Коли у горах іще лежить сніг, у долині — у селі Ясіня Рахівського району — сонце припікає вже о сьомій ранку. Від його променів крадькома ховається під смерекові поли туман. А навколо звучить тиха мелодійна музика десятків дзвіночків. Місцеві музики — то вівці. Їм зовсім не потрібно таланту, аби ноти зливалась із шумом вітру та дзюркотінням джерел, утворюючи вранішню злегка казкову ідилію.
На смарагдово-зеленому пагорбі біля старенької станції двоє молодих господарів — Дмитро та Михайло — готують тих невгамовних музик до виходу на полонину.
— Сьогодні всі люди, хто має вівці, ведуть їх на міру до вівчарів. Там домовляються, моляться, роблять сир і варять вурду. Все так, як робили діди. Віддаємо овець вівчарям аж до свята Чесного Хреста у вересні. Вони спочатку випасатимуть отару на галявинах неподалік, а потім, коли зійде сніг, підуть на полонину під Петросом.
Михайло — справжній хазяїн, у своїх 29 має сім’ю, дітей та поважне заняття — трембітати на всі свята. Його трембіта, щоправда, не зовсім типова — залізна і гнута, виготовлена майстром із Квасів 15 років тому. З того часу, як ще підлітком Михайло взяв її до рук, на весілля, похорони, Святвечір чоловіка завжди тепер кличуть трембітати.
— Ууу-у-у-у, — розноситься навкруги протяжний міцний гул, що нагадує сусідам, аби хутчіше збиралися до міри. О першій, кажуть, треба бути на місці, а йти туди — п’ять кілометрів.
Навіщо вівцям сережки
— Я ще такою була, — показує 88-річна бабця Василина своєю тоненькою рукою, якого зросту була дитиною, — а вже мене тягнуло до овець. Так я їх любила! Вони ж усе нам давали: і що на себе вдягнути, і чим лаву вкрити, їжу та тепло. Зараз вже не так. Але хоч ті п’ять овечок маємо із дочкою, та й тому тішуся. От мені вже скільки років, а я ще здоров’я маю, бо їм сир і вурду! Вони точно життя продовжують! — всміхається ця маленька жінка із вогником у очах.
Бабуся Василина живе близько до місця збору та випасу овець. Вона шукає очима своїх овечок у спільному загоні. А там усі вбрані, мов на карнавал: в одних — кольорові нашийники, у інших — китиці. В цей час Михайло заганяє до загону своїх тварин. Чоловік особисто понав’язував їм червоних сережок, які так пасують до сіро-чорного кольору шерсті, — так і розпізнають.
Сусідка Михайла — Галина — довго прощається зі своєю улюбленицею.
— Вона у нас така розумна, — чеше ґаздиня вівцю за вухом. Жінка приговорює тварині, як їй буде добре у компанії, доки вони бавитимуть вдома її ягнят.
Не вигідно тепер овець тримати. Але для чистокровних гуцулів ця справа закладена у крові. Ми без цього не можемо
— Не вигідно тепер овець тримати, — каже раптом інша жінка. Вона спирається на тин і гордо так промовляє: — Але для чистокровних гуцулів ця справа закладена у крові. Ми без цього не можемо.
Засоби зв’язку
— Уу-у-у-у, — знову весело гуде трембіта. А невеличке стадо Михайла та Дмитра наздоганяють із своїми вівцями інші селяни. Дорогою люди пильнують овець з усіх боків і не дають уже чималенькій отарі розбігтися у різні боки. Більш як за півроку вівці звикли до самотності.
Чути, як хтось трембітає здалеку, і Михайло видає гук у відповідь. Зупиняємось. Ще одні сусіди, виявляється, просять почекати.
— Трембіта — найперша мобілка, — тихо каже хтось поряд.
Чоловіка із трембітою, вбраного у зеленого фетрового капелюха, оздобленого пір’ям дикого птаха, ми побачили ще здалеку. Дорогою він грав на сопілці. За ним чимчикували його дружина і малий онук.
Так більш як два десятки людей під гучне й завзяте бекання разом ведуть отару через болота, луги й річки до огородженої галявини. Поряд — дерев’яний будинок, над яким тягнеться цівкою дим з печі.
Тут — територія вівчарів.
Боже, вівці збережи
— Ви не переживайте. Хлопці здібні цього року йдуть. Чесно здоїмо, чесно віддамо. Ціни ми не підіймали: як було 140 гривень за вівцю, так і буде. Тож тепер помолімося — та й до роботи, — править головний чабан Юра.
Чоловік повертається до сонця, хреститься і схиляє чоло. За ним селяни: жінки до грудей складають руки, а чоловіки тримають у руках капелюхи й із заплющеними очима прохають у небесних сил помочі чабанам.
Так починається міра.
Від молитви справа рухається швидше. Кожен хазяїн мусить подоїти своїх овець самостійно. Тож вони, ніби злагоджена армія, ідуть до загону — і за мить із конвеєрною швидкістю вівці змінюють одна одну під вправними руками господарів.
— А хто буде бабі Василині доїти? — гукає один вуйко іншого. — Юра?
— Ні, — відповідає чоловік здалеку, — Юра своїх ще доїть, нехай Михайло зробить.
Якщо якась жінка прийшла без чоловіка, то на мірі завжди знайдеться кому допомогти. Одному чоловікові підводять уже третю вівцю — тварина трохи брикається, але він впокорює її одним рухом.
— Ми доїмо овець від одного хазяїна та літровою коновчиною визначаємо, скільки вони дають. Потім вираховуємо відрами молоко, яке вівчарі надоять за літо, і скільки людям мають віддати сиру, — встигає пояснити чоловік і киває у бік вівчарського будиночка. — Дивіться, там уже міряти почали.
Нема такої міри, щоб без дощу
У темній тісній кімнаті сидить дідусь, теж вбраний у зелений капелюх. Його кличуть Олексою. Із його сином Юрою, ватагом, головним серед вівчарів, знайомилися раніше. Дід пишається сином і розповідає, що й сам усе життя був вівчарем.
Коло діда — велика діжка, вкрита марлею із гілочками смереки, щоб ні краплини молока на землю не впало.
— П’ять, десять, п’ятнадцять, — рахує він коновчини і виливає у діжку. — Тридцять п’ять відер й сім овець. Бачите, Бог дає — Богу дякувати.
Поряд сидить жінка і записує прізвище власника та кількість молока. Так триває більш як годину. А надворі тим часом над самим загоном стала хмара та кропить овець і людей водою. На дощ ніхто не зважає.
— Нема такої міри, щоб без дощу, — говорить хлопець, що підкладає щіпки у ватру.
Вівчарі, як запалили її, мусять донести той живий вогонь на полонину і там підтримувати аж до вересня.
Ватаг випускає худобу
Коли діжка із молоком заповнюється до країв, Олекса бере з полиці дерев’яний циліндр, якому з вигляду років сто, і виливає з нього на велику дерев’яну ложку ґлєґ — натуральний згущувач.
Готують його із вмісту шлунка теляти, котре окрім молока іще нічого не їло. Ґлєґ додають до молока, добре розмішують, а тоді настоюють кілька годин.
— Ми, бачите, тут усе робимо, як наші діди робили, — говорить мені знайому фразу Олекса.
Окрім нас, у хатині є й інші люди, які захоплено спостерігають за Олексою.
— Дивися, — показує одна з бабусь онукові, — отак тут сир роблять вже, напевно, тисячу років. — Доїти овець і робити сир — в цьому усі ми — гуцули, — каже вона уже до нас. — Мусимо зберігати ці традиції незмінними. Зовсім мало самих гуцулів лишилося, але доки вони є, житиме і вівчарство.
Діжки закриті, молоко настоюється, а поза хатою вже чути, як сурмить трембіта — вівчарі кличуть до наступної молитви. Люди вклоняються до землі, а згори їм знову блищить сонце.
Юра прямує із відром свяченої води та смерековим пучечком до овець — їх випускають пастися вище у долину аж до вечора, доки люди святкуватимуть «найважливіше свято після Великодня».
Кажуть, коли ватаг випускає худобу, то приговорює: «Дякую Господу Богові, що допоміг, аби я у тебе ввійшов у мирности, в радости, так мені, Господи Боже, допоможи з тебе зійти у мирности, радости. Як мені Бог святий допоміг зиму перезимувати, так мені, Господи святий, допоможи літо перелітувати, товаришам моїм та всьому народові».
Проте за щасливим беканням отари та музикою дзвіночків цих слів майже не чути. Видно лише, як краплини свяченої води розлітаються у боки, щедро окроплюючи стрижену овечу шерсть.
Пікнік на узліссі
— Спробуйте і моєї, — колом селян проходить жінка із чаркою та наливає кожному трохи горілки. Від неї тут майже ніхто не відмовляється.
Лише похмурий Михайло завжди відповідає:
— Ну тітко, ви ж знаєте, що я не п’ю.
Але йому щоразу знову й знову пропонують.
У кожного хазяїна тут свої вівці, своя горілка та своя закуска. Той чоловік, якого ми зустріли на шляху до міри, знову взявся до сопілки. Йому підспівує вже добряче осоловілий вуйко. Половину слів розібрати важко, а інша частина вже аж занадто соромітницька, щоб її повторювати.
Люди їдять, п’ють і говорять, а згори знову суне хмара. Олекса із Юрою вертаються до вівчарського будиночка поглянути, чи «зловилося» молоко. Так, воно вже готове для сиру. У тій самій темній кімнатці, де міряли молоко, Юра бере збетелу — приладдя, схоже на величезну товкачку для картоплі. Нею «перебиває молоко». А потім закочує рукави і пірнає у діжку руками по самі лікті. Довго й неквапливо збирає сир в одну масу.
— У мене готово, буду діставати, — говорить Олекса. У його руках з-під молока виростає величезний шмат будзу. Р-раз — і він вже скинув його у марлю. За мить уже із трьох торбинок стікають залишки сироватки, а люди частіше навідуються у хатину. Пора, кажуть, додому вертатися.
Юра бере найбільшу головку сиру і ріже великі щедрі шматки.
— З почином, — каже.
— Ми забираємо і бринзу, і вурду у вівчарів кожного дня, а натомість приносимо їм харчі. Також пастухи мають частку сиру для себе, — пояснює місцеві порядки одна з жінок. — Я, наприклад, не так люблю бринзу, як вурду — вона схожа на творог: ніжна й солодка.
Сироватку, з якої отримають ту саму вурду, виварюють тут же у великому казані. Від цього процесу не можна відійти ні на мить, щоб молоко не підгоріло. Беру зв’язаний із смерекових гілочок віничок і допомагаю вівчарю помішувати вурду за годинниковою стрілкою. Десять хвилин — і я стомлена та заплакана від диму.
— А скільки ще треба його розмішувати? — питаю.
— Та десь за годину. Мо, візьметься.
І такі тепер настануть для вівчарів будні — зранку і ввечері овець подоїти, зробити сир та зварити вурду. За три тижні, коли сніг із гір зійде, вони, здолаючи ще п’ять кілометрів, підіймуться вище — до Петроса. Там будуть стерегти овець від вовків, яких нині, кажуть, розвелося на Закарпатті багато.
Але так робили діди. І без цього ніяк.
