Очі війни

Журналісти, які працюють на передовій — про страхи і перемоги, і про те, чи варто змінювати мікрофон на кулемет

01.03.2018 Ольга Омельянчук

«Зупини, зупини, вимкни, стоп, стоп», — я жалібно, ледь чутно скиглю. Це не може бути дійсністю. Ці кадри, зафільмовані в об’єктиві камери мого оператора, не можуть бути реальністю. Всі вони… Вони всі там, у тому місиві із землі і неба», — так про бій у нині окупованому селищі Бетманове (до перейменування у 2016 році — Красний Партизан) на Донеччині розповідає Юлія Плісенко. Вона — досвідчена журналістка і редакторка. Одна з десятків людей, які працюють у зоні війни і залишають там частинки власних сердець.

Уже майже чотири роки фронтові новини — невід’ємна складова життя багатьох кореспондентів. Вони, як і військові, ризикують собою. Бігають під кулями та поміж мінами, моляться у бліндажах, аби іще раз пощастило. Пропускають крізь себе гіркі й щасливі історії з передової, щоб розказати їх вам. Втрачають і знаходять. І обіцяють їздити на фронт доти, аж поки не побачать перемоги.

 

 Мікрофон vs автомат 

Я народився та виріс у Луганську. Тому війна для мене почалася вдома. Тепер, озираючись назад, усвідомлюю, який же це був сюрреалізм. Деякі люди, яких я ще вчора називав друзями, буквально з’їхали з глузду.

Добре пам’ятаю, одного разу у неділю мені подзвонили і сказали: «Будівлю СБУ захопили». Ми з колегою-оператором поїхали туди без камери. Коли прибули на місце, то побачили, що герб вже зрізали з будівлі, поруч швидко організували наметове містечко і почали зводити барикади.

Наступного дня нас впустили всередину захопленої СБУ, і я вперше побачив людей зі зброєю. Один із озброєних відморозків тоді ж проводив нас коридорами СБУ — він не вимовляв букви «р» й кричав: «Колідол! Колідол!» — так повідомляв своїм, що треба пропустити журналістів. Цей «колідол» («коридор» — насправді) досі звучить у моїх вухах. Смішно і бридко водночас.

Потім почався тиск на проукраїнських активістів та журналістів — погрози, викрадення, переслідування. Але наша знімальна група залишалася працювати. Колеги та активісти виїжджали з міста одне за одним. Було справді страшно, і я думав, коли настане моя «точка неповернення» і треба буде їхати?

Десь у травні почався справжній треш та анархія. Міліції не було — номер «102» просто не працював. Мерія, міська адміністрація, приміщення силових структур — всі ключові адміністративні будівлі були захоплені. Світлофори не працювали. На виїздах з міста з’явилися блокпости. Панувало беззаконня. Тривалий час єдиним форпостом всього українського Луганська лишалися прикордонники. Але й вони, не дочекавшись підтримки, з боями вийшли з міста. Одного дня мій колега з іншого каналу подзвонив і повідомив — йому погрожують, тож він їхатиме. Так я залишився сам і зрозумів, що мені теж час залишити Луганськ.

***

Перше відрядження у зону бойових дій було наприкінці серпня. Я їхав з Києва у Маріуполь знімати «соціалку» про те, як місто повертається до мирного життя, а опинився на війні. Тоді околиці Маріуполя саме обстріляли з реактивних залпових систем «Град». Суттєвих змін в собі я, зізнаюся, не відчував. Просто тепер перед виїздом на зйомку одягав каску та бронежилет.

Перше «по-справжньому страшно» відчув восени 2014-го у селі Талаківка під Маріуполем. Я, оператор та наш водій приїхали до крайнього блокпоста на виїзді із селища, щоб зняти бійців та наслідки нічного обстрілу. Першим вийшов з машини з мікрофоном у руках. 

 

Оператор лишався всередині авто, а водій навіть не встиг заглушити двигун. Тільки-но я відійшов на кілька метрів від них, кинув «Привіт!» до хлопців, що стояли біля будинку і готували їжу на вогні, як тут почалося. Довкола нас почали розриватися ворожі міни. Водій та оператор за секунду звідти поїхали. Без мене.

Я кинувся на землю. Поруч опинився один із бійців. Він почав молитися, а я подумав: «Ого, тут, мабуть, ми й загинемо». Картопля, якої ще не встигли зготувати хлопці, розсипалася, і ми лежали прямо на ній. Поруч були якісь бетонні плити і будинок, в який активно «прилітали» міни. Рештки дому падали нам на голову — я закривався руками.

Обстріл не вщухав. І я таки змусив бійця побігти. Вискочили саме, коли черговий снаряд впав на землю. Коли все стихло і я вийшов назовні — навкруги все палало. Я — журналіст, тому почав одразу знімати на мобільний телефон. Військові казали: «Ти, бляха, божевільний»

«Може, біжимо?» — сказав бійцю. А він крикнув: «До бліндажу метрів 50. Не встигнемо. Вб’є по дорозі».

Зачекали ще з п’ять хвилин. Обстріл не вщухав. І я таки змусив бійця побігти. Вискочили саме, коли черговий снаряд впав на землю. Мені здавалося, що ми бігли вічність — то було наче у сповільненій зйомці. Десь поруч продовжували падати міни, а ми все бігли. Вскочили в окоп й вже по ньому добігли до укриття. Загалом по нас лупили десь з півгодини. Коли все стихло і я вийшов назовні, то побачив справжній жах. Будинки навкруги були розбиті, все палало. Перебили газопровід і з нього виривалося полум’я. Я — журналіст, тому почав одразу знімати це все на мобільний телефон. Це були криваві докази російської агресії. Військові казали: «Ти, бляха, божевільний».

Ввечері я напився. А зранку ми знову поїхали знімати на передову.

Тоді, у 2014-му, було важко миритися із тим, що є люди, яким начхати на війну. На передку все «просто»: тут — свої, там — ворог. У цивільному житті складніше: так, ось свої, але вони якісь дивні… Не знають про обстріли, про загиблих… Та їм взагалі чхати — не вилазять далі офісу, не планують допомагати армії, живуть за принципом «моя хата скраю, нічого не знаю». Хотілося бити людям обличчя. А потім я добровільно мобілізувався.

***

Вирішив, що роботи журналіста недостатньо, щоб звільнити окуповані міста. Колеги пропонували мені якось поєднувати, взяти камеру або знімати на мобільний, проте я відмовився. Я хотів бути солдатом, як і всі інші. Копав окопи, жер «тушняк», стріляв по ворогу. Пропонували бути прес-офіцером: мовляв, Сашо, не обманюй сам себе — журналіст ти точно кращий, ніж військовий. Може бути. У моїй службі не було жодного геройства. Просто я мав бути у тих сраних окопах. Мав виконувати свій обов’язок чоловіка і громадянина.

Коли я демобілізувався, товариш написав мені на прапорі: «Одна камера варта тисячі АК-74»

На фронті ми з одним із моїх побратимів часто сперечалися: що важливіше — тримати у руках автомат чи мікрофон? Я був завжди на боці зброї, а він стверджував, що мікрофон важливіший. Коли я демобілізувався, товариш навіть написав мені на прапорі: «Одна камера варта тисячі АК-74». Звісно, професія журналіста важлива на війні, але я певен, що на Донбасі треба використовувати й кулак. 

 

Коли їздиш на фронт як журналіст, то розумієш, що можеш зараз загинути. Коли ж ти на передовій як солдат, то почуваєшся мішенню. Ти не просто можеш стати випадковою жертвою, вбити тебе, так, саме тебе, — це і є мета ворога. Ти — бойова одиниця, яку противник хоче знищити. І тут кореспондентам важливо розуміти, що ти приїхав і поїхав, а хлопці лишаються на позиціях, тож працюй так, щоб їм не нашкодити.

Війна — це не тільки постріли. Це сила-силенна речей, про які журналісти навіть не здогадуються. Навіть ті, хто на фронті з 14-го. Навіть ті, хто гордо називає себе воєнкором. Місяцями ходити «по великому» у дірку в землі і глохнути від звуку свого кулемета — це не те саме, що залишитись на позиції на ночівлю. Ті з журналістів, котрі думають, що бачили на цій війні все, не бачили насправді й половини. Мені є з чим порівняти.

Я з тих, хто вірить, що український Донбас можна звільнити. Одного дня пообіцяв собі, що повернуся у рідний Луганськ або з мікрофоном, або у берцях. Але точно повернуся. Буду знімати, як встановлюють український прапор. Або… під’їду до свого будинку на БРДМ. У будинку, напевне, буде діра від снаряду. А я знайду ключі від квартири у своєму рюкзаку, підіймуся на 7-й поверх. Поставлю перед дверима кулемет і відчиню їх. Зайду всередину, пройдуся коридором до своєї кімнати і трохи покурю там на підлозі. А потім спущуся вниз, сяду назад в БРДМ й рушу у бік Ізвариного. Дорогу туди з Луганська я добре пам’ятаю. Саме там, в Ізвариному, я й зустріну день нашої перемоги.

Ми з хлопцями будемо довго шукати ізваринську розчинну каву, Ваня-мєхан буде щось крутити у тому клятому «бардаку», який завжди глохне.

Питимемо ту каву «під сигарету».

І я повернуся додому.

 

 «Підсісти» на війну 

Все почалося з того, що до нас на канал прийшла російська журналістка, ім’я якої я, на щастя, не пам’ятаю. Колись вона висвітлювала воєнні конфлікти, зокрема у мусульманських країнах. Довго розповідала про те, як треба робити сюжети про бойові дії. А потім хтось запитав її, чи вона була на Донбасі.

«Ні, — сказала. — І принципово туди не поїду». Одразу стало зрозуміло — не хоче їхати, бо знає, що на Україну напала Росія, але визнати цього публічно не могла.

Проте я запам’ятала такі її слова: «Дівчата, коли зберетеся їхати на війну, будьте обережні — можете на неї підсісти». Це застереження виявилося для мене пророчим. Не знаю, чому мене туди тягне — можливо, це можна пояснити якимись материнськими інстинктами, бажанням усіх врятувати, вивезти, сховати. Але правду кажуть: можна прийти з війни, а от повернутися з неї — набагато складніше.

***

2 серпня 2014 року я вперше потрапила на війну — ми приїхали у нині окуповане селище Бетманове (Красний Партизан). Зліва від нього — Горлівка, справа — Донецьк. Це тепер я розумію, яке стратегічно важливе те селище, а тоді не могла до кінця збагнути, що ж це відбувається. На нашому блокпосту була розбита машина. Військові розказали, що це авто бойовиків: вони під’їхали на блокпост і відкрили вогонь. Наші ж армійці у відповідь знищили і машину, і всіх, хто був в ній.

«Тіла лежали тут кілька днів. На такій-то спеці, уяви. Добре, що вже забрали їх», — сказав мені тоді один із військових і десь недалеко почало гупати.

А потім я побачила чорного від бруду солдата. Він був у шльопках, шортах, футболці й бронежилеті. Пилюка стояла у повітрі, сонце буквально обпікало і нічим було дихати. І у всій цій «красі» солдат сказав: «Дівчино, нічого собі, яка у вас чиста і гарна зачіска!» Я тоді подумала, мовляв, що за дивний — ясно, що я повинна мати нормальний вигляд, я ж тележурналіст. Аж потім збагнула, що військові насправді просто відвикли від жінок та чистоти.

Наступного дня ми рушили знімати зачистку Вуглегірська. Точніше — знімати з «Дебальцівського хреста» те, як українське військо рушає у населений пункт. І вже через день ми заїхали у сам Вуглегірськ. Страшно було — місцеві мешканці вперше після боїв виходили з підвалів, зачувши наші голоси — розуміли: якщо приїхали журналісти, отже, нарешті все має бути добре.

Одного разу в Авдіївці, вже у 2015 році, ми вирішили знімати місцевих, аж тут почався обстріл зі 120-мм мін. Побігли у підвал найближчого жилого будинку, а поки бігли, якась бабця кричала: «Це не російські солдати! Це наші хлопці з “ДНР” стріляють!» Так було бридко від тих слів. Ну, як же так? Ти що, не бачиш, що «хлопці з “ДНР”» стріляють прямісінько по місту? Ти не бачиш, що вони влучають у дитячі садочки і школи? Уххх… Аж кипить все всередині, як згадаю.

***

У ніч проти 15 вересня 2014 року ми заїхали у селище Піски, що в районі Донецького аеропорту. Познайомилися з хлопцями з 93-ї бригади, з батальйону «Дніпро-1». Тоді було дуже тихо. А потім, близько п’ятої вечора, почався обстріл. Він тривав до першої ночі! Все шкварчало і свистіло. А мій оператор, справжній профі, ще й знімав те все.

Мене досі вражає готовність військових жертвувати собою. Ти знаєш людину буквально кілька хвилин, але вона вже сідає у машині так, щоб, у разі чого, закрити тебе собою

Тоді ж я побачила за 15 метрів від себе танк. На щастя, це був наш танк. А ще побачила снайпера — ще зовсім молодого хлопчину, який забігав у палаючий будинок цивільних і намагався врятувати хоч якісь їхні речі. За пару годин цьому хлопцю треба було йти на завдання. Він весь тремтів. А потім просто розплакався. Це був емоційний шок.

Зранку нам сказали: «Зараз є шанс вирватися. Ми забираємо 300-го, ви також їдете з нами». І ми на одній машині із пораненим військовим виїжджали з того пекла. Пізніше ми дізналися, що ті, хто завозив нас у Піски, невчасно виїхали — усі загинули.

Це боляче. І час у таких випадках не лікує.

Мене досі вражає готовність військових жертвувати собою. Ти знаєш людину буквально кілька хвилин, але вона вже сідає у машині так, щоб, у разі чого, закрити тебе собою. Не було виїзду, де я б сумнівалася у хлопцях, завжди знала і знаю: якщо буде небезпека — мені завжди допоможуть, мене завжди будуть оберігати.

 

  Прямолінійний Донбас 

Ми з Орестом спали через ліжко, дружили й були в одному взводі. Вчилися разом у колишньому «суворівському училищі», яке нині називається Київський військовий ліцей імені Івана Богуна.

Ми — ровесники Незалежності, які любили Україну до того, як це стало модним. Слухали «Лента за лентою», коли про цю пісню знали ще тільки у «правих» колах. Та й самі були, як-то кажуть, по правій темі. Смішно згадувати, як вмикали патріотичну музику з мобільних телефонів й хвалилися, що у нас звучить справжня поліфонія.

Після випуску наші шляхи розійшлися. Університет, доросле життя. Зустрілися з Орестом аж на Майдані: я був із мікрофоном у руках, а він — серед активістів. Перекинулися парою слів, мовляв, треба зустрітися, згадати старі часи. Та якось не склалося.

У липні 2014 року Орест загинув під час бойового виходу на передовій.

Його родина і друзі не знали, але він пішов добровольцем у батальйон «Айдар», служив у розвідці.

Тепер у мене біля дому чимало написів на стінах: «Орест Квач, 23.07.1991 — 27.07.2014. Мужність веде на небеса». І це правда — тепер, коли триває війна, мужність й справді може привести на небеса.

Орест родом із містечка Заліщики Тернопільської області. В його родині було п’ятеро дітей — двоє дівчат та троє хлопців. Тепер четверо. Орест був середнім. Зараз його мама Алла — мер Заліщиків. Дивовижно сильна жінка, яка дала своїм дітям найкраще виховання і після смерті сина каже, що «не дозволить знищити те, за що загинула її дитина».

Тепер, коли триває війна, мужність й справді може привести на небеса

З липня 2014-го я ніколи не відкладаю зустрічі на потім. Якщо не можу з кимось зустрітися, то має бути поважна причина, а не просто «мені лінь, щось не хочеться». Війна навчила цінувати життя, людей і час. Ти або робиш зараз, або потім кусатимеш лікті, що не зробив.

***

Вперше на війну я потрапив як волонтер у 2014-му. Ми не могли лишатися осторонь, тому збирали з друзями допомогу, відвозили її у зону бойових дій, передавали військовим. Першими, до кого поїхали, були зв’язківці Служби безпеки. Це було влітку, щойно після звільнення Слов’янська. Далі також їздили, але на передову не потрапляли — передавали все через штаби і на блокпости.

Кілька разів бувало стрьомно настільки, що ми з колегами записували мамам відео, де казали: «Мамо, вибач, твій син — ідіот». Смішно, але за сміхом є справжнє усвідомлення ризику

На передові позиції я поїхав вже як журналіст. Це було восени 2015-го. У Мар’їнці стояла, якщо не помиляюся, 14-та бригада. Офіцер, який нас вів по місту, сказав щось таке: «Зараз буде вулиця Леніна, там треба буде пригнутися та бігти». Так і зробили, але все одно — майже одразу довелося зіскакувати в окоп. Кулі пролітали буквально над головою. Якщо вам хтось каже, що на війні не страшно, то він або бреше, або дурний. Мені під час обстрілів страшно завжди. І тоді, у Мар’їнці, — теж було.

Кілька разів бувало стрьомно настільки, що ми з колегами записували мамам відео, де казали: «Мамо, вибач, твій син — ідіот». Смішно, але за сміхом є справжнє усвідомлення ризику — бувають виїзди і репортажі, з яких ти можеш не повернутися. Але, знаєте, я не жалкую і ніколи не жалкував, що колись почав й досі їжджу на фронт. Від слова «зовсім». Люди мають знати про те, що відбувається.

У грудні 2015-го ми заїжджали на шахту «Бутівка», де стояла 93-тя бригада. Командир із позивним «Вітер» раптом каже: «Ну що, зараз тут будуть стріляти». Зазвичай військові так відверто не говорять — попереджають, що, можливо, щось буде, а, можливо, і ні. А тут так раз — «Будуть стріляти». І реально стріляли.

Тільки почали соватися, як ворог «посипав» у наш бік мінами. Вивалилися з авто й побігли у місце, яке називали «холодильником» (бо там реально холодно). На черговий «гуп» ми з оператором одночасно присіли, як у «Танці маленьких каченят». Військовий, що стояв поруч, почав сміятися з нас і сказав: «Хлопці, та чого ви?! Це ж просто ВОГ (осколковий боєприпас калібру 40мм для підствольних гранатометів, — авт.)! Та й не по нас він — десь просто поруч стрільнуло». Ми сміялися, але ви просто вдумайтеся у формулювання — «просто ВОГ». Жахливо, що ми взагалі знаємо ці слова…

Ледь не з кожного відрядження я привожу якусь смішну історію. Гумор, насправді, дуже розряджає.

Ось, наприклад, одного разу ми поверталися зі зйомок у Пісках, що в районі Донецького аеропорту. Приїхали у Димитров, який нині називається Мирноград, і оператор зайшов у кіоск. Там була «класична» продавчиня: десь під сотню кілограмів, з рудуватими кучерями та окулярами, спущеними на кінчик носа.

Було дуже холодно, оператор вдягнув шапку і балаклаву. Зайшов у кіоск, опустив балаклаву до підборіддя, ще не встиг замовити, як продавчиня, не підіймаючи очей, випалила: «Що це ти на є*ліще натягнув?» Оператор не розгубився і серйозно відповів їй: «Це щоб є*ліще не замерзало». І продавчиня: «А, ясно. Що тобі?» Частенько згадуємо цю історію, мені взагалі здається, що у ній, як-то кажуть, увесь Донбас — трохи дивний, прямолінійний і водночас простий.

 

 Своя у зграї 

«Наш Дніпродзержинськ (нині Кам’янське, — авт.) — просто вогонь, яке шикарне місто, у порівнянні з цим мороком», — написала я СМС своїй мамі, вийшовши із поїзда у Костянтинівці. На передову потрапила як журналістка Фонду «Повернись живим». Віталій Дейнега сказав, що писати про війну і не бути там — повна фігня.

Мій перший текст мав бути про Володимира Кияна «Тайфуна». Планували живу розповідь про військового і волонтера, але все сталося інакше — «Тайфун» загинув, і я писала про нього некролог.

***

У свій перший день на війні я одразу ж потрапила на передові позиції. Це було у районі Зайцевого, під Горлівкою. Пам’ятаю тільки терикони і бліндажі. Навпроти мене посадили Макса, якому щойно виповнилося 18, а на війну він потрапив ще неповнолітнім. Я з нього буквально витягала якісь історії, хоча не уявляла, які питання можна ставити, а які — ні.

Чомусь найбільше боялася підірватися на міні. Ні обстрілів, ні умов, ні спілкуватися з військовими, ні зброї — нічого не боялася так, як розтяжок. Їхали машиною незрозумілими чагарниками: запаковані були так, що мені довелося сісти одному з військових на руки. Комбат запитав у водія, чи перевіряли дорогу на міни. Той невпевнено відповів: «Так». Комбат перепитав: «Точно?» Ох, і дали мені ці питання по нервах. Проте нічого: за два дні я повернулася до Львова і написала під враженнями з десяток текстів.

Біжу і думаю: «Ну нашо воно мені все треба? Хіба репортаж дорожчий за життя?»

Тоді я ще не знала, що за місяць поїду жити на Донбас і буду їздити до хлопців в рази частіше, ніж додому до батьків.

Наприкінці 2017-го на одній із позицій в районі Крутої Балки під Авдіївкою ротний повів нас по місцевості, аж тут по нас почав лупити ДШК (станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна, — авт.). Дуже масивно, гучно і страшно. Наступного дня ми ходили по лісочку поруч — всі дерева були посічені. Слизько, смеркається. Тоді мене вперше, як-то кажуть, накрило.

Біжу і думаю: «Ну нашо воно мені все треба? Хіба репортаж дорожчий за життя?» Потім поговорила з хлопцями на позиціях, ніби заспокоїлася.

Аж ротний каже: «Я йду перший, ти посередині, а позаду ще один чувак. Ну, погнали». Тільки піднялись, як над головами — фур-фур-фур. Ротний тоді: «Ага, ясно, не йдемо туди». А я ж розумію, що треба ще вертатися назад. Лягли потім спати у покинутому будиночку на другому поверсі. Тоді пронесло. А за тиждень ротний подзвонив і сказав, що у будиночок таки прилетіла міна. Добре, що в ньому саме нікого не було.

***

Не бачила на війні ані 200-х, ані 300-х. Але про деяких з тих, кого вже немає, чула стільки, що, здається, це і моя особиста втрата.

Хороше на війні — це хлопці. Люди, до яких хочеться вертатися. Люди, з якими дружиш і які сприймають тебе як свою. Часто жартую, що «мене прийняли у зграю». Якось мені у Фонді зробили зауваження: «Ти можеш менше жартувати з військовими? Бо тебе серйозно не сприйматимуть». Ну, не знаю. Без гумору на війні нікуди. Якщо хлопці адекватно жартують зі мною — чого б не відповісти.

Хороше на війні — це хлопці. Люди, до яких хочеться вертатися

Загалом, я нікого з військових не ідеалізую. І не героїзую всіх підряд. Просто війна познайомила мене з дуже крутими людьми. І навіть якщо це було епізодично, то все одно це кращий досвід, аніж якби я сиділа далі у Львові і перераховувала якісь посильні кошти волонтерам.

 

  Не вірилось, що це — на роки 

Спочатку редакція неохоче відпускала нас до зони бойових дій — навесні та в червні 14-го, коли все тільки починалося, на передову просилися чомусь лише дівчата. Плюс на каналі не було бронежилетів та касок — без амуніції нікого не хотіли відправляти.

Я розказала якусь маячню про те, що знаю, де дістати каску і бронежилет. І мене відпустили. Це був червень 2014 року. Більшість журналістів, які тоді працювали у зоні АТО, не могли зрозуміти, що насправді відбувається.

Взагалі не було усвідомлення, що це — на роки.

Здавалося, що за пару місяців все закінчиться.

Ми працювали злагодженою командою, кожен робив свою справу. Нікого, як-то кажуть, не крило. Проте була одна «смішна» ситуація із нашим водієм. Він підійшов до іншого водія з нашого каналу і абсолютно спокійно й серйозно повідомив: «Ми зараз їздимо у таку *опу, що фіг його знає, як буде завтра. Тому, на всяк випадок, — талони на пальне у верхньому ящику».

Смішно було і грішно.

***

Добре запам’ятався виїзд у район Мар’їнки. Місто тоді було окуповане і ми знімали поблизу. Їхали з одним із прес-офіцерів, ледь не потрапили на ворожий блокпост. Словом, було «весело». На місці побачили військового, який сидів на «ЗУшці» і прямо з неї давав коментар.

— Ви вже стріляли з неї?

— Не доводилося.

— Ну, ви ж зможете, у разі чого? Ви ж тренувалися на полігоні?

— Т…так, звісно.

І в цьому «так, звісно» насправді було: «Ти що, дивна? Яке ще стріляти?!» Мені здалося, що військовий ще менше за мене вірив, що йому таки доведеться застосовувати артилерійську зброю. Він просто дивився у бік Мар’їнки і не вірив.

Щодо страху, то я загалом гальмую. До мене доходить, що ми могли померти, вже коли я віддаю сюжет і сиджу у безпечному місці.

Мені здалося, що військовий ще менше за мене вірив, що йому таки доведеться застосовувати артилерійську зброю

Досить страшно було у Жовтневому районі Луганська. Наші військові прорвалися у місто, вивісили український прапор. І ми якимось чином заїхали разом з ними. Були єдиною знімальною групою, якій це вдалося. Тоді ж вперше побачили, як працюють наші «Смерчі» і як перезаряджаються та стріляють з десятків наших «Градів». Страшно було, тому що ти дивишся на роботу залпових систем вогню і розумієш, що у наш бік працює таке ж саме озброєння. Відповідь прилітає рівно такого ж калібру.

Під час обстрілів я завжди намагаюся орієнтуватися на військових: вони вліво — я за ними, вони кажуть «по підвалах» — я без зайвих питань йду у підвал. Зазвичай армійці були дуже стриманими. Вперше страх військових я відчула і побачила під Іловайськом. Це було 22 чи 23 серпня 2014-го. Один із армійців поблизу оточеного міста трохи присів і почав в усі боки крутити головою, видивляючись, звідки зараз можуть стріляти. Від нього буквально віяло диким тваринним страхом.

Тоді я також вперше побачила, як працює наш танк. В полі, натиканому снарядами, які прилітали з Донецька та з Росії, мчав український танк, повністю відриваючись від землі. Ви тільки вдумайтеся — багатотонна машина мчить так, що повністю відривається від землі!

Приблизно у той самий час ворог окупував багатостраждальну Савур-Могилу. Проте офіційні джерела все ще повідомляли, що територія була нашою. Іловайськ обстрілювали з усіх боків майже цілодобово. Хлопцям було дуже важко морально. Вони нікому не вірили.

Мені пощастило із водієм — він був родом з Донецька і, коли ми їхали в Іловайськ, дзвонив своїм численним родичам і казав: «Чуєш, вийди в селі, там є блокпости? А хто там? Ага, ясно, прапори “ДНР”. Не поїду туди, Ок». Ми буквально пхалися на дотик козиними стежками. Дуже хотілося залишитися ночувати з хлопцями на позиціях, але вищі сили відвели від цього — буквально за день до штурму Іловайська ми виїхали.

***

Згадую, як у 2014-му ми знімали у Лисичанську. Зранку Штаб АТО відрапортував, що місто звільнили, тому ми одразу рушили туди. Як тільки під’їхали — виявилося, що перший штурм міста був не зовсім вдалим, продовжувався бій. Тоді наші військові повідомили місцевим, що треба евакуюватися — за кілька годин по Лисичанську працюватиме арта. Тоді цивільних насправді підганяли із міркувань безпеки — артилерія, по факту, почала працювати набагато пізніше.

Ми воювали — і ми хочемо перемоги. Зі звільненням нині окупованих територій. Тільки так, і ніяк інакше

Люди втікали з міста з тлумаками із особистих речей. Вони вивозили дітей, старих, домашніх улюбленців і самих себе. Дехто біг просто у домашніх капцях. Від усвідомлення того, що відбувалося, все всередині стискалося. А потім я вперше побачила смерть. З міста був лише один вихід — через міст. Якийсь місцевий чоловік біг у наш бік, утікав зі свого дому. Я дивилася на нього, а потім чоловік різко впав. Ворожий снайпер поцілив йому в голову. Можете собі уявити, яка паніка була у цивільних: розуміти, що треба бігти, і знати, що єдиний прохід, через який ти маєш йти, обстрілює снайпер бойовиків.

А ще на підходах до міста працювали наші танкісти. Один з них мені особливо запам’ятався — такий юний і світлий хлопчина. Довкола нього ходили кремезні мужики з піхоти і казали: «Цей малий врятував нас! Він на своєму танку ого-го, що витворяє!» А малий, який насправді зовсім не малий, усміхався їм у відповідь. Така військова вдячність і підтримка.

Часто питають мою думку з приводу того, як має закінчитися війна. Я певна, що єдине закінчення — це наша перемога. Будь-яких домовленостей, будь-яких незрозумілих заморожувань я не хочу насамперед з моральної точки зору. Ми воювали — і ми хочемо перемоги. Зі звільненням нині окупованих територій. Тільки так, і ніяк інакше.

***

Фотографії — з особистих архівів героїв.
Автор світлин Юлії Кирієнко — Олександр Клименко. 

[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Ольга Омельянчук

Схожі публікації

14987 10

Справжній Громов

Чому хлопець, що почав воювати у 17 і швидко став командиром для удвічі старших бійців, ніяк не може повернутися з війни

18.06.2018 Ольга Омельянчук
6436 7

Автомати без запобіжника

Після поранення Тарас Ковалик повернувся на передову. Вдома лишатися не міг

31.01.2016 Марічка Паплаускайте
2058 6

Очі війни. Продовження

Журналісти, які працюють на передовій, — про те, як воно: бути мішенню для ворожого снайпера та подразником для «нервів суспільства»

20.08.2018 Ольга Омельянчук

Популярні публікації

53792 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
48476 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов
45002 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Введіть слово, щоб почати