З одного моря

Хто і навіщо грає музику для людей, які її не чують

28.06.2017 Надія Швадчак

Худорлявий високий чоловік у масивних окулярах водить руками у повітрі. Здіймає брови догори, мовби натякаючи на запитання.

Дає шанс. Чекає на відповідь.

Киває заперечно головою: «Ні?»

— Не вмієш? — вмикає голос: тихий і трохи затонкий як для чоловіка. — Ця ж мова ідеальна для розмов під водою, — веселиться. — А ти не зможеш! Ех! — з театральною зневірою махає рукою.

Мить — і він вже в залі. На першому в Україні концерті жестовою мовою.

Острів тиші

Радянський психолог і дефектолог Виготський писав, що глухота — це нормальний, а не хворобливий стан глухої дитини. І проблема ця більше соціальна, бо робить неможливим один зі шляхів спілкування.

У Древній Греції і Древньому Римі глухих позбавляли права заповідати й бути спадкоємцями. Вони від народження були безправними. І безправ’я — насправді не найгірше, що могло з ними статися. Древні греки не вірили, що дитину без слуху можна чомусь навчити. Так вважав, наприклад, Арістотель.

Гриша_репетиція

Але цього всього, ймовірно, не знав іспанський монах Педро Понце, якого часто називають засновником першої школи для глухих. Монастир Сан Сальвадор де Офіа — острів тиші, захований у глибокому міжгір’ї, з потужними дубами і заквітчаними схилами, став домом для монаха в листопаді 1526 року.

У Древній Греції і Древньому Римі глухих позбавляли права заповідати й бути спадкоємцями. Вони від народження були безправними

Сучасники вважали Педро стриманим, скромним і набожним. Відзначали, що він чимало часу присвячував вивченню природи і збиранню рослин. Досліджував їхнє застосування. Тож монастир став ідеальним місцем для такої людини. Як і для маркіза Хуана Фернандеса де Веласко, який заховав тут від світу двох своїх глухих синів. Родина Веласко була однією з найбагатших і найвпливовіших в Іспанії з ХІІІ століття, а п’ятеро з восьми дітей Хуана Фернандеса мали вади слуху.

Вже тоді монахи вміли спілкуватися між собою знаками і жестами, щоб не порушувати монастирської тиші, а освіта була невід’ємною частиною їхньої системи. Тому перейти до навчання жестової мови глухих дітей видавалося дуже природнім.

Втім, як зауважує одна з дослідниць, чи не найважливішою в цій справі була віра, що всі люди рівні та заслуговують на повагу.

Може, концерт?

— Нащо ти це робиш? Депутаткою вирішила стати? Дитяча травма? Дитина хвора?

— Ні! Ні! Ні! — заперечувала все Олександра.

— Та ти прибацнута просто! — сміялася подруга.

олександра

Олександра Смірнова — окрім мами, дружини і бізнесвумен — стала мостом між світами: гучними і тихими. Вже рік вона асоціюється зі словом «Почути». Є «Почути» на телефоні, є на футболці.

— Залишилось на чолі написати, — сміється.

Це тому, що Олександра — людина, яка ніколи не знала тих, хто не чує, — якось почала проект з перекладу на жестову мову сучасних поезій. Бо сама дуже любить літературу, ходить на літвечори й презентації. Може собі це дозволити, бо слово на слух їй доступне. А комусь — ні.

— Я, звісно, могла б просто придбати книжку, що зацікавила, почитати її про себе, і цього було б достатньо. Але мене чомусь тягне піти послухати авторське читання, побачити, хто ця людина, яка пише такі вірші. А люди, які не чують, не можуть цього зробити. Бо ніхто не перекладе. І сама організація заходів не така, щоб людина, яка не чує, зрозуміла.

Так з’явилися п’ять відео-віршів від сучасних поетів. А згодом поетичний вечір з перекладом на жестову мову, поетично-театральний вечір і, врешті, під кінець року, коли інші вже відпочивали, Олександра все не заспокоювалась: що б ще вона могла зробити? Може, концерт?

Якщо всі розмови стиснути у часі і змісті, то домовленість із музикантами звучала приблизно так:

— А давайте?..

— А давайте!

«Шпилясті кобзарі», які назбирали майже мільйон переглядів з піснею Jingle Bells українською, легко пристали на авантюру Олександри.

170525-842_6741

Погодились також виступити молоді хлопці, які мають знижений слух, перекладачі, Ігор і Гриша. Питали жестовою: «А що, це ми з дідусями-бандуристами будемо?»

Сертифікований педагог жестової мови Наталя Кравцова теж не відмовила. Вона мала синхронізувати все так, щоб концерт правильно почув і відчув кожен.

Захворів — і ти вже теж «вони». Нема «ми» і «вони». Нема поділу. І не має бути стигматизації людей з інвалідністю

Олександрі залишалось збудувати між всіма цими островами переправи.

Першу зустріч вона вимальовує так:

— Хлопці-музиканти посідали на кухні, як пташечки. Кажуть: «Добре, а що вони там?» Дуже довго було оте «вони». Протиставляли. Тому було безліч розмов про правильну лексику. Бо захворів — і ти вже теж «вони». Нема «ми» і «вони». Нема поділу. І не має бути стигматизації людей з інвалідністю. Ніби вони нещасні чи не мають інтересів.

гриша

Найкраще спрацювало, коли прийшов Гриша — він хоч і недочуває, але говорить голосом і йде на контакт. Гриша підтанцьовує, слухає музику в навушниках. Питає, чи Олександра читала «Майстра і Маргариту». «Тут у мене є отака бібліотека», — каже. «А ось фото, як я з дітьми в школі займаюсь», — показує.

Гриша одержимий танцями. Час, коли він ходив до танцювальної школи, зізнається, — його найщасливіший, незважаючи на проблеми. Бо хореограф казав, всі танцювали, а Гриша стояв, нічого не розуміючи. Таке часто бувало. Він тоді був сором’язливим, мовчав і спостерігав. Зараз не соромиться. Не зрозумів — після заняття підходить і запитує. Звісно, відразу попереджає про проблеми зі слухом, тому пояснюють йому повільніше.

— Всі бачать, що це звичайні хлопці! — каже Олександра. — Різниця тільки в тому, що хтось краще чує. Ну а Ігор і Гриша бачать, що бандура — це не старі дідусі, що це класно. Сучасно. Так зникають бар’єри.

Стосунки зі звуками

Одна пісня — це три хвилини музики, а ще близько сотні слів та жестів.

Але пісня не стане піснею, якщо біля музикантів просто стоятиме беземоційний сурдоперекладач. Люди, які мають проблеми зі слухом уважні до всього візуального. Пісня жестовою — це прожити і донести емоції: мімікою, вигинами брів і губ. Це протягнути жест стільки, скільки тягнеться звук. Це побачити музику.

IMG_7608

У холодному підвалі триває репетиція — безкінечний політ рук і гучний спів. «Шпилясті» третій місяць живуть у жестових піснях. Інколи сміються, що при зустрічі говорити з тими, хто не чує, можуть виключно «Червоною рутою» і «Старими фотографіями».

Наталя вимагає від хлопців чіткості жесту. Бо замість «не знала» можна випадково показати «туалет».

Один жест — це і кава, і коричневий, і карий. Це мова дуже чітких понять

У Гриші й Ігоря інші виклики. Вони вперше виступатимуть під живу музику. А у «Шпилястих» неймовірні варіації ритмів і темпів. Складно. Бандури виведені в навушники, але маяк у цьому морі звуків для хлопців все одно — Наталя. Тримає із хлопцями нитку погляду. Беззвучно артикулює слова кожної пісні. Бо в навушниках губляться голоси, а хлопці мають втрапляти.

— Раз, два, три, — Наталя загинає пальці, щоб Гриша і Ігор бачили, коли вступати.

На аркушах із піснями нависли правки. Над словами — більш конкретні їх значення. Бо один жест — це і кава, і коричневий, і карий. Це мова дуже чітких понять.

Гриша показує Олександрі, що в навушниках йому по-різному чутно музику. «Шпилястим» фонять мікрофони.

— У кожного свої стосунки зі звуками, — зауважує Олександра.

Більше свободи — менше страху

Вперше Олександра пірнула у світ без голосу на святкуванні міжнародного дня глухих. Завмерла в натовпі біля станції метро «Арсенальна». Чула звук машин, вітру і пташок. Все, що завгодно, але не людей.

— Усі навколо спілкуються жестовою мовою, а ти нічого не чуєш, не розумієш і не можеш сказати.

170525-633_6527

Тоді вона зрозуміла, що насправді про цей тихий світ нічого не знає, а все, що створює, — спирається тільки на її особисті уявлення. Тож треба було дізнаватися більше: вчити жести, спілкуватися з людьми, не боятися ляпнути дурницю, бо «тільки в діалозі можна щось зрозуміти».

Олександру дратує, коли про проблеми говорять через сумні історії. Головне для неї — створити умови, за яких людина сама розпочне зміни.

170525-353_6208

Так знайомі, які дізнались про ініціативи Олександри, почали титрувати безкоштовні вебінари, щоб ті стали зрозумілі усім.

Хтось передав кошти на слуховий апарат.

А під Новий рік Олександра придумала флешмоб: охочі записували новорічні привітання жестовою мовою. Першокласниця, донька знайомого, загорілася: «Можна я?»

— І що? Її записали, і після того їй зірвало дах! — сміється Олександра.

Дівчинка дивиться мультики жестовою. Розповідає всім у школі про цю нову мову. І врешті питає: «Сашо, ви можете прийти до класу і розповісти про тихий світ?»

Саша може і приходить із Наталею. Діти вчаться самі, а потім вчать батьків: казати «тато», «мама», «я люблю собаку», «я люблю Україну». Діти тепер бігають в «Ашані», просяться піти до касира, який не чує, і дякують працівникам жестами.

І це вже не тягнути дитину зі: «Скажи тьоті дякую».

— Якщо дитина хоче показати слова мовою, рідною для когось, — у цьому вже є зміна суспільства.

170525-192_6045 

Олександра переконує: все, що робиш — треба робити максимально доступним. А історія з концертом проста: хотілось, щоб люди, які не чують, мали варіанти, де можуть відпочити, вибирали і йшли. Щоб більше було свободи і менше страху, що їх не зрозуміють.

— Я не про те, щоб усі співали жестовою,— уточнює Олександра. — Але нехай хоч одну пісню, щоб людям, які не чують, було приємно. Це такий маленький, але крок.

Арістотель помилявся

Маленькі брати Веласко в монастирі швидко обрали собі улюбленого монаха. І настоятель монастиря офіційно поручив Педро Понце опіку над ними. Хоча достеменно невідомо, як саме він почав навчати дітей (книжку з його методикою загубив час), він спробував. І це був успіх.

170525-317_6172

— Хочу, щоб ви знали: коли я був дитиною і знав стільки ж, скільки камінь, я почав вчитись писати, — пригадував Дон Педро, старший із синів Веласко і учень Понце. — Я почав говорити по буквах і вимовляти слова з усією силою, з якою тільки міг, хоча й розбризкав чимало слини. У десять років я прочитав історію всього світу і вивчив латину. Все це з Божою поміччю, без якої жоден німий цього б не подужав.

Ймовірно, Дон Педро затинався. А його племінники, яких він інколи навідував, для розмови з ним використовували літери, які показували руками. Існує думка, що це його вчитель — Педро Понце — створив для навчання такий «ручний» алфавіт.

Понце мав ще чимало глухих і німих від народження учнів, синів та дочок високопоставлених осіб.

— Я навчив їх читати, писати, рахувати, молитися, розуміти християнську доктрину, сповідатися вголос, деяких навчив латини, деяких латини і грецької, одного — італійської. Декілька учнів були добре обізнаними в історії, політиці та інших дисциплінах, які, на думку Арістотеля, були для них недосяжними.

Монастирська книга говорить про смерть Педро Понце так:

«Монах Педро де Понце спочив у Бозі. Серед всього доброго, що в ньому було, одне зробило його відомим на весь світ — навчання німих говорити. Він помер у серпні 1558 року».

Вперше

Розгубленість. Це вона огортає, ніби холодна вода, людину, яка вміє говорити лише словами, серед людей, які розмовляють жестом. Але Мар’яна — одна з відвідувачів нинішнього концерту, що сама погано чує — рятує ситуацію:

— Як справи? — запитує цілком чітко і усміхнено.

Чому в неї так добре виходить? Пощастило з вчителями — каже і ще раз всміхається.

Перший концерт жестовою мовою вона просто не могла пропустити. Щоб він удався, мають бути виразні і рухи, і міміка, запевняє. І якщо зараз тут половина товариства глухих, і ця половина оцінить дійство, то наступного разу прийде інша. Бо «сарафанне радіо» у нас добре працює.

170525-643_6537

Коли на сцену виходять ведучі й перекладачка, Мар’яна, хоч і чує, дивиться на переклад: «Я завжди мушу слухати та бачити».

Після першої пісні знімає слуховий апарат, налаштований на високі частоти. З ним стає надто гучно.

— Недивлячись на те, що ми не чуємо, музика у нашому життi є. Ми придумуємо ритми, танцюємо на дискотецi. А такi концерти, як сьогодні, дають доступ до слiв. Я ось зараз розумію, що не багато знаю народних пiсень. Раніше завжди читала текст, слухаючи пісню, бо без того складно.

Шпилясті грають «Старі фотографії» — Мар’яна ворушить губами від початку до кінця.

IMG_7742

У ряду попереду маленька дівчинка з квіткою маку у волоссі намагається встигати «підспівувати» пісню жестовою — мовою «ідеальною для розмов під водою».

Оплески — це підняти і покрутити долонями в повітрі.

Тоді дуже добре помітно, хто під водою, а хто — над.

Але всі в одному морі.

Фотографії з репетицій — авторки.

Надія Швадчак Юлія Сердюк

Схожі публікації

sm1a8958
5277 8

Перемогти себе. Забути про незрячість

Незрячий психолог Андрій Вороняк про освіту, волонтерство і допомогу бійцям АТО

03.04.2017 Ірина Матвіїшин
sm1a2273
20459 12

Де мама

Про що мовчить остання єврейка у місті, яке колись звалось «галицьким Єрусалимом»

08.06.2017 Олеся Яремчук
FL6A2326
5555 14

Сам собі оркестр

Чому не спиться колишньому пастухові, котрий зібрав півсотні забутих народних інструментів

10.05.2017 Ілона Громлюк

Популярні публікації

IMG_4297
60272 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
IMG_8374
31996 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
img_1160
42105 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати