Київ, 22 липня 2025
Однією рукою Ігор опускає чорні пальці біонічного протеза на другій руці, залишаючи піднятим угору лише середній, — відомий у всьому світі жест сердитості, злості. Лівої руки в 30-річного Ігоря немає — він утратив її в боях під Лиманом. Здоровою правицею військовий тримає картонний плакат із написом «the підари». Це його вичерпна відповідь на прискорено ухвалений Верховною Радою закон № 12114, який фактично позбавляє незалежності антикорупційні органи — НАБУ і САП — і підпорядковує їх Генпрокуратурі, керівника якої призначає Президент. Відтепер, побоюються люди, влада зможе втручатися в гучні корупційні справи, як їй заманеться.
Нас буде видно
Ігоря оточує море агресивних й іронічних плакатів: «0 днів без хуйні», «3 дітей. Війна. Я їду протестувати. Бо ви охуїли», «Може, Яника повернемо», «Рада дала йобу», «Хтось віддає останнє, хтось — як востаннє — краде», «Корупція вбиває», «Верховна зрада», «Ви нас почуєте». У гаслах багато лайки — їх писали молоді й сердиті люди. Молоді й сердиті люди — серце сьогоднішнього протесту в Києві. Здебільшого їм від 17-ти до 35 років.
О 17:00 ветеран війни Дмитро Козятинський закликав киян виходити:
«Збираємося о 20:00 на площі біля театру імені Івана Франка. Це найближче доступне місце до Офісу Президента. Тому сподіваюся, що нас буде видно з їхніх вікон», — написав він у Facebook. І за кілька годин з усіх вулиць і вуличок до театру почав стікатися люд — близько двох тисяч осіб. Та протести, окрім Києва, поширилися на Львів, Івано-Франківськ, Одесу, Дніпро й навіть на невеличкі містечка.
Для багатьох це — перший антивладний протест у житті, для всіх — найбільший український протест із початку повномасштабного вторгнення.
— Цей закон робить нас схожими на країну-агресора. Але люди, що прийшли сюди, якраз і відрізняють нас від Росії. Це ті, хто усвідомлює себе українцями. Це люди, які роблять нашу країну — Україною. Я бачив на фронті росіян, у яких немає жодних цінностей, які помирали хвиля за хвилею. Тут — люди з цінностями, — говорить Ігор.
Він пишатиметься, що я тут
Люди несуть маркери та розірвані поштові коробки. Міцний картон «Нової пошти» — віддавна ідеальний матеріал для плакатів усіляких акцій. Студентка-першокурсниця Даруся сидить на бордюрі й саме рве картонку. Виводить кольоровими маркерами: «Ви що там геть охуїли?». Пірсинг у носі та губі, браслет із минулого Atlas Weekend на руці, довге волосся. Його Даруся збиралася ввечері мити та вкладати — бо за пару годин у неї потяг до Павлограда. Вона їде до хлопця-військового, якого відпускають із позицій усього на день.
— Я стежила за цим законопроєктом, коли його внесли на розгляд. Думала, що його відправлять на доопрацювання, але сьогодні — оп, і зрадонька вилізла.
У неї до потяга лишилося кілька годин. Та дівчина каже, що було б безвідповідально не використати можливість уплинути на владу. Вона сподівається, що протест змусить Президента Зеленського накласти вето.
— Голову я не помила. Але хлопець буде більше мною пишатися через те, що я пішла сюди, а не через те, що приїхала гарною.
Щовихідних дівчина ходить у Києві на акції за звільнення військовополонених, стежить за всім, що коїться в країні, і за антикорупційними реформами зокрема. Для неї, як і для всіх тут, САП і НАБУ — це не просто набір літер, вона чудово знає їхнє значення.
Головне гасло протесту, що скандує натовп, — «Вето на закон». Також чутно: «Ганьба», «Де ви, а де закон?» і старе майданівське: «Разом нас багато — нас не подолати». Хтось тримає в руках Конституцію, хтось — книгу «Чому нації занепадають».
Під театром Франка немає сцени, а в мітингу — сценарію. Із прапорів — тільки державні синьо-жовті. Масі Найєм, брати Клички, Олександр Терен на мітингу стоять на рівних із київськими студентами. Хтось зібрався в кільце навпроти загороджень, звідки видно Будинок з химерами, хтось сидить біля фонтану, хтось спілкується, хтось співає, використовуючи пластикові баки зі смітника як барабани.
Система, що працює проти мене
Головна пісня протесту — «Автозак» Жадана і Собак. 26-річна киянка Дарія підспівує її та тримає плакат із цитатою з пісні: «Нахуя мені система, що працює проти мене».
— Сьогодні для мене дуже емоційний день. Я не бачила свого тата рік — він воює на сході. І от сьогодні без попередження — дзвінок у двері — і він заходить. Приїхав буквально на кілька годин. Я була така щаслива. А коли він поїхав, прийшло повідомлення. Я подумала, що, може, тато щось написав. Але це було повідомлення від друзів: що Рада ухвалила цей закон.
Йдучи на протест, Дарія написала про це татові. Та він поки що не відповів — дорогою в Добропілля зв’язок нестабільний.
Дарія щойно закінчила навчання в Лондоні й повернулася в Україну. Вона хоче стати архітекторкою. Та наразі починає — з протестувальниці.
— Сьогодні було відчуття, як на початку повномасштабної війни. Коли всі говорили, що вона буде, але ти до кінця не вірив у це. Я не можу сказати, що мені подобалося, як працює НАБУ, — їх точно є за що критикувати. Але те, що відбувається, — це не нормально. Ми ж не в тоталітарній країні живемо. І абсолютно правильно, що люди вийшли.
Сутеніє, і біля театру з’являється прожектор. Віджей Даниїл, якому 26 років, приніс його з роботи. Він пише на лінзі чорним маркером: «Вето на закон» — і велетенські літери проєктуються на театр. На них підіймають голови кілька поліціянтів, що стоять за загорожею з колючого дроту та металевого паркану. Він відділяє протестувальників від проходу до урядового кварталу. Правоохоронців на мітингу небагато, вони не ворожі. І не реагують навіть тоді, коли в їхній бік починають летіти помаранчеві конуси обмеження руху. Ці конуси — єдиний прояв активної агресії за кілька годин протесту. Хлопця в балаклаві, що намагався прорватися через паркан, протестувальники вгамовують самостійно — ще до приходу «Поліції діалогу».
— Скоро комендантська година. Ви плануєте йти звідси чи залишатися?
Поліціянти в жовтих жилетах питають у всіх зустрічних. Більшість розходиться. Даруся поспішає на потяг до коханого, Ігореві потрібно повертатися до госпіталю, де він нині лікується, Даниїлу — пакувати важкий прожектор.
Та жінка з плакатом «Мій чоловік загинув, щоб у цій державі свавілля не було» не поспішає додому.
— Мій чоловік був учасником Революції Гідності та антикорупційним активістом. Якби він був живий — був би тут. Та він загинув у Бахмуті.
Я буду тут стільки, скільки стоятимуть люди.
Говорячи це, 35-річна Младена торкається обручки чоловіка, що тепер висить на ланцюжку в неї на шиї.
Натовпом, що залишився, проноситься хвиля обурення — Зеленський таки підписав закон.
— Що ж, тоді зустрінемося тут завтра.
Ігор тисне руки побратимам і йде, притримуючи біонічний протез.
На ранок уже немає сумнівів — Президент підписав закон.
