З одного моря

Хто і навіщо грає музику для людей, які її не чують

28.06.2017 Надія Швадчак

Худорлявий високий чоловік у масивних окулярах водить руками у повітрі. Здіймає брови догори, мовби натякаючи на запитання.

Дає шанс. Чекає на відповідь.

Киває заперечно головою: «Ні?»

— Не вмієш? — вмикає голос: тихий і трохи затонкий як для чоловіка. — Ця ж мова ідеальна для розмов під водою, — веселиться. — А ти не зможеш! Ех! — з театральною зневірою махає рукою.

Мить — і він вже в залі. На першому в Україні концерті жестовою мовою.

Острів тиші

Радянський психолог і дефектолог Виготський писав, що глухота — це нормальний, а не хворобливий стан глухої дитини. І проблема ця більше соціальна, бо робить неможливим один зі шляхів спілкування.

У Древній Греції і Древньому Римі глухих позбавляли права заповідати й бути спадкоємцями. Вони від народження були безправними. І безправ’я — насправді не найгірше, що могло з ними статися. Древні греки не вірили, що дитину без слуху можна чомусь навчити. Так вважав, наприклад, Арістотель.

Гриша_репетиція

Але цього всього, ймовірно, не знав іспанський монах Педро Понце, якого часто називають засновником першої школи для глухих. Монастир Сан Сальвадор де Офіа — острів тиші, захований у глибокому міжгір’ї, з потужними дубами і заквітчаними схилами, став домом для монаха в листопаді 1526 року.

У Древній Греції і Древньому Римі глухих позбавляли права заповідати й бути спадкоємцями. Вони від народження були безправними

Сучасники вважали Педро стриманим, скромним і набожним. Відзначали, що він чимало часу присвячував вивченню природи і збиранню рослин. Досліджував їхнє застосування. Тож монастир став ідеальним місцем для такої людини. Як і для маркіза Хуана Фернандеса де Веласко, який заховав тут від світу двох своїх глухих синів. Родина Веласко була однією з найбагатших і найвпливовіших в Іспанії з ХІІІ століття, а п’ятеро з восьми дітей Хуана Фернандеса мали вади слуху.

Вже тоді монахи вміли спілкуватися між собою знаками і жестами, щоб не порушувати монастирської тиші, а освіта була невід’ємною частиною їхньої системи. Тому перейти до навчання жестової мови глухих дітей видавалося дуже природнім.

Втім, як зауважує одна з дослідниць, чи не найважливішою в цій справі була віра, що всі люди рівні та заслуговують на повагу.

Може, концерт?

— Нащо ти це робиш? Депутаткою вирішила стати? Дитяча травма? Дитина хвора?

— Ні! Ні! Ні! — заперечувала все Олександра.

— Та ти прибацнута просто! — сміялася подруга.

олександра

Олександра Смірнова — окрім мами, дружини і бізнесвумен — стала мостом між світами: гучними і тихими. Вже рік вона асоціюється зі словом «Почути». Є «Почути» на телефоні, є на футболці.

— Залишилось на чолі написати, — сміється.

Це тому, що Олександра — людина, яка ніколи не знала тих, хто не чує, — якось почала проект з перекладу на жестову мову сучасних поезій. Бо сама дуже любить літературу, ходить на літвечори й презентації. Може собі це дозволити, бо слово на слух їй доступне. А комусь — ні.

— Я, звісно, могла б просто придбати книжку, що зацікавила, почитати її про себе, і цього було б достатньо. Але мене чомусь тягне піти послухати авторське читання, побачити, хто ця людина, яка пише такі вірші. А люди, які не чують, не можуть цього зробити. Бо ніхто не перекладе. І сама організація заходів не така, щоб людина, яка не чує, зрозуміла.

Так з’явилися п’ять відео-віршів від сучасних поетів. А згодом поетичний вечір з перекладом на жестову мову, поетично-театральний вечір і, врешті, під кінець року, коли інші вже відпочивали, Олександра все не заспокоювалась: що б ще вона могла зробити? Може, концерт?

Якщо всі розмови стиснути у часі і змісті, то домовленість із музикантами звучала приблизно так:

— А давайте?..

— А давайте!

«Шпилясті кобзарі», які назбирали майже мільйон переглядів з піснею Jingle Bells українською, легко пристали на авантюру Олександри.

170525-842_6741

Погодились також виступити молоді хлопці, які мають знижений слух, перекладачі, Ігор і Гриша. Питали жестовою: «А що, це ми з дідусями-бандуристами будемо?»

Сертифікований педагог жестової мови Наталя Кравцова теж не відмовила. Вона мала синхронізувати все так, щоб концерт правильно почув і відчув кожен.

Захворів — і ти вже теж «вони». Нема «ми» і «вони». Нема поділу. І не має бути стигматизації людей з інвалідністю

Олександрі залишалось збудувати між всіма цими островами переправи.

Першу зустріч вона вимальовує так:

— Хлопці-музиканти посідали на кухні, як пташечки. Кажуть: «Добре, а що вони там?» Дуже довго було оте «вони». Протиставляли. Тому було безліч розмов про правильну лексику. Бо захворів — і ти вже теж «вони». Нема «ми» і «вони». Нема поділу. І не має бути стигматизації людей з інвалідністю. Ніби вони нещасні чи не мають інтересів.

гриша

Найкраще спрацювало, коли прийшов Гриша — він хоч і недочуває, але говорить голосом і йде на контакт. Гриша підтанцьовує, слухає музику в навушниках. Питає, чи Олександра читала «Майстра і Маргариту». «Тут у мене є отака бібліотека», — каже. «А ось фото, як я з дітьми в школі займаюсь», — показує.

Гриша одержимий танцями. Час, коли він ходив до танцювальної школи, зізнається, — його найщасливіший, незважаючи на проблеми. Бо хореограф казав, всі танцювали, а Гриша стояв, нічого не розуміючи. Таке часто бувало. Він тоді був сором’язливим, мовчав і спостерігав. Зараз не соромиться. Не зрозумів — після заняття підходить і запитує. Звісно, відразу попереджає про проблеми зі слухом, тому пояснюють йому повільніше.

— Всі бачать, що це звичайні хлопці! — каже Олександра. — Різниця тільки в тому, що хтось краще чує. Ну а Ігор і Гриша бачать, що бандура — це не старі дідусі, що це класно. Сучасно. Так зникають бар’єри.

Стосунки зі звуками

Одна пісня — це три хвилини музики, а ще близько сотні слів та жестів.

Але пісня не стане піснею, якщо біля музикантів просто стоятиме беземоційний сурдоперекладач. Люди, які мають проблеми зі слухом уважні до всього візуального. Пісня жестовою — це прожити і донести емоції: мімікою, вигинами брів і губ. Це протягнути жест стільки, скільки тягнеться звук. Це побачити музику.

IMG_7608

У холодному підвалі триває репетиція — безкінечний політ рук і гучний спів. «Шпилясті» третій місяць живуть у жестових піснях. Інколи сміються, що при зустрічі говорити з тими, хто не чує, можуть виключно «Червоною рутою» і «Старими фотографіями».

Наталя вимагає від хлопців чіткості жесту. Бо замість «не знала» можна випадково показати «туалет».

Один жест — це і кава, і коричневий, і карий. Це мова дуже чітких понять

У Гриші й Ігоря інші виклики. Вони вперше виступатимуть під живу музику. А у «Шпилястих» неймовірні варіації ритмів і темпів. Складно. Бандури виведені в навушники, але маяк у цьому морі звуків для хлопців все одно — Наталя. Тримає із хлопцями нитку погляду. Беззвучно артикулює слова кожної пісні. Бо в навушниках губляться голоси, а хлопці мають втрапляти.

— Раз, два, три, — Наталя загинає пальці, щоб Гриша і Ігор бачили, коли вступати.

На аркушах із піснями нависли правки. Над словами — більш конкретні їх значення. Бо один жест — це і кава, і коричневий, і карий. Це мова дуже чітких понять.

Гриша показує Олександрі, що в навушниках йому по-різному чутно музику. «Шпилястим» фонять мікрофони.

— У кожного свої стосунки зі звуками, — зауважує Олександра.

Більше свободи — менше страху

Вперше Олександра пірнула у світ без голосу на святкуванні міжнародного дня глухих. Завмерла в натовпі біля станції метро «Арсенальна». Чула звук машин, вітру і пташок. Все, що завгодно, але не людей.

— Усі навколо спілкуються жестовою мовою, а ти нічого не чуєш, не розумієш і не можеш сказати.

170525-633_6527

Тоді вона зрозуміла, що насправді про цей тихий світ нічого не знає, а все, що створює, — спирається тільки на її особисті уявлення. Тож треба було дізнаватися більше: вчити жести, спілкуватися з людьми, не боятися ляпнути дурницю, бо «тільки в діалозі можна щось зрозуміти».

Олександру дратує, коли про проблеми говорять через сумні історії. Головне для неї — створити умови, за яких людина сама розпочне зміни.

170525-353_6208

Так знайомі, які дізнались про ініціативи Олександри, почали титрувати безкоштовні вебінари, щоб ті стали зрозумілі усім.

Хтось передав кошти на слуховий апарат.

А під Новий рік Олександра придумала флешмоб: охочі записували новорічні привітання жестовою мовою. Першокласниця, донька знайомого, загорілася: «Можна я?»

— І що? Її записали, і після того їй зірвало дах! — сміється Олександра.

Дівчинка дивиться мультики жестовою. Розповідає всім у школі про цю нову мову. І врешті питає: «Сашо, ви можете прийти до класу і розповісти про тихий світ?»

Саша може і приходить із Наталею. Діти вчаться самі, а потім вчать батьків: казати «тато», «мама», «я люблю собаку», «я люблю Україну». Діти тепер бігають в «Ашані», просяться піти до касира, який не чує, і дякують працівникам жестами.

І це вже не тягнути дитину зі: «Скажи тьоті дякую».

— Якщо дитина хоче показати слова мовою, рідною для когось, — у цьому вже є зміна суспільства.

170525-192_6045 

Олександра переконує: все, що робиш — треба робити максимально доступним. А історія з концертом проста: хотілось, щоб люди, які не чують, мали варіанти, де можуть відпочити, вибирали і йшли. Щоб більше було свободи і менше страху, що їх не зрозуміють.

— Я не про те, щоб усі співали жестовою,— уточнює Олександра. — Але нехай хоч одну пісню, щоб людям, які не чують, було приємно. Це такий маленький, але крок.

Арістотель помилявся

Маленькі брати Веласко в монастирі швидко обрали собі улюбленого монаха. І настоятель монастиря офіційно поручив Педро Понце опіку над ними. Хоча достеменно невідомо, як саме він почав навчати дітей (книжку з його методикою загубив час), він спробував. І це був успіх.

170525-317_6172

— Хочу, щоб ви знали: коли я був дитиною і знав стільки ж, скільки камінь, я почав вчитись писати, — пригадував Дон Педро, старший із синів Веласко і учень Понце. — Я почав говорити по буквах і вимовляти слова з усією силою, з якою тільки міг, хоча й розбризкав чимало слини. У десять років я прочитав історію всього світу і вивчив латину. Все це з Божою поміччю, без якої жоден німий цього б не подужав.

Ймовірно, Дон Педро затинався. А його племінники, яких він інколи навідував, для розмови з ним використовували літери, які показували руками. Існує думка, що це його вчитель — Педро Понце — створив для навчання такий «ручний» алфавіт.

Понце мав ще чимало глухих і німих від народження учнів, синів та дочок високопоставлених осіб.

— Я навчив їх читати, писати, рахувати, молитися, розуміти християнську доктрину, сповідатися вголос, деяких навчив латини, деяких латини і грецької, одного — італійської. Декілька учнів були добре обізнаними в історії, політиці та інших дисциплінах, які, на думку Арістотеля, були для них недосяжними.

Монастирська книга говорить про смерть Педро Понце так:

«Монах Педро де Понце спочив у Бозі. Серед всього доброго, що в ньому було, одне зробило його відомим на весь світ — навчання німих говорити. Він помер у серпні 1558 року».

Вперше

Розгубленість. Це вона огортає, ніби холодна вода, людину, яка вміє говорити лише словами, серед людей, які розмовляють жестом. Але Мар’яна — одна з відвідувачів нинішнього концерту, що сама погано чує — рятує ситуацію:

— Як справи? — запитує цілком чітко і усміхнено.

Чому в неї так добре виходить? Пощастило з вчителями — каже і ще раз всміхається.

Перший концерт жестовою мовою вона просто не могла пропустити. Щоб він удався, мають бути виразні і рухи, і міміка, запевняє. І якщо зараз тут половина товариства глухих, і ця половина оцінить дійство, то наступного разу прийде інша. Бо «сарафанне радіо» у нас добре працює.

170525-643_6537

Коли на сцену виходять ведучі й перекладачка, Мар’яна, хоч і чує, дивиться на переклад: «Я завжди мушу слухати та бачити».

Після першої пісні знімає слуховий апарат, налаштований на високі частоти. З ним стає надто гучно.

— Недивлячись на те, що ми не чуємо, музика у нашому життi є. Ми придумуємо ритми, танцюємо на дискотецi. А такi концерти, як сьогодні, дають доступ до слiв. Я ось зараз розумію, що не багато знаю народних пiсень. Раніше завжди читала текст, слухаючи пісню, бо без того складно.

Шпилясті грають «Старі фотографії» — Мар’яна ворушить губами від початку до кінця.

IMG_7742

У ряду попереду маленька дівчинка з квіткою маку у волоссі намагається встигати «підспівувати» пісню жестовою — мовою «ідеальною для розмов під водою».

Оплески — це підняти і покрутити долонями в повітрі.

Тоді дуже добре помітно, хто під водою, а хто — над.

Але всі в одному морі.

Фотографії з репетицій — авторки.

Надія Швадчак Юлія Сердюк

Схожі публікації

9989 14

Ангели війни

Як дівчата-медики воювали зі смертю, а тепер звикають до миру

07.10.2016 Надія Швадчак
4493 8

Малими кроками

Виїзна паліативна бригада в Ужгороді змінює свідомість тих, хто соромиться говорити про смерть

16.08.2017 Настасія Євдокимова
8842 8

Безбарвні

Брат і сестра з альбінізмом — про сприйняття самих себе та стосунки з навколишнім світом

12.06.2018 Марія Педоренко

Популярні публікації

37011 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
52881 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко

Введіть слово, щоб почати