Мар’яна Романяк уже понад п’ять років керує благодійним фондом «Рідні». До цього вона ніколи не планувала працювати у соціальній сфері, а свою карʼєру будувала у журналістиці. Та попри це, доброчинність завжди була поруч: із дитинства батьки привчили її до волонтерства у фонді «Карітас Україна».
Тепер вона керує одним із найбільших благодійних фондів, що підтримує дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах. У інтерв’ю The Ukrainians вона розповідає про те, як «Рідним» вдається розвиватися під час повномасштабного вторгнення, змінювати підходи до культури підтримки дітей в інтернатах та успішно працювати із владою для адвокації та впровадження змін.
§§§
[Цей матеріал створений у партнерстві з благодійним фондом «Рідні»]
§§§
Як почалася ваша історія з фондом «Рідні»?
У 2019 році, під час роботи на 24 каналі, я працювала над створенням соціального проєкту «Рідні». Ми з командою розповідали 20 історій про усиновлення з різних куточків України.
Це був великий виклик для нас: я думала, що цього проєкту ніхто не буде дивитися, бо на цю тему не було попиту. Крім цього, важко було знайти героїв, готових поділитися своєю історією. Та під час роботи я зрозуміла, наскільки тема усиновлення важлива і чому це — найкраще рішення для дитини. Цей досвід привів мене до фонду, і я почала допомагати тут із комунікаціями.
Напередодні пандемії мені запропонували стати СЕО організації. Світ зіштовхнувся із новими викликами, і нам треба було зібратися й допомагати іншим: і сімʼям, і лікарням.
Після початку повномасштабної війни наші проєкти стали ще актуальнішими. Зараз тема, яка ще у 2019 році не була популярною, у всіх на вустах. Про неї говорять перші особи країни, топові ведучі та блогери. Я дуже рада, що фонд «Рідні» став одним із перших, хто почав порушувати цю тему, і наші невеликі проєкти дали чудові результати для дітей.
Чи складно було адаптувати команду і себе до нових викликів? Спершу ковід, потім — повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Як вдається зростати у цьому бурхливому світі?
Коли я прийшла до фонду, нас було всього 10 людей, зараз — мінімум 120. Раніше ми працювали тільки у Львові, але через війну масштабувалися і розширили свою діяльність на Дніпро, Кривий Ріг, Харківщину, Волинь, Миколаївщину, Київщину, Закарпаття, Чернівці, Франківщину. У нас всіх — різна мотивація, але нас об’єднують спільні цінності, які є нашою дорожньою картою. Нам важливо зробити більше, ніж просто роботу.
Коли я беру участь у співбесідах, завжди питаю: «Що вас мотивує?». Дуже часто люди відповідають, що для них важливо зробити внесок у зміни. Може, це звучить романтично, але я дуже це ціную. На всіх зустрічах із командою я завжди наголошую на цьому. Я кажу: ми тут не просто для роботи. Якщо вам потрібно просто працювати, є інші місця. Ми тут, щоб змінювати ситуацію.
Це важко, не завжди приємно і не виглядає гламурно, але це дуже важливо. Вторгнення ще більше загострило важливість цієї роботи. Я помітила потік молодих талановитих людей, які приєдналися до нас під час повномасштабної війни. Люди зрозуміли, що хочуть жити в Україні і для цього треба зробити хоч щось, щоб допомогти їй. Вони хочуть допомагати дітям і дбати про їхнє майбутнє.
Війна спричинила ще одну важливу зміну: ринок соціальних послуг і благодійних фондів значно зріс.
Велике вливання міжнародних коштів змінило ситуацію, підвищивши зарплати й покращивши умови праці.
Як ви вважаєте, чи може благодійність стати справжнім шляхом до трансформації самого суспільства, чи це більше про покращення окремих ситуацій, коли суспільство точково вирішує якусь проблему? Під час повномасштабної війни ми побачили, як багато людей долучається до благодійності, створюються нові організації, люди стали волонтерами.
Необхідно прийняти, що є фонди чи громадські організації, які потребують підтримки. Вони роблять круті речі і реально є додатковою гілкою влади для держави. Це, умовно, новий суспільний договір, який ми зараз підписуємо. І в цьому суспільному договорі точно має бути місце громадському сектору.
Важливо, щоб держава на різних рівнях — національному, регіональному, локальному — була відкрита до співпраці. Щоб ми всі домовилися, що ми, як громадський сектор, маємо експертизу, яку можемо розвивати. Ми навчаємося, обмінюємося досвідом, тестуємо нові практики і готові їх рекомендувати державі для втілення. Бо якщо цього немає, то ми не зробимо нічого.
Наш ключ до успішної роботи — це якщо влада відкрита до того, що ти робиш. Ми можемо знайти ресурси, можемо мати експертизу, але ми не маємо юридичної сили, яку має влада. Тому нам треба домовитися, що ми разом йдемо робити ці зміни.
Важливо також, щоб люди на різних рівнях мали гідну оплату праці. Є люди, які роблять свою роботу, працюючи в міських радах, соціальних службах, державних органах. Там рівень зарплати, на жаль, досі не дуже хороший, і люди просто звільняються. Нам іноді немає з ким працювати, бо в громадах немає соціальних фахівців чи психологів через низьку зарплату.
Ми також мусимо навчити суспільство донатити не лише на ЗСУ, хоча це передусім зараз. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не могла піти до українського бізнесу по кошти для наших проєктів. Я чітко розуміла, що місія українського бізнесу зараз — віддавати все, що можна, задля безпеки країни. І так має бути. Але зараз ми стикнулися з тим, що фондам не вистачає коштів. І через відхід USAID, а також інших донорів, ми питаємо: «Що тепер?». Тому зараз важливо, щоб бізнес розумів свою роль у соціальних ініціативах. Це має бути частиною корпоративно-соціальної відповідальності. Також фондам важливо навчитись диверсифікувати свої доходи. Ми не можемо бути залежними від одного донора.
Війна показала, що ми навчилися донатити, але ми втомлені та можемо робити щось, не лише віддаючи гроші.
В інших країнах дітей із дитинства вчать волонтерити чи донатити, ми, на жаль, поки що цього не маємо. Тому я думаю, що було б класно впровадити, наприклад, обов’язкове волонтерство. Не всі здатні донатити грошима, але волонтерити можна. Це допоможе формувати відчуття громадської відповідальності з дитинства.
А чи є взагалі якісь секрети роботи з бізнесом?
Важливо, щоб у компаніях були відповідальні люди, які розуміють, для чого це все. Допомога має бути частиною корпоративно-соціальної відповідальності.
Останні п’ять років в Україні активно про це говорять, зʼявилися менеджери, які займаються цим питанням, і бізнес може обирати кілька напрямів для допомоги.
Вважаю, що в освіті та просвітництві є важлива місія: треба більше розповідати і говорити про корпоративну відповідальність, про важливість соціальної активності. Цю тему необхідно порушувати і поширювати, щоб кожен розумів, як важливо брати участь у таких ініціативах. Благодійність має стати не просто обов’язком, а відповідальністю перед суспільством.
Фонд не раз комунікував, що добро — це не разова акція, а довгострокова присутність. Як нам донести суспільству і бізнесу, що не варто згадувати про дітей у дитбудинках лише на свята, а допомагати їм постійно, ставати їхніми наставниками?
Я бачу, що потрохи це змінюється, але часом допомога не є такою, як мала б бути. Це наш великий біль, про який ми постійно говоримо: привезти цукерки до дитячого будинку — це не підтримка, а скоріше шкода. Нам потрібно змінювати цю культуру і показувати, як допомогти комплексно.
Бізнес має навчитися довіряти фондам, які мають реальні програми допомоги. Іноді компаніям легше поїхати в інтернат, бо там точно буде видно, що допомога дійде до дітей. Але треба довіряти тим фондам, які розуміють, як правильно організувати допомогу. І які, взявши ваші умовні 100 тисяч гривень, можуть допомогти так, що дитина житиме з батьками або зможе побудувати самостійне життя.
Збори вже давно перетворилися із просто зборів на цілі «маркетингові шоу» із танцями, вигадливими креативами та навіть створенням додаткового мерчу, аби обміняти його на донати. Як «Рідні» використовують цей інструмент для збору коштів і підвищення обізнаності про проєкти організації? Які тренди у цій сфері вам найбільше імпонують?
Ми також намагаємося придумати щось цікаве, щоб, окрім того, що ви задонатите, ви ще отримали якусь додаткову цінність. Напевно, це перший крок до того, щоб змінити культуру благодійності. Ми часто робимо колаборації з різним бізнесом і партнерами.
Зараз, наприклад, у нас є проєкт з ORNER — це пазл, який називається «Місто щасливого дитинства». Ми хотіли показати, що продукт може бути не лише цікавим для дозвілля, а й благодійним. Це багатошаровий підхід, де кожен етап має своє значення: ми хочемо показати людям, що можна зробити щось корисне і при цьому допомогти.
Те саме з благодійними аукціонами. Ми часто робимо їх не тільки для того, щоб отримати донати, а й щоб розповісти історії.
Ми робимо акції з бізнесом, де, наприклад, 10% із кожної чашки кави йде на благодійність. Або створюємо спеціальні благодійні товари, де 100% виторгу йде на підтримку. Ми також хочемо зробити процес донатів максимально простим, щоб люди могли зробити донат у фонд одним кліком, без зайвих кроків на сайті чи пошуку потрібних кнопок.
З моменту заснування фонду ви змогли надати освітню та психологічну підтримку понад 100 тисячам сімей та дітей. Як ви вимірюєте успіх у своїй роботі?
Це довгострокова робота. Буває, що результат помітний через роки. У нас є такі випадки, коли дитина потрапила до дитячого будинку сімейного типу у 8 років — і тільки зараз, через 10 років, ми бачимо результат. Ця дитина вступила в університет, закінчила соціальну роботу в УКУ і тепер працює в нашому фонді. Вона працює зі сім’ями та дітьми, і робить це надзвичайно добре, тому що сама пережила цю проблему. І ми розуміємо, що все, що ми робили, було правильно.
Як ми фіксуємо це все і як ставимо KPI? Є дуже хороший метод — моніторинг та оцінка. Він має бути в будь-якій організації: спочатку реально вимірюється проблема, а потім ставляться показники, яких потрібно досягти. І ми оцінюємо не тільки кількісно, хоча кількість — це добре. Наприклад, сто тисяч — це круто. Але можна роздати сто тисяч шоколадок — і це теж буде сто тисяч людей, але не буде ніякої користі. Тому ми вимірюємо наші показники і кількісно, і якісно. Ми відстежуємо, як саме наша допомога вплинула на ситуацію, які зміни сталися. Це довготривалий вимірюваний результат.
Можливо, я додам собі ще одну галочку, коли ця дитина створить свою сім’ю, можливо, візьме дітей з інтернату або матиме власних.
Так само працюємо і з біологічними сім’ями: підтримуємо їх, аби зміцнити батьківський потенціал. Ми, наприклад, проводимо комплексні програми підтримки для батьків, які мають залежності. Це теж довгий процес. Тільки з часом можна побачити, чи працює наша програма, чи батьки справді дбають про своїх дітей, чи дитині безпечно.
Тобто ви постійно забезпечуєте довгострокову підтримку людей і ведете їх навіть після того, як вони вийшли з системи?
Це дуже індивідуально і залежить від конкретної ситуації. Важливо не підсадити людей на «голку» допомоги. Ти можеш сказати: «Ось я буду завжди надавати їм послуги психолога, гуманітарну допомогу і так далі». І таким чином ти забезпечуєш їм це — і їм стає важко відмовитися від такої допомоги, так вони не стають самостійними.
Наша мета — зробити людину, фахівця, навіть дитину, підлітка, самозарадними. Ми маємо дати їм ключові навички та знання, базову допомогу, яку вони можуть потім використати для самостійної роботи над собою. Це важливо, щоб вони могли конвертувати ці знання у свою подальшу діяльність.
Звісно, є випадки, де ми можемо довше супроводжувати, але це завжди дуже індивідуально і підхід залежить від конкретної ситуації.
Ви мрієте, щоб кожна дитина мала свою сім’ю, і говорите про необхідність закриття інституційних закладів. Як ви бачите шлях до цієї мети і які конкретні кроки, на вашу думку, потрібно зробити, щоб це стало реальністю в Україні?
Закриття інтернатів — це верхівка айсберга, ідеальна картинка, яку ми бачимо. Але щоб дійсно позбутися таких закладів, потрібно зробити дуже багато. Найперше — популяризувати усиновлення, щоб люди розуміли, що це можливо і як пройти цей шлях.
По-друге, цей шлях не може бути швидким. Це навчання, психологічна і ментальна підготовка для людини і її сім’ї. Чому це іноді займає стільки часу? Тому що перевіряється мотивація. Взяти дитину — це має бути свідоме і обдумане рішення, не емоційний порив. Дитина має бути прийнята в сім’ю свідомо.
До того ж, щоб діти залишалися жити в сім’ях, потрібно розвивати послуги у громадах. Кожна громада має розуміти, скільки дітей та сімей потребують допомоги, і мати спроможність надавати такі послуги на місці. Потрібно навчитися зберігати біологічні сім’ї. Якщо сім’я потрапила в кризу через проблеми зі здоров’ям, залежності або матеріальні труднощі, ми повинні зробити все, щоб дитину не вилучили з родини, якщо це безпечно для неї і батьки готові докласти зусиль. Тут кожен може допомогти: якщо у вашого сусіда чи родича проблеми, у нього є діти, прийдіть до них із допомогою та підтримкою.
Якщо ж дитина потрапила в інтернат, ми маємо про неї подбати. Виходячи в доросле життя, такі діти стикаються з численними викликами: проблеми з соціалізацією, нерозуміння фінансової грамотності, залежності, рання вагітність. Ми, як фонд, робимо програми підтримки для молоді, яка виходить з інтернатів, щоб допомогти їм навчитися жити самостійно, шукати роботу, будувати стосунки та сім’ю. Також ми розвиваємо програму наставництва.
До війни в Україні було близько 100 тисяч дітей в інтернатах, хоча багато з них мали біологічні сім’ї. Нам потрібно працювати з цими дітьми, і для цього дуже важливо розвивати відповідні програми та послуги. Зокрема, це фахівці, психологи та інші спеціалісти, які повинні надавати комплексну допомогу.
Окремо варто зазначити, що для дітей, які потребують інклюзивності, мають бути розроблені спеціальні послуги. Лише коли ми створимо всі ці умови, інтернати врешті закриються, діти житимуть у сім’ях, будуть отримувати допомогу, а батьки матимуть спроможність їх ростити.
Це величезна сфера, і робота в ній складна, але вона дуже цікава і кожен крок наближає нас до результату.
Де вам, із такою кількістю активностей, вдається знаходити сили продовжувати свою роботу?
Моя роль в організації — стратегічний розвиток, побудова партнерств, залучення ресурсів тощо. Я не завжди знаю усі історії, з якими ми працюємо, але часто занурююсь у певні випадки — і це додає сил. Бо за нашою щоденною роботою стоять конкретні діти чи сімʼї.
Наприклад, у нас є історія з підлітком, який колись вийшов з інтернату. Ми оплатили йому курси водіння — і він пішов працювати на Uklon. Потім купив машину і став водієм, винайняв квартиру. І зараз він часто приходить до нас у фонд, щоб розповісти про нові досягнення. Він каже: «Якби не ваші курси водіння, я б не зміг цього зробити». І в такі моменти я думаю: «Отже, все не даремно». Він має роботу, може будувати сім’ю, залишається жити в Україні — і це великі досягнення.
Ці історії надзвичайно мотивують. Вони дають розуміння, що все, що ми робимо, не просто так. Також для мене важливі певні духовні аспекти. Працювати, аби змінити хоча б одне життя, — це для мене і є місією. Бо навіть малими кроками ти можеш будувати майбутнє на принципах справедливості та взаємодопомоги. Якщо ти віриш у щось більше, ніж просто матеріальний світ, то розумієш, для чого ти це робиш.
