Четверте число журналу літературного репортажу Reporters йде у друк. Номер присвячено культурі пам’яті. Щоб отримати примірник, долучайтеся до Спільноти The Ukrainians Media.
§§§
Мій батько литовець, і він народився в Сибіру. Цими словами я звичайно починаю розповідь про свою литовську родину. Тоді поспіхом додаю, що життя у місті над Байкалом родина мого батька обрала за власною волею — дід був висококваліфікованим інженером і свого часу залишив Вільнюс, прийнявши запрошення на роботу від Іркутської електростанції. «Раймундас Паплаускас — чи не єдиний литовець, який обрав заслання добровільно», — якось пожартував хтось із родини.
Цей жарт міг би бути смішним, якби не був болючим. У період із 1941 по 1952 роки майже 130 тисяч литовців — переважно жінок та дітей — радянська влада примусово переселила до трудових таборів в Іркутській області та Красноярському краї. Ще близько 150 литовських партизанів та політв’язнів були депортовані до таборів ГУЛАГу. Для країни, населення якої заледве сягає позначки у три мільйони, це немислима трагедія. Вона торкнулася, підозрюю, кожної родини. Моя — не виняток.
Ірену, рідну сестру мого діда, ув’язнили геть юною — їй заледве сповнилося 17. НКВДисти затримали одного з членів литовського підпілля і під час обшуку знайшли рукопис статті, написаної для підпільної газети. Текст закликав литовців не співпрацювати ні з німецькими нацистами, ні з радянськими окупантами. Авторку впізнали за почерком.
На суді Ірена відмовилась визнавати легітимність процесу, і за прояв волі була поневолена — отримала шість років табору в місті Ухта, яке в той час будувалося переважно силами засуджених ГУЛАГу, і ще кілька років вимушеного проживання «на поселенні». Там Ірена народила свою першу дитину. Тато хлопчика — радянський льотчик, якого після війни ув’язнили свої ж, — звільнився швидше і майже одразу був реабілітований. Покидаючи табір, він забрав дитину з собою. З різних причин він довго приховував від сина його литовське походження і те, хто йому справжня мати.
Традиційно на цьому я завершую історію. Але, переповідаючи її вкотре, тепер раптом додала: «У домі того хлопчика — вже давно дорослого чоловіка, котрий, дізнавшись правду про своє походження, з часом переїхав до Литви, — уже вісім місяців ховаються від війни, розв’язаної Росією, мої батьки». Я сказала це вголос і усвідомила: це одна й та сама війна. Війна, у якій бажання бути представником свого народу — вже злочин. Ця війна почалася не 24 лютого 2022 року, і навіть не 2014-го.
Ця війна триває відтоді, як державу, сусідами якої нам усім не пощастило бути, почало судомити від бажання розширювати свої кордони і знищувати тих, хто пручається.
На щастя, наша внутрішня нескореність дає нам сили продовжувати боротьбу. Попри репресії, депортації та масові розстріли української інтелігенції, попри мільйони смертей у роки штучно організованого голоду, попри примусове зросійщення, переписування історії та заборону на власну віру, — ми стоїмо на своєму: ми, українці, існуємо.
Як нам це вдається? Можливо, крім іншого, річ у тому, що ми вміємо пам’ятати. Мов родинні коштовності, ми бережемо пам’ять про долі наших предків. Коли правда була табуйована, ми передавали цю пам’ять таємно: через мамині казки надобраніч — у яких герой, що рятує інших, — це власний дідо; через рецепт хліба — що його саморуч випікав батько, життя якого під час Голодомору врятувало саме лише диво; через потай розказану родинну історію прапора — за право на існування якого бореться вже не одне покоління. Останні кілька десятиліть, коли правда в нашій країні більше не є злочином, ми пристрасно прагнемо дізнатися те, що замовчувалось, — досліджуємо архіви КГБ, збираємо спогади очевидців, просимо тих, хто ще пам’ятає, говорити вголос.
Сьогодні, коли Росія жорстоко й відверто, вже не ховаючись перед світом, знову намагається знищити нас як націю, робити це тим більше важливо. Саме тому це число друкованого журналу ми присвятили культурі пам’яті. У текстах ми торкаємося питань пам’яті не лише історичної, але пам’яті сьогодення.
Сергій Жадан, український письменник і один з авторів цього номера, у своїй промові на врученні цьогорічної Премії миру від німецьких книгарів озвучив непросте питання: як нам усім жити далі в нашій новій реальності — з тисячами загиблих і зруйнованими містами? «Війна змінює нашу пам’ять, наповнюючи її надто болючими спогадами, надто глибокими травмами й надто гіркими розмовами», — слушно зауважує він. І водночас закликає не тримати цей біль у собі: «Доки в нас є наша мова — доти у нас є бодай примарні шанси пояснити себе, проговорити свою правду, навести лад у своїй пам’яті. Тому говорімо, говорімо». І ми говоримо.
Марічка Паплаускайте, українська журналістка, співзасновниця The Ukrainians Media, шеф-редакторка Reporters.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
