Юрко Филюк

Перша пара з економіки у будь-якому виші зазвичай починається з розмови про те, що таке «підприємницький хист». Мовляв, лише маючи таку чесноту, людина може стати успішним бізнесменом та повністю зрозуміти заплутані закони економіки.

Підприємницький хист у Юрія Филюка, безумовно, є. Він з партнерами успішно працював на кредитному ринку в столиці, а коли повернувся до рідного Івано-Франківська, з легкістю, «просто, щоб чимось зайнятися» відкрив кілька найпопулярніших тепер ресторанів у місті. І хоча ці заклади швидко розвиваються, а друзі планують дотягти їхню кількість щонайменше до 23-ох, суть не в цьому.

Ми, як і багато інших українців, звернули увагу на Юрія Филюка завдяки іншому проекту, про який він може говорити безконечно. Це ініціатива «Тепле Місто». Той випадок, коли про обличчя, настрій і філософію міста думають не за високими стінами міської адміністрації, а ось тут — на рівні звичайного собі середнього класу. Міській адміністрації лишається погодитися.

Що змушує успішного підприємця займатися власним бізнесом лише на третину, а увесь інший час приділяти розвиткові «івано-франківськості»? Каже, усе просто — вони могли б повернутися до столиці з її ринками та можливостями, але обрали інший шлях — створити й виховати хороший ринок тут. А далі річка вийшла з берегів. Тепер вони творять не ринок, а місто.

Плани в успішного українця Юрія Филюка великі — від найбільш ідеальної вулиці в Європі до найвелосипеднішого міста в Україні. Чому б не продовжити заробляти великі гроші? Навіщо витрачати час на якесь там, мало зрозуміле з точки зору прибутків «Тепле Місто»? Юрій повторює давно відому мудрість: «Ми їмо, щоб жити, а не живемо, щоб їсти».

   

   

   

    

Як ти став тим, ким ти є зараз?

Напевно, треба почати з моїх батьків… Вони закінчили з відзнаками Львівський лісотехнічний інститут (тепер «Національний лісотехнічний університет України», — TU), а після закінчення навчання вирішили змінити локацію, переїхали у Придністров’я й осіли у місті Бендери. Там ми з сестрою і народилися. Я жив у Придністров’ї десь до класу шостого…

Там, як сьогодні в Україні, також почався жорсткий військовий конфлікт — Придністровський. Тому наша сім’я вирішила переїхати назад — на історичну Батьківщину. Мама моя родом з Івано-Франківської області, батько — з Волинської. Повернулися додому.

Тож, починаючи зі сьомого класу я жив у Франківську. Спочатку вступив до тамтешнього Університету нафти і газу. Далі займався громадськими активностями. Вступив у міжнародну студентську організацію AIESEC, де пройшов шлях від простого члена локального комітету до Президента організації в Україні.

…Потім був Київ. Разом із друзями ми заснували компанію «Кредит-Експерт», яка після ребрендинґу називається «EnMark». Займалися кредитними системами. На перший погляд може здатися, що це нудно, але насправді – дуже цікаво! Десь протягом чотирьох років у Києві ми її успішно розвивали. А далі, у 2008-му, почалася фінансова криза. Ми працювали у такому секторі, який повністю зник на той момент. Зі зрозумілих причин заморозили компанію і прийняли рішення на певний час змінити середовище перебування й місце проживання. Тоді вирішили на літо переїхати до Франківська. Усе просто – нам потрібен був час на роздуми і банальний відпочинок. Вирішили, що там будемо думати над тим, чим займатися далі. Зрештою, у Франківську було просто дешевше жити.

Ми сіли у два автомобілі, забрали основні речі й поселилися там. Переїхали учотирьох, фактично — управлінською командою. При цьому, усі ми були з різних міст і лише я мав якесь відношення до Івано-Франківська. Словом, було по-новому і цікаво.

Переїхали. Аби не було нудно, вирішили втілити кілька маленьких проектів. Почалося з простого — розставили по місту декілька «яток» із морозивом. Людям сподобалося. Далі згадали, що бачили у Бельгії гофри (гарячі бельгійські вафлі, — TU). Тож поставили також стріт-фуд «точку» із бельгійськими гофрами. І люди також гарно зреагували.

Але усі ті проекти були хоч і цікавими та успішними, але таки доволі дрібними. Час промайнув доволі швидко. Наближалася осінь, і треба було прийняти рішення щодо того, що робимо далі? Ризикнули — відкрили перше кафе на базі тих-таки бельгійських гофр. Назвали його «Мануфактура». Ну і далі, як то кажуть, закрутилося!

Останні два роки, живучи у Франківську і займаючись бізнесом, я відчув, що усе одно мені цього дуже мало. Маю на увазі ситуацію, коли людина із доволі розвиненого середовища переходить у обмежене (або — з мегаполіса до відносно малого містечка), то її у певний момент починає «ковбасити» і «рвати». Не знаю, які інші слова підібрати. (Усміхається) Звісно, намагався компенсовувати усю цю недостачу подорожами, мандрівками, але цього було недостатньо. Таким чином з’явилася амбітна ціль. Давайте, мовляв, спробуємо «розкачати» ринок! Давайте спробуємо розвинути місцевий ринок! Бо, загалом, нас у Франківську влаштовувало усе, окрім цієї несимпатичної динаміки — пасивності місцевого населення. Тоді й почали робити громадські ініціативи.

Це дуже кльово і правильно, як на мене — не пристосовуватися під такий-сякий ринок, а намагатися вибудувати якісно новий і розвивати місцеве середовище…

Розумієш, яка справа… Уже десь за два-три роки діяльності нас почали активно запрошувати на інші ринки — до Києва, менші наші ринки, навіть за кордон. Тобто із ринком проблем, в принципі, немає.

Рішення щодо Франківська — свідомий вибір. На початку це було цікаво й амбітно. Зараз уже трошки ширше дивимося на ситуацію, набагато більшу відчуваємо відповідальність за те, за що взялися.

А навіщо брати на себе відповідальність?

Я просто не знаю, як може бути інакше, як можна жити й працювати так, щоб уникати відповідальності. Мене інколи запитують, навіщо усе це мені і які у мене мотиви діяльності. Сам задумався і зрозумів — я вже просто не можу цим не займатися.

Це вже як наркотик?

Ну, не так, щоб аж наркотик… Просто я переконаний у тому, що людина, щоб жити, повинна мати якісь сенси. Ми мусимо хоч якось пояснювати собі, що ми робимо й для чого ми це робимо, правильно? У якийсь момент ти вже не можеш заплющувати очі на ці речі. Є етап, коли живеш лише для того, щоб заробляти гроші. Але завжди настає момент, коли ти розумієш, що просто заробляти гроші — нецікаво. Навіщо це взагалі? Для чого? Ну, заробив ти, скільки хотів. І що далі?

Далі ти шукаєш якісь глибші змісти. І коли їх знаходиш, усе змінюється. Бізнес — це ж також інструмент. Бізнес — не самоціль. Це інструмент для чогось більшого.

…У розвинутих країнах — у Швеції, наприклад — уже є певний (і доволі високий!) відсоток людей, для яких звичайне накопичення свого матеріального добробуту уже не є достатньою мотивацією. Вони, коли досягають певного рівня достатку, шукають інших мотивів. Як покращити щось? Як зробити щось красивішим? Як працювати так, щоб залишити нащадкам щось цінне? У них більш стратегічне бачення світу, і я поділяю такий спосіб думання.

Не скажу, що уже сьогодні заробив, скільки хотів. Але для мене гроші — точно не мета. Мета станом на сьогодні — робити добрі справи.

Розуміємо, що це дуже дорогий і амбітний проект. Розуміємо, що його повна реалізація триватиме років сім. Розуміємо, що це буде залежати від багатьох факторів. Але чому б не спробувати?

Ти от кажеш, що не заробив стільки, скільки планував. Ваша мережа називається «23 ресторани». Виходить, що ти заспокоїшся тоді, коли кількість закладів досягне позначки 23, так? Розкажи, будь ласка, трохи про ідею…

Така назва виникла перед відкриттям другого закладу. Ми зрозуміли, що усі ці наші «перехідні проекти» тепер — не просто разова акція, а уже чималий бізнес. Його хочеться розвивати. Відповідно, захотілося надати усьому цьому сенсу, місії, візії… Потрібна була й назва, яка б личила до ідеї. Так і виникли «23 ресторани». Для нашої команди це якесь особливе число. От, наприклад, наш перший бізнес у Києві стартував у будинку №23. Номер нашого офісу був 23-ій. Це було приміщення старого «Будинку меблів», якому тоді виповнилося 23 роки. А коли переїхали до Франківська, оселилися по вулиці Галицькій, будинок 23, квартира №23. (Усміхається)

Таке враження, що це число вас переслідувало!

Так! І хоч ми й не забобонні, вирішили використати це число також і у маркетинговому напрямку. Якщо назва викликає позитивне запитання, то це добре для бізнесу. Питання про «23» — найчастіше питання, яке перед нам ставлять. (Усміхається) Тобто все ок, назва працює. Окрім того, на тому етапі це виглядало дуже амбітно.

…Знаєш, у нас немає якоїсь дуже конкретної мети. Типу «до певного року відкрити конкретну кількість закладів, досягнути певного фінансового обігу» тощо. Ні. Відкриваємо заклади залежно від того, як ідуть справи. Найновіші, приміром, ми відкривали після того, як нам пропонували хороші приміщення. Є, мовляв, класне приміщення, тож чи не хочете ви щось у ньому зробити? Хочемо!

Є вже певний авторитет і він працює «на нас».

Скільки загалом закладів ви вже відкрили?

Ну, якщо враховувати найновіший «Urban Space 100», то вже шість.

Якщо про Львів говорять як про «Місто, відкрите для світу», із Дніпропетровськом асоціюється «New Everyday», то Франківськ усе частіше називають «Теплим Містом». Це ваших рук справа?

У проекту «Тепле Місто» була важлива передумова. Я уже згадував, в один момент ми зрозуміли, що маємо вибір: або змінювати ситуацію, яка склалася в місті, або прости виїжджати звідси. Бо «всередині» відчували якусь невідповідність, не могли далі перебувати у такому середовищі. Коли ти розумієш, що можеш дати більше, ніж може взяти ринок, то, як мінімум, виникає питання — чи це дійсно той ринок, де варто працювати?

Тому й вирішили розвивати ринок. Я почав вивчати, як розвиваються міста, як будуються й функціонують міські ініціативи. Багато говорили з різними інституціями й інтелектуалами про те, що можна зробити і як це втілити. Зрозумів кілька головних моментів.

По-перше, у будь-якому випадку має бути «ефект об’єднання». Коли ринок маленький, а його рівень розвиненості — дуже низький, обов’язково варто шукати колег і союзників, які допомагатимуть «розганяти» його. По-друге, основа розвитку — середовища. Розвивати ринок можна по-різному… Я вірю у шлях «знизу вгору». Коли «згори» обличчя змінюються без зміни ситуації «знизу», це, як правило, не дає жодних результатів. Треба розвивати суспільство. Воно і впливатиме на думки і рішення тих, хто «згори». Стара іржава система почне виходити з ладу, й приходитимуть нові люди, усе працюватиме по-іншому. Тому також наша мета — розвивати середній клас. Коли говоримо «середній клас», маємо на увазі не лише фінансову складову, але й рівень інтелекту.

…Перш ніж оголошувати про створення такого середовища у місті, слід було створити якийсь прецедент. Почали думати. У ситуації тотальної недовіри — як один до одного, так і до інститутів й ініціатив взагалі — потрібно спочатку створити якийсь позитивний і дієвий прецедент і показати, що це може працювати. Вирішили розробити гайдлайн щодо вивісок, оскільки у Франківську із цим є велика проблема. Увесь «візуальний шум» не дозволяє побачити красиву міську архітектуру й дуже муляє око.

Логіка була проста: усі ці державні регулятивні інститути дуже чітко пояснюють, як не можна і чому не можна, але ніхто не пояснює, як потрібно зробити. Дуже часто люди роблять погано не тому, що вони погані, а тому, що не знають як добре.

Після того, як з’явилася така ідея, вирішили звернутися до наших київських друзів із Аimbulance. У розмовах із керівником цієї агенції Романом Гавришем дійшли до висновку, що вивіски — не надто амбітно. Мовляв, треба робити щось більше й масштабніше. Давайте, мовляв, зробимо візуальний стиль міста! І з нього уже виведемо гайдлайни для вивісок. Отак і запустили ініціативу.

…Я склав перелік франківчан, які мають авторитет у місті, добру репутацію. Далі з ними зустрічався, розповідав про ідею і пропонував як мінімум — підписатися під ініціативою, а як максимум — приєднатися до її фінансування.

Ми принципово не хотіли залучати кошти із якихось бюджетів, щоб потім не було ніяких питань. Ми хотіли мати свободу дій. Зібрали кошти, компанія погодилася зробити це за собівартістю. Один із найкрутіших спеціалістів у світі з айдентики — серб Йован Роцанов — розробляв цю річ. Тобто ідея виявилася живою! Усе почалося!

На той час для нас було важливо показати, що люди можуть об’єднуватися навколо якоїсь ініціативи і давати позитивний результат у зазначені терміни. Ми створили сайт з усіма розробками. Наш гайдлайн виставили безкоштовно й дозволили вільне використання. Це стало прецедентом. Треба було показати кардинально іншу якість та ефективність. І це спрацювало.

На сайті «Теплого Міста» ви зазначаєте, що однією із цінностей проекту є «безкомпромісна якість»…

Так, це один із принципів «Теплого Міста». Чому цей принцип дуже важливий для усіх наших ініціатив? Тому що проблема маленького міста або маленького середовища — «недопроекти». Воно усе найчастіше — недолуге. Відповідно, ті недопроекти є неконкурентними. А ринок треба розвивати, тому намагаємося конкурувати. От Львів, до прикладу. Спочатку місто намагалося конкурувати із Краковом, тепер наче вже із Віднем. Орієнтири змінюються. І це динаміка, це ріст, рух.

Схожий підхід і у нас. Ще на початку ми заявили, що наші конкуренти — це Відень, Лондон, Нью-Йорк і так далі.

А це не занадто амбітно?

Розумієш, яка справа. По-перше, по-іншому не цікаво.(Усміхається) Принаймні мені нецікаво — це точно. Ми думали, що якщо уже проміняли Київ на Івано-Франківськ, то нехай це буде Франківськ рівня Нью-Йорка! Тобто це має бути крок уперед. По-друге, є такий боксерський принцип —  «бий за ціль». Це коли ти цілишся далі, ніж знаходиться ціль, відповідно удар вдається потужнішим. Або по-іншому. Якщо будемо рівнятися на Львів, то навіть якщо його колись й наздоженеш, то станеш його копією. Треба брати вище!

Такий амбітний підхід має суттєве підґрунтя, якщо подивитися на результат. От наш візуальний стиль, до прикладу, потрапив у short-list фестивалю «Cannes Liones». Це якийсь третій чи четвертий випадок за всю історію України. «Urban Space 100» також отримав всеукраїнське визнання. Приїздили з української редакції BBC. Близько 20 осіб, які не мають жодного відношення до Франківська стали інвесторами «Урбану»…

Я, до слова, скажу, що давно чув про цю вашу ідею — знайти сотню людей, які «скинуться» по 1000 доларів на громадський ресторан. Однак дивився на неї радше песимістично. Це доволі немалі кошти, тим паче, в такий час… Але вам вдалося!

У чомусь нам пощастило. У чомусь відіграла роль революційність, романтичність ідеї. Кажуть, що у більшості підприємців є три мрії, одна із яких — обов’язково відкрити свій ресторан. Відповідно, декому ми дали можливість хоча б частково цю ідею реалізувати.(Усміхається)

…Спочатку процес відбувався доволі повільно. Далі з’явився вже певний тренд, і це дуже допомогло. Крім цього, люди реагували на промо-сайт. І динаміка лише зростала.

«Urban Space 100» — це лише одна із багатьох ініціатив вашого середовища. Які інші?

Так, є багато різних ініціатив. Першою ідеєю, як я вже згадував, був візуальний стиль. Ми його розробили, з’явився результат, і далі треба було його розвивати, бо без прогресу усе це не працювало б. Тому вирішили виготовляти сувенірну продукцію із айдентикою Франківська — горнятка, футболки, светри, шапки і так далі. Спочатку ми все це друкували у Києві і у Львові, але вже зараз допомогли й надихнули місцевого підприємця. Сьогодні усе це виготовляється вже безпосередньо у нас, на місці. Таким чином також стимулюємо розвиток локального бізнесу. Такий напрям.

Другим напрямом є «Urban Space 100».

Третій проект — «Грюнвальдська». Містам потрібні легенди. Містам потрібні речі або місця, які допомагатимуть їм виділятися й бути унікальними. Ейфелева вежа, Емпайр Стейт Білдінґ, площа Ринок, урешті-решт. У нас виникла інша, доволі амбітна ціль — зробити із однієї вулиці зразок ідеального міста.

Виокремили кілька завдань. По-перше, показати самим собі, що Європа — це не десь далеко, це може бути поруч, і це може бути ідеально (включно із дорогами, велосипедними доріжками, тротуарами, ідеальними скверами, інноваціями і так далі). Друге завдання — створити певний міф. Ми вже почали це робити — намагаємося збудувати найкращу вулицю в Європі. Саме таким має бути бренд цієї вулиці. Будемо намагатися впроваджувати інноваційні світові розробки і активізувати містян для її облагородження. Є ідея, наприклад, зробити так, щоб вона функціонувала виключно завдяки «зеленій» енергетиці. Розуміємо, що це дуже дорогий і амбітний проект. Розуміємо, що його повна реалізація триватиме років сім. Розуміємо, що це буде залежати від багатьох факторів. Але чому б не спробувати?

Зараз поки лише все це анонсуємо. Але наші хлопці-волонтери уже створюють 3D-макет нової вулиці.

Містам потрібні легенди. Містам потрібні речі або місця, які допомагатимуть їм виділятися й бути унікальними. Ейфелева вежа, Емпайр-Стейт-Білдінґ, Площа ринок, урешті-решт. У нас виникла інша, доволі амбітна ціль — зробити із однієї вулиці зразок ідеального міста

Також паралельно запустили ще один проект — міжнародний архітектурний конкурс щодо організації дитячих просторів у місті. Важливо наголосити, що мова іде не про дитячі майданчики, а саме про дитячі простори. Бо є радянське сприйняття — гойдалка і пісочниця, а є речі європейські й набагато цікавіші. Коли простір не впливає негативно на «історичний фон», але робить дуже комфортним перебування там дітей або сімей із дітьми, це — круто!

Інший проект — «Тепле веломісто». Віктор Загреба координує цей напрям. Намагаємося розвивати велорух у місті. Також маємо амбітну ціль — досягнути показника 41% усіх переміщень у місті на велосипедах. Найкращий європейський показник — 38% у Амстердамі. А ми хочемо стати лідерами в Європі! (Усміхається)

Франківськ має для цього ідеальні умови. Місто дуже компактне. Світова статистика свідчить, що велосипед у місті (в межах до п’яти кілометрів) — це швидше, ніж приватний і громадський транспорт. По-друге, Франківськ — рівнинне місто, у нас немає перепадів висоти. Тому нам дуже комфортно їздити на велосипедах. І, на нашу думку, «адаптувати» місто для велосипедів не так вже й складно. За років п’ять, думаю, можна цього досягнути. Була б воля.

До речі, про волю. У Львові, до прикладу, над цим доволі активно працюють і, більше того, у міського голови навіть є тематичний радник. Як ладнаєте з місцевою адміністрацією? 

Як на мене, можна навести три добрі приклади, які є ілюстраціями співвідношення громадської активності та позитивно-конструктивної активності адміністрацій.

Перший приклад — Вінниця. Місто буквально «вистрелило» за кілька останніх років. Місто стає все більш прогресивним. Але відбувається усе це переважно «згори вниз». Тобто, від мера пішла ініціатива, від фінансових груп. Потім усе це поєдналося і вони реалізують багато цікавих проектів – вільний wi-fi у електротранспорті, до прикладу. Але суспільство не встигає за цими рухами. Влада готова надавати ґранти на міські ініціативи, але нема кому взятися за їхнє втілення. І це, звичайно ж, проблема. Бо влада змінюється. І залишається велика ймовірність «відкату» назад.

Є інший приклад — Івано-Франківськ. Він протилежний. Абсолютна аморфність, байдужість та корумпованість згори, а також пострадянська модель управління. І ця громадська активність, яка є зараз, є фактично вимушеною активністю, оскільки має бути якийсь баланс усередині міста. Бо Івано-Франківськ — не найгірший, є певний потенціал, точно не вся молодь з міста втікає, бажання щось робити є. І влада вже зараз починає нас наздоганяти.

І третій приклад — Львів. Це місто, в якому, як на мене, є найбільший баланс з усіх українських міст. Так, місцева адміністрація далеко не свята, але це влада нової формації. Це та влада, яка розуміє, що підтримувати прогресивні ініціативи мешканців — вигідно! Тим паче, що ті ініціативи не є загрозою для місцевого керівництва. Тут розуміють, що вони на цьому нічого не втратять, а навпаки – зароблять багато різноманітних дивідендів.

Дехто каже, що головна і єдина справа бізнесу – заробляти гроші. А соціальними й громадськими проектами мають займатися різноманітні фонди й благодійні інституції. Яка твоя думаєш з цього приводу?

Ніде нема однозначних відповідей. У кожного своя правда і у кожного вона може бути іншою. Кожен прагне бути щасливим і кожного є своя формула. Для когось формула щастя складається із простого заробляння грошей. І людина щаслива лише від того, щоб заробляє все більше коштів.

У мене трохи по-іншому. Якщо говорити винятково про бізнес, то гроші асоціюються у мене із кров’ю у тілі людини. Звичайно, ти мусиш слідкувати за своїм здоров’ям — щоб кров була достатньої якості й щоб в організмі її було достатньо. Вона тобі дає можливість зростати, розвиватися. Гроші – це позитив. З їх допомогою можна втілювати добрі справи. Але гроші — це точно не самоціль. Я живу не для того, щоб їсти. Я їм для того, щоб жити. Це давня мудрість.

…Сьогодні бізнес займає 30% мого часу. Решту 70% — це соціальні ініціативи.

Що для тебе є успіх? І чи вважаєш ти себе успішною людиною?

Успіх для мене — це, власне, досягнення відчуття щастя. Не якогось надто емоційного й ейфорійного, а спокійного — коли ти просто можеш тішитися всередині.

Моя ідеальна картинка — коли ти багато працював над чимось, а потім залишаєш справу, а вона все одно працює. От мене протягом останнього місяця не було в Україні, і «Urban Space 100» відкривався без мене. Повертаюся — усе працює. Це чудово! І це мене гріє. (Усміхається)

Чи успішний я? До певної міри — так. Але життя — це постійна динаміка. І якщо ти сьогодні успішний, і тобі здається, що через це ти можеш розслабитися й зупинитися, то завтра тобі життя покаже, що твій успіх — це щось доволі оманливе, він вже позаду. Тому треба працювати далі.

Чого, на твою думку, в житті не треба робити, щоб досягти успіху?

Не можна перебувати у дисгармонії зі самим собою. І ще не можна чинити нечесно.

Життя завжди ставить нас перед якимось вибором. Часто цей вибір буває дуже непростим. Я якось думав про це… Завжди, коли мені доводилося іти на компроміс із своїми внутрішніми переконаннями, платив високу ціну.

Чесність — цінність?

Так. Коли ти чесний, ти маєш можливість бути собою. А якщо ти не можеш бути собою, то ти не можеш бути щасливим.

Я вірю, що кожна людина так чи інакше прагне щастя. Розуміння щастя у кожного своє, але людина хоче бути щасливою. А бути не собою і щасливим водночас неможливо. Цього «не собою» у нас, на жаль, занадто багато в суспільстві.

Ще одна проблема — пострадянський стан країни завжди «заганяв» нас у формат нечесності. От приклад. Будучи бізнесменом ти просто фізично не можеш зробити усе чесно. Ти просто змушений щось порушити. Ресторан, наприклад, неможливо відкрити у відповідності до усіх норм і умов санепідемстанції, оскільки документи, які регулюють це питання, як були прийняті у 1960-х роках, такими й дотепер залишаються. Світ змінився, а ті документи – ні. Відповідно, ти майже автоматично стаєш порушником. Далі до тебе приходять із претензіями й вимогами, ти змушений якось це вирішувати… І це створює постійний дискомфорт. Ми живемо у вічному дискомфорті зі собою.

Чому нам вільно дихалося під час Євромайдану? Бо це було колосальне вивільнення. Нарешті хоч там ми отримали можливість побути справжніми, побути собою, говорити те, що дійсно думаєш. І виявилося, що ми насправді є кращими, ніж здавались самі собі. Коли це «вивільнення» відбувається, то це дуже круто.

Тобто нема виключно чорно і білого. Є також і відтінки…

От Майдан закінчився, а бізнес далі є. Є інколи питання з літніми майданчиками. Ти готуєш документи на їхнє встановлення. Збираєш усі. Йдеш до органів влади, щоб усе це погодити. А органи влади чомусь тобі дозвіл видавати не збираються, хоча з документами усе гаразд. Ти ж розумієш, як це питання вирішити. Ти ж розумієш, що можна з кимось домовитися, і «хтось» усе влаштує. Ми колись так усі жили. І це найбільше дратує.

Однак у певний момент ти мусиш прийняти для себе рішення про те, що далі так продовжувати жити не можна. Ми приймаємо такі рішення. І з позиції бізнесу це неправильне рішення. Бо ритм заробляння грошей від цього може страждати. Ти починаєш отримувати збитки замість прибутку… Але! У певний момент ціннісна база починає відігравати головну і виняткову роль. І по-іншому ти вже не можеш. Про це йдеться.

Чого, на твою думку, не вистачає українцям як нації?

Зараз не вистачає національної ідеї. Але вона починає зароджуватися. І якщо говорити про цінності українців і про те, хто ми такі на світовій мапі, то маємо розуміти, що зараз саме час і можливість усе це сформувати. Треба шукати національну ідею і навколо неї гуртуватися.

Яскравий приклад — Ізраїль. Країна зароджувалася у пустелі без будь-якої ресурсної бази. Навіть води не було! Треба було протягувати канал до єдиного прісного озера. А навколо — п’ять країн, які сплять і мріють про те, як той Ізраїль захопити чи знищити… І щоб їх не знищили, вони мусять постійно перебувати на три кроки попереду. Не на один, а на три! Вони суперактивізовані й живуть кожну хвилину свого життя. А у нас – сплять, ховаються в телевізорах. У них немає дуже вираженої цінності влади – вони живуть на одному рівні один з одним. Там усі «на ти». Незалежно від того, чи ти звичайна людина, чи Президент.

…Довгий час в українців була така проблема — очікування, що хтось прийде і зробить усе за нас. Сьогодні це поволі починає змінюватися. У мене зараз є абсолютно чітке розуміння — я беру на себе усю відповідальність за життя, яке відбувається навколо — за якість свого життя, за якість доріг, за ті зарплати, які є у моїх працівників, за інше.

Коли відбувається оцей переламний момент — від «моя хата скраю» до «я за це відповідаю», то лише тоді я можу із цим щось зробити, якось змінити ситуацію. Усі наші ініціативи створюються саме за цією логікою.

Що ти останнє прочитав? І що улюблене?

Остання книга, яку я прочитав, називається «From Good To Great». Ця книжка саме про те, що потрібно нам сьогодні. От, наприклад, про ситуацію з середньостатистичним бізнесом в Україні. Найчастіше бізнес налаштований на викачування грошей. Максимально швидко повернути інвестицію з огляду на високу непевність в країні — головне завдання. А треба починати будувати на віки. Бо інакше багато не набудуємо.

…Бренсона також люблю. Подобається Ден Мілман, його книги «Шлях мирного воїна» та «Подорожі Сократа». Останнє прочитане – «Шантарам» Ґреґорі Робертса.

…Останнім часом цікавить урбаністика, бізнес-література. Також вирішив краще розібратися у економічних питаннях. Хочу зрозуміти, чому одна і та ж послуга в Україні і закордоном може відрізнятися ціною у 20 разів. Як таке взагалі можливо і чому так відбувається? Коли розберешся, як і чому воно так працює, можна почати це змінювати. Бо поки що складається таке враження, що ми наче якесь європейське Сомалі.

…Але ситуація з війною, попри усю її трагічність, може стати переламним моментом, точкою відліку нової системи. Не було б Майдану, корупція розвивалася б повним ходом.

Які фільми й серіали дивишся?

Серіали не дивлюся, фільми — час від часу.

З останніх переглянутих згадується «Принцеса Монако» і «Людина, яка змінила все».

Одна порада молодим українцям.

Беріть відповідальність на себе! Робіть перші кроки, не бійтеся розпочинати! Ви можете не дуже добре розуміти, як усе побудувати, можете не мати усіх знань для цього, але якщо ваша справа має правильну ціннісну основу і якщо ви «палаєте» ідеєю, то усе вдасться. Перевірено!