Віталій Ажнов — багатогранна особистість, кожна з граней — особлива. Він — один із наяскравіших театральних акторів нашого часу, грає головні ролі в постановках Івана Уривського і Дмитра Богомазова в театрі Франка. Він — кіноактор, виконавець ролі Казимира Малевича в однойменному фільмі, який восени 2025-го вийде у кінопрокат. Він — автор популярних тікток-відео: на одних читає скоромовки, на інших — українську поезію, але кожне хочеться подивитися до кінця. З любові до української поезії виростає «Курс Ажнова від Ажнова», де учасники та учасниці пірнають у поетичні світи, а також подкаст «Ажнов Шоу», де голосом актора звучать важливі та знакові поетичні тексти. До того ж Віталій викладає сценічне мовлення на театральних спеціальностях та озвучує аудіокнижки.
Про становлення, любов до української поезії, цікавість до мови, поїздки на гастролі під час війни, викладацьку місію, а також потребу перебувати у постійному русі — в цій розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Почнімо спочатку. Якою ти був дитиною?
Дуже слухняною і позитивною. Я дуже любив учитися, був допитливим, душею компанії. І не думав, що буде так напряжно в дорослому житті, коли всі думатимуть, що ти й досі душа компанії, а ти вже давно не там.
Я дуже ціную особистий простір. Тобто якщо колись я міг приготувати кролика у вершковому соусі з сиром горгонзола, щоб зібрати вдома тусовку, то зараз це дуже проблематично…
А ще я катався на велосипеді та любив ролики. Це було міське життя на першому поверсі багатоповерхівки: мама могла бутерброд подати через вікно. У мене є старший брат, і в дитинстві він часом мене аб’юзив. Коли на обід треба було їсти перше, яке я дуже не любив, то ми за 10 копійок їли суп наввипередки. Я прибігав зі школи і не обідав, а одразу сідав за уроки. Хотів, щоб це завдання не сиділо в мене в голові. Я міг прочитати один раз параграф з біології — і все, на завтра його розповісти.
Чи відчував ти тоді свою інакшість?
Ні, але були окремі прояви: на випускний обов’язково і принципово мала бути рожева сорочка. Звісно, коли я дивлюсь на ці фото тепер, то бачу, що маю доволі епатажний вигляд. Я вже тоді любив яскраво вдягатися, але на моді і стилі ще не розумівся.
Два роки тому ти запостив своє дитяче фото і написав «Я ностальгую за тими часами. Знаєте чому? Бо вони безтурботні і майже безвідповідальні». За чим іще зі свого дитинства ти ностальгуєш?
Я ностальгую, бо в мене був дуже сильний зв’язок із мамою. Моя тонка природа, як я володію тілом, моя пластика, можливо, манера говоріння — це, звісно, мамині впливи та виховання. У мене було безтурботне дитинство: небагате, але й небідне, безвідповідальне. І сильний зв’язок із мамою. І коли її не стає, ти раптом щось втрачаєш. При тому, що в тебе є ще старший брат, є батько, ти береш на себе дуже багато відповідальності, стаєш чоловіком. Свідомо і несвідомо починаєш гребти. І тому, коли знайшов це фото, то на мить стало знову безтурботно.
Я дуже ностальгую за цим станом. Знаєш, я дуже часто кажу фразу, і вона йде зі мною по життю: вчись, дитино, може, хоч із тебе в родині виростуть люди. І от те, що я маю зараз, — це те, до чого я свідомо йшов, це велика праця. Я не знаю, коли в мене був останній вихідний, — і я не перебільшую, але й не применшую. Але я вірю, що мама бачить те, що я маю зараз, допомагає мені. А ностальгую, бо в мене немає поруч людей, з якими я міг би почуватися безтурботним і безвідповідальним.
Поговорімо ще про дорослішання: який матеріал ти читав на своїх вступних іспитах у театральний? Що для тебе тоді було важливим?
Вірш — Василь Симоненко «Сім десятків дідові старому», байка — «Вовк на псарні» Глібова. У мене був уривок з оповідання Євгена Гуцала про маму «Образ матері». Фрагмент із п’єси Ярослава Стельмаха «Привіт, синичко». Там є монолог відмінника — це майже фінал п’єси, коли він уперше приходить додому п’яненький і змінюється як особистість, робить стрибок.
Відмінник прочитав монолог відмінника?
Так. Самоіронічно.
І ти цілеспрямовано йшов показувати цю програму на вступі в театральний університет імені Карпенка-Карого своєму майбутньому майстрові Дмитру Богомазову?
Я не знав людей, які набирають студентів. Насправді я хотів бути диктором-телеведучим, бо в 9-10 класі писав малу прозу і потім трохи працював на місцевому радіо. Коли я приїхав на відбіркову консультацію в корпус театрального на вулиці Коновальця, то викладач пояснив мені, що диктор-телеведучий — це вужча спеціальність, ніж акторська, тому я поїхав і в корпус на Ярвал, де мені сказали, що в мене немає акторських даних. Мене це трошки вкурвило, але я спробував себе ще раз — і мені дали допуск. Тоді вже й дізнався про Богомазова.
Коли ти зрозумів, що в тебе з майстром метч?
Він мене із самого початку любив, навіть був випадок, коли Дмитро Михайлович посадив мене на стілець у центрі аудиторії, я тоді взагалі ще не розумів, що таке театр.
Він сказав: дивіться, є люди, які можуть просто сидіти на стільці і за ними цікаво спостерігати, — це вже може бути театром.
Напевно, це був такий момент метчу. Просто потім все трошки пішло шкереберть: у мене вперше вилетіла колінна чашечка, я випав з процесу, почав трохи відставати. І це тягнулося кілька семестрів, у кінці кожного відбувалися індивідуальні обговорення після сесії: кому і над чим потрібно працювати. І мені щоразу казали: даємо тобі ще один семестр, спробуй проявитися. А мене це дуже мотивувало, вони хотіли проявити в мені лідерські якості.
А вони у тебе були?
У школі — так, але після переїзду до Києва зникли. Тут, на акторському, зібралися самі лідери. Та й для Богомазова це був перший акторський курс, тому всі були яскравими персонажами.
Розкладімо твою професійну карʼєру по роках.
2010-2013 — вступ у театральний і співпраця з курсом режисерів Едуарда Митницького. У 2013-му дві вистави Богомазов забирає у свій театр «Вільна сцена».
2014 — «Вільна сцена» стає частиною Театру на Лівому березі, де ми продовжуємо грати ці дві вистави.
2015 — магістратура. Тоді ж мене запрошує Стас Жирков у театр «Золоті ворота», де я пропрацював три з половиною роки. Паралельно є фрілансерські проєкти з Тамарою Труновою, Давидом Петросяном, Славою Жилою, Максом Голенком. Тоді ж я починаю зніматись у кіно й вести програму, яка проіснувала три роки, «Кольоровий світ» на радіо «Промінь». Далі — асистентура зі сценічного мовлення.
У 2016-17-му я почав озвучувати книжки. З вересня 2018-го працюю в театрі Івана Франка.
Коли запускався телеканал «Kyiv.live», мене запросили вести рубрику «Барахолка». Ми місяць готувалися, тестували, і коли почався перший знімальний день, поїхали до Володимира Горянського. Я вийшов у прямий ефір і зрозумів, що така передача — мій формат, але працювати з цією командою я не хочу.
Напевно, я би хотів ще загнуздати свій графік і вести якесь ранкове шоу.
І працювати з імпровізацією в прямому ефірі?
Я насправді гострохарактерний актор. Зараз у мене шлях драматичного і місцями трагічного, але все університетське життя я був комічним актором. Тому я внутрішньо дуже швидкий: легко жартую, гостро реагую на ситуацію, перемикаюсь.
Як відбувалось твоє навчання в асистентурі? Що воно передбачало?
Протягом трьох років ти проходиш практику поруч зі старшим викладачем, потім здача кандидатських мінімумів. Я у школі вчив іспанську, тому здавав її та філософію. Далі практичний звіт — мініпоказ зі сценічного мовлення на кафедрі та здати теорію по білетах. А ще у нашій системі, щоб отримати звання доцента, маючи звання заслуженого артиста України, достатньо написати одну статтю.
Ти написав свою статтю?
Ще ні.
Але ти не відкидаєш цієї ідеї, цієї можливості?
Ні, не відкидаю. Настане день — я сяду і напишу про сценічне мовлення.
Ти почав вести свій інстаграм у 2015 році. І тоді ти, хлопчик із серця Галичини, починаєш його вести російською. Чому?
Я приїхав з провінції в середовище, де розмовляли російською. Безумовно, коли я дивився на своїх успішних одногрупників, які вже десь знімалися, мені теж хотілося спробувати, а тоді все знімали російською мовою. І так склалося, що на другому курсі мене запросили на кастинг — безумовно, я зазубрив той російський текст. Мені сказали, що я хороший мальчик, але-але… І порадили читати вголос. А я ж людина, яка читала в школі Достоєвського українською, Тургенєва — українською, Толстого — українською. І я почав усі ці романи перечитувати вголос російською. Мій словниковий запас поступово збагатився, і я почав бути в цій тусовці, не розуміючи наслідків.
Сьогодні я можу обстояти свою думку, а тоді я взагалі не розумів усіх цих розподілів, як-от Західна Україна і Східна Україна. Сьогодні ж я можу навіть обережно виправити мовця: захід України та схід України. Тому я визнаю, що це моя несвідома громадянська позиція і жага зніматися в кіно.
Тобі допомогло те, що ти читав уголос?
Так, у мене дуже гарний словниковий запас. Готуючись до асистентури, я навіть починав вивчати російську орфоепію — зараз мені це дуже допомагає працювати з людьми, які переходять на українську, бо я розумію, що в них інша позиція мовленнєвого апарату, і знаю, як це виправити.
Як актор ти повинен володіти різними формами мови: літературна мова, суржик, адаптація під певний діалект… Що я ще не назвала?
Акценти. Якщо, наприклад, тобі треба зіграти грузина.
Наскільки різними є говоріння на сцені та говоріння в житті?
Коли мене запрошують провести майстер-клас із публічного виступу, то я навмисно проводжу його побутовою мовою і вкінці кажу учасникам: я міг би прийти до вас і розмовляти дуже вишуканою мовою, без жодних слів- і звуків-паразитів, але тоді б вам не запам’яталося стільки всього.
Якщо говорити про сцену, то також свої особливості: велика робота діафрагми, якщо вистава без мікрофонів, або чітка артикуляція, якщо з мікрофонами.
Тобто кількість мовленнєвих регістрів, у яких ти працюєш, — дуже велика. Але чи є серед них робота іноземною мовою? Англійська для тебе — робоча?
Ні, взагалі. Але є бажання це змінити. Наприклад, коли тобі кажуть: перестань курити! — на тебе це не діє, бо ти маєш до цього прийти. Віталіку, щоб не вилітала колінна чашечка, необовʼязково робити операцію — сходи і закачай мʼяз, який триматиме твою колінну чашечку. А тому до спортзалу я дійшов лише через проблеми з ногою. Зараз я втягнувся, мені подобається, настільки кайфово, що я не розумію, чому я так довго до цього йшов. Я дуже хочу якнайшвидше прийти до вивчення англійської.
Чи хотів би ти грати за кордоном?
У цьому випадку мені дуже хочеться бути носієм української культури та гордістю цієї країни. Звісно, можна грати у проєктах, але не робити з цього галасу, бо це про комплекс меншовартості.
Коли хтось зіграв односекундну епізодичну роль у закордонному фільмі, але про це написали всі медіа?
Так! Із цього роблять величезну подію. Але чому ви не пишаєтесь своїм у моменті тут і тепер? Чому закордонна нагорода краща за нашу? Чому саме такий розподіл уваги? Я розумію, що якщо говорити про те, чиїми б слідами мені хотілося йти, хоча наслідування — це не дуже про мене, то для мене приклад — Богдан Ступка, про якого у театрі все одно продовжують говорити і якого досі згадують. Він — носій культури, носій естетики, носій чогось величного. Актор не може бути пустим і прикольним.
Коли ти викладаєш наступному поколінню акторів, то який зі своїх талантів ти реалізуєш? Чи ти віддаєш якийсь борг? Чи ти щось береш?
Я не знаю, чи це талант — внутрішній сканер. Ти можеш дуже швидко проаналізувати, що за людина перед тобою і чому вона саме так поводиться. Із попереднього свого досвіду, своїх скілів і знань ти можеш швидко зрозуміти, чому вона говорить саме так. Мені дуже подобається досліджувати людину. Я вважаю, що актор має бути дуже уважним до Всесвіту і простору, до нового покоління і до окремої людини як суб’єкта. Інакше він не буде розвиватися в професії та не зможе транслювати глядачам щось від себе.
У мене є поклик до викладання. А ще мені дуже подобаються сценічне мовлення, дихання, анатомія, психологічні проблеми, які впливають на голос.
Завдання зʼясувати: чому людина настільки затиснена фізично, що не може розкрити діафрагму? Чому втрачає зоровий контакт? Чому в неї затиск нижньої щелепи? Я всі ці штуки дуже люблю і у викладанні намагаюся їх досліджувати.
Сценічне мовлення не за книжкою, а з індивідуальним підходом. Якщо в тебе є проміжок між зубами, то його треба закрити, а не так, як у книжці написано: поставити язик на звучання звуку «с». Якщо цей звук свистить, то треба знайти причину цього свисту. Колись мене в школі дратувала Катерина Осадча, бо вона весь час губно-губні вимовляла «у/в». Добрий (у)ечір. Зараз я розумію, що це мовний стиль, фішка. Тому викладання для мене — це спосіб досліджувати якось по-іншому, не так, як пише підручник «Сценічне мовлення».
Останнім часом я відчуваю глибоку самотність. Інколи мені здається, що мене не розуміють. І потім я починаю міркувати, чому так. Очевидно, це мій свідомий вибір — відчуття глибокої самотності. Я уже сьомий сезон працюю в театрі Франка й перестрибую з прем’єри в прем’єру, відпустка лише місяць, я весь час у репетиційному процесі. Але саме студенти дають відчуття того, що ти не самотній, бо вони тебе люблять. Викладання — закриває це відчуття, бо воно доволі трагічне. Я не знаю, чи мені вдасться залишити ген по собі, але викладання — один зі способів залишити по собі слід. Є ось ця прийнята суспільством формула: народити сина, посадити дерево, побудувати будинок. Так от для мене студенти — спосіб посіяти зерно і мати гарну пам’ять про себе після смерті.
Я зрозумів, чому так люблю театр. Бо коли він заповнений глядачами, то відбирає відчуття глибокої самотності. Люди тобою наситились, вони прийшли і пішли, а ти після вистави залишаєшся сам. Мені здається, загалом люди глибоко самотні. І старість неминуча, і смерть неминуча. Тому я дуже кваплюся в житті: мені хочеться зробити дуже багато корисного, наповненого сенсом.
Які тексти для професійного розвитку ти читаєш? Курбас чи Гротовський, поезія і проза, науково-популярні книжки про психологію?
У мене немає навмисного пошуку, але тексти до мене приходять самі. Так, мені випало озвучувати книгу «Хибне Я. Реальне Я» психологині Ольги Демчук. Коли я її начитував — офігівав: мені було просто фізично погано від цього тексту. А далі я аналізував, чому це зі мною відбувалося, із чим я не згоден, що мене провокувало. Можу підчитати Брука чи порозпитувати про майстер-клас Івани Чаббак — це теж професійне.
Мене дуже часто запитують, чи я в терапії, бо актору це ніби необхідно. Я можу видихнути вкінці вечора келихом білого сухого, але от у мене є страх антидепресантів чи якихось CBD. У мене немає потреби в терапії і, напевно, є ще якийсь страх перед нею. Тому що коли я беру будь-яку п’єсу, я ж не читаю лише свою роль, я читаю весь текст, починаю аналізувати причинно-наслідкові зв’язки, конфлікт, чого прагне герой, через що страждає, — всі ці відповіді на питання працюють зі мною як терапія.
Твій «Курс Ажнова від Ажнова» зʼявивися у березні 2023 року. Під час курсу ви з учасниками працюєте з поезією, її читаєте і вкінці готуєте поетичний вечір. Які твої потреби й запити закриває цей курс?
Не буду лукавити: мої фінансові потреби. Він відкриває нові зв’язки, талант дипломатії, комунікації. І, звісно, мій світогляд розширюється, бо театр — це в деякій мірі бульбашка. Люди — дуже різні, з інших сфер, а тому дозволяють побачити інший світ. Наприклад, якось до мене на курс прийшла судмедекспертка і ми встигали перекинутися кількома словами перед заняттями — дуже цікаво!
Навіщо потрібен обовʼязковий виступ наприкінці курсу?
Він необовʼязковий, хто не хоче, той не бере участі. Але це момент фіксації, по-перше, того, що відбулось між нами всіма, по-друге, це можливість спробувати те, що було напрацьовано на курсі. Бо ситуація публічного виступу ставить мовця у дуже вразливе становище.
У фінальний поетичний вечір я завжди вкладав якусь форму, мізансцену, причинно-наслідковий зв’язок. Наприклад, попередній вечір я зробив на табуретці, щоб глядачів, які сидять у залі, тригерила ця форма: вилізь на табуретку, розкажи віршик. Уяви: дорослі люди, в костюмах, у вечірніх сукнях та на підборах вилазять на табуретку і читають вірш, але читають красиво — це ж руйнування стереотипів.
З останнього: мені страшенно цікаве саме дослідження того, що відбувається з людиною, яка потрапляє у публічний простір, й водночас що відбувається з людиною, яка залишається із собою на самоті.
Тому у першій частині людина читала вірш вголос перед аудиторією, ми всі чули її ставлення до цього матеріалу, таку якусь делікатність, можливо, місцями затишеність. Друга частина цього передвечора — це ті ж люди, які записали себе на диктофон: інше звучання, інша атмосфера, все інше.
Навіщо цей курс потрібен людині? Щоб отримати акторські навички?
Мій курс — не акторський. Коли я його створював, то розумів, що насправді кожна людина в повсякденному житті грає певну роль. Їй здається, що вона прийде на курс і зіграє свою роль, але важливо, щоб людина могла хоча б частково прийти до свого нуля, навіть не до своєї ролі: коли людина може просто сидіти, дивитися на тебе і буде зрозуміло, що вона відчуває. Не вдавати і не грати щось, як ми звикли, бо ми всі насправді актори.
Я завжди на першому занятті кажу: це не акторський курс. Я нічого вам не обіцяю. Це простір, де ви можете проявитися творчо. Я знаю, що ви прийшли з різними запитами, тож якщо ви побачите, що впродовж курсу ви не закриваєте ваші запити, скажіть мені про це.
Протягом курсу ми спробуємо подолати страх публічного виступу, але для мене передусім важливою є людина. Будьте готові до того, що на курсі може бути багато провокацій, чогось незручного.
Я навмисно не даватиму фідбеку й не буду роз’яснювати, на що спрямований той чи інший тренінг, — щоб ви пішли додому і могли порефлексувати, щоб вас наздогнали думки.
Тому мені так складно назвати формат цього курсу правильно. Бо справді, можна сказати, що ми набираємо акторський курс, а наприкінці випуску — вистава. І прийдуть якісь нові люди, хто хоче вперше спробувати, а прийдуть ті, хто був на інших курсах і тепер захотів до Ажнова. Але це хибний шлях, бо я думаю, не можна давати надію, що вкінці ми випустимо виставу і поїдемо на гастролі.
А так я ставлю людину у позицію — вийди розкажи вірш. Нічого не грай, ні діда, ні бабцю. Вірш розкажи. Але власною природою, власним світоглядом, власним світосприйняттям. Вибери собі вірш. Не вмієш читати? Не можеш привчитися до читання? Почни з вірша. На лавці, в телефоні, в метро, прищепи собі цю звичку. Кожне заняття починається з читання вірша. Не напам’ять, а з книжки. Я запитую: ти колись кохав, чи можеш згадати перше кохання? Це ж дуже така лоскітна річ! Згадай і просто читай. Не читай це як зізнання в коханні, а просто згадай.
Читання поезії тягнеться ще зі школи. Цю поезію з нами репетирувала або бабуся, або батьки, можливо, нам нав’язували якусь інтонацію, потім ще й вчителька казала, що щось не так. А якщо ти виходиш у центр класу, читаєш, може, бубониш, тобі ставлять 5 балів, а іншому 12. Чого? І ще гірше, коли в класі сидить дівчина, в яку ти закоханий і ти ще не зізнався їй про це. І ти читаєш вірш.
Як змінюватиметься і розвиватиметься цей курс?
Мені б хотілося, щоб він тримався не лише на мені. Щоб там могли бути ще якісь викладачі. Мені дуже важливо, щоб це не було лише моїм авторським. Наприклад, моя одногрупниця Оксана Жданова вела у мене на курсі заняття з тіла, тілесної розкутості, як тіло впливає на мову.
У тебе є ще один цікавий проєкт — подкаст, «Ажнов Шоу», де ти читаєш вірші. Цей продукт — логічне продовження і курсу, і твоєї комунікації в соцмережах. Чи ти бачиш точку завершення цього проєкту?
Він може бути безкінечним, однак у нас є певна стратегія і план, куди ми перейдемо далі. Перший крок — це знайти аудиторію і прив’язати її, прищепити любов до поезії. Це доволі складно, адже поезія — непопулярна.
Але у рамках іншого курсу я також вивчаю епістолярії, тобто листи, відомих українських діячів, і це дуже цікаво, бо це насправді дуже захопливий шлях до вивчення історії України, виявляється. Коли ти в листуваннях бачиш, як змінювалась історія: починаєш зі Сковороди чи Котляревського, читаєш листи Міхновського до влади, далі рухаєшся до Джемілєва. І це також один зі шляхів розвитку подкасту.
А хто вас слухає? Яка мотивація у людей вмикати поезію?
Це дуже різна аудиторія. Молода закохана пара може їхати в автівці додому за місто — і вона може увімкнути вірші на якусь тему. Або він може на спотіфай чи окремим треком надіслати їй зізнання в коханні, але от моїм голосом. Чи, скажімо, людина, яка бігає вранці під вірші. Чи людина, яка втомилася говорити про IT весь день в зумі, ввечері повертається до поезії. Я справді думаю про широку аудиторію.
Що є твоїми робочими інструментами?
Голос. Я ним володію, знаю, як маніпулювати, як гратися.
Тіло — недосконалий інструмент. Напевно, мені б хотілося мати ще багато скілів з акробатики, літати на пуантах, сідати на шпагат, мати кубики на торсі.
Ти ж над цим працюєш — ходиш у спортзал.
Так, але ще не досконало.
Але водночас ти не експериментуєш із тілом. У тебе немає пірсингів і татуювань.
Це моя естетика. Для когось тіло в татуюваннях — це його естетика. Моя естетика — чисте тіло.
Ще один твій інструмент — яскрава зовнішність. Як ти себе оцінюєш?
Цікава фактура — назвімо це так. У мене високий лоб: інколи мені це не подобається, а інколи я про це не думаю. Часом мені не подобається форма моїх брів і я думаю, що, може, треба щось з ними зробити. Подекуди я дуже чітко бачу криве перенісся, трошки зміщений нерівний ніс. Інколи мені здається, що в мене якісь затонкі губи.
Чи перевіряєш ти можливості свого організму? Наприклад, коли ти перед «Калігулою» цілий день не їси чи дотримуєшся інтервального голодування?
Я не думаю, що це перевірка. Я відчуваю свободу, бо тягання ваги — це теж перевірка.
А ще думаю, що мій інструмент — інтелект. У сучасному світі та в сучасному театрі якщо не будеш розумним — пролетиш.
Чому?
Ти просто будеш маріонеткою у виставі. Звісно, це питання до того, якою є твоя місія виходу на сцену, бо можна кайфувати від власної крутості й цим вдовольнятися.
Розкажи про свою рутину. Але не до вистави, а все, що з тобою відбувається після останнього поклону на сцені. Ти заходиш за лаштунки, оплески згасають і…
Я максимально швидко розгримовуюся, переодягаюся, складаю костюм на вішак, усім дякую і виходжу з театру. Якщо у виставі не дуже багато людей, то курю просто на службовому вході, якщо багато, то йду кудись глибше до скверу або за ворота театру. Потім я можу піти додому пішки, а можу викликати таксі. Зайти в продуктовий чи в «Сенс», щоразу думаю про те, що от саме сьогодні я не їстиму в такий пізній час, але після вистави, оскільки це щоразу стрес, мені складно не їсти. Зараз частіше можу подивитися серію якогось серіалу і вийти перед комендантською пройтися. Але буває, що у мене ще вдома багато роботи і потрібно ще щось читнути.
А мозок після вистави ще працює?
Так, я краще працюю ввечері. На вранішніх репетиціях можу тупити. І вже коли репетиція завершується, до мене приходять якісь інсайти та знахідки. Мені краще працювати ввечері. Взагалі, я думаю, що ми не знаємо всіх наших можливостей і реальної кількості ресурсів. Інколи можливості твої невичерпні і ти можеш фігачити безкінечно.
Ти не залипаєш у соцмережі — не скролиш інстаграм чи тікток. Що ж тоді краде в тебе час? Якими є твої пастки?
Флірт.
Як це працює?
Мені пишуть — я відповідаю. Я взагалі вважаю, що найкраще, що вигадало людство, — це флірт. Флірт дозволяє вберегти від зради, додати певної впевненості в собі, це один із методів комунікації, дипломатії, стратегії. Це якась гра, як шахова партія. Я навмисно не ставлю сповіщення на телефоні, щоб не знати, що мені хтось написав.
Якщо актор не зациклений на собі, а уважний до простору, то його гра на сцені — це флірт із глядачем.
Як у тебе з тайм-менеджментом? Як між собою поєднуються: викладання в університеті, репетиції, вистави, спортзал, подкаст, курс?
Розумієш, коли в мене вихідний, то я не знаю, що робити. Це зумовлено тим, що починається сезон і ти як актор розумієш: ти завантажений. Коли граєш по 15-17 вистав на місяць, то в середньому в тебе рідко буває три вечори поспіль без вистав, а день — без репетиції. Тому 11 місяців на рік працюєш вахтовим методом.
Колись я буду працювати менше, але зараз я відчуваю себе в повному розквіті сил.
Але ж потрібно якось відновлюватись?
Мені так мало треба для наповнення. Мені достатньо інколи одного вільного ранку: пройтись і смачно поснідати, або встати і, не вмиваючись, піти в продуктовий і щось собі приготувати. А інколи буває час в обід і я можу кимарнути.
Ми їздили в Прагу на фестиваль із «Калігулою». Я ввечері лягаю в номері спати, за звичкою відкриваю гугл-календар, щоб перевірити, що в мене завтра, а там пусто — бо я на гастролях.
Розкажи про відчуття від виступів за кордоном.
Це була одна вистава: ми приїхали, був вільний вечір, наступного дня — вільний ранок, репетиція, оскільки це нова локація, то треба пройти світлові точки й перевірити звук… Але гастролі зараз дивні. Особисто для мене вони сумні й місцями драматичні. Якщо колись ти їздив представити Україну в театральному розрізі, то зараз ти, звісно, їдеш представляти Україну, але передовсім для того, щоб нагадати про війну. І я на поклоні не можу себе зібрати, плачу, як останній Капітошка. Бо ти не просто приїхав і пишаєшся власною культурою, а ти бачиш у глядацькому залі прапор України, сам виходиш з прапором, розумієш, чому ми всі тут.
У вересні у широкий прокат вийде фільм «Малевич», де ти зіграв головну роль, і ти багато міркуватимеш про цю постать і про себе на екрані. Але тим часом розкажи: а як ти дивишся кіно?
Дуже уважно, я кожну секунду аналізую кіно. Якщо щось мене дуже захоплює, наприклад, як герой відреагував, то вж-ж-ж-ж — перемотаю і ще раз подивлюся. Я це кажу і згадую вчорашню серію серіалу «Резиденція» Пола Вільяма Девіса для Нетфліксу. Я підписаний на телеграм-канал Дмитра Авдєєва «Чуєш, Тарантіно!», і він його радив. Думав, що ввімкну якийсь черговий детектив, а це серіал у комедійному жанрі. І там просто геніальна акторська гра: як вони працюють із покерфейсами — просто мовчать у кадрі й дивляться. Іронія, гумор, як усе вибудувано — це неймовірно.
З ким із кінорежисерів ти б хотів попрацювати?
Із Соррентіно. Через естетику і тонке відчуття цієї грані між життям та грою. Театральні теми через простоту.
А з театральних?
Із Давидом Петросяном, але в драматичному матеріалі. Я з ним працював у «Слузі двох панів» і в «Сніговій королеві», але ж у Давида є «Земля» у Львові, чи «Процес» на Подолі. А ще з Оксаною Дмитрієвою. Я вже всюди про це кажу: хочу зіграти Гамлета.
І світ неодмінно тебе почує! А чи бачиш ти себе в режисурі?
Так, і від цього страшно. Я не хочу цієї влади, бо вона псує людей. Це я не вигадую якісь пишномовні слова, а справді так думаю. Режисура — це влада.
Від 2017-го ти озвучив багато книжок. Памʼятаєш, яка була першою?
Збірка норвезьких народних казок.
Чи важливо, що саме ти озвучуєш?
Звісно! Коли ти начитуєш книгу, в тебе є потік звуків і твій мовленнєвий апарат налаштовується на дикцію, ти не робиш помилок і можеш записувати, грубо кажучи, цілих п’ять сторінок. Якщо тобі вистачає концентрації, ти розумієш логіку думки, вхопив стиль, вайб і йдеш.
От, наприклад, я читав «Венеру в хутрі» Мазоха. Сам читав, іще до пропозиції озвучувати. І тому швидко погодився. Але ж я не знав, що саме з цим матеріалом буде так складно працювати: ти і не можеш награти, але й мусиш передати текст, щоб він звучав збудливо.
Ти неодноразово у своїх інтерв’ю казав про те, що акторство — це набирання досвіду. Чи ти його вже набрався? Чи воно має якусь кінцеву точку?
Питання не в кількості виходів на сцену і не в кількості зіграних ролей. А лише в тому, що з тобою особисто відбувається. Не з точки зору професії, а в житті. Бо все одно ми часто живемо у своєму звичному оточенні, але раптом може трапитися людина, яка тобі ставить якесь таке запитання, що про відповідь треба подумати, а часом відповідь випалюєш, бо вона у тобі жила, але тебе про це не запитували. Тому я б дуже не хотів, щоб моє життя складалося з постулатів чи аксіом, тому вчора були одні цінності, а сьогодні прийшли інші — і все це ти далі несеш у театр.
Бо все одно, коли отримуєш роль, ти повинен її наділити собою. А єдине, що ти маєш бачити, — кінцеву точку свого персонажа, але ж цікаво, як ти долатимеш цей шлях.
Набирання досвіду, я повторюся, — це уважність до простору, до часу і до людей, бо саме вони дозволяють наповнювати потім у театрі ту чи іншу роль. А що таке роль? Це не просто писані тим чи іншим автором тексти, слова, зібрані в якийсь образ, захований під якимось іменем. Це людська доля, яку ми щодня проживаємо. Кожен із нас проживає свою долю, але актор проживає більше. Тому актор і повинен відповідально ставитись до кожної ролі — як до потенційно можливого прожитого людського життя.
