, люди можуть відповідно реагувати – «відсікати» зайве, не фінансувати непотрібне. Мова йде про довіру до спільноти — ми можемо робити тільки інтервенції, а спільнота уже сама врегулює, наскільки це є корисно. Коли ти чутливий до цієї реакції, то можеш удосконалювати те, що робиш. Тоді це не просто індивідуальна творчість, а співтворчість.

А чи мав би середньостатистичний українець брати на себе відповідальність?

Кожна людина є подарунком у цьому світі. Для мене особисто найбільшою мотивацією на щодень є можливість допомогти людям розкрити свій потенціал. Це такий собі спосіб завжди бути включеним в загальний процес. Я би побажала іншим, аби вони відчули цей поштовх, це внутрішнє бажання перебувати в процесі.

DSC_0076

А чого, на вашу думку, бракує українцям?

У нас є потенціал, але він використовується дуже хаотично: не так широко, як можна було б, не так систематизовано, як слід, не так структуровано, як мав би. Думаю, усе через те, що за 20 років, поки панувала стара парадигма у всіх сенсах, ні ми, ні наші попередники нічого нового не збудували. У нас навіть досвіду будівництва нема.

Сьогодні найважливіше, мабуть, зрозуміти, що саме слід будувати вже у новій парадигмі, так, аби воно було актуальне і за 10 років, і за 50

А будуючи маємо враховувати не лише популярний енергетичний аспект, а й, наприклад, технологічний. І ще важлива річ — можливо, нам не вдасться відшукати таку розкіш, як спільний фундамент, але ми завжди можемо відшукати спільну мову.

Це те, про що говорить Ярослав Грицак та інші українські публічні інтелектуали: ми маємо перейти від «zero-sum game» до «гри з доданою вартістю». Сьогодні в Україні майже на всіх рівнях фактично панують неписані правила, за яких перемога одного – це обов’язково поразка іншого. А має бути по-іншому — аби і перший, і другий у чомусь виграли і у чомусь програли…

Я думаю, що перехід до розуміння успіху не як виключно власного інтересу, а й «доданої вартості» для спільного, не такий простий. Особливо це стосується тих людей, які довго прожили у колективістській культурі і за тодішніми законами досягали своїх успіхів…

Водночас за 5 років ми маємо уже десяток доволі вдалих досвідів побудови взаємодії. Цікаво, що перші наші спроби провалювалися на тому етапі, коли учасник або учасниця проекту мали чітко сказати, якої саме користі від втілення тієї чи іншої ідеї чекають для себе особисто. Тобто усі знали, що треба зробити, щоб «було добре усім», але мали великі складнощі з артикулюванням власної вигоди. Мова йде не про заробіток від проекту, а про користь від нього. Ну, наприклад, є бібліотека. Усі знають, що це — добре для всіх, але водночас усі проходять повз. Проте коли ми прийдемо і скажемо, що закриваємо бібліотеку і влаштуємо тут щось потрібніше, усі відмовляються. Тобто бібліотека, звичайно, потрібна, але кому вона потрібна? Парадокс. Думаючи про спільний «виграш», треба перевіряти його на собі.

Що для вас успіх? Чи вважаєте ви себе успішною людиною?

Успіх — це те, що помітно зі сторони. Це те, що інші про тебе можуть сказати. З внутрішньої позиції — довіра, повага до тебе.

Успіх — це виключно нематеріальне?

Матеріальне є похідним.

А якою має бути пропорція матеріального і нематеріального?

Я не вважаю, що матеріальні речі є гарантією успіху. Просто треба знати міру. Якщо ти відчуваєш, що тобі треба керувати машиною лише певної марки, то це для тебе є обов’язковою умовою. Бо ж якщо ти не матимеш цього, то почуватимешся невпевнено, відповідно, це буде помітно. А почуватися впевнено — важливо. Тож матеріальне теж важливе, але, напевно, воно не має ставати визначальним, першочерговим.

У мене є одна перевага — я від природи себе почуваю впевнено. Коли я маю можливість поспілкуватися із людьми і вирішити певне питання, то я обов’язково поспілкуюсь і вирішу. Це радше навіть надмірна упевненість.

А це перевага взагалі?

Це перевага. Я не завжди її усвідомлюю, але інколи в процесі схожих розмов приходжу до цього висновку. (Сміється) Можливо, ще вплинуло те, що у моїй сім’ї завжди панувала взаємодопомога, ми могли і досі можемо покластися один на одного. Тому я легко допомагаю іншим і легко очікую на підтримку. Немає цього остраху, є відчуття безпеки.

DSC_0102

Цікаво, бо, згідно з результатами досліджень, головною цінністю для українців є безпека. А вам навпаки цього вистачає. Які ж у вас життєві цінності?

З дитинства для мене дуже важливою була справедливість. Чесність стала для мене цінністю вже у більш зрілому віці, коли я почала більше замислюватися над цим. Тоді я зрозуміла, що маю бути чесною у першу чергу перед собою. Якщо ти нечесний перед собою, то дуже сумнівно, що зможеш підтримувати чесні стосунки з рештою.

А питання безпеки для мене – це, напевно, атмосфера. Коли дружня атмосфера зникає у робочому колективі, у сімейному колі чи в ширшому оточенні – я це відчуваю, таке якесь внутрішнє передчуття. Я Терези за гороскопом і, може, через це такі передчуття намагаюся долати. Наприклад, казатиму, що деякі речі відбуваються не так, як мали б. Казатиму справедливо, чесно до всіх.

Однак, безпека для мене не є фактором №1, бо я по своїй натурі є експериментатором. Це вже досвід адаптації до нового середовища, певний час проживання у Канаді, де дуже відкриті люди. Ти можеш заговорити до будь-кого, одразу познайомитися, знайти спільні теми.

Але, напевно, найголовнішим є те, що навчила мене мама – знати міру. Я би хотіла, щоби це стало цінністю, підходом для багатьох людей. Аби кожен з нас  відчував свою міру. Незалежно від віку це відчуття зсередини має зберігатися. Це найкраща порада для будь-якої життєвої ситуації…

Які правила у своєму житті ви порушили, а яких — не порушите ніколи?

Дивне співвідношення. Можу назвати себе людиною, яка вболіває за правила, за те, щоб вони були зрозумілими, за те, аби їх дотримувалися усі.

Водночас з власного досвіду можу пригадати інше. У мене були, так би мовити, свої особисті правила, які я вважала непорушними. Але життя повернуло по-іншому. Виникла ситуація, коли довелося від них відмовитися. Напевно, це сталося для того, аби я зрозуміла, що правила не завжди є стійкими, «вічними». Та ситуація дуже особиста, тому не можу розповідати детально, але поділюся висновком. Життя нагадує ріку, яка постійно рухається й тому змінюється. Ти можеш давати собі особисто будь-які обіцянки, але треба пам’ятати, що ті рішення, які ти приймаєш, багато в чому визначені тією ситуацією, в якій перебуваєш. Тому, напевно, рішення треба приймати на основі тих обставин, які є, але при цьому лишаючись чесним перед собою.

Те, що для когось може виглядати правилом, для мене може бути просто рисою. Головне — сьогодні не бути вчорашньою. На мою думку, великою помилкою є думати, що чогось не можна переглянути. Простий приклад — за радянських часів носити бороду, умовно кажучи, могли лише геологи і барди. Якби це правило не змінилося, уявіть скількох класних бороданів ми б втратили! (Сміється)

Ми повинні розуміти, що світ змінюється. Усе змінюється. І це єдине, на що варто робити ставку

DSC_0119

Що ви зараз читаєте і які ваші улюблені книги?

Я зараз читаю щонайменше 4 книжки одночасно. Читаю книгу про нову освітню парадигму, називається «Knowmad Society» Джона Моравека. Ще читаю книжку «Історія на мільйон доларів» Роберта Маккі. Це книжка про те, як будувати розповіді таким чином, аби вони були почуті. Це про сторітелинґ. Я дуже люблю літературу і мені завжди цікаво, що там за лаштунками хороших книг і хороших текстів. Читаю також книгу інноваційного психолога Арнольда Міндела «Квантовий Розум». Це про те, що усе в світі створено і побудовано з матерії, яка генерується мріянням.

Це усе книжки, які мені подобаються не лише з точки зору тексту, але й через те, що є корисними у тій діяльності, якою займаюся. Ще одна, наприклад, це «Vision in Design» — її написали голландські дизайнери та викладачі. У цьому тексті мова йде про те, як зробити дизайн орієнтованим на людину, про те, як дизайнер може передати головний задум автора тієї чи іншої речі.

Величезне задоволення я свого часу отримала від «Гри в бісер» Германа Гессе.

А от книгою, до якої я повертаюся дуже часто у різних життєвих ситуаціях, є «Цитадель» Сент-Екзюпері. Це для мене своєрідна можливість зсунути власну «точку зборки». Те, що дозволяє подивитися на речі, на світ людей по-іншому, з іншого кута.

А що любите дивитися на екрані?

Сьогодні моїм улюбленим анімаційний серіалом є «Легенда про Аанга». Це фантастика, така епічна історія про головного героя, але водночас там показують, як між собою взаємодіють енергії, як проявляються різні стихії. Окрім того, що цей серіал дає якесь розслаблення для мозку, він водночас пізнавальний — я отримую багато тієї інформації, якої не буває в моєму повсякденні. «Легенда про Аанга», до речі, підтверджує мою думку про те, що за всі тисячоліття людство нагромадило такий масив знань, що сьогодні головна цінність творчості полягає у тому, як ці знання поєднувати між собою, як переносити їх з однієї сфери в іншу…

А взагалі мені подобаються такі платформи, як Netfix(американська компанія, постачальник фільмів та серіалів на основі потокового мультимедіа, — TU), наприклад. Мені імпонує те, що вони справді тримають зв’язок зі своєю аудиторією, а не працюють за якимись давно відмерлими шаблонами. Слідкуючи за бізнес-показниками, тенденціями, вони знають, що мене особисто зацікавить, а що — ні.

А якщо говорити про фільми?

Чесно? Найбільше мені подобається радянський фільм «Граф Монте-Крісто». Люблю його за музику. А загалом кіно дивлюся дуже часто, були моменти, коли по кілька стрічок за вечір переглядала. Велика користь від цього, наприклад, у тому, що свою англійську мову я вдосконалила саме завдяки тому, що дивилася англомовні фільми та мультфільми. Це справді дуже дієвий спосіб — візуальна картинка супроводжується акустичним рядом і воно працює! Серед іншого, дуже легко засвоїти, в яких саме ситуаціях застосовуються ті чи інші сталі вислови, коли доречно говорити по-одному, а коли — по-іншому.

Одна порада для наших читачів.

Заохочуйте зміни у своєму житті. Будь-яка зміна наближає до того, щоб ще більше ставати самим собою.

Тарас Прокопишин Світлана Левченко

Схожі публікації

nased (13)
8082 13

Марія Насєдкіна

Розмова із громадською активісткою, засновницею ініціативи «Дивовижні»

12.11.2014 Тарас Прокопишин
DSC_2392
1260 8

Сусіди

Як живе Лощинівка через рік після болгарсько-ромського конфлікту

21.08.2017 Олеся Яремчук
tarasbovt.com 002
7448 13

Алік Олісевич

Розмова із відомим львівським хіпі

20.08.2014 Інна Березніцька

Популярні публікації

IMG_4972
42622 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте
pexels-photo-12628
26317 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians
Kuznetsov4
57508 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати