Цей репортаж не мав бути написаний — Анатолій забув, коли мріяв востаннє. Він живе в селі Стольне на Чернігівщині в переповненому мотлохом будинку, шкрябає лайливі вірші й спокушає жіноцтво заростями на грудях. Здавалось би, ось вона — свобода, якою марив з дитинства. Утім, ні, все не так: у коханої жінки, його ікони стилю, зупинилося серце, видавництво відмовляється друкувати нову збірку, треба доглядати 90-річну маму. Тепер Анатолій повернувся в нульову годину: готує суп на обід і пошепки, щоб мама в кімнаті не чула інтимних деталей, згадує життя. Можливо, робить це вперше за сімдесят з гаком років — і вкінці таки розуміє, про що мріє найдужче.
Поет місцевого розливу
До сусідів Анатолія часто навідуються журналісти — пʼять років тому сиве подружжя виграло в лотерею мільйон. Але ніхто й не дивиться на хату навпроти, де живе гострий на слівце поет і битий вовк у поїданні жіночих сердець.
Ось і сьогодні приїхали не до нього. Він, як завжди, виповзає надвір, аби вимовити зазубрене:
— Так, їхня хата, але не знаю, чи вони вдома, — Анатолій мав би повільно чиркнути запальничкою, піднести вогонь до цигарки, але не курить і не випиває, хіба нульовку пива — це відгомін військової дисципліни з морехідки, де він колись працював.
Одягнений у найкращих традиціях еклектичного стилю: поверх білосніжної сорочки — робоча спецівка, злючий ланцюг на шиї та заяложений картуз на свіжовиголеній голові. У такому вбранні можна ставати різним: скидаєш куртку — й миттю перетворюєшся з сантехніка на ловеласа. Сантехнік-ловелас щойно повернувся з крамниці, де купив свіжу буханку, і збирався варити суп, але буденна розмова з журналістами затягнулась. Він позирає за паркан мільйонерів — там ні душі — і приймає рішення штурмувати хату, аби допомогти журналістам дістатися до героїв. Штовхає хвіртку, підтюпцем крокує через двір — певно, рідко тут буває — й гупає кулаком у двері. За ними чутно холодну тишу, що лунає лише тоді, коли дім порожній.
— Поїхали, мабуть, кудись, — підбиває результати штурму. — Почекаєте їх?
Анатолій не квапиться бігти до плити й лишається чекати сусідів на вулиці з репортерами. З цікавості розпитує про журналістику, потім скромно й боязко зізнається: «А я віршики пишу». Говорить пошепки, бо такі віршики, як у нього, на загал не читають. Лише підпільно, у вузьких колах.
Там, де паслися корови,
Густо буяє ріпак,
Інші тепер вже умови,
А селянин знову кріпак.
Так було не завжди: колись видавництво з Чернігова надрукувало дві Анатолієвих збірки, пів сотні примірників кожна, однак після початку великої війни співпраця припинилась. «Знайди підпільну друкарню на заході України і видайся там, — казали в чернігівській редакції й знову сипали сіль на рану: — Ми це не візьмемо».
— Їхній колектив попруть, якщо вони зараз надрукують мої вірші, — припускає Анатолій, намагаючись бодай якось виправдати друзів з видавництва.
Його нонконформістські вірші дедалі більш інтригують. Утім, збірки валяються в іншому будинку — п’ять хвилин машиною від хати тієї пари, що виграла мільйон у лотерею.
«Мільйонери нікуди не дінуться», — думають журналісти й застрибують у трухлявий фольксваген. Анатолій падає на місце штурмана, щоб показати шлях до халупи, де штампуються зухвалі вірші.
Щойно входять до будинку, розуміють — плани змінились, новим героєм стане Анатолій. Так одіозний віршувальник вперше отримує нагоду бути справжнім поетом, у якого беруть інтерв’ю про значущі сенси, що раніше сиділи лише на папері. Анатолій не соромлячись переходить із «ви» на «ти».
— На мене інколи сваряться, що я тикаю, — жаліється. — А я їм кажу: «Я даже Ісуса Христа називаю на ти, а ти хто такий?».
Чоловік не підвладний ні Богові, ні мамоні: він переписав на сина будинок і ділянку, які купив після 13-річної праці у Києві, й повернувся в рідне село на дачу, щоб зустріти старість. Але й ця халупа теж не його, а якихось родичів. У нього немає ані мільйона, як у сусідів, ані місця прописки. Натомість є більше. Чи принаймні було колись.
Liberty
Кімната нагадує музей загублених речей, і скласти психологічний портрет хазяїна важко: довкола ліхтаря на стелі присобачені CD-R диски (напевно, якась глибока інсталяція), відкоси дверей прикрашені смолоскипами й кадилом, на полиці книжка з насупленим Гітлером («Чем грандиознее ложь, тем легче ей готовы поверить»), на дверях поруч наліплена агітаційка з 2014 року («Я не піду з Майдану до відставки Януковича»), яка висітиме аж до смерті. Ще купа, здавалось би, непоєднуваних речей: плакат із силуетом єгипетської богині, намальована на стіні полуничка, декоративний череп рогатої худоби й підозріле опудало, можливо, козака з люлькою й червоними очима. Анатолій, немов Прометей, запалює потужний кіловатник, який освітлює все: «Я не економлю, заплатив на 100 кіловатів вперед», і проходить у кімнату з незастеленим ліжком й купою шарудливих пакетів. Десь там, на дні, заховані примірники його поезій, і поки Анатолій нишпорить у нетрях забуття, ділиться мріями, що давно припали пилом:
— Мрію завжди бути вільним, свободним, liberty, розумієш? — ділиться він. — Щоб у будь-який момент взяти й поїхати хуйзна-куди, як козак.
Я не буду обтяжувать долю,
Мужньо вирок я її сприйму,
Залишу все знайоме до болю,
Невідоме мені обійму.
Ще молодим, як ходив по морю, а вуса були коротшими, свободи Анатолію вистачало. Того дня він заступив на вахту їхньої рибної бази, пришвартованої в місті Клайпеда у Литві, звідки траулери забирали громіздкі морозильні камери з продовольством й доставляли їх за Атлантичний океан. Анатолій працював мотористом дизельних установок. Звучить серйозно, і робота ця й справді серйозна — треба фільтрувати масла й пильнувати двигун. Раптом пролунав нежданий дзвінок. «Приїжджай до нас в Кельме», — запропонувала нічого-собі дівчина те, від чого парубок відмовитись ніколи не зможе. Він миттю кинув брудні рукавиці й поїхав на святкування якоїсь єрунди до тендітної панянки — і надвечір повернувся назад.
Авантюра обернулась на зле: сатуратор, що забезпечував подачу невідомої для журналістів рідини до такого ж невідомого місця, втомився і вимкнувся. Через хіть Анатолія вся Північна та Південна Америки могли залишитися без риби. Чоловіка викликали на комісію, однак він не став пояснювати капітану про своє вільнолюбне нутро — не «по уставу». Натомість гордо дивився у його розпалені очі й мовчав, ні про що не жалкуючи.
Зараз така витівка неможлива. По-перше, ніхто з Кельме вже не телефонує, телефонують лише односельчанки, якщо пощастить, по-друге, треба дбати про стареньку матір. Більше немає кому цим займатися, крім Анатолія, — усі його брати залишились на окупованій Донеччині, а хтось іще в часи динозаврів, тобто в Радянському Союзі, вкорінивсь у Росії.
— Нашу свободу обмежує страх смерті, — каже він. — Цей страх висить над нами, як дамоклів меч. Вірите чи ні, але я не боюся смерті. Хоч і кажуть, що тільки дураки нічого не бояться. Помирають лиш раз.
Попри відповідальність за матір, чоловік дотепер почувається людиною «свободною», прагне нею бути.
— Знайшов! — видихає з полегшенням, натрапивши на пакунок з власними збірками. Він дарує їх у рідкісних випадках, але журналістам видає на сувенір. Лискуча обкладинка в стилі магічного реалізму — обернутий чоловік споглядає з туману на церкву — інтригує з першого погляду. Чоловік розгортає книжку і декламує початок вірша «Нащадкам»:
Як умру, то не ховайте
А киньте собакам.
Кочівник
Анатолій з першого до десятого класу вчився в дитячому будинку. Тоді його мама розійшлась із батьком і перебралася у Дніпро, тодішній Дніпропетровськ. Перед тим працювала в колгоспі й не подужала виховувати аж чотирьох пацанів. Тож коли зʼявилася змога полегшити собі життя — віддати якогось з них у спортивний навчальний заклад із повним пансіоном — погодилась. «Хотіла, каже, щоби я потрапив у достойне середовище», — переказує мамині слова. Проте Анатолій опинився у дитячій вʼязниці з ледь не воєнною дисципліною.
Я не винив ніколи долю,
Жорстокою була вона,
Але я згадую до болю,
Від чого в мами сивина.
О сьомій ранку тріщала сурма, Анатолій, тоді ще Толічка, біг на зарядку, умивався і вйо до школи. Але часом вдавалось тікати: вони з хлопцями, наче монголо-татари, набігали на сусідні села, трусили яблуні та цупили мʼясистих кур. Потім крадюги ховались у лісі, розкладали багаття й смажили здобич. Вони могли і вдавались до протизаконних дій. Хоч тоді мріялося про інше — Анатолій хотів заквітчати свою однокласницю, себто лишити її цноти, та й себе також. Пізніше, коли не вдалось, втріскався у молоду вчительку російської мови.
У них з Марією Макарівною і поготів не було майбутнього, бо вона, хоч і знала граматику, вірила в радянську ідеологію, коли Анатолій вже терпіти не міг усіляких Ленінів. Якось здавали переказ тексту, де чорношкірий хлопець в Африці крикнув, що хоче бути схожим на Леніна. Почувши це, Толік заіржав немов кінь і нахабно вигукнув на весь клас: «От дурак!». Марія Макарівна, якби змогла, вуха б надерла, натомість просто вигнала учня з класу й занизила оцінку. Ось так Ленін розбив імовірне кохання. Тоді, в сімдесятих, дітей в подібних установах часто карали не тільки словом, а й фізично. Цього разу тортури оминули Анатолія, і хлопці нагородили його новим прізвиськом — Отаман.
— У стаді баранів є провокатор. Овечки ніколи не підуть самі по собі, допоки не піде провокатор. Барана заганяють у сарай, там прив’язують, щоб він блеяв, і всі овечки біжать до нього моментально. Й навіть якщо привʼязати в пропасті, вони все одно підуть і загинуть, — каже.
Йому знадобилися ці знання після того, як відслужив в армії та влаштувався на чернігівський мʼясокомбінат. Пішов туди, бо дізнався про безкоштовні обіди, а не через бажання різати худобу чи мати гідну зарплату. Був час, коли їжа важила більше за паперові гроші. Анатолій цупив звідти найдобірніше мʼясо: пакував ошийок у целофан, запихав під ремінь, а потім туго його затягував. Одна жінка, яка теж там працювала, переказують місцеві, на винесеному м’ясі побудувала життя синові. Не в хитрий спосіб Анатолій виносив до шести кілограмів та якось навіть скуштував ковбаси, що її виробляли спеціально для службовців з різних обласних комісій. Було це на поминках, коли помер директор заводу.
За мʼясокомбінатом наглядало КДБ — тут робили ковбаси, яких звичайні люди не бачили зроду-віку: з додаванням сухого коньяку та заморських спецій.
І на поминках була саме така. Анатолій грав на тенорі в духовому оркестрі їхнього комбінату. Він опанував інструмент іще в дитячому будинку. Коли принесли нарізку, голодні музиканти зі скорботою і блаженною насолодою кинулись на ковбасу. Неначе льодяник, вони розсмоктували її, а сухий коньяк розкривав свій натуральний смак. «Обалдєнна ковбаса», — прицмокує, згадуючи той загублений скарб.
З часом на комбінаті почали обліковувати згублене, а про підвищення зарплати взагалі не йшлося. За такі гроші, каже Анатолій, треба не тільки щось робити, а ще трохи шкодити. Він відчув несправедливість, тому негайно звільнився — у дурнях сидіти не збирався. Навіть кадебістська ковбаса його не спинила.
За гроші там здоровʼя продавав,
Хоч міг продати й дома свої нирки.
Багато й тяжко там я працював,
А заробив від бублика я дірки.
І так траплялося щоразу на кожному наступному місці. Через несправедливість звільнився з морехідки і знову пішов у вільне плавання. Він упертий, як козеріг — його знак зодіаку.
— Це основний знак, бо Козеріг може піднятись високо вгору та попісяти на всі інші знаки, що нижче: земляні, вогняні й повітряні.
Анатолій дозволяє дурманити голову тільки красивим жінкам. Жінки — єдині, кому підвладний Анатолій, з ким він покірний та добровільно втрачає свободу.
Дао Любві
Важко перелічити всіх жінок у його житті, та ікона стилю — тільки одна. Анатолій, як справжній поет, підписує збірки журналістам: «На невеличку згадку й довгу памʼять». Не кваплячись, виводить кожну літеру.
Поруч, на столі, самотіє імпровізований бар з алкоголем, яким користуються тільки баришні, що інколи гостюють у нього. Напої розставлені по градусах за підвищенням: від 40 і до 70. На тумбочці біля входу сиріє недбало скручена цигарка. Усе підготовлено до раптових зустрічей:
— Дівчата можуть зателефонувати о пів на другу ночі та сказати: «Відкривай хвіртку, ми йдемо», — розбризкується егом Анатолій. У цьому ритмі витримує тільки день-два, бо роки даються взнаки. Він своє відгуляв. Поступово балачки про свободу перетікають у любовні панельні дискусії.
Анатолій зникає в сусідній кімнаті та притягує звідти книжку, загорнуту в целофан, немов пульт від телевізора. На обкладинці з фотографією оголеної спини жінки блищить назва — «Еротика». Анатолій розкриває своє Священне Письмо і показує вчорашнім цнотливим пацанам якусь неземну красу в різних місцях і позах.
— Я можу довго говорити на сексуальні теми, бо я ж Дао Любві, — завуальовує він. — Ну, тобто можу пролонгувати статевий акт до шести годин.
Анатолієва кохана жінка померла через різку серцеву недостачу.
Ненароком чоловік згадує, що планував зварганити суп і нагодувати матір. Позирає на годинник та запрошує журналістів, чи радше — уже добрих знайомих, на обід. А паралельно розповідатиме про свою ікону стилю, певно, єдину жінку, через яку він плакав. Навіть дружина, яка хворіла на онкологію, не викликала у нього подібних емоцій. Принаймні згадує він про іншу.
Вона мала груди четвертого розміру, витончену фігуру, шовкову шкіру, для догляду за якою накуповувала море кремів, що не вміщались у ванній, і волосся, здається, самої Рапунцель — довге й густе. Якщо вже обирати таких гарнюнь, каже Анатолій, то тільки віруючих в Ісуса Христа, бо такі ніколи не зрадять, — це, мовляв, незмінна істина.
— Усе тече, все змінюється — не змінюється лише Бог, — цитує він Геракліта.
Анатолій познайомився з нею чверть століття тому, коли вона гостювала в сусідки. Надія вчителювала у місцевій школі, а поза нею каталась на велосипеді й поралась на городі. Чоловік задовго пускав слину, тож дівчина вискочила заміж. Він навідувався у школу — як друг — та катався з нею на велосипеді — як друг. Був собі другом, аж поки сам не одружився. Загубились на роки, а потім зустрілись, коли обоє вже нікого не мали. Як воно часто трапляється, завертілась хурделиця пристрасті, і сексуальне життя на схилі віку набрало шалених обертів. Надія, як виявилось, не просто писана красавиця, а ще й німфоманка:
— Вона могла 15–16 разів, — захоплено каже Анатолій, доки трясемося в машині, дорогою до супу, себто назад до його хати.
— За день? — перепитує один з журналістів.
— Яке… — сміється чоловік. — За раз.
Вона стукає в серце моє,
І ятрить у душі мої рани,
Памʼять знов павутиння снує,
Не дає мені зняти кайдани.
Ошелешений, а може, це підкралася заздрість, журналіст замовкає, і машина гальмує поруч із парканом. Мільйонерів як не було, так і немає. Чоловік залітає додому — мати жива-здорова. Він набирає водичку, стругає картоплю та виходить на город смикнути пучок зеленої цибулі. По землі метушаться мурахи. Раніш Анатолій міг легко їх задавити й не помітити цього, а нині, каже, змінився.
— Можу зараз з ними навіть розмовляти: «Давай-давай, чеши куди тобі треба, а я — куди мені треба».
Глухенька мати сидить примарою в кімнаті з Біблією в руках і чекає обіду. Їй уже скоро помирати, тому коли вона довго сидить мовчки, Анатолій перевіряє, чи жива старенька. Зненацька вона питає журналістів:
— А коли війна закінчиться?
— Це питання риторичне, ми будемо думати, — відповідає син.
Анатолій далі тихо розповідає про Надію-німфоманку. Він планує ось-ось піти до неї на могилу та віднести вінок із написом «Ікона стилю». Напевно, він таки «свободна» людина, як і мріяв. Як писав Андрій Любка, «який секс без відчуття внутрішньої свободи». А коли секс триває шість годин — то й поготів. Анатолій наливає суп по мисках, розкладає цибулю й оголошує давно завітне: «Смачного!».
«Ти чого мене позвав — скаже, посміхнеться, —
Ти женитись обіцяв чи мені здається?»
«Я тебе засватаю, почекай три роки,
Був би я із хатою, не було б мороки,
Бо живу я не в своїй, з мачухою злою,
Станеш швидко ти при ній сивою й старою».
