Михайло Винницький: «Україна — це країна можливостей, але плата за них — ризики»

Чому Україні потрібно менше університетів

28 Грудня

«Свого часу я закінчив Кембриджський університет, а згодом і викладав його студентам. Також за останні 20 років я викладав студентам приблизно десяти закладів вищої освіти в Україні, і ще ніколи не бачив, щоб студенти українських вишів були слабшими за студентів Кембриджа. Навпаки, часто вони набагато сильніші», каже Михайло Винницький, освітній і громадський діяч, викладач, а сьогодні також заступник міністра освіти і науки України.

Пан Михайло народився і виріс в Канаді у родині українських емігрантів. В дорослому віці перебрався в Україну, останні 22 роки живе і працює тут. Він переконаний, що в українській вищій освіті потрібно працювати над реформами, але також позбуватися дуже шкідливого комплексу меншовартості. 

У розмові Михайло Винницький розповів нам про реформи та законопроєкти, над якими вже зараз працює МОН, як університети адаптувалися до роботи в умовах війни, про виклики дистанційного навчання, побудову індивідуальної освітньої траєкторії студентів та розвиток їхньої суб’єктності, а також як і навіщо потрібно зменшити кількість університетів та чому українські студенти за кордоном не втрачають зв’язку з рідними вишами, а ті з них, хто шукатиме можливостей реалізації, повернуться в Україну.

[UNIVERSITAS — спільний проєкт The Ukrainians та благодійного фонду «Повір у себе» про особливості трансформації вищої освіти в Україні]

§§§

Які проблеми у вищій освіті виникли чи підсвітилися в українських університетах із початком повномасштабної війни? 

По-перше, ракетні атаки масово знищили матеріально-технічну базу різних університетів. У найгіршому стані, очевидно, опинився Маріупольський університет, який фактично повністю знищили і який був змушений переїхати до Києва. Він, як багато інших речей, пов’язаних з Маріуполем, показав свою стійкість. Переміщені були також виші Херсону, Мелітополя та Бердянська. На жаль, треба визнати, що частина викладачів та менеджменту цих університетів виявилася колаборантами — вони, разом з окупаційною владою, сформували так звані «заклади освіти». У Мелітополі, наприклад, «Мелитопольский государственный университет». 

Вища освіта в Україні дуже неоднорідна. Попри зради, ракетні обстріли, знищення великої частини матеріальної бази та інші виклики, ми також маємо багато закладів, які проявили неабияку стійкість, зуміли акумулювати зусилля і вистояти в такі непевні перші дні й тижні. Найважче було прифронтовим університетам: Миколаїв, Харків, Запоріжжя. Менше постраждали заклади Одеси, Дніпра, Сум. У вишах Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Чернівців, Ужгорода фактично все відбувалося так, як і до повномасштабного вторгнення. 

Але мені хотілося б трішки зануритися в те, що висвітлило повномасштабне вторгнення, — проблеми, які були латентними і лише зараз проявилися. На тлі новознайдених ролі та впливу України на міжнародній арені, ми помітили, що недостатньо уваги приділяємо вихованню суб’єктності в наших студентів.

Мова йде не про студентоцентризм, де студент має бути просто «отримувачем освітніх послуг» (до слова, дуже не люблю словосполучення «освітні послуги», бо вважаю, що освіта — це не послуга; це щось, що здобувається), а про плекання усвідомлення студентами їхньої ролі в університеті, місті, країні і, врешті, їхню спроможність ухвалювати рішення і бути відповідальними за них.

Щоб студенти стали суб’єктними, університет повинен допомогти їм не лише стати професіоналами, а передовсім формувати цінності та світогляд людей, які будуть рушіями змін у різних сферах.

Потреба реальної автономії університетів, про яку ми всі говоримо, також передбачає високу суб’єктність усіх учасників навчального процесу: викладачів, студентів, менеджменту університету. Для цього потрібно, щоб заклади вищої освіти не були ієрархічними. 

Нещодавно я повернувся з чергового візиту до Великої Британії, де більшість університетів дуже автономні. Під час візиту до університету Ґлазґо я провів експеримент: підійшов до групи студентів і, вказуючи на ректора, запитав, чи вони знають, хто цей чоловік. Жоден студент не зміг відповісти мені, тобто ніхто не знав, який на вигляд ректор. Припускаю, це свідчить про те, що підсвідомо ректор сприймається як просто один з учасників університетської спільноти, а не як хтось, хто стоїть на вершині. 

Мені важко уявити, щоб подібний експеримент так «провалився» в будь-якому українському університеті. Мова не про те, щоб зробити ректорів невпізнаваними, — немає нічого поганого в тому, щоб знати ректора. Але в українському контексті це часто симптом високої ієрархічності, яка є застарілою і блокує горизонтальну спільноту, де кожен однаково важливий і однаково спроможний. 

Вирішення цих проблем потребує зміни розуміння, що таке культура університету. Але з упевненістю можу сказати, що сьогодні українські університети переосмислюють себе. З війною багато процесів відбуваються дуже концентровано.

Справді, за майже два роки повномасштабної війни ми, здається, зрозуміли, що реформи в таких умовах не лише можливі, а й доволі інтенсивні. Не винятком є і МОН, яке нещодавно анонсувало зміни щодо заочної форми навчання. Спершу була інформація про її скасування, натомість запровадження дистанційного навчання і збереження денного. Вже за кілька днів цю інформацію спростували. То що чекає на заочне навчання, яке ви в одному з інтерв’ю називаєте «рудиментом Радянського Союзу»?

Ця теза справді належить мені. Я досі так вважаю. З іншого боку, я розумію, що ми не можемо просто взяти і перекреслити багато речей тільки через те, що вони родом із Союзу. У нас багато що пішло з тих часів, у тому числі енергетична система, будівлі університетів, шкіл тощо. Важливо не руйнувати, а трансформувати там, де це можливо.

Спочатку ми справді думали про скасування заочної освіти, бо вважали, що простіше вдосконалити дистанційну форму і нею замінити заочну. Але порадились, отримали певний фідбек від багатьох ректорів, депутатів, громадськості і пішли іншим шляхом: ухвалили рішення не скасовувати, а вдосконалювати заочне навчання. Сьогодні ця форма дуже популярна — є 290 тисяч студентів на різних програмах.

Разом із тим, слід також розуміти, що заочна форма не відзначається високою якістю. Найчастіше, на жаль, це про отримання диплома, а не про здобуття компетентностей, знань чи вмінь.

Тепер перед нами стоїть завдання змінити цю ситуацію. Вже зараз для цього ми розробляємо низку рішень. Наприклад, збільшити кількість віртуальних контактних годин викладачів зі студентами, а також запровадити проміжні перевірки знань для студентів, а не залишати все на сесію. Це вкрай важливо, особливо зважаючи на значною мірою дистанційний формат навчання.

Дистанційна форма навчання за останні роки дуже сильно розвинулася. Як це впливає на якість університетської освіти? 

Дистанційка у нас на сьогодні асоціюється з чорними квадратиками в zoom — і це неправильно. Насправді це про гнучкість, про можливості варіювати між синхронними і асинхронними заняттями — коли викладач має можливість обрати оптимальний спосіб подачі різної інформації та перевірки знань, а студент може відчути переваги самостійного менеджменту свого навчання.

Можу сказати, що за останні три роки у деяких закладах вищої освіти з’явилася дуже якісна дистанційна освіта, і цей досвід ми хочемо зараз використати для покращення якості заочної форми, а також поширити на інші університети. На превеликий жаль, не завжди перехід на дистанційну форму був зроблений обдумано, тож було втрачено у якості. Але ця форма має своє унікальне місце, хоча й не може бути повним замінником очного навчання. Тому зараз ми говоримо про те, що мінімальна кількість очних годин на бакалавраті має бути не менш як 10 із 30, які передбачені для здобуття одного кредиту (кредит — одиниця обліку навчальних досягнень: 240 кредитів необхідно накопичити для завершення програми бакалавра, 90-120 для магістра). Саме через акцент на потребі очного спілкування міністерство наголошує на важливості підготовки укриттів в університетах, щоб як мінімум перший курс вивести в офлайн. 

Те, що на заході Україні всі вже фактично вийшли в офлайн, — дуже позитивно. Але не всюди це вдалося. Очевидно, що в Харкові чи Запоріжжі це скоріше неможливо, але і там є винятки. Зараз ми маємо змішане навчання навіть у прифронтових зонах, наприклад, у Миколаєві. 

Дистанційна форма буде й надалі розвиватися. Те, що вже зараз вона стала фактично повсюдною, хоча не завжди якісною, свідчить про великий інтерес до її вдосконалення через створення повністю віртуальних університетів. Такі заклади вже існують у Європі. Першопроходець у цьому — Відкритий університет у Великобританії. Нещодавно одна українська компанія отримала  дуже велику інвестицію, щоб розвивати саме дистанційну освіту у приватному секторі. Як на мене, це правильно, бо створить конкуренцію нашим українським закладам. А конкуренція завжди приводить до покращення якості.

Втім, дистанційне навчання забирає у студентів таку безцінну можливість перебування на кампусі, що є теж свого роду освітою.

Так, те, що ми вимушено перейшли в онлайн, — це трагедія. Але в умовах війни ми маємо значні обмеження. До речі, мова йде не лише про 20 місяців повномасштабної війни, а й про 20 місяців ковіду. Скоро буде чотири роки, під час яких студенти переважно не були в аудиторії. Це змінює наше розуміння, чим є університет.

Університет дотепер був місцем зустрічі, де студенти вчилися одне від одного. З цим зараз дуже непросто. Ми незабаром будемо мати перших випускників, які за час навчання на бакалавраті практично не були в аудиторіях.  

Загалом очне навчання — це надважлива нагода відчувати екосистему місця і міста, в якому працює університет, це про приналежність до певної спільноти. Це все неможливо без живого навчання серед людей. Так, сучасні технології допомагають нам записати лекцію, провести заняття, але це ніколи не замінить спілкування. Певним замінником в наших умовах можуть бути періоди мобільності, коли студенти мають можливість поїхати в якийсь західний університет на семестр. Це гарний досвід, але треба розуміти, що в такому випадку ми не формуємо українські спільноти, а це надзвичайно важливо. Тому зараз стараємось зробити так, щоб якомога швидше максимальна кількість наших студентів вийшла на очне навчання.

Ще одна річ, про яку багато говорять, це впровадження індивідуальних освітніх траєкторій. Чи могли б ви більше розказати про це?

Ще у 2014 році ми заклали принцип розрахунку траєкторії студента через так звані кредити ЄКТС (європейська кредитно-трансферна система). Це був крок для того, щоб без проблем розрахувати ті кредити, які студенти здобули, наприклад, під час семестру перебування в Європі, — тобто уможливити мобільність студентів. Але система ЄКТС — це ще й фундаментальна система для обліку проходження навчальної траєкторії студента. 

Сьогодні студенти зобов’язані накопичувати 60 кредитів на рік. Отже, ми фактично примушуємо їх проходити бакалаврську програму за чотири роки. Важливо запропонувати студентам гнучкість, щоб вони самостійно могли визначати, за який час складатимуть певну кількість кредитів. Зараз ми плануємо запровадити показник у 30-80 кредитів на рік для очної форми навчання. Студент зможе пришвидшити або уповільнити свій темп навчання.

Також у цьому законопроєкті передбачені міждисциплінарні програми на рівні бакалавра, які допоможуть студенту, засмакувавши університетську освіту, згодом більш усвідомлено обрати ту чи іншу спеціальність для навчання. Можна буде вступити на міждисциплінарну програму, наприклад, із суспільних наук, а тоді на другому році навчання обрати, що більше до вподоби: політологія, соціологія чи міжнародні відносини. Або ж вступити на міждисциплінарну програму з ІТ, після певного періоду навчання обрати спеціальність — комп’ютерні науки, програмна інженерія чи кібербезпека. Це важливо для розуміння суб’єктності студента. Адже ми знаємо багато випадків, коли студент закінчує школу, обирає спеціальність, а через рік розуміє, що це не його. Виникає проблема, бо не так просто перейти на іншу програму за іншою спеціальністю. 

Ще одне, що має допомогти студенту формувати індивідуальну траєкторію, — це збільшення вибірковості курсів на певних спеціальностях. Існують так звані регульовані спеціальності — право, медицина, атомна енергетика та інші, — де майбутнім фахівцям мають забезпечити певний обов’язковий набір знань та компетентностей. Студенти не можуть вирішувати, вчити їм певну дисципліну чи ні, бо це безпосередньо впливатиме на їхню спроможність працювати в обраній сфері. 

Але якщо говорити про філософа, філолога, міжнародника, економіста, менеджера чи навіть ІТ-інженера, тут студенти можуть бути більш гнучкими, суб’єктними і обирати дисципліни з різних курсів та освітніх програм, які пропонує університет.

Збільшення вибірковості для студентів означатиме, що викладачі будуть конкурувати між собою за студентів, бо ті можуть обрати або не обрати певний курс. Це має покращити якість навчальних дисциплін. 

Якщо в університеті на програмах багато студентів, виш зможе забезпечити більший вибір курсів. Якщо людина вчиться в маленькій групі, то ми скільки завгодно можемо говорити про вибірковість, але для закладу невигідно формувати групу з менш як 15 студентів. Виходить, що в конкретного студента немає реальної суб’єктності і він мусить обирати той курс, який обирає вся група. В такому випадку ми говоримо про вибір без вибору.

Отже, для того, щоб студентська суб’єктність у виборі курсів була можливою, на програмах, а, отже, в університеті загалом, має бути багато студентів. Очевидно, тоді є сенс говорити про зменшення кількості університетів і таким чином можна гарантувати більшу кількість студентів у конкретному виші?

Так, і вже зараз розроблено законопроєкт про передумови модернізації мережі закладів вищої освіти. Насправді ж це законопроєкт не лише про зменшення кількості університетів, а ще про покращення їхньої якості. Чому він потрібен, можна пояснити простою математикою. 

Цього року в Україні було приблизно 360 тисяч випускників шкіл. 15 років тому, у 2008-му, це число сягало 640 тисяч. Подальші прогнози також невтішні. Спираючись лише на демографію, яка не враховує показників міграції, пов’язаної з війною, ми бачимо постійне зменшення кількості осіб, які народилися на території України 17 років тому. До 2033 року в нас буде приблизно 300 тисяч випускників — і це цифра, яка передбачає повернення поки що непідконтрольних Україні територій. 

Щодо університетів, то, наприклад, у 2008 році, коли у нас функціонувало приблизно 350 закладів вищої освіти, в середньому було 6700 студентів на заклад освіти. У 2021 році загальна кількість закладів зменшилася до 300, але в середньому в кожному з них було лише 3400 студентів. Середньої цифри контингенту студентів на заклад станом на 2023 рік ще немає, але можна зрозуміти, що вона є ще меншою. 

Зважаючи на ці дані, так чи інакше, певне зменшення або укрупнення закладів вищої освіти має відбуватися, але це надзвичайно болісний процес.

Переконати людей, які працюють все життя в одному закладі, що завтра вони мають об’єднатися з іншим, у тому числі з конкурентом, — доволі проблематично.

Ми намагаємося робити це плавно, не створюючи зайвої суспільної напруги. З кожним роком фінансування закладів, які не дотягують до певних визначених критеріїв, буде зменшуватися. Зростати фінансування буде для тих, які виконують критерії, закладені у формулі розподілу коштів між закладами вищої освіти, тобто для тих, які спроможні. До таких об’єктивних критеріїв належать наукові показники, рівень працевлаштування випускників, рівень інтернаціоналізації і багато іншого. Очевидно, що з часом слабші заклади будуть вимушені приєднатися до сильніших. Це такий еволюційний підхід, який ми намагаємось час від часу трішки пришвидшити. 

Сьогодні в Україні, крім 100 приватних закладів вищої освіти і 40 комунальних, які переважно доволі маленькі, діє ще приблизно 170 державних університетів, і це не враховуючи філій. Внаслідок реформи має з’явитися приблизно 100.

Окремо хочу сказати про філії, які найчастіше (хоча не завжди) є дуже шкідливим явищем для якості освіти. Тому в законопроєкті про передумови модернізації мережі закладено, що якщо існує територіально відокремлений структурний підрозділ, він має стати або незалежним закладом вищої освіти (а більшість із них на це не спроможні), або приєднатися до одного із закладів, які є в тому місті. Звісно, в процесі впровадження норм цього закону появляться винятки, які можуть стати окремими університетами.

Проблема надмірної кількості університетів пов’язана ще й з великою кількістю охочих здобувати вищу освіту. Не секрет, що часто людей цікавить лише диплом. Що диктує цей попит?

Нас часто критикують за те, що в Україні надто велика частка випускників шкіл йдуть здобувати вищу освіту. Останні 15-20 років ця цифра ніколи не була меншою за 70%. Майже три чверті українських випускників шкіл вступають в університети. В Європі середній показник — приблизно 45%. Велика Британія, наприклад, дуже пишається тим, що у них аж 50%. 

Очевидно, такий високий попит на вищу освіту в Україні свідчить і про те, що у нас немає достатньо якісної альтернативи вищій освіті у формі привабливої професійно-технічної освіти. Тому частина нашої євроінтеграційної політики полягає у тому, щоб інституційно розвести сфери вищої освіти і фахової освіти. Пріоритетною має стати фахова, бо саме цей сектор буде ключовим для відбудови України після перемоги. Це має бути абсолютно інша фахова освіта ніж та, яка є зараз. Уже зараз відбувається запровадження старшої профільної школи — останнього етапу реформи НУШ, який вже розпочався. Перших вступників ми побачимо за кілька років. 

Інша сфера, яка нам дуже потрібна, — це освіта дорослих, перекваліфікація. Це один з пріоритетних проєктів, яким ми будемо займатися у 2024 році.

Але, усвідомлюючи реальну потребу, що університетів має стати менше, у мене також виникає риторичне запитання: якби в Україні не було стільки людей із вищою освітою, чи була б у нас настільки ефективна оборона Києва, Харкова, Херсону й інших міст у перші місяці російського вторгнення? У мене недавно була дискусія про це з британськими колегами, і ми дійшли висновку, що навіть не дуже якісна масова вища освіта краща за відсутність вищої освіти. Вища освіта виховує в людині відчуття відповідальності. 

З іншого боку, я пишаюся тим, що наша система вищої освіти, особливо на рівні бакалаврату, далеко не така погана, як про неї звикли говорити.

Як повинні змінитися Наглядові ради при університетах, щоб справді сприяти усім цим реформах? І чи впливатимуть вони на автономію вишів? 

Те, що зараз називається Наглядовою радою, і те, що планується, — це різні речі.

Зараз Наглядова рада — це консультативний орган при ректорові, який час від часу збирається часто для звітності. Наглядова рада в майбутньому має стати реальним, професійним органом врядування. Вона призначатиме ректора, і, відповідно, ректор буде їй підзвітний. Цей орган повинен органічно взаємодіяти з менеджментом університету, затверджувати пропозиції кандидатур проректорів, впливати на внутрішню систему забезпечення якості, визначати логіку оплати роботи працівників.

Також Наглядова рада має допомагати університету розвивати свою автономію, а найперше це означає перехід від статусу закладу вищої освіти як бюджетної установи. Це не буде зразу, бо далеко не всі заклади зараз готові перейти в інший статус, але ми поступово рухаємося в цьому напрямку. Відхід від статусу бюджетної установи передбачає зміну системи фінансування. Сьогодні держава фінансує університети, формуючи так зване державне замовлення. Автономія передбачає спроможність університетів самим формувати і наповнювати власні бюджети, капіталізувати власні здобутки.

Варто зупинитися на цьому «інституті державного замовлення». Я бачу велику проблему в такому формулюванні — держава замовляє фахівця. Це рудимент Радянського Союзу, коли держава дійсно замовляла фахівців для власних потреб і могла такі потреби прогнозувати, адже все було державне. Натомість зараз ми маємо говорити про державне фінансування здобуття освіти. Тобто роль держави — дати кошти студенту, який має відповідні здібності, і уможливити, щоб він приніс ці кошти в університет. Такий підхід передбачає зміну системи фінансування всередині вишу: держава фінансує не загальний фонд закладу, а сплачує частину або всю вартість контракту, який надходить у загальний фонд закладу. Саме так ми будемо розвивати автономію університетів і з часом дійдемо до їхнього виведення зі статусу бюджетних установ у гнучкішу форму. 

Раніше ми говорили, що кількість студентів в Україні суттєво зменшилася і ця тенденція продовжується. Чимало потенційних абітурієнтів виїхали за кордон із початком повномасштабного вторгнення. Наскільки великим викликом це є для нашої системи вищої освіти і чи існують побоювання, що найздібніша молодь не повернеться?  

Насправді проблема відтоку студентів за кордон є набагато меншою, ніж ми думаємо. Так, сьогодні приблизно 5 мільйонів українців, які виїхали за час повномасштабного вторгнення, залишаються за кордоном. Але був максимум — 12 мільйонів, тобто 7 повернулося. Переважно це молодь, яка продовжує своє навчання в українських університетах. Особливо велика частина студентів повернулися впродовж останніх кількох місяців, щоб почати навчання вже вдома. 

Щодо студентів, які виїхали на початку повномасштабного вторгнення і досі залишаються за кордоном, то переважно вони продовжують навчатися в українських вишах дистанційно або оформлені у країнах, які їх прихистили, на програмах мобільності. Таким чином вони завершують своє навчання у наших університетах. 

Також важливо додати, що минулого року під час вступної кампанії НМТ (національний мультипредметний тест) писали понад 260 тисяч вступників, 20 тисяч з яких — з-за кордону. Очевидно, ці люди планували вступати в українські виші, адже іншої причини писати цей тест немає. Вони перебували в іншій країні, мали можливості вступити у заклади вищої освіти на Заході. Ці заклади надавали їм різні пільгові умови, але вони все одно вирішили, що вступатимуть в українські виші. Кращого свідчення привабливості нашої освіти годі шукати. Вступники голосують ногами!

Тому для мене страхи, що наша здібна молодь не повернеться, є безпідставними. Я постійно підтримую контакти з нашими студентами за кордоном, які тут навчаються в найкращих українських університетах, і майже всі кажуть: є певні переваги західної освіти, але ми бачимо себе в Україні і в українських університетах. 

В українців існує дуже шкідливий стереотип, міф про те, що наша університетська освіта є неякісною.Так, у нас великі проблеми з магістерською освітою, ще більші — з аспірантурою. Але якщо говорити про бакалаврський рівень, то порівняно з освітою, яку пропонують в ЄС, наші програми часто дуже якісні.

Я багато років повторюю, що українська вища освіта, якщо ми говоримо про топові заклади, дуже часто якісніша у своїй функції передачі знань, ніж освіта в найкращих університетах Заходу.

Я це можу авторитетно говорити, беручи до уваги те, що свого часу закінчив Кембриджський університет, а згодом і викладав його студентам. Також за останні 20 років я викладав студентам приблизно десяти закладів вищої освіти в Україні, і ще ніколи не бачив, щоб студенти українських вишів були слабшими за студентів Кембриджа. Часто вони набагато сильніші.

Після війни в Україні буде шалений запит на розумних молодих людей, які могли б відбудовувати країну. Як розвивати бренд України як країни можливостей?

Я постійно живу в Україні останні 22 роки, отримав громадянство. Але перші 26 років свого життя я провів у Канаді, зростав у сім’ї емігрантів. Далі ще 4 роки жив у Великій Британії. Мої батьки приїхали в Канаду дітьми після Другої світової війни. Все життя нас із братом та сестрою виховували в українському дусі. Власне, сьогодні двоє з трьох їхніх дітей живуть в Україні. 

Мене часто запитують, навіщо я емігрував з Канади в Україну. Я завжди відповідаю, що Україна — це країна можливостей, і за останні 22 роки моє життя в Україні було неймовірно цікавим. В Канаді я й близько не зміг би досягнути того, що зробив тут.

А важливо додати, що плата за ці можливості — це постійні ризики. Ми не можемо жити в країні можливостей без ризику, без періодичних гойдалок і нестабільності.

Це означає, що тобі не буде завжди легко, комфортно, передбачувано (власне, найчастіше в пошуку за цим спокоєм багато наших співвітчизників навпаки емігрують в ту ж Канаду). Україна — це не країна стабільності та передбачуваності. Але саме тому тут є можливість щось створити, самореалізуватися, врешті, залишити по собі слід. 

Коли закінчаться бойові дії і ми переможемо, велика частина людей повернеться в Україну. Але потрібно розуміти, що тут все одно не буде стабільно та передбачувано. Тож ті, хто виїхали в пошуку комфорту, ймовірно, не повернуться. І це теж нормально. Наше завдання як держави, суспільства, розуміти, що українці — це світова нація. Ми маємо втримувати і розбудовувати зв’язки між українцями по всьому світу. Не трагедія, що люди виїжджають, трагедія, якщо вони перестануть себе відчувати українцями. Ми маємо робити все для того, щоб люди, які виїхали, не втрачали зв’язку з Україною і не забували, що таке українство, не втрачали мови, але жили і розвивалися там, де їм, можливо, комфортніше. 

Чим досвід України сьогодні може бути цікавим для світу? 

В Україні зараз розвивається система нової суспільної взаємодії, нових організаційних форм — набагато плоскіша, аніж та ієрархічна, до якої ми звикли. Саме ця плоскість, наша соціальна близькість, наша ніби природна здатність самоорганізуватися — все це привело до неочікуваних перемог на полі бою і, я переконаний, дуже уважно зараз досліджується нашими західними партнерами. Ми створили гетерархію, тобто ситуативне лідерство, коли в той чи інший час люди готові брати на себе лідерські функції. Зараз ці принципи і практики ми намагаємось запровадити в освітню сферу, бо це є ключем до успіху нашого суспільства в майбутньому. 

Волонтерство, добровольчі батальйони, гасло «візьми і зроби» чи «свобода —  це наша релігія» — ті речі, якими дивуються наші західні партнери.

У розмовах з ними я часто використовую метафору, мовляв, українці — це бджоли. Так, важливо, хто матка, але матка не роздає наказів. Кожна бджілка знає, що робити. І коли ведмідь атакує вулик, для нього це добром не закінчується, хоча жертви будуть і серед бджіл.

Ми не ієрархічне суспільство, ми все більше будуємо горизонтальні зв’язки. Мабуть, в цьому щось є від культури козацтва, щось пов’язане з гідністю, з розумінням, що кожна особистість має свій вплив. 

Також унікальним є наш досвід організації навчання в умовах загрози ракетних обстрілів. Це теж дивує людей на Заході. Зараз наше завдання — адаптувати наповнення освітніх програм відповідно до потреб країни, що перебуває у воєнному стані. Сьогодні у студентів немає навичок захисту країни, тому що військові кафедри залишаються не реформованими, і навряд чи молоді люди будуть масово самі оплачувати собі відповідні курси з тактичної медицини чи стрільби. Відповідно, одна з ініціатив МОН разом з Міністерством оборони — запровадити обов’язковий курс із базової військової підготовки, з теоретичною та практичною підготовкою, для всіх студентів, незалежно від програми. Зараз ми розробляємо пілотний проєкт такого курсу, готуємо інфраструктуру, у тому числі викладачів. З часом зможемо поділитися цим досвідом з іноземними університетами, яких цікавитиме це питання. 

Як мають трансформуватися українські університети і їхня місія сьогодні?

Реформи вищої освіти в Україні — це не раптова трансформація, яка розпочалася недавно. Дуже серйозні зміни почалися ще у 2014 році, коли ухвалили новий закон «Про вищу освіту». Ідеї та принципи, які були закладені тоді, різними темпами втілюються впродовж останніх десяти років. За цей час документ зазнав рекордної кількості змін. Це насправді живий закон, і ми йдемо в дусі трансформації, яка тягне за собою певні принципи: європеїзація, автономізація закладів вищої освіти і — висока суб’єктність студентів та викладачів.

Загалом, університет має постійно себе переосмислювати. Університетська освіта, особливо на рівні бакалаврату, в майбутньому стане все менш і менш практичною, тому що практику ми здобуваємо вже на робочому місці. Натомість у нас є стереотип, що вища освіта має бути підготовкою до першого робочого місця.

В цьому контексті я дуже люблю повторювати слова першої жінки-президентки Гарвардського університету Дрю Фауст, яка сказала: ціль університетської освіти — це сформувати у студента ті навички, які будуть йому потрібні не для його першої роботи, а для шостої.

Тому для мене очевидно, що сьогодні у вищій освіті України залишається гостра потреба фахівців для конкретного ринку праці, але з часом у нас виникнуть заклади різного типу. Частина університетів більше йтиме в бік професійної підготовки, але будуть ті, які ставатимуть світоглядними центрами. Я переконаний, що в Україні сформується кілька потужних науково-освітніх центрів на базах університетів у тому ж Харкові, Києві, Львові. Адже скрізь має бути середовище для розвитку незалежного мислення, але також мають існувати заклади, націлені на співпрацю з роботодавцями, і ще інші, у яких проводять фундаментальні дослідження.

Тобто буде вища професійна освіта, а також будуть університети у їхньому класичному розумінні, де йтиметься не про практику, а про світогляд, про розвиток особистості у спільноті, про науку. Можливо, це звучить надто по-філософськи, але я дуже оптимістично налаштований щодо майбутнього різноманіття української вищої освіти. 

У сучасному постіндустріальному суспільстві мова йтиме не про матеріальні блага, а про формування сенсів. А щоб формувати сенси, потрібно мислити, як не дивно, не практично, а по-філософськи, і не боятися формувати стратегії університетів довкола великих мрій.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку