Що тримає нас разом, коли розсипаються звичні орієнтири? Спільні досвіди, сподівання та уявлення про світ. Фокусною темою Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера» цього року стала спільність — як підґрунтя майбутнього.
У перші дні серпня на території «Окольного замку» в Луцьку говорили про те, як ми змінюємось під тиском втрат і викликів, і як культура стає простором для переосмислення. Про памʼять і уяву, тексти й свідчення, які працюють не тільки на збереження, а й на побудову.
Виступи й дискусії, серед інших слухала письменниця й історикиня Олена Стяжкіна, яка підсумовуючи почуте, виголосила фінальну промову. The Ukrainians публікує текст промови у партнерстві із Міжнародним літературним фестивалем «Фронтера».
§§§
Те, що зшиває нас сьогодні, дає сили, визначає майбутнє, дозволяє бути, тримає — це Збройні Сили України. Це — база. Це ґрунт, без якого нічого не проростатиме та не існуватиме. Усе решта — важливе, але — похідне від базового. Мої слова — також.
Ідея полягала в тому, що я тут для того, щоб обійняти. Щоб ніхто-ніхто з присутніх не пішов не обійнятим. Щоб ми разом підсумували те, що нас зшиває.
Тому я говоритиму про те, що почула. Якщо я не зібрала щось докупи, то це моя провина. Не чує баба. А як зібрала, то це — ваша заслуга. Доробок, який мені вдалося перевести у слова, навіть якщо вони не були сказані.
Це як у Катерини Калитко:
І навіть коли ти мовчиш
українською — ти говориш
І степ розростається вшир, а
тополі вгору.
Слова важливі. Навіть якщо вони не на місці. Навіть якщо здається, як часто тепер мені, що вони нічого не можуть і нічого не змінюють.
З 2014 року слово любов, наприклад, відмовилося бути іменником. Пішло в добробат, подалося у волонтери, стало дієсловом. Дотепер любов — це дієслово. Мирослав Маринович сказав би нам, що любов стала дієсловом значно раніше. На щастя, ми все ж таки зуміли це зрозуміти: кожний та кожна у свій час.
Пам’ять більше не іменник. Пам’ять — дієслово й ним залишатиметься, якщо ми хочемо бути спільнотою, а не відстороненими спостерігачами власного життя. Пам’ять — це дієслово кожного дня. Іноді й хвилини. Ірина Цибух говорила, що хвилина мовчання має бути прожита. Прожита пам’яттю про людину. Про хоча б одну людину. І так щодня, скільки ми будемо жити.
Війна — це імена.
Свої — узагалі унікум серед слів. Тепер вже канадійська історикиня Марсі Шор сказала, що їй важко відшукати переклад для українського слова «свої». Свої — більше, ніж знайомі, ніж друзі, родичі, близьке коло. Ми можемо не знати один одного, але бути своїми. Ми можемо бути затятими опонентами, не погоджуватися з усіма пасажирами шакалячих експресів. Іноді навіть бути машиністами цих експресів. Але «бути» зашите в «своїх», бути, відчувати, не погоджуватися, але — коли потрібно — діяти разом.
У слові «свої» — формула нашого націоналізму, оскільки український націоналізм — це коли всі діти, які сидять у сховищах, гинуть під атаками русскіх, ідуть на фронт, тримають оборону, збивають ракети, помирають на пожежах після прильотів, перемагають попри все — усі ці діти — свої. Наші.
У слові «свої» — переконання, що хтось прийде на допомогу. Обов’язково прийде на допомогу. І за будь-яких обставин на неї варто розраховувати. На неї треба чекати. І її треба надавати.
Слова, які ми розуміємо та зчитуємо однаково, навіть у мовчанні, це те, що нас об’єднує. Їх дуже-дуже багато. Ми говоримо, відчуваємо, мріємо однією мовою. І так, від декотрих — нудить. Від «потужності» нудить, й не треба пояснювати, чому. За декотрими сумуємо. За шафкою, півником, котиком, псом Патроном. Їх зберіг для нас Олександр Михед.
***
Якщо «любов» та «пам’ять» — це дієслова, то «свої» — наша математика, наша таблиця множення, в котрій, за словами Юрка Іздрика та пісні Соломії Чубай:
людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти — реальний що ти — існуєш.
Я бачу всіх тих, хто вчора та сьогодні, просто тут і зараз, дав мені можливість помножити себе, хто дав можливість засвідчити, що ми — реальні, що ми — існуємо. Я дякую за це множення. Дякую за те, що всі ці люди мені — люди. І мені — свідки. І мені — сила. І, можливо, часом я їм також.
Але в цій простій-складній математиці є певні обмеження. Наприклад, не бути нулем. Ця вправа нам вдається добре.
А от не множитися на тих, хто таким нулем є, не завжди.
Ми зараз — володарі простору голої реальності. Ясності. Ми, можливо, зараз єдині дорослі у цьому світі. Тімоті Снайдер пише, що в Україні він почуває себе безпечніше, ніж в США. Через ясність. Через нашу здатність розрізняти добро та зло. Ця здатність є нашою перевагою.
Однак не варто обманюватися. Крім своїх, є й не свої. Ті, хто не вважають Україну своєю, ті, хто вбачають в ній годівницю, ті, хто крадуть, і ті, хто не народилися для війни. Часом у них є посади, часом — гучні голоси. Але чи варто для них писати вірші? Ділити з ними радість, бути їм свідками (хіба що на судовому процесі), якщо вони вже спіймали звіра та плекають його всередині?
Бути зшитими зі своїми — це честь, сила і ресурс. Не дати собі впасти до нуля — завдання. Зшиватися з тим, хто зрадить, бо вже зраджує — велике глупство. Глупством стрій втримати неможливо.
***
Брати Капранови показують долоню: це — Україна, ріки, які впадають у Чорне море: Дунай, Дністер, Південний Буг, Дніпро, Сіверський Донець.
Я дивлюся на цю долоню й в мене болить географія. Я слухаю панель про ландшафти, й вона болить знову. Недовчена, прогуляна, забута, бо скільки часу минуло зі школи, болить географія України. Бахмут, Скадовськ, Покровськ, Авдіївка, Бердянськ, Енергодар, Костянтинівка…
Вона болить у всіх своїх: мапа, витатуйована болем на тілах і на могилах. Болить вибухами, неродючою землею, зниклим морем, вбитими щелепами міст.
Але відплати чи відбудови? Ми хочемо, зрештою, й того, й іншого. Іноді, особливо, коли смерть дуже близько, коли вибухом зносить будинок, коли бомбою чи міною вбиває найрідніших, ми хочемо тільки відплати.
Але якщо поставити питання руба й обрати лише одне — чого насправді ми хочемо більше?
Відбудови…
«Дніпро зашиємо, наші рани впадають у ваші рани…», — пише Олександр Авербух.
Якщо поставити питання руба і відповідати на нього не в момент ворожої атаки, то ми хочемо, прагнемо відбудови. А значить — майбутнього, де буде спільною географія, яка нарешті колись припинить боліти.
І де будуть, обов’язково колись будуть кордони, де «За Перекопом точно є земля», де є схід — «Схід українського сонця».
***
Спільний час.
Дати — наші точки зборки. Дати — сьогодні про кров, пролиту через те, що вони — русскі — могли та хотіли.
Скільки завгодно можна розказувати про перемоги індустріалізації та успіхи урбанізації, Голодомор вивищується над цими порожніми балачками мільйонами смертей. І збирає нас до купи. Кличе.
Тепер те саме. Кургани нашого болю, розташовані календарно — заввишки до самого неба — вже ніколи не дадуть брехні отримати гору.
Кремлівцям здається, що довга війна нас виснажує. Так, частково це правда. Але водночас саме довга війна щоразу — щороку — приводить нас до місць масових вбивств, до поховань біля під’їздів, до пса Крима, до дітей, які більше не виростуть ніколи. Але й до потопленої Москви, Павутини, нового російського словника з «хлопкамі» та «задимлєніямі» на території федерації — цей час приводить нас також.
Виснаження, втома — так… але наш новий спільний час не дає й не дасть змоги повернутися до того, що було.
А ще він ставить нові-старі задачі. Прекрасна луцька історикиня Леся Бондарук розповідає про чоловіка з УПА, який воював разом із сином. І той син боявся бути вбитим. Батько сказав йому: «Бути вбитим — не страшно. Усі колись будуть вбиті або просто помруть. Треба боятися бути вбитим завчасно. От над цим треба працювати».
Не бути вбитими завчасно. Ані фізично, ані символічно. Ані ворогами, ані самими собою.
Бо жити мертвим — прямий шлях до Ростова й ширше — до федерації, куди пензлюють всі завчасно мертві.
***
Нас об’єднують тексти. У широкому розумінні: тексти як тести та тексти як дії. Частина з них не мала б написатися. Не мало б бути «Військового непотребу», «Мамцю, не плач», «Гемінгвея, який нічого не знав», «Світлого шляху або історії одного концтабору», не мало бути Victory Drones, музею окупації в Ягідному, площі прапорів на Майдані, знищеного, але знову зібраного Боривітру… Ніхто з хороших людей ніколи б не запланував собі такого тексту, такого проєкту.
Але вони є. Будуть ще. Мають бути. Тому що «Любов не минає». Тому що ці тексти часом стають меморіалами, часом — інституціями, часом — способом жити далі. Наші тексти тепер — не тільки місце рефлексії та збереження фактів. Це місце турботи. І місце справедливості — визискування справедливості й надії на неї.
Ними ми зростаємо. Недописане робимо дописаним. Лікуємося. Зшиваємося.
Вибудовуємо тяглість, відкриваючи наших старших й відкриваючись нашим молодшим. Ними — текстами як діями та дієсловами — своїх стає більше.
І (щоб зняти пафос) напис на картонці «Бі Бо Бу я корупцію їбу» — це не про матюччя, а про живий та цілком здоровий зв’язок від Семенка до МУРа і Хейтспіча й до ролі українського авангарду у боротьбі за європейський вибір, за справедливість, якої ми прагнемо.
***
Світлана Поваляєва, велика поетка, мама Романа та Василя Ратушних, говорить нам: «Вони всі ще тут!».
Вони досі тут — це те, що зшиває. Ми раз у раз обертаємося, побачивши їх на вулиці. Ніби побачивши… почувши рядок з їхнього листа, вірша, пісні, відчувши запах страви, яку вони любили.
Вони всі ще тут — і вони дають нам знати про це в різні способи, різним чином. Підштовхують, сміються, наполягають, командують та ще і як. І так, це магічне мислення, але хто може нам його заборонити?
Тим більше, що ніхто з нас достеменно не знає, як воно все працює. Я не одна чую це: «Випалюйте в собі російську культуру. Інакше це все випалить вас» або це «Сьогодні не ти. Відбій».
Вони всі ще тут. Від цього — ясно та справжньо. Можна й треба жити. Принаймні, дихати.
***
Усеохопність.
Мікеланджело — художник, скульптор, поет, архітектор.
Ґете — поет, письменник, філософ, режисер, державний діяч.
Шиллер — поет, філософ, історик.
Франко — поет, письменник, економіст, етнограф, фольклорист, перекладач, соціолог.
Пулюй — фізик, електротехнік, чоловік науки, розробник рентгенівської трубки… і перекладач Біблії.
Й всі вони — люди ренесансу та люди модерну — були і для України, і для Німеччини, і для Італії всеохопними.
Не тільки через те, що можна було спробувати все, а й через те, що у тОму, що вони любили, були величезні діри, які треба було заповнювати знаннями, пам’яттю і любов’ю. Вони творили для людей, яких любили. І тим творили свій народ і свою батьківщину.
Й створили. Там, де не сталося поневолення та масових вбивств, усеохопність потихеньку зійшла нанівець. Принаймні, припинила бути трендом.
Там, де за проявлення нації вбивали, діри з’являлися знову і знову. Часом навіть не діри, а цілі пустелі.
Їх треба було заповнювати знову і знову. Тому наші старші, Юрій Щербак — дипломат та письменник, Максим Стріха — фізик й перекладач, Сергій Жадан — письменник, поет й музикант. Тому на самому початку вторгнення історикиня Наталя Яковенко сіла за переклад Тіта Лівія з латини. У вересні 2022-го. Бо з цим була діра. А тепер — немає. Переклад уже вийшов.
Ми знову й знову більше за ту роль, за той фах, який колись обрали. Тому що русскіє знову й знову вбивають наших майбутніх та теперішніх поетів, філософів, аграріїв, інженерів, лікарів, будівельників.
Бути більшим за свою одну єдину роль часом не означає робити щось надзвичайне. Оскільки пусток та дірок стає так багато, оскільки кожного дня розстрілюється не тільки геніальність, але й нормальність.
Бути більшим за свою одну єдину роль означає робити щось ще. Щось ще — необхідне для самого себе й для інших також.
Тому філософ Володимир Єрмоленко стає водієм автівки, яка везе на прифронтові території книжки.
Тому художниця, яка не хоче бути названою, щодня плете сітки та заговорює їх на життя.
Ми всі маємо своє «щось ще».
На одній зустрічі Євген Бистрицький сказав присутнім: «Для початку ми всі маємо відповісти собі на питання, чому ми тут. Що дає нам право бути тут, а не на фронті. Всім тут присутнім: чоловікам та жінкам».
Я питаю себе про це. Не можу сказати, що відповіді завжди задовольняють. «Мабуть, от для цього» ніколи не приходило до мене через те, що я щось написала або сказала, або зібрала, або привезла. Кілька разів я майже наблизилася до того «мабуть, от для цього я тут» — через шоколадку, яку і я ношу в сумці та віддаю нашим воїнам та воїнкам, коли мені випадає честь підійти до них на вулиці й подякувати за те, що ми — живі.
Коли все закінчиться, а Артур Дронь стане Тарасом Прохаськом, я планую перетворитися на «пані з шоколадками», яка роздаватиме солодкі, гіркі, молочні, горіхові плитки всім-всім воїнам та воїнкам, скільки буду жити.
І тоді, коли Стан Федорчук не носитиме однострій, я все одно впізнаю його на вулиці. Я впізнаю їх всіх. Тому що війна ніколи не піде з їхніх очей.
Але якщо дивитися на це з перспективи заміни казкової парадигми від Андерсенової «Дівчинки із сірниками» на «Пані із шоколадками», то очевидним є прогрес. Той самий, з оповідки про воїна УПА, який тепер, дивлячись на бої нашої армії на сході та півдні міг би констатувати, що у війні з російським імперіалізмом ми все ж таки непогано просунулися.
Те, про що говорили та мовчали на Фронтері, було також про етос переможців. Ми трошки випустили з активного вжитку слово «перемога», й цим — слабшаємо. Ніхто не знає, скільки триватиме війна. Росія має звичку зникати за три дні. Принаймні, двічі вона це вже зробила. А Бог любить трійцю. Тож може бути так. Але може бути і по-іншому. Але довгою, насправді довгою, буде не війна, а наша перемога. Як говорить Вахтанг Кебуладзе «ми перемагатимемо».
Нам випало жити в континіумі перемоги. Зараз й після бойових дій. Етос переможців — це той звичай, дії, цінності, переконання, ідеали, які характеризуватимуть українську політичну націю, що визначатимуть баланси між усеохопністю та обмеженнями, пристрастями й прагматикою, очікуваннями щодо своїх і щоденними вправами, щоб залишатися потенційно помноженими, такими, яким варто писати вірші. Ці ідеали будуть корисними і для Європи та Сполучених Штатів, бо, здається, ми зараз єдині хранителі того, що колись було цінностями Європи, на чому була збудована європейська та американська цивілізації. В нашому етосі переможців ми зберігаємо цілий світ.
***
І наостанок.
Мельник з Монтереале, Доменіко Сканделла, відомий також як Меноккіо, наприкінці 16 століття був спалений святою інквізицією за єресь. Серед іншого, він казав, у тому числі й на допитах: «Я думаю, що Святе письмо дане Богом, але потім до нього багато свого додали люди; для цього Священного писання достатньо було двох слів, але потім воно виросло, як ростуть книги про битви…».
Я думала та думаю над тим, які це могли б бути «два слова». «Бог є»? Або, якщо від імені Бога: «Я є»?
А ще я думаю над тим, що Письмо, яке дано нам для життя, боротьби, для гідності, стійкості, для справедливості, насправді також містить лише два слова, які зшивають простори, часи, людей: «Україна є».
Тож, Слава — Їй.
Слава Україні!
Зображення Вадима Блонського.
