Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних

25.11.2016 Анна Давидова

— У Тихому океані, біля узбережжя Хабаровського краю, водиться риба, яка зветься верхогляд. Колись я приїхав туди у відрядження від заводу «Арсенал»: зайшов у штаб і чую, як офіцери говорять між собою про заплановану на вихідні риболовлю: «Ох, верхоглядиків половимо!» Тоді я озвався: «Кого ви, — кажу, — будете ловить, коли я вже тут?!», — сміється 80-річний Василь Іванович Верхогляд. Пригадує, як дізнався значення свого незвичного прізвища.

Коли я тільки-но починав працювати мийником, дуже соромився. Але коли побачив у «Пасажі» своїх колишніх колег — старших конструкторів, технологів із вищою освітою, котрі миють підлогу в дорогих бутиках, — заспокоївся.

Свого часу він — інженер-конструктор і налагоджувач обладнання, що працював над навігаційними системами космічних і балістичних ракет, — їздив у відрядження по всьому Союзу. А останні 25 років його шлях на роботу йде за звичним маршрутом: з Позняків на Хрещатик, де Василя Івановича знають ледь не усі. Не дивно — вже понад чверть століття він, володар однієї з найвищих відзнак у СРСР — Ордена Трудового Червоного Прапора, миє вікна на головній вулиці столиці.

— Коли я тільки-но починав працювати мийником, дуже соромився — думав, як зустріну когось знайомого, то провалюся крізь землю.  Але коли побачив у «Пасажі» своїх колишніх колег — старших конструкторів, технологів із вищою освітою, котрі миють підлогу в дорогих бутиках, — заспокоївся. Зрозумів, що гріх скаржитися: у мене ж і зарплата з’явилася непогана, і робота, котра тримає в тонусі, — розповідає Верхогляд.

— Це правда — він без роботи просто не може, — підтверджує його дружина Неллі Іванівна, з якою вони разом уже півстоліття. — І, знаєте, його робота  важлива: коли він миє вікна, то насправді заново відкриває людям світ.

З цією дивовижною парою ми зустрілися у магазині «Всі. Свої» на Хрещатику, де Василь Іванович з гордістю показував дружині результати своєї праці. Будинок, що пустував останніми роками, отримав нове життя цієї осені, коли тут відкрили найбільший у світі магазин українських брендів. І Василь Верхогляд теж до цього доклався.

DedushkaOkno-7681DedushkaOkno-7702

Перед відкриттям засновниця «Всі. Свої» Ганна Луковкіна шукала перевірену клінінгову компанію, однак власник будівлі запевнив її — краще ніж Верхогляд із миттям вікон тут не впорається ніхто. Бо будь-яку свою роботу — від запуску космічних кораблів до власне миття  вікон — Василь Іванович звик виконувати на совість.

Не бути піддослідним кроликом

— Лєтуном! — так з усмішкою Василь Іванович відповідає на питання, ким мріяв стати у дитинстві. А тоді з легким сумом додає: Не збулось нічого. Я не вступав. Навіть не знаю, чому.

Щоправда, в армії він все ж був дотичним до авіації — служив на аеродромі. Хоч служба його була почасти дивною.

— Коли мене призвали, я після комісії потрапив у Смілу, де проходив тижнів три якусь дивну підготовку, — пригадує. — Нас, десятьох хлопців, тримали окремо від решти і давали нетипові завдання: ми бігали, стрибали, як навіжені. Нас обвішували датчиками і на центрифузі перевіряли, крутили на якихось колесах — я задихався, з мене піт лив, але навіщо все це, ніхто не пояснював. Потім нашу групу перемістили у Бобруйськ, і одного дня нам всім зробили якийсь укол. Лікар сказав: «Як би не було важко, рухайтесь до повного виснаження — робіть, що хочете, але тільки не зупиняйтеся ні в якому разі». Я зробив, як сказали, — і зміг зранку встати: з крепатурою, але в принципі нормально себе почував. А хлопці, що знехтували словами лікаря, були в прямому сенсі слова ледь живі.

Був там медбрат, родом із Канева — так само, як і я. Він сказав мені як земляк землякові: «Будь-що забирайся з цієї команди». І більше нічого не пояснив. Я почав спеціально порушувати накази й розпорядок, і зрештою мене вигнали. Не знаю, для чого нас готували — бути десь піддослідними кроликами чи для якихось бойових завдань,  і не в курсі, що це був за укол, але ще кілька років потому відчував на собі його вплив: щось не так було з психікою, з настроєм, із загальним самопочуттям. Хтозна, що воно було.

Півжиття «на точках»

Після армії Василь Іванович вивчився на інженера-конструктора та пішов працювати на київський завод «Арсенал», що займався постачанням різноманітного технологічного обладнання для всього Союзу.

Верхогляд був, як він сам каже, у групі космосу.

— Я ніколи не любив паперової роботи, тому працював «між» цехом і ЦКБ (Центральним конструкторським бюро), — розповідає. — Конструктори щось вигадували, а ми придумували, як це втілити у життя. Бо одна справа — схема, зовсім інша — її реальне втілення. Згодом я перейшов на посаду інженера-випробувальника — там вже зарплата краща була, ніж в ЦКБ.

DedushkaOkno-7720

Ми спостерігали за запуском ракети у космос: досі пам’ятаю, це неймовірне відчуття сили, землю, що здригається під ногами, а ще — ілюзію того, що ця ревуча машина летить просто на тебе

Спеціалізацією Василя Івановича були навігаційні системи — оптика та електроніка, що ведуть ракету. Його постійно відправляли у відрядження перевіряти та контролювати роботу цих пристроїв. Верхогляд місяцями жив «на точках» — так називали місця розташування підземних бункерів у тайзі, де досі розміщені балістичні ядерні ракети. 

Був він у Кап’Ярі — ракетному військовому полігоні Капустин Яр у Астраханській області, і на найбільшому у світі космодромі «Байконур». 

— Пам’ятаю, як летів космонавт Рукавишніков і його напарник: ми, працівники комплексу, спостерігали за запуском ракети — досі пам’ятаю, це неймовірне відчуття сили, землю, що здригається під ногами, а ще — ілюзію того, що ця ревуча машина летить просто на тебе, — згадує Верхогляд.

Робота на секретних об’єктах, каже, була, по суті, такою самою, як і на рідному заводі: відповідально перевіряти прилади — жодної романтики. Проте саме ця праця принесла йому одну з найвищих відзнак СРСР.

Як пощастило Моті

Орден Трудового Червоного Прапора Василь Іванович отримав за свою роботу в комплексі — не за якесь окреме досягнення. Тоді разом з ним на заводі «Арсенал» високих нагород удостоїлися відразу кілька людей — за вдалий запуск ракети.

Проте, каже він, система відзнак у СРСР була досить специфічною — їх не завжди отримували ті, хто насправді на це заслуговував:

— Була у нас така собі Мотя — жіночка, що працювала в цеху, нічого особливого не робила. Ніхто навіть не знав, як її повне ім’я: кликали Мотею, та й по всьому. То було в 70-х. Треба було когось послати у Москву на з’їзд партії. Директор покликав начальника цеху й сказав, що треба відправити хорошого спеціаліста, на що той відповів, що хорошого не дасть — і навіть більш-менш хорошого, бо працювати нікому. Каже: «О, хай Мотя їде!». І вона поїхала. А потім нам оголошують: «Завтра зустрічаємо Героя соціалістичної праці!». А це ж чи не найвища відзнака в країні — ціннішим, здається, був лише Орден Леніна. І хто ж цей герой? Виявляється, наша Мотя! І що робити — взяли квіти та й пішли зустрічати…

Була у нас така собі Мотя — жіночка, що працювала в цеху, але нічого особливого не робила. А потім нам оголошують: «Завтра зустрічаємо Героя соціалістичної праці». І хто ж цей герой? Виявляється, наша Мотя!

DedushkaOkno-8180DedushkaOkno-8090

Коли Василь Іванович розповідає цю історію, його дружина сміється так, наче чує її вперше. І в щирості її емоцій немає жодних сумнівів — спостерігаючи за цією парою, що спромоглася так довго зберегти кохання, розумієш — у цих стосунках немає місця неправді.

«Так і гуляємо вже 52 роки…»

На запитання «Як ви познайомилися?» обоє відповідають дружнім сміхом.

— Мені було 26, — починає Неллі Іванівна, — Василь Іванович на два роки старший. Ми зустрілися в автобусі. Я заходжу — повно людей і одне-єдине вільне місце — поруч з ним. Сіла собі — та й їдемо. І от подумайте, ніколи ні з ким не починала бесіди, а тут чогось взяла й питаю: «Який у вас гарний светр (а він дійсно був гарним, чорний такий) — де ви купили?» Він каже: «Це мені старша сестричка зв’язала». Потім з’ясувалося, що збрехав.

Але на той момент — все: далі їдемо мовчки. І ось я виходжу зі своїм клунком — і він також: бере цей клунок і йде за мною. А я якраз перебиралася з однієї квартири на іншу: везла речі. Зайшов, поставив клунок, я подякувала, і він пішов собі. Телефону не взяв. Які тоді телефони: не було! Минув, може, з місяць, як дзвінок у двері. А я в цей час якраз збираюся на побачення з хлопцем! Відчиняю — Вася стоїть. Каже: «Підем погуляєм?». І все. Отак вже 52 роки й гуляємо…

Не лише Неллі Іванівна тоді поспішала на побачення — у Василя Івановича на той момент також була подруга. «Думаю, до неї піти чи до тої іншої, з автобуса? — згадує він, як і чому опинився тоді у Неллі Іванівни на порозі. — Цікаво стало, знайду її взагалі чи ні?!» 

Знайшов — і розписався з нею за півроку після знайомства. 52 роки по тому зізнається: жодного разу про це не пошкодував.

Неллі Іванівна за фахом інженер-механік шляхобудівних машин. Працювала в конструкторському бюро.

DedushkaOkno-7689

— Вася електронікою займався, а я — шляхобудівними машинами: механікою, — розповідає вона. Жінка не їздила за ним у «космічні» відрядження — лишалася вдома з двома дітьми. 

Вона й зараз чекає на нього вдома — щовечора, коли Василь Іванович повернеться з роботи — тепер вже не з «Байконура», а з Хрещатика.

— Ми зовсім різні люди, але за ці півстоліття він мене багато чому навчив, — каже Неллі Іванівна. — Навчив не прикидатися, не фальшивити. Пам’ятаю такий випадок: 80-ті роки, ми обоє працювали, але з двома дітьми важкувато було жити. В магазинах усюди величезні черги, а на прилавках порожньо — хіба щось приготуєш смачненьке? І ось якось я насмажила котлет і поставила в шафку на поличку: для дітей. А тоді хтось прийшов до нас у гості. Я накрила на стіл, але котлет із шафи не дістала. Василь Іванович тоді каже: «А в нас же ще котлети є!». Як же мені було соромно… І, знаєте, з того часу я виставляю на стіл усе! У житті багато таких нюансів — простих, але важливих речей, які показують, хто ти насправді.

Пригадує й таке: 

— Раніше нас, інженерів, вивозили «на картоплю». І замість мене часто їздив Василь Іванович. Потім співробітниці казали мені: «Неллі! Який в тебе чоловік!». А я відповідала: «Це він такий гарний, бо в нього жінка гарна», — сміється.

«Робота — це моє життя»

Ця пара витримала багато життєвих випробувань, і зміна фаху Василя Івановича, безумовно, стала одним з них.

— З Перебудовою заводи почали тонути. І наш туди ж. А в нас завод був дуже хорошим: ми працювали на космос, на підводні човни, на оборону. А тут враз стали нікому не потрібними… — пригадує Василь Іванович.

Саме тоді йому довелося «перекваліфікуватися» з інженера групи космосу у мийники вікон.

Чомусь упевнений: якби не пішов працювати, давно занедужав би

— Мій друг Толік Кліменко почав підробляти на фірмі з надання побутових послуг «Світанок» і якось запропонував мені йому допомогти, — розповідає Василь Іванович про старт своєї нової кар’єри. — Спочатку ми з Толіком в основному мили вікна в різноманітних інститутах, а потім якось само собою опинилися на Хрещатику. Я тут вже понад 25 років. Здається, мив майже всі магазини головної вулиці. Можу працювати в будь-якому кінці міста Києва, але 80% моєї роботи — на Хрещатику.

Василь Іванович_5DedushkaOkno-7688

Він для мене — як батько рідний: годувальник моєї сім’ї. Тут я як вдома. Часто мене впізнають. Іноді вітається зі мною хтось, а я й не знаю імені людини — лише усміхаюся у відповідь. Робота — це моє життя. І я кажу це абсолютно серйозно! Чомусь упевнений: якби не пішов працювати, давно занедужав би. Буває, звісно, що десь м’яз потягну або просто настрій поганий, але тільки прийду сюди, як все одразу минає: Хрещатик — мій найкращий лікар! Я перемикаюся з проблем на діяльність — і відразу про них забуваю.

Зустріти Василя Івановича на Хрещатику можна майже щодня.

— Багато людей чекають на вихідні, а я навпаки, — каже він. — У неробочі дні мені не так добре, як в будні. Я лишаюся вдома, часто сплю й ходжу без діла. Але тільки настає понеділок — я знову живий-здоровий, стою на Хрещатику і роблю те, що люблю. Скільки мені не платили б і як багато не було б в мене замовлень, я завжди поцікавлюся, чи добре впорався і чи не мають замовники нарікань. Мені важливо все робити якісно.

Про що він думає, відкриваючи людям «вікна у світ»?

— Про Неллі Іванівну, звісно, — відповідає усміхаючись. — Про Казахстан, про космодром «Байконур» і макові поля. Про те, як бачив у пустелі міражі — оазу з деревами та озером. Про своїх дітей і онуків. Я вірю, що мої онуки і правнуки житимуть в європейській Україні. Що в кожного з нас буде гідна робота і внутрішнє відчуття свободи. Що ми зможемо говорити те, що думаємо. Що закони будемо шанувати. А ще просто про людей думаю — про тих, які йдуть повз «мої» вікна. Упевнений, що навколо мене немає поганих людей. Такий вже я є — моє серце для всіх відкрите.

Усі фото — Сергій Кустов

Анна Давидова Катерина Гайдут

Схожі публікації

IMG_1078
4356 8

Видавництво «ТАО»

#Книготворці: Оксана Форостина про виклики, які стоять перед молодим українським видавцем

04.10.2016 Богдана Неборак
B-16
6229 11

Бандердорф

Чим живе рідне село Степана Бандери у день його народження та увесь рік потому

30.12.2016 Олег Криштопа
IMG_8795
5999 15

Олександр Лоскутов

Розмова із дніпропетровським лікарем

24.12.2014 Олександра Марченко

Популярні публікації

[1] 5
27317 8

Анна Косарєва: «В ІТ-індустрії є безліч професій, де потрібні прикладні, гуманітарні чи фінансові знання»

Анна Косарєва про особливості ІТ-освіти в Україні, навчання школярів програмуванню та «Годину коду»
14.11.2016 Павло Кузнєцов
Kuznetsov4
53828 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
img_1160
40509 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати