Більше, ніж табір на тиждень

Ілона Шевчук розповідає власну БУР-історію

Катя Акварельна, Оксана Расулова
21 Жовтня 2020

Волонтерська програма «Будуємо Україну Разом» виникла шість років тому. Тоді на cході звільняли від окупантів перші міста, а волонтери та волонтерки зі Львова поїхали на Донбас відновлювати зруйновані будинки. Врешті поверталися ще не раз, а згодом поїхали і в інші регіони України. Тепер БУР створює молодіжні простори, допомагає багатодітним родинам і відновлює зв’язки у громадах. 

Та за роки роботи команді вдалося дещо більше, ніж залатати дірки в стінах — прогалини між людьми з різних регіонів країни почали зникати. Натомість з’явилося плетиво мережі активних і небайдужих людей. Ми дали слово чотирьом із них, щоби розповісти про різний шлях до волонтерства, його наслідки в житті і тих, кого дарує цей шлях.

***

Активні та небайдужі люди можуть приносити в наше життя неочікувані поради. Наприклад, пригальмувати, не вимагати від себе забагато і просто насолоджуватися тим, що робиш. Ілона отримала саме таку настанову. 

Ілона Шевчук: творчиня апсайклінгової майстерні «POTRIB», волонтерка та гостя близько 15 таборів ― і ось її БУР-історія.

 

«Швейний диснейленд»

Апсайклінг-майстерня «POTRIB» ― це український бренд бананок і сумок. Ми переробляємо обрізки тканини з текстильних підприємств і банери. Для мене це ще й результат навчання в Українській академії лідерства і волонтерства на БУР-таборах. 

Ідея майстерні народилася в 2018 році. Тоді я навчалася в УАЛ у Харкові ― мені було 20, і це був перший «старший» набір. Це трапилося дуже вчасно ― я почувалася пригніченою, бо не знала, чим зайнятися в житті, нічого не вдавалося. Тож Академія дала мені емоційний, інтелектуальний і фізичний розвиток. Я навчилася бачити світ ширше ― але не губитися в ньому. Я отримала вибір.

Якось ми до Дня святого Миколая виготовляли ангелів з тканини для сусідів ― мешкали у спальному районі, тож хотіли познайомитися. Мені сподобалося, тож опісля я ще й пошила ковдрочку для подруги. А тоді подумала: якщо так це люблю, то можна цим займатися ― наприклад, перешивати одяг на практичні речі. Спершу мені віддавали сорочки, і я перетворювала їх на продуктові торбинки. А потім написала пост, що маю ідею апсайклінг-проєкту і збираю кошти для придбання швейної машинки, ― за три дні мені надіслали 7 тисяч гривень. 

У той час на мене ще тиснув максималізм, який отримала через навчання в УАЛ, ― нібито успішною треба бути в усьому і завжди, та ще й жити у шаленому ритмі. Тож, починаючи майстерню, я вимагала від себе більшого. Мені хотілося такий собі «швейний диснейленд»: у великому просторі у вільному доступі будуть швейні машинки і матеріали, багато примірочних, люди приходитимуть і шитимуть, а гроші ― то не головне, головне ― творити. 

Від ідеї ― до простору

Майстерня починалася з нуля, я не мала заощаджень і не хотіла брати гроші в батьків. Я вже встигла побувати на БУР-таборах, тож подалася на програму BUR•LAB, де наш проєкт отримав фінансування. У Львові ― чисельна спільнота БУРу, тож волонтери та волонтерки допомогли нам облаштувати майстерню. 

У нас був простір, але не мали продукту. Тепер я нікому не раджу так робити, краще вже зробити хоча б щось, але тоді ми помилилися. Простір ― це класно, але ти сидиш у цьому просторі сама. 

DSC_8143

Ми планували переробляти одяг, але не склалося. Тож поки проєкт не розвивався, я пішла працювати до майстерні безкаркасних меблів і брала звідти обрізки для сумок і бананок. На жаль, не на всіх підприємствах на такі прохання відгукувалися ― я спершу сумувала, але потім зрозуміла, що вони просто не хочуть виконувати зайву роботу. І мають на це право. 

Тож ми почали шити бананки, сумки і наплічники з обрізків з меблевої майстерні. Згодом взялися за банери. І, якщо чесно, бачення проєкту і власний стиль з’явилися у нас тільки цьогоріч взимку. Тепер ми навіть надсилаємо вироби за кордон ― наприклад, у США чи Швейцарію.

У проєкті є одна майстриня, троє дівчат, що працюють з іноземними клієнтами, одна SMM-ниця. Прибуток невеликий, але батьки сказали, що будуть поруч і підтримуватимуть мене, поки мені це цікаво і потрібно. 

Працювати з банерами й обрізками цікаво. Ніколи немає певності, що матеріал повториться. Усе різної форми, кольорів, аби зшити суцільне полотно, треба багато часу. Але майстерня ― суцільний експеримент. 

На жаль, ми не можемо переробити тонну тканини за місяць ― поки що 20 кг обрізків. Більшого попиту ще немає. Тож ми розуміємо, що ця цифра ― крапля в морі, і неправильно говорити про нашу екологічність. Тим більше, банери приїжджають до нас у поліетилені, ми використовуємо нову фурнітуру. Ми просто хочемо показати, що переробка ― це прикольно, і якщо багато подібних маленьких підприємств будуть при текстильних фабриках, це буде зменшувати кількість сміття. 

Нам хочеться бути ненав’язливим і чесним брендом. Ми не переконуємо, що, купуючи наш наплічник, ви рятуєте світ. Але ми хочемо показати цінність переробки. Не хочемо, щоб апсайклінг асоціювався зі сміттям і забрудненням планети ― це ж креативна робота. Ми на постійній основі долучаємося до зменшення кількості текстильних відходів ― але нас не треба жаліти і купувати через це. Ми не просто шиємо з обрізків. Ми ― частина креативної циркулярної економіки. 

Стіни і мережі

Майстерня починалася зі щирості і доброти. Я не знала, яким може бути бізнес-середовище, але все частіше чула: якщо хочеш успіху, треба працювати 24/7, забити на цінності й обманювати. Але яким би не був світ і як би не хотіли великі дядьки тебе вчити, треба залишатися чесним. Я рада, що в мене не прокралася ця чорнота. І я вірю, що майстерня стане прикладом чесного бізнесу. 

Зрештою, ми з самого початку мали великий людський ресурс. Майстерня існує тільки завдяки допомозі БУРу. 

Цей проєкт з’явився в моєму житті у 2016 році. Ми з подругою поїхали у Костянтинівку, потім ― у Маріуполь, малювали мурали в різних містах. А потім я незчулася, як відвідала 15 таборів. Мене, так би мовити, «потаборило». 

БУР показав, що можна любити Україну і вкладатися в неї. Я навіть сказала б ― навчив її любити. А УАЛ навчила ту любов виражати і доводити діями. На перших таборах було складно ― я не мала досвіду волонтества, а місцеві могли сказати, щоб ми, «бандерівці», забиралися геть. Але в той же час нам дякували ― і мотивація поверталася. 

DSC_8143

БУР навчив просити про допомогу і знати, що мене не покинуть. Я дуже полюбила людей, що були поруч. Коли вони їдуть добровільно мішати цементний розчин ― це маленька перемога, а не бажання щось комусь довести. І для мене участь у БУРі ― це показник якості спільноти, здатної на конкретні дії. Це не табір на тиждень ― це те, що запалює тебе. 

Я вдячна за те, що отримала в УАЛ, але після випускного мені здавалося, що світ дуже багато очікує від мене. А в БУРі мені сказали, що головне ― бути емоційно здоровою і робити так, щоб мені було добре. Я була вражена. Мені вже не хотілося всього і відразу ― я почала насолоджуватися своєю роботою в будь-якому темпі. 

Врешті, БУР будує стіни помешкань ― і руйнує стіни між людьми. Цей проєкт будує мережі. І я знаю, що причетні до БУРу об’єднані одними цінностями. Це вже більше, ніж проєкт ― це традиція, і я рада бути до неї причетною. 

[Цей спецпроєкт виконується в рамках Проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).]

Текст
Оксана Расулова
Фото
Катя Акварельна

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки