Дорогий Патріку

Письменниця — про страх, сили на спротив і Бога, який зараз носить форму ЗСУ

29 Листопада

Із першого англомовного Reporters. Цей спецвипуск — окремий журнал і дещо відрізняється за форматом історій. Під однією обкладинкою зібрані 155 найсильніших документальних кадрів української боротьби за свободу від провідних фотографів і фотографок країни. Це алюзія на 155 мм — калібр західного озброєння, яке Сили оборони отримують від США, Великої Британії, Франції, Литви, Німеччини, Польщі та інших партнерів, і з яким боротьба України не була би успішною. Можете придбати примірник тут.

§§§

Дорогий Патріку, насправді, коли русскі бомблять Київ, мені все ще страшно. Не так, як раніше: страх тепер більше схожий на завмирання, на якусь безсовісну готовність прийняти свою долю, але тільки за умови, що потім, опісля, я все одно якось дізнаюся про нашу Перемогу. Мені страшно, але ти — не бійся.

Мені це майже не заважає щось таке писати, возити «правильні речі» на фронт, вірити. Не заважає. Я дуже вдячна, що можу з тобою поділитися. Можливо, тільки з тобою і можу. Бо яке я маю право сказати, що мені іноді буває страшно, Марії з міста Маріуполь? Марії, син якої зумів вирватися з пекла осадженого міста, зумів стати до лав армії і загинути на фронті у День захисту дітей? Кажуть, що це міжнародний день — 1 червня. Ви відзначаєте? 

Сину Марії Данилові було двадцять шість років. Позивний «Наруто». Наймолодшій дитині, вбитій русcкіми, було два дні. Його назвали Сергійком. Тепер його мамі нічого вже не страшно. 

Іноді од відчаю хочеться вити, вибігти кудись у чисте поле і там — вити вовком.

Вовчицею. Але чистих полів зараз мало. Площа замінування дорівнює двом Австріям. 

Але як я маю право на виття? Я навіть на бажання це права не маю. Вікторія документує злочини, скоєні в Харківській області. Вона говорить з живими — тими, кого зґвалтували, кого декілька разів виводили на розстріл, кого зачиняли в підвалах, обливали бензином та погрожували спалити. Вона говорить із пораненими. Тримає їх за руку. Часом тільки це. Бо поранені не виходять із коми. Рука Вікторії — їхнє останнє людське тепло. 

У неї є право вити та кричати вовчицею. Але вона не робить цього. Бо поруч є ті, хто чекають. Оксана чекає на чоловіка, полоненого на Азовсталі. Щоразу, коли в списках на обмін його ім’я не значиться, Оксана трошечки, зовсім трошечки помирає. А потім зовсім трошечки воскресає, коли імені чоловіка немає у списках мертвих, чиї тіла передають із полону.

Дорогий Патріку, якщо ми зустрінемось десь в офіційній обстановці — десь на конференції у Європі, — я буду випромінювати силу, впевненість та лють.

Лють я випромінюю і зараз. Звичайно, вона не до тебе. Просто знай, що в мені стільки люті, що я ніколи не пробачу русскім того, що вони зробили. Через це довічне непрощення я іноді боюся звертатись до Бога. Хоча… Чесно кажучи, я не звертаюся до нього зі своїми дурацькими страхами, тому що він зайнятий.

Ти маєш знати, Патріку, Бог зараз носить форму ЗСУ. Ми всі про це знаємо. Тож намагаємося зайвий раз не турбувати.

Він носить форму ЗСУ, а ще пригортає до себе всіх, хто пішов.

Він пригортає навіть собак та котів, убитих, затоплених, закатованих разом зі своїми власниками.

***

Втома ще. Страшенна втома, Патріку. Не бійся: сили на спротив є. Але майже немає сил на життя. Кому б мені про це сказати? Кому можна? Воїнам, які вчора були студентами, фермерами, баристами, музикантами, кур’єрами, будівельниками, продавцями, а тепер вигризають по метру нашу землю? По метру — це не фігура мовлення. Метр за метром — кожного дня. 

Жінкам із бібліотеки у Львові на площі Ринок, які сплели з лютого 2022-го 500 квадратних кілометрів маскувальних сіток? Твоє місто Ковентрі вони б накрили п’ять разів і ще трошечки лишилось би на додачу. Париж також п’ять разів.

Кому мені сказати про втому, якщо всі мої — або воюють, або чекають, або рятують, або просто живуть у тому ж місті, де я, у всіх тих містах, які чи не кожної ночі накривають русcкі ракети та іранські «мопеди»?

Яке я маю право сказати про втому, якщо всі ми нещодавно вирішили зарахувати грім та блискавку до лав нашої ППО та просто знати: це — наші, вони — працюють, боятись немає чого?

На похоронах, Патріку, навіть на похоронах я намагаюсь триматися. Щоб триматися, я міцно хапаю себе за плече, тисну так, щоб було аж боляче. Щоб видаватися сильною. Сильною та вдячною. Ліва рука у мене вся у синцях. Щоб нікому нічого не пояснювати й не виглядати як жертва домашнього насильства, я ношу довгий рукав. Тож тепер-от ти знаєш про мій секрет. І цей секрет продовжується також на цвинтарях, куди ми ходимо, щоб відзначити дні народження.

Ми б хотіли в кав’ярню чи в ресторан, але ходимо на цвинтар та несемо квіти на всі могили, біля котрих стоїть український прапор.

Сьогодні я носила імениннику соняшники, а всім його друзям — ромашки. 

А ще я — стерва. Не повіриш, але зараз я, яка ненавидить русcкіх смертельно і холодно, вмовляю свою подругу взяти російський паспорт. Я працюю над цим системно й невпинно. Вона — під окупацією. Хто не візьме там паспорта, буде доправлений до спеціального табору… До спеціального табору, з якого можна вже ніколи не вийти. Я хочу, щоб моя подруга була жива. Україна хоче, щоб наші окуповані були живі. Я прошу її взяти ту кляту бомажку та обіцяю свято, на якому ми знищимо цей паспорт всі разом. Але вона — непохитна. «Я вже давно живу у концтаборі. Я вже давно не живу, якщо чесно. Що гіршого вони можуть мені зробити?»

Я плАчу, Патріку. Щоразу, коли моя спроба сказати їй, як вона мені потрібна живою, наштовхується на її залізне «ні», — я плАчу. 

***

Мені п’ятдесят п’ять рочків. І ти, Патріку, — мій дорогий уявний друг. Я вигадала тебе саме для цього: щоб час від часу мати змогу пожалітися на якісь дурниці, поплакатися у тебе на плечі. Я вигадала тебе ретельно, правильно підбираючи всі деталі. Ти, Патріку, англієць, твій прадід не встиг евакуюватися з Дюнкерку, п’ять років полону. Він добре говорив німецькою, правда? Ненавидів її? Ти — з Ковентрі, і ми обоє усвідомлюємо, що це означає. Спочатку я хотіла поселити тебе у Лондоні. Але сітка, щоб повністю захистити Лондон, поки що не готова. Твій переїзд, Патріку, відкладається.

Я придумала тобі міцне здоров’я, двох дітей, дружину, живих та здорових батьків. У тебе хороша робота, свій будинок у передмісті, ти любиш читати, з початком війни ти став читати про Україну, бо до того, якщо чесно, мало що про нас знав.

Я не знаю ще, до якої церкви ти належиш. Але історія про Давида і Голіафа розгортається на твоїх очах.

Ти впевнився, що це не вигадка. У тебе добре почуття гумору, не зле, але досить цинічне, щоб, раптом що, припинити моє виття влучним жартом. Ти — сильний, добрий та розумний. Я знаю, що з твоїх податків Велика Британія дає нам зброю. Нам треба більше, дорогий уявний друже. Нам треба більше. 

Ти ж знаєш, бо прадід устиг розповісти тобі: якщо оці — метр за метром — кілометри свободи, відбиті у русcкіх нашими воїнами, раптом припинять примножуватися, то все, що ти любив, уважав цінним, важливим, все, на чому тримається світ людяності та гідності, перетвориться на чорну діру, на чорну криваву діру. Злу буде виданий дозвіл на все. Першою наступною, так само, як і в минулому, стане Польща, але й Ковентрі — стане наступним також.

Олена Стяжкіна, українська письменниця, докторка історичних наук, ​​засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта», членкиня Українського ПЕН.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку