Ярослава Стріха. Всеїдна читачка та оповідачка історій

П’ята вечора, ми сидимо в авто, яке виїжджає із селища Козельщина в Полтавській області. Навколо поля, десь на обрії — складка блакитних гір. Просто у тому місці зупинився льодовик і зім’яв землю, ніби великий шмат тканини. Ми щойно відчитали одну лекцію на двох про українську літературу і прямуємо додому, в Київ. Пропоную Ярославі термос із кавою і питаю: «А як би ти себе визначила просто зараз?» Стріха не міркує ані секунди: «Я читачка і любителька культури у широкому сенсі». 

Саме читання привело Стріху до перекладів. Перекладацтво — як спроба зрозуміти, у який спосіб автор сконструював текст. Багатьох із нас, людей літератури, веде цей потяг до деконструкції, бажання розібрати книжку на деталі, щоби глянути, де ховається магія. Але перекладачі ще й збирають із частинок геть новий конструкт — не криве віддзеркалення, а окремий витвір мистецтва, в рисах якого бачиш відблиски оригіналу. Ярослава веде далі: «Я вже не визначаю себе як літературознавицю, однак мене тішить бути частиною спільноти читачів та оповідачів історій». 

§§§

[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]

§§§

Тінь батьківської бібліотеки

Ярослава народилася 1988 року в родині науковця й перекладача Максима Стріхи та історикині Наталії Старченко. «Це був центр Києва, дореволюційний прибутковий будинок. Втім, наше житло розташоване у тій частині дому, який у Другу світову стесала бомба, тож по війні довелося відбудовувати». Квартиру дали прадідусеві, професору біохімії, ще 1947 року.

Кожна генерація приносила власні звички й видання: так квартира обросла другими стінами, з книжок, яких тепер уже під 10 000.

Чотириметрові стелі колонами підпирають високі стоси. «Якось у дитинстві, — розповідає Яся, — на мене впала підшивка журналу “Вітчизна” і ледь не вбила». Сміюся, що Ярославу намагалася вбити Вітчизна, та пізніше згадую, як на мене саму з висоти впала «Європа. Історія» Нормана Дейвіса. «Коли багато поколінь збирають книжки, з часом якісь із них застарівають. Наприклад, природничі енциклопедії, що втратили актуальність, технічна література. Втім, непрочитані книжки важать так само, як прочитані», — додає Ярослава, згадуючи слова Умберто Еко. 

Свого часу екзистенціаліст Жан-Поль Сартр аналізував вплив на себе дідусевої бібліотеки, Вірджинія Вулф, донька критика Леслі Стівена, писала про подолання батьківської бібліотеки, що означало відхід від едвардіанської традиції. Однак Ярослава говорить не про бунт, а про спадкоємність: «У дитинстві я була всеїдною читачкою, та й зараз такою лишаюся. Ти знаєш, що ми з тобою — останнє покоління, яке зростало в часи, коли не було спеціалізованої дитячої літератури, допасованої до певного віку? А мій тато ще й вважав, що дитина виросте дурною, якщо читатиме дитячі енциклопедії, а не щоденники Колумба. Які ж вони нудні!». 

У кожного з нас, напевне, була книжка, яку в дитинстві читаєш по колу. Таким романом для першокласниці Ярослави став «Вершник без голови» Майна Ріда: «На думку людини, свідомої постколоніальних теорій, це страшна історія. Але тоді вона читалася як захоплива література». У другому класі місце Ріда посіла Шарлотта Бронте з романом «Джейн Ейр». Додаю, що в мене — так само Бронте і, парадоксально, в такому ж віці. Яся сміється: «Можливо, тому ми виросли такі цікаві». Сприймаючи дорослі книжки, не відчитуєш багатьох інтертекстів, а деякі реалії лишаються суто літературними: так я довгий час думала, що скальп — це просто символічна прядка волосся. Ярослава ж згадує, що для неї ласо існувало тільки у межах романів, щоб ловити там романних диких коней. «Втім, у цьому є своя користь: простіше ставишся до того, що світ більший і дивніший, ніж можеш уявити. Він великий, а ти маленька і зовсім не обов’язково все про нього зрозумієш», — каже Стріха.

Крім української культури, на Ярославу вплинули британці. Ймовірно, у багатьох люÐ