Елла Лібанова: «Ми хочемо займатися не тільки демографією, ми хочемо займатися якістю життя — це і є демографія в широкому значенні»

Елла Лібанова — директорка Інституту демографії та соціальних досліджень і перша жінка в президії Національної академії наук України. 

Спілкуємося з пані Еллою про становлення та виклики української демографії як науки, про міжнародну співпрацю й новостворене Міністерство національного єднання. Також говоримо про досвід 2014 року і ресоціалізацію військових у контексті відновлення.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Український Інститут демографії, чия історія бере початок від періоду держави гетьмана Скоропадського, був відновлений як державна структура після тривалої адвокаційної роботи у 2002 році. Розкажіть, як це відбувалося?

Інститут демографії Академії наук був створений указом гетьмана Скоропадського 28 листопада 1918 року (до речі, в ті дні народився Борис Євгенович Патон, який потім понад пів століття очолював Академію наук України). Інститут був частиною новоствореної Академії наук, до якої тоді належало сім установ. 

З Інститутом усе було гаразд до 1938 року. Коли перепис населення 1937 року було названо помилковим, усі, хто мав до нього хоча б побіжний стосунок, були репресовані, а інститут — ліквідовано. Зокрема і Михайло Птуха, перший його очільник. Птуху вдалося спасти, він рік провів під арештом. Але після цього вже ніколи не займався демографією й перейшов у царину економіки і статистики.

Десь у 2000 році Сергій Іванович Пирожков, нині — віцепрезидент Академії наук, звернувся до мене: «Сворюймо вдвох Інститут демографії». Чесно кажучи, я була не в захваті від цієї ідеї, не розуміла, для чого мені це. Але піддалася на вмовляння. У 2002 році вдалося переконати керівництво України, що такий інститут нам потрібний. Патона не треба було переконувати: він погодився відразу. 

Нам було важливо, щоб Інститут відновили офіційною постановою Кабміну, це надавало установі сталості. Спочатку його створили на базі мого невеличкого відділу в Раді підвищення продуктивних сил при Академії наук. Тепер ми — немала структура.

В Україні завжди були сильно розвинені природничі й технічні науки. Гуманітарним не надавали того значення, яке вони насправді мають. Це питання не тільки в нашій меншовартості, не тільки в тому, що вважалося, нібито в Москві знають краще. 

Після здобуття незалежності науковці-гуманітарії почали розуміти, що треба створювати серйозне середовище, яке не буде обслуговувати якусь ідеологію, а займатиметься ґрунтовними дослідженнями: історія, література, мова, соціологія, філософія, демографія. Поступово до нас почали дослухатися. Такої уваги до демографії, яку я відчуваю з початком повномасштабної війни, раніше не було.

Що окремішність українського Інституту демографії дає нам сьогодні, під час війни?

Державна служба статистики України практично не збирає інформацію по всій території України — з різних причин. Ясна річ, що немає можливості зайти на окуповані території, важко працювати на прифронтових територіях. У зв’язку з цим ми маємо дуже обмежене інформаційне поле. Відповідно, ми були вимушені взяти на себе функцію виробника інформації. 

Досі ми ніко