Коли моїй доньці було років шість, ми записали її на курс «Стратегії візуального мислення» в Національному художньому музеї України. Щосуботи я возила її до музею, і це була радість для малої та неабияка розвага для мене.
Той курс спершу вела Анна Переходько, а пізніше Марія Скирда, яка, власне, й започаткувала його в музеї, а пізніше адаптувала до кіно і «перезібрала» в Довженко-Центрі, куди перейшла згодом.
На заняттях діти довго, не поспішаючи, розглядали одну-дві картини й висловлювали свої інтерпретації: чому жінка сидить боком, що роблять люди в нижньому ярусі зображення, а звідки така назва твору? Сказати, що це було кумедно, — нічого не сказати. Точніше, кумедно було для дорослих, які нишком сідали в кутку кімнати, щоб не заважати і перебути холодну осінню мряку в дружньому місці. А для дітей це була чудова гра. Моя донька ще й полюбляла серед розмови вдарити нога об ногу, й на кедах від удару запалювалися різнокольорові світлячки, наповнюючи ілюмінацією півтемну кімнату. Ці спогади для доньки і досі дуже теплі.
А мені вони здаються гарним поясненням, чому музеї, та й інституції культури в цілому, мають таке значення.
Збереження різноманітної спадщини — від художніх творів до зразків ґрунту чи зниклих мов — половина справи. Друга половина — це її інтерпретація.
Якось колеги-археологи так пояснили своє ставлення до віднайдених під час розкопок артефактів: вони цінні до моменту побудови гіпотези. Тобто головне, що вам дають археологічні пошуки, — віднайдення матеріальних свідчень, які допомагають зрозуміти якийсь історичний процес чи явище, видобути інтерпретацію, можливо, щось підважити чи підтвердити.
Ідеться про таку собі сходинку в процесі зворотної відбудови: коли ви намагаєтеся поступово скласти уявну конструкцію. Після цього, тобто після археологічних пошуків та інтерпретації, конкретний предмет археолога не цікавить, натомість з’являються музейники, які зберігають предмет і — звісно! — також його інтерпретують. Ба більше, цей процес інтерпретації не закінчується ніколи. А кожен наступний археолог (або й той самий, який переглядає свою гіпотезу), лінгвіст, історик, орнітолог може запропонувати нову й нову версію. Тобто музей є запорукою нескінченності пошуку знання: жодна версія не є остаточною, кожну можна підважити, а археологічний інтерес таким чином ніколи не згасає, навіть через багато десятиліть після розкопок.
Саме тому такою проблемою є так звана чорна археологія: річ не в самих украдених і віднайдених у чиємусь приватному сховищі археологічних знахідках. Річ у тому, аби їх можна було інтерпретувати і на основі цього будувати нове знання. Якщо ж ми не знаємо, де, за яких обставин і у зв’язку з якими іншими предметами відкрито ці знахідки, то втрачаємо змогу зрозуміти щось в історичному чи культурному процесі. Це, фактично, змарновані історичні предмети.
Однак багато хто з нас має зовсім інакший досвід музею: такого, де все остаточно, зафіксовано, вкрито пилом і нічого не можна торкатися. Такий стан – це ознака ідеологічної установи, а не культурної інституції.
У радянському світі право інтерпретувати суспільну дійсність і світ ідей, а відповідно й музейних предметів, мала дуже обмежена група осіб: згрубша кажучи, це могли робити лише керівні органи Комуністичної партії. Як кажуть історики, центральна ідея Сталіна відрізнялася від центральної ідеї Леніна, а центральна ідея Брежнєва від ідеї Хрущова.
Наприклад, історик Тімоті Снайдер демонструє, яким чином брежнєвська технократична ідея організації суспільства — все має бути ефективним, наскільки це можливо, жодного комунізму в майбутньому не буде, утримання влади важливіше, ніж побудова світлої утопії, Україна має бути уніфікована й підпорядкована загальній ідеї зручної організації виробничого процесу, тому для зручності спільним знаменником буде російська культура, — вся ця ідея відрізнялася від хрущовської, бо Хрущов визнавав наявність такого собі «українського проєкту», і це виявлялося в наданні обмеженого обсягу культурних прав у вигляді спрощеного й вихолощеного фольклору.
Іншими словами, в Радянському Союзі право на інтерпретацію мали навіть не групи людей, а буквально окремі особи.
Згадаймо, що навіть археологи мусили цитувати когось із цих осіб у своїх дослідженнях: чи то Леніна, чи Брежнєва. Усе це визначило стан української радянської гуманітаристики: найперше — філософії, де стратегією відносної свободи була втеча в логіку, а також історії, літературної теорії, лінгвістики — та фактично всього.
Музеї та культурні інституції потерпіли від цього найпрямішим чином. Адже вони є не лише місцем збереження та інтерпретації, вони є також місцем медіації: між теоретичним знанням і зацікавленою людиною чи спільнотою.
Інтерпретація була більш-менш «спущена згори компетентними органами», а медіація будувалася на її основі. Кожна нова версія цієї всеохопної суспільної інтерпретації подавалася як остаточна й завершена, а музейні науковці були не пошуковцями й інтерпретаторами, а такими спеціалістами, які множать розповіді в межах заданого, увиразнюють і нюансують. Тут не було місця самостійному інтелектуальному пошуку.
Досвід відвідування застиглого, ніби відмерлого світу, де все має завершений і дещо неактуальний характер, і є наслідком такого стану справ. Однак, попри все це, ситуація не безнадійна.
Сама наявність музейних предметів, текстів, архівних матеріалів, музичних партитур, книжок створює потенційну можливість самостійної інтерпретації.
Пошуку знання й вироблення нових і нових теорій, які не обмежує якийсь один суверен — центр прийняття рішень. Це одна з причин, чому росіяни нині так завзято нищать або розкрадають українські культурні артефакти: той, хто контролює твір чи предмет, контролює джерело знання.
Але є ще одне джерело знання, яке контролювати важче, — це люди. Музейні працівники, письменники, диригенти, художники, науковці — всі, хто в демократичному світі й мають займатись оригінальною інтерпретацією, створювати ідеї і чуттєві досвіди. Маємо справу з подвійним прицілом: артефакти і люди, які взаємодіють із цими артефактами. І перші, і другі в небезпеці, і якщо останні розграбовують або знищують, то перші перебувають під загрозою смерті й примусу до колаборації.
Мотив росіян прозорий: щоб контролювати теперішнє і майбутнє, ти мусиш діяти точнісінько так, як це було в СРСР. Тільки дехто матиме право на свою думку, і це завжди будуть ті, хто має політичну й адміністративну владу. Лише вони визначатимуть стосунки кожного музею з тими предметами спадщини, які він зберігає. Жодного живого інтелектуального процесу тут не буде, це знову суто ідеологічні установи.
Що ми з цього всього маємо зрозуміти? По-перше, що захист культурної спадщини має два компоненти: самі артефакти й люди, які можуть їх інтерпретувати. Цією спадщиною можуть бути музейні колекції, а можуть бути збірки сучасних книжок. По-друге, наш власний український «проєкт» мусить бути докорінно відмінним від російського не у його формі, не в тому, яку саме історію він просуває.
Річ не в тому, від якого князя хто веде свою історію. Наш «проєкт» має бути зовсім інакшим по суті: демократичним, відкритим до пошуку знання й інтерпретації, таким, що більше цінує оригінальність аналізу, ніж лояльність керівній особі, змагальним (у доброму давньогрецькому сенсі агону), але в жодному разі не насильницьким. Тут кожен, хто доклав зусиль до розвитку своєї компетентності (так, перш ніж висувати ідеї, треба мати ґрунт серйозної освіти, бути дотичним до того, що в німецькій традиції влучно називають Bildung), не лише може, але й має висувати свої ідеї.
Якими тоді будуть наші музеї? Такими, що залишатимуть теплі спогади на все життя, як-от курс «Стратегії візуального мислення» для моєї сім’ї. І такими, що заохочуватимуть висувати самостійні ідеї, інтерпретувати й шукати пояснень. Тут будуть суперечки, але не буде примусу і знущань.
Звучить ідилічно і дещо сентиментально, але без дещиці чуттєвості не обійтися: зараз ми відчуваємо втрати на рівні наших фізичних тіл (без тепла, світла, часто дотику рідних), і це суттєво увиразнює наші виклики.
Не лише перемогти ворога на полі бою, але й стати зовсім інакшою країною, геть інакшим суспільством.
Культурні інституції в цьому — і чудовий наочний матеріал для аналізу, і складник рецепту успіху.
Олеся Островська-Люта, арт-менеджерка й кураторка сучасного мистецтва, директорка«Мистецького арсеналу».
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — opinions@theukrainians.org.
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
