§§§
Публікуємо основні тези виступу Оксани Забужко на конференції Lviv Media Forum 25 травня 2023 року.
§§§
Для мене велика честь бути запрошеною на IX LMF: це чудова нагода поділитись із вами частиною власного досвіду письменниці.
Ці п’ятнадцять місяців були пов’язані для мене з наративом війни.
Зараз відбувається зсув дискурсу, який охоплює й висвітлює цю війну; зсув оповіді, історії про Україну. Або радше того, як Україну чують, починають чути в цей рік.
Я почну з цитати — і запитаю вас, чи хтось вгадає, коли вона з’явилась у західних медіа: «Впродовж останніх декількох місяців Україна, невідома Заходові нація, опинилась у центрі уваги всього світу. Більшість людей можуть сказати, що знають дуже мало або взагалі нічого не знають про неї. Їм не варто звинувачувати себе через це незнання. Для цього є причини. Поневолювачі України подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навіть її існування. Вони не могли зробити нічого страшнішого, ніж просто замовчування народу, котрий за давнім правом належить до родини європейських націй. Але неконтрольовані події тепер вивели Україну на міжнародну арену».
Хтось має припущення, коли й де з’явилась ця цитата?
Ці слова належать британському журналістові Ланселоту Лоутану, який у 30-х роках, коли смог тоталітаризму почав гуснути в Європі, намагався відкрити очі британського суспільства на вагу українського питання у майбутній і неминучій війні у Східній Європі.
Він виголосив окрему промову про це у Палаці громад у 1939 році; ця цитата — якраз із тієї промови. Та цей меседж Лоутана не почули. Захід абсолютно проґавив його український урок і і відповідно все це тривало і далі впродовж багатьох десятиліть.
Поява нашої країни на політичній мапі світу 1991 року не зробила її більш упізнаваною. Для української історії просто не було місця в європейському наративі, допоки тривала — й допоки не була переглянута — російська історія.
Україна існувала в західних медіа, але як периферія західного світу. Й до 24 лютого 2022 року країну сприймали як околицю Росії. Цитата: «законне передмістя чи околиці Росії» — цей жартівливий вираз використали в дискусії в одному з британських медіа ще в січні 2022 року.
Я знаю про це, бо мене запросили взяти участь у цікавій дискусії між інтелектуалами в Британії: як, так би мовити, зачесати українську конституцію, аби вгамувати Путіна.
Редактори цієї поважної організації, яка надіслала мені запрошення на дискусію, взагалі не усвідомлювали, як імперіалістично це може звучати для мого вуха. Звісно, я відмовилась; але добре пам’ятаю цей вислів — «законні околиці Росії».
Цей самий термін уживався в іншій частині Європи у 1930-х роках щодо інших держав і територій. Те, що він досі в ужитку, доводить: як цивілізація ми й нині стикаємось із серйозними проблемами, коли йдеться про історичні уроки 20 століття.
Звичайно, багато змінилось, відколи Україна й українська армія зруйнували стереотипи про Росію як велику державу з «другою армією світу», а про нашу країну — як про невеличку російську околицю.
Так, на жаль, військові перемоги й далі відіграють вирішальну роль у наративі про наші успіхи — наприклад, коли йдеться про битву за Київ. Про нас би й далі не чули, якби цього не було.
Я маю велику спокусу привернути вашу увагу до тексту, який написав Ніл Абрамс з Університету Берклі. Він має заголовок «Шановні видатні професори міжнародних відносин: Припиніть. Говорити. Про. Україну» (Dear Illustrious Professors of International Relations: STOP. TALKING. ABOUT. UKRAINE.).
Надзвичайно цікава, написана в чудовому специфічному стилі стаття. Йдеться про відомих переважно американських експертів у сфері міжнародних відносин, які пропонують угоду «землі в обмін на мир» як ідеальне мирне рішення, яке зупинило б війну. Ці люди взагалі не мають знань про Україну. Вони не беруть до уваги те, що українці говорять на цю тему.
Читайте також: «Що Україна дає світові?» Володимир Єрмоленко про те, як ХХІ століття стає українським і чому свободі потрібні не лише зуби і стріли, а й танки та ППО
Автор оглядає сім-вісім подібних статей, називає великі імена, наприклад, Джона Міршаймера, політолога з Університету Чикаго. Звертаючись до них, Абрамс пише: «Якщо ви відчуваєте непереборне бажання написати статтю про російсько-українську війну, будь ласка, закрийте свої комп’ютери, ідіть погуляйте, до крамниці, вигуляйте собаку; зробіть будь-що — це буде набагато краще, ніж написання цієї статті».
Але питання, яке ставить Ніл Абрамс, залишається без відповіді: де ці видатні професори беруть сміливість говорити про те, що вони краще за українців знають, яке рішення підійде за цих обставин? Бо якщо ви не сумніваєтеся у їхній вірі у те, що вони пишуть, то відповідь на це запитання може бути одна: для них Україна досі не має власного голосу.
Минуло п’ятнадцять місяців із початку повномасштабного вторгнення. П’ятнадцять місяців переможної війни з нашого боку доводять успіх тридцяти років української незалежності, творення нації, побудови суспільства, армії. І все ж у їхніх очах ми залишаємось мовчазним народом, який не може говорити за себе і за який вони знають краще. Чому?
І тут я хочу сказати щось надзвичайно важливе для наративу про війну. Те, що залишається недооціненим медійниками, політиками й тими, хто приймає рішення, і навіть інтелектуалами.
Країну знають не тому, що вона з’являється в новинах.
Єдиний спосіб для країни зробити так, аби її почули, аби вона стала суб’єктом власної історії, — бути впізнаваною за своєю культурою.
Не те щоб Україні раніше бракувало уваги з боку іноземних медіа.
Повномасштабне вторгнення Росії в лютому 2022 року — вже третій випадок у цьому столітті, коли Україна опинилась на перших шпальтах усіх світових медіа.
Перший раз — Помаранчева революція, Майдан 2004 року. Тоді ми вважали це поворотним моментом, коли Захід несподівано для себе відкрив — цитуючи назву книжки президента Леоніда Кучми, — що «Україна — не Росія». Так, у нас є громадянське суспільство, яке може боротися за демократію. Так, ми боролися за чесні та справедливі вибори, ми досягли свого й це була чудова історія. Україна опинилась на перших шпальтах приблизно на пів року — це достатньо довго. Помаранчевий колір, пов’язаний з Україною, був у центрі уваги всього світу.
А що ж далі?
А далі відбувся зсув дискурсу. Майдан потрохи змінився дрібними суперечками між корумпованими політиками. Аудиторія втратила цікавість до України. Тим не менше увага зсунулася в бік Москви і почали виступати есперти: мовляв, подивіться, якщо це змогли зробити українці, то, може, колись і росіяни зможуть це зробити! Отже, Майдан у Росії ось-ось відбудеться. Не має якихось загроз того, що Росія потрапить під диктаторський режим, тому що в Києві відбувся Майдан і в Києві перемогли. Дійсно, звучали такі думки. Адже українці та росіяни, мовляв, братські народи, вони майже однакові.
Україну й далі розглядали як «молодшого брата» Росії.
Гаразд, нехай там є різниця у політичній культурі, але все це ще раз доводить, що це — частина колишнього Радянського Союзу. Нас вважали колишньою соціалістичною радянською республікою до 24 лютого 2022 року. Знаю, бо мала тур понад двадцятьма країнами, презентуючи свою книжку: це дало мені соціологічний матеріал для спостережень. В деяких західних країнах досі Україну називали «колишньою радянською республікою». Допоки в Німеччині мене це не дістало і я сказала: а ви Німеччину теж називаєте «колишнім третім райхом»?
Адже це те саме — це частина вашої політичної історії.
Так, ми були соціалістичною республікою — це частина історії моєї країни; але була й інша історія моєї країни, незалежно від того, що вам каже Путін. Й інші історичні епізоди сформували нашу політичну культуру не меншою мірою, ніж сімдесят років буття соціалістичною радянською республікою.
Отже, колишню радянську республіку Україну після Майдану 2004 року почали вважати політично просунутою й увага світу зсунулася на північ — до Москви.
До 2004 року саме в Москві базувалися всі кореспонденти, які висвітлювали події на території колишнього Радянського Союзу. Й Помаранчева революція стала першою подією, що спонукала їх приїхати до Києва й побачити все на власні очі. Вони побачили, що тут є електрика, вода, каналізація. Що Київ — це велике європейське місто з ресторанами, кафе, історичними цікавими місцями. Все добре, але… Але тоді світ не зацікавила українська культура й історія.
Єдиною українською письменницею, яка вийшла на міжнародну арену після Помаранчевої революції, була Марина Левицька.
Якщо ви не пам’ятаєте, хто це, нагадаю: британська письменниця, яка опублікувала «Коротку історію тракторів українською мовою». Впродовж року ця книжка була єдиною написаною про Україну англійською мовою, яку зацікавлені громадяни Європи могли купити чи замовити у книгарнях, аби дізнатися бодай щось про країну, де відбулась Помаранчева революція.
Ситуація поступово змінювалась до 2014 року, коли відбувся другий акт цієї великої драми і вдруге у цьому сторіччі Україна стала видимою.
Я вже не кажу «нас не чули»: нас почали бачити.
У 2014 році Україна могла похвалитися вже кількома міжнародно визнаними сучасними письменниками.
Такі є в кожній незалежній країні, навіть в Албанії є Ісмаїл Кадаре — ну, нехай він живе в Парижі, але всі, хто цікавиться Албанією, читають його книжки. У 2014 році в нас був Курков, був Жадан, була Забужко, перепрошую; був Андрухович у Східній Європі. Тобто принаймні журналісти знали, кому дзвонити, коли потрібен був коментар від когось з українців. У нас були ці письменники — можливо, не топ-автори бестселерів на європейському ринку, але їхні голоси все ж звучали.
Читайте також: «Стати самим собі ціллю». Літературознавиця Віра Агеєва про те, чому при вулиці Петлюри не може існувати музей Булгакова
Я б сказала, що це сумнівна позиція, адже культурний контекст творів залишався невидимим для закордонної публіки, а якщо й видимим, то неправильно трактувався.
Якось я прочитала улесливу рецензію американського критика на мою книжку «Музей покинутих секретів». Там була така цитата: «все це особливо вражає, оскільки для мене це з’явилося нізвідки». Тобто в Україні з’явилися свої спікери в літературі, в музиці — але ми вийшли нізвідки.
Нас не сприймали як представників тисячолітньої культурної і літературної традиції. Наші попередні покоління залишались невидимими. Ми з’явилися нізвідки.
Чому нізвідки?
Бо американський критик, поґуґливши, не знайшов в інтернеті української класики чи модерністичних творів, перекладених англійською мовою. І вирішив: це не тому, що вони не перекладені, а тому, що їх просто немає.
Саме так нас сприймали: як країну без минулого, без історії, без культури, без традицій.
Країна, яка не має історії, може мати прагнення до майбутнього, може мати молоде сміливе громадянське суспільство. Та все ж це досі народ без голосу, країна, яка намагається вчитись говорити про себе. Відповідно її не можна сприймати всерйоз. Голос пана Путіна завжди звучатиме голосніше. Й коли він виходить на міжнародну арену й виголошує свої історичні есе про минуле України, це сприймається як належне. Він має право це робити, бо його історія відома. Й усі кафедри славістики, які існували до минулого року, були фактично кафедрами вивчення російської мови й літератури. Ці славістичні, тобто російські, кафедри й відділи продавали майбутнім політикам, людям, які прийматимуть рішення, ті історії, які Путін представляв світу. Тільки зараз усе це змінюється, деколонізується.
В Оксфордському університеті мені казали, що зараз це слово — деколонізація — наймодніше на кафедрах слов’янських мов.
У 2014 році відбувся Майдан і знову довів, що громадянське суспільство може повстати проти диктатури. Та кожен раз ця історія повторювалась і повторювалась.
Навіть у лютому 2022 року, наступного дня після початку повномасштабного вторгнення, я дивилась на CNN розмову між істориками — Енн Епплбом, Тімоті Снайдером та іншими, — які говорили про Україну.
Пам’ятаю назву: «Війна в Україні й майбутнє світу». Дискурс був абсолютно такий самий, як я пам’ятала з 2004 і 2014 років: мовляв, нарешті світ відкриє для себе Україну, Україна має громадянське суспільство, Україна чинить спротив російській агресії. А потім Ювал Ной Харарі сказав знов те саме: якщо українці — братня нація для росіян, це може означити, що цю війну Путіна можна зупинити протестами в Росії.
Це 25 лютого 2022 року і це говорить людина, яку вважають поважним істориком, принаймні, в тій частині світу.
Що змінюється зараз, після повномасштабного вторгнення? Яка робота зараз відбувається, аби змінити ці наративи, й чому ми маємо над цим працювати?
Нарешті ми вперше бачимо серйозний перегляд російсько-українських відносин в історичному контексті.
Мою книжку «Найдовша подорож» фактично замовив італійський видавець. Це перша книжка, яку я написала на замовлення за всю свою кар’єру. Запит був такий: будь ласка, поясніть нам, що ми проґавили в історично-культурному контексті цієї війни. Я відповіла: перепрошую, мушу почати з сімнадцятого століття.
Так, ми маємо почати дуже-дуже здалека. Й ця робота вже триває.
Вперше за останній період українські автори перекладені європейськими мовами. Все це має комерційний успіх. Будь ласка, не пропустіть виставу «Кассандра» за Лесею Українкою в театрі. Повірте, мені знадобилося десять років, щоб переконати директорів європейських театрів поставити «Кассандру». Це найактуальніша драма наших часів, створена в передчутті світової війни.
Та лише зараз, завдяки перемогам української армії, п’єса Лесі Українки таки потрапила у європейський театр, зокрема була поставлена у лондонському театрі.
Ось це — спосіб зрозуміти країну. Тому що культура працює на особистісному рівні. Бо коли ви ототожнюєте себе з героєм певної книжки чи фільму, коли ця музика є частиною вашого особистого досвіду, лише тоді ви можете по-справжньому розуміти країну. І не як проблемну постколоніальну територію, про яку ви чуєте в новинах. Ідеться про справжній діалог, обмін думками, повідомленнями. Це демократія, це світ, у якому ми всі прагнемо жити.
Оксана Забужко — письменниця, одна з найперекладуваніших українських авторок.
