Очі війни

Журналісти, які працюють на передовій — про страхи і перемоги, і про те, чи варто змінювати мікрофон на кулемет

01.03.2018 Ольга Омельянчук

«Зупини, зупини, вимкни, стоп, стоп», — я жалібно, ледь чутно скиглю. Це не може бути дійсністю. Ці кадри, зафільмовані в об’єктиві камери мого оператора, не можуть бути реальністю. Всі вони… Вони всі там, у тому місиві із землі і неба», — так про бій у нині окупованому селищі Бетманове (до перейменування у 2016 році — Красний Партизан) на Донеччині розповідає Юлія Плісенко. Вона — досвідчена журналістка і редакторка. Одна з десятків людей, які працюють у зоні війни і залишають там частинки власних сердець.

Уже майже чотири роки фронтові новини — невід’ємна складова життя багатьох кореспондентів. Вони, як і військові, ризикують собою. Бігають під кулями та поміж мінами, моляться у бліндажах, аби іще раз пощастило. Пропускають крізь себе гіркі й щасливі історії з передової, щоб розказати їх вам. Втрачають і знаходять. І обіцяють їздити на фронт доти, аж поки не побачать перемоги.

 

 Мікрофон vs автомат 

Я народився та виріс у Луганську. Тому війна для мене почалася вдома. Тепер, озираючись назад, усвідомлюю, який же це був сюрреалізм. Деякі люди, яких я ще вчора називав друзями, буквально з’їхали з глузду.

Добре пам’ятаю, одного разу у неділю мені подзвонили і сказали: «Будівлю СБУ захопили». Ми з колегою-оператором поїхали туди без камери. Коли прибули на місце, то побачили, що герб вже зрізали з будівлі, поруч швидко організували наметове містечко і почали зводити барикади.

Наступного дня нас впустили всередину захопленої СБУ, і я вперше побачив людей зі зброєю. Один із озброєних відморозків тоді ж проводив нас коридорами СБУ — він не вимовляв букви «р» й кричав: «Колідол! Колідол!» — так повідомляв своїм, що треба пропустити журналістів. Цей «колідол» («коридор» — насправді) досі звучить у моїх вухах. Смішно і бридко водночас.

Потім почався тиск на проукраїнських активістів та журналістів — погрози, викрадення, переслідування. Але наша знімальна група залишалася працювати. Колеги та активісти виїжджали з міста одне за одним. Було справді страшно, і я думав, коли настане моя «точка неповернення» і треба буде їхати?

Десь у травні почався справжній треш та анархія. Міліції не було — номер «102» просто не працював. Мерія, міська адміністрація, приміщення силових структур — всі ключові адміністративні будівлі були захоплені. Світлофори не працювали. На виїздах з міста з’явилися блокпости. Панувало беззаконня. Тривалий час єдиним форпостом всього українського Луганська лишалися прикордонники. Але й вони, не дочекавшись підтримки, з боями вийшли з міста. Одного дня мій колега з іншого каналу подзвонив і повідомив — йому погрожують, тож він їхатиме. Так я залишився сам і зрозумів, що мені теж час залишити Луганськ.

***

Перше відрядження у зону бойових дій було наприкінці серпня. Я їхав з Києва у Маріуполь знімати «соціалку» про те, як місто повертається до мирного життя, а опинився на війні. Тоді околиці Маріуполя саме обстріляли з реактивних залпових систем «Град». Суттєвих змін в собі я, зізнаюся, не відчував. Просто тепер перед виїздом на зйомку одягав каску та бронежилет.

Перше «по-справжньому страшно» відчув восени 2014-го у селі Талаківка під Маріуполем. Я, оператор та наш водій приїхали до крайнього блокпоста на виїзді із селища, щоб зняти бійців та наслідки нічного обстрілу. Першим вийшов з машини з мікрофоном у руках. 

Оператор лишався всередині авто, а водій навіть не встиг заглушити двигун. Тільки-но я відійшов на кілька метрів від них, кинув «Привіт!» до хлопців, що стояли біля будинку і готували їжу на вогні, як тут почалося. Довкола нас почали розриватися ворожі міни. Водій та оператор за секунду звідти поїхали. Без мене.

Я кинувся на землю. Поруч опинився один із бійців. Він почав молитися, а я подумав: «Ого, тут, мабуть, ми й загинемо». Картопля, якої ще не встигли зготувати хлопці, розсипалася, і ми лежали прямо на ній. Поруч були якісь бетонні плити і будинок, в який активно «прилітали» міни. Рештки дому падали нам на голову — я закривався руками.

Обстріл не вщухав. І я таки змусив бійця побігти. Вискочили саме, коли черговий снаряд впав на землю. Коли все стихло і я вийшов назовні — навкруги все палало. Я — журналіст, тому почав одразу знімати на мобільний телефон. Військові казали: «Ти, бляха, божевільний»

«Може, біжимо?» — сказав бійцю. А він крикнув: «До бліндажу метрів 50. Не встигнемо. Вб’є по дорозі».

Зачекали ще з п’ять хвилин. Обстріл не вщухав. І я таки змусив бійця побігти. Вискочили саме, коли черговий снаряд впав на землю. Мені здавалося, що ми бігли вічність — то було наче у сповільненій зйомці. Десь поруч продовжували падати міни, а ми все бігли. Вскочили в окоп й вже по ньому добігли до укриття. Загалом по нас лупили десь з півгодини. Коли все стихло і я вийшов назовні, то побачив справжній жах. Будинки навкруги були розбиті, все палало. Перебили газопровід і з нього виривалося полум’я. Я — журналіст, тому почав одразу знімати це все на мобільний телефон. Це були криваві докази російської агресії. Військові казали: «Ти, бляха, божевільний».

Ввечері я напився. А зранку ми знову поїхали знімати на передову.

Тоді, у 2014-му, було важко миритися із тим, що є люди, яким начхати на війну. На передку все «просто»: тут — свої, там — ворог. У цивільному житті складніше: так, ось свої, але вони якісь дивні… Не знають про обстріли, про загиблих… Та їм взагалі чхати — не вилазять далі офісу, не планують допомагати армії, живуть за принципом «моя хата скраю, нічого не знаю». Хотілося бити людям обличчя. А потім я добровільно мобілізувався.

***

Вирішив, що роботи журналіста недостатньо, щоб звільнити окуповані міста. Колеги пропонували мені якось поєднувати, взяти камеру або знімати на мобільний, проте я відмовився. Я хотів бути солдатом, як і всі інші. Копав окопи, жер «тушняк», стріляв по ворогу. Пропонували бути прес-офіцером: мовляв, Сашо, не обманюй сам себе — журналіст ти точно кращий, ніж військовий. Може бути. У моїй службі не було жодного геройства. Просто я мав бути у тих сраних окопах. Мав виконувати свій обов’язок чоловіка і громадянина.

Коли я демобілізувався, товариш написав мені на прапорі: «Одна камера варта тисячі АК-74»

На фронті ми з одним із моїх побратимів часто сперечалися: що важливіше — тримати у руках автомат чи мікрофон? Я був завжди на боці зброї, а він стверджував, що мікрофон важливіший. Коли я демобілізувався, товариш навіть написав мені на прапорі: «Одна камера варта тисячі АК-74». Звісно, професія журналіста важлива на війні, але я певен, що на Донбасі треба використовувати й кулак. 

 

Коли їздиш на фронт як журналіст, то розумієш, що можеш зараз загинути. Коли ж ти на передовій як солдат, то почуваєшся мішенню. Ти не просто можеш стати випадковою жертвою, вбити тебе, так, саме тебе, — це і є мета ворога. Ти — бойова одиниця, яку противник хоче знищити. І тут кореспондентам важливо розуміти, що ти приїхав і поїхав, а хлопці лишаються на позиціях, тож працюй так, щоб їм не нашкодити.

Війна — це не тільки постріли. Це сила-силенна речей, про які журналісти навіть не здогадуються. Навіть ті, хто на фронті з 14-го. Навіть ті, хто гордо називає себе воєнкором. Місяцями ходити «по великому» у дірку в землі і глохнути від звуку свого кулемета — це не те саме, що залишитись на позиції на ночівлю. Ті з журналістів, котрі думають, що бачили на цій війні все, не бачили насправді й половини. Мені є з чим порівняти.

Я з тих, хто вірить, що український Донбас можна звільнити. Одного дня пообіцяв собі, що повернуся у рідний Луганськ або з мікрофоном, або у берцях. Але точно повернуся. Буду знімати, як встановлюють український прапор. Або… під’їду до свого будинку на БРДМ. У будинку, напевне, буде діра від снаряду. А я знайду ключі від квартири у своєму рюкзаку, підіймуся на 7-й поверх. Поставлю перед дверима кулемет і відчиню їх. Зайду всередину, пройдуся коридором до своєї кімнати і трохи покурю там на підлозі. А потім спущуся вниз, сяду назад в БРДМ й рушу у бік Ізвариного. Дорогу туди з Луганська я добре пам’ятаю. Саме там, в Ізвариному, я й зустріну день нашої перемоги.

Ми з хлопцями будемо довго шукати ізваринську розчинну каву, Ваня-мєхан буде щось крутити у тому клятому «бардаку», який завжди глохне.

Питимемо ту каву «під сигарету».

І я повернуся додому.

 

 «Підсісти» на війну 

Все почалося з того, що до нас на канал прийшла російська журналістка, ім’я якої я, на щастя, не пам’ятаю. Колись вона висвітлювала воєнні конфлікти, зокрема у мусульманських країнах. Довго розповідала про те, як треба робити сюжети про бойові дії. А потім хтось запитав її, чи вона була на Донбасі.

«Ні, — сказала. — І принципово туди не поїду». Одразу стало зрозуміло — не хоче їхати, бо знає, що на Україну напала Росія, але визнати цього публічно не могла.

Проте я запам’ятала такі її слова: «Дівчата, коли зберетеся їхати на війну, будьте обережні — можете на неї підсісти». Це застереження виявилося для мене пророчим. Не знаю, чому мене туди тягне — можливо, це можна пояснити якимись материнськими інстинктами, бажанням усіх врятувати, вивезти, сховати. Але правду кажуть: можна прийти з війни, а от повернутися з неї — набагато складніше.

***

2 серпня 2014 року я вперше потрапила на війну — ми приїхали у нині окуповане селище Бетманове (Красний Партизан). Зліва від нього — Горлівка, справа — Донецьк. Це тепер я розумію, яке стратегічно важливе те селище, а тоді не могла до кінця збагнути, що ж це відбувається. На нашому блокпосту була розбита машина. Військові розказали, що це авто бойовиків: вони під’їхали на блокпост і відкрили вогонь. Наші ж армійці у відповідь знищили і машину, і всіх, хто був в ній.

«Тіла лежали тут кілька днів. На такій-то спеці, уяви. Добре, що вже забрали їх», — сказав мені тоді один із військових і десь недалеко почало гупати.

А потім я побачила чорного від бруду солдата. Він був у шльопках, шортах, футболці й бронежилеті. Пилюка стояла у повітрі, сонце буквально обпікало і нічим було дихати. І у всій цій «красі» солдат сказав: «Дівчино, нічого собі, яка у вас чиста і гарна зачіска!» Я тоді подумала, мовляв, що за дивний — ясно, що я повинна мати нормальний вигляд, я ж тележурналіст. Аж потім збагнула, що військові насправді просто відвикли від жінок та чистоти.

Наступного дня ми рушили знімати зачистку Вуглегірська. Точніше — знімати з «Дебальцівського хреста» те, як українське військо рушає у населений пункт. І вже через день ми заїхали у сам Вуглегірськ. Страшно було — місцеві мешканці вперше після боїв виходили з підвалів, зачувши наші голоси — розуміли: якщо приїхали журналісти, отже, нарешті все має бути добре.

Одного разу в Авдіївці, вже у 2015 році, ми вирішили знімати місцевих, аж тут почався обстріл зі 120-мм мін. Побігли у підвал найближчого жилого будинку, а поки бігли, якась бабця кричала: «Це не російські солдати! Це наші хлопці з “ДНР” стріляють!» Так було бридко від тих слів. Ну, як же так? Ти що, не бачиш, що «хлопці з “ДНР”» стріляють прямісінько по місту? Ти не бачиш, що вони влучають у дитячі садочки і школи? Уххх… Аж кипить все всередині, як згадаю.

***

У ніч проти 15 вересня 2014 року ми заїхали у селище Піски, що в районі Донецького аеропорту. Познайомилися з хлопцями з 93-ї бригади, з батальйону «Дніпро-1». Тоді було дуже тихо. А потім, близько п’ятої вечора, почався обстріл. Він тривав до першої ночі! Все шкварчало і свистіло. А мій оператор, справжній профі, ще й знімав те все.

Мене досі вражає готовність військових жертвувати собою. Ти знаєш людину буквально кілька хвилин, але вона вже сідає у машині так, щоб, у разі чого, закрити тебе собою

Тоді ж я побачила за 15 метрів від себе танк. На щастя, це був наш танк. А ще побачила снайпера — ще зовсім молодого хлопчину, який забігав у палаючий будинок цивільних і намагався врятувати хоч якісь їхні речі. За пару годин цьому хлопцю треба було йти на завдання. Він весь тремтів. А потім просто розплакався. Це був емоційний шок.

Зранку нам сказали: «Зараз є шанс вирватися. Ми забираємо 300-го, ви також їдете з нами». І ми на одній машині із пораненим військовим виїжджали з того пекла. Пізніше ми дізналися, що ті, хто завозив нас у Піски, невчасно виїхали — усі загинули.

Це боляче. І час у таких випадках не лікує.

Мене досі вражає готовність військових жертвувати собою. Ти знаєш людину буквально кілька хвилин, але вона вже сідає у машині так, щоб, у разі чого, закрити тебе собою. Не було виїзду, де я б сумнівалася у хлопцях, завжди знала і знаю: якщо буде небезпека — мені завжди допоможуть, мене завжди будуть оберігати.

 

  Прямолінійний Донбас 

Ми з Орестом спали через ліжко, дружили й були в одному взводі. Вчилися разом у колишньому «суворівському училищі», яке нині називається Київський військовий ліцей імені Івана Богуна.

Ми — ровесники Незалежності, які любили Україну до того, як це стало модним. Слухали «Лента за лентою», коли про цю пісню знали ще тільки у «правих» колах. Та й самі були, як-то кажуть, по правій темі. Смішно згадувати, як вмикали патріотичну музику з мобільних телефонів й хвалилися, що у нас звучить справжня поліфонія.

Після випуску наші шляхи розійшлися. Університет, доросле життя. Зустрілися з Орестом аж на Майдані: я був із мікрофоном у руках, а він — серед активістів. Перекинулися парою слів, мовляв, треба зустрітися, згадати старі часи. Та якось не склалося.

У липні 2014 року Орест загинув під час бойового виходу на передовій.

Його родина і друзі не знали, але він пішов добровольцем у батальйон «Айдар», служив у розвідці.

Тепер у мене біля дому чимало написів на стінах: «Орест Квач, 23.07.1991 — 27.07.2014. Мужність веде на небеса». І це правда — тепер, коли триває війна, мужність й справді може привести на небеса.

Орест родом із містечка Заліщики Тернопільської області. В його родині було п’ятеро дітей — двоє дівчат та троє хлопців. Тепер четверо. Орест був середнім. Зараз його мама Алла — мер Заліщиків. Дивовижно сильна жінка, яка дала своїм дітям найкраще виховання і після смерті сина каже, що «не дозволить знищити те, за що загинула її дитина».

Тепер, коли триває війна, мужність й справді може привести на небеса

З липня 2014-го я ніколи не відкладаю зустрічі на потім. Якщо не можу з кимось зустрітися, то має бути поважна причина, а не просто «мені лінь, щось не хочеться». Війна навчила цінувати життя, людей і час. Ти або робиш зараз, або потім кусатимеш лікті, що не зробив.

***

Вперше на війну я потрапив як волонтер у 2014-му. Ми не могли лишатися осторонь, тому збирали з друзями допомогу, відвозили її у зону бойових дій, передавали військовим. Першими, до кого поїхали, були зв’язківці Служби безпеки. Це було влітку, щойно після звільнення Слов’янська. Далі також їздили, але на передову не потрапляли — передавали все через штаби і на блокпости.

Кілька разів бувало стрьомно настільки, що ми з колегами записували мамам відео, де казали: «Мамо, вибач, твій син — ідіот». Смішно, але за сміхом є справжнє усвідомлення ризику

На передові позиції я поїхав вже як журналіст. Це було восени 2015-го. У Мар’їнці стояла, якщо не помиляюся, 14-та бригада. Офіцер, який нас вів по місту, сказав щось таке: «Зараз буде вулиця Леніна, там треба буде пригнутися та бігти». Так і зробили, але все одно — майже одразу довелося зіскакувати в окоп. Кулі пролітали буквально над головою. Якщо вам хтось каже, що на війні не страшно, то він або бреше, або дурний. Мені під час обстрілів страшно завжди. І тоді, у Мар’їнці, — теж було.

Кілька разів бувало стрьомно настільки, що ми з колегами записували мамам відео, де казали: «Мамо, вибач, твій син — ідіот». Смішно, але за сміхом є справжнє усвідомлення ризику — бувають виїзди і репортажі, з яких ти можеш не повернутися. Але, знаєте, я не жалкую і ніколи не жалкував, що колись почав й досі їжджу на фронт. Від слова «зовсім». Люди мають знати про те, що відбувається.

У грудні 2015-го ми заїжджали на шахту «Бутівка», де стояла 93-тя бригада. Командир із позивним «Вітер» раптом каже: «Ну що, зараз тут будуть стріляти». Зазвичай військові так відверто не говорять — попереджають, що, можливо, щось буде, а, можливо, і ні. А тут так раз — «Будуть стріляти». І реально стріляли.

Тільки почали соватися, як ворог «посипав» у наш бік мінами. Вивалилися з авто й побігли у місце, яке називали «холодильником» (бо там реально холодно). На черговий «гуп» ми з оператором одночасно присіли, як у «Танці маленьких каченят». Військовий, що стояв поруч, почав сміятися з нас і сказав: «Хлопці, та чого ви?! Це ж просто ВОГ (осколковий боєприпас калібру 40мм для підствольних гранатометів, — авт.)! Та й не по нас він — десь просто поруч стрільнуло». Ми сміялися, але ви просто вдумайтеся у формулювання — «просто ВОГ». Жахливо, що ми взагалі знаємо ці слова…

Ледь не з кожного відрядження я привожу якусь смішну історію. Гумор, насправді, дуже розряджає.

Ось, наприклад, одного разу ми поверталися зі зйомок у Пісках, що в районі Донецького аеропорту. Приїхали у Димитров, який нині називається Мирноград, і оператор зайшов у кіоск. Там була «класична» продавчиня: десь під сотню кілограмів, з рудуватими кучерями та окулярами, спущеними на кінчик носа.

Було дуже холодно, оператор вдягнув шапку і балаклаву. Зайшов у кіоск, опустив балаклаву до підборіддя, ще не встиг замовити, як продавчиня, не підіймаючи очей, випалила: «Що це ти на є*ліще натягнув?» Оператор не розгубився і серйозно відповів їй: «Це щоб є*ліще не замерзало». І продавчиня: «А, ясно. Що тобі?» Частенько згадуємо цю історію, мені взагалі здається, що у ній, як-то кажуть, увесь Донбас — трохи дивний, прямолінійний і водночас простий.

 

 Своя у зграї 

«Наш Дніпродзержинськ (нині Кам’янське, — авт.) — просто вогонь, яке шикарне місто, у порівнянні з цим мороком», — написала я СМС своїй мамі, вийшовши із поїзда у Костянтинівці. На передову потрапила як журналістка Фонду «Повернись живим». Віталій Дейнега сказав, що писати про війну і не бути там — повна фігня.

Мій перший текст мав бути про Володимира Кияна «Тайфуна». Планували живу розповідь про військового і волонтера, але все сталося інакше — «Тайфун» загинув, і я писала про нього некролог.

***

У свій перший день на війні я одразу ж потрапила на передові позиції. Це було у районі Зайцевого, під Горлівкою. Пам’ятаю тільки терикони і бліндажі. Навпроти мене посадили Макса, якому щойно виповнилося 18, а на війну він потрапив ще неповнолітнім. Я з нього буквально витягала якісь історії, хоча не уявляла, які питання можна ставити, а які — ні.

Чомусь найбільше боялася підірватися на міні. Ні обстрілів, ні умов, ні спілкуватися з військовими, ні зброї — нічого не боялася так, як розтяжок. Їхали машиною незрозумілими чагарниками: запаковані були так, що мені довелося сісти одному з військових на руки. Комбат запитав у водія, чи перевіряли дорогу на міни. Той невпевнено відповів: «Так». Комбат перепитав: «Точно?» Ох, і дали мені ці питання по нервах. Проте нічого: за два дні я повернулася до Львова і написала під враженнями з десяток текстів.

Біжу і думаю: «Ну нашо воно мені все треба? Хіба репортаж дорожчий за життя?»

Тоді я ще не знала, що за місяць поїду жити на Донбас і буду їздити до хлопців в рази частіше, ніж додому до батьків.

Наприкінці 2017-го на одній із позицій в районі Крутої Балки під Авдіївкою ротний повів нас по місцевості, аж тут по нас почав лупити ДШК (станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна, — авт.). Дуже масивно, гучно і страшно. Наступного дня ми ходили по лісочку поруч — всі дерева були посічені. Слизько, смеркається. Тоді мене вперше, як-то кажуть, накрило.

Біжу і думаю: «Ну нашо воно мені все треба? Хіба репортаж дорожчий за життя?» Потім поговорила з хлопцями на позиціях, ніби заспокоїлася.

Аж ротний каже: «Я йду перший, ти посередині, а позаду ще один чувак. Ну, погнали». Тільки піднялись, як над головами — фур-фур-фур. Ротний тоді: «Ага, ясно, не йдемо туди». А я ж розумію, що треба ще вертатися назад. Лягли потім спати у покинутому будиночку на другому поверсі. Тоді пронесло. А за тиждень ротний подзвонив і сказав, що у будиночок таки прилетіла міна. Добре, що в ньому саме нікого не було.

***

Не бачила на війні ані 200-х, ані 300-х. Але про деяких з тих, кого вже немає, чула стільки, що, здається, це і моя особиста втрата.

Хороше на війні — це хлопці. Люди, до яких хочеться вертатися. Люди, з якими дружиш і які сприймають тебе як свою. Часто жартую, що «мене прийняли у зграю». Якось мені у Фонді зробили зауваження: «Ти можеш менше жартувати з військовими? Бо тебе серйозно не сприйматимуть». Ну, не знаю. Без гумору на війні нікуди. Якщо хлопці адекватно жартують зі мною — чого б не відповісти.

Хороше на війні — це хлопці. Люди, до яких хочеться вертатися

Загалом, я нікого з військових не ідеалізую. І не героїзую всіх підряд. Просто війна познайомила мене з дуже крутими людьми. І навіть якщо це було епізодично, то все одно це кращий досвід, аніж якби я сиділа далі у Львові і перераховувала якісь посильні кошти волонтерам.

 

  Не вірилось, що це — на роки 

Спочатку редакція неохоче відпускала нас до зони бойових дій — навесні та в червні 14-го, коли все тільки починалося, на передову просилися чомусь лише дівчата. Плюс на каналі не було бронежилетів та касок — без амуніції нікого не хотіли відправляти.

Я розказала якусь маячню про те, що знаю, де дістати каску і бронежилет. І мене відпустили. Це був червень 2014 року. Більшість журналістів, які тоді працювали у зоні АТО, не могли зрозуміти, що насправді відбувається.

Взагалі не було усвідомлення, що це — на роки.

Здавалося, що за пару місяців все закінчиться.

Ми працювали злагодженою командою, кожен робив свою справу. Нікого, як-то кажуть, не крило. Проте була одна «смішна» ситуація із нашим водієм. Він підійшов до іншого водія з нашого каналу і абсолютно спокійно й серйозно повідомив: «Ми зараз їздимо у таку *опу, що фіг його знає, як буде завтра. Тому, на всяк випадок, — талони на пальне у верхньому ящику».

Смішно було і грішно.

***

Добре запам’ятався виїзд у район Мар’їнки. Місто тоді було окуповане і ми знімали поблизу. Їхали з одним із прес-офіцерів, ледь не потрапили на ворожий блокпост. Словом, було «весело». На місці побачили військового, який сидів на «ЗУшці» і прямо з неї давав коментар.

— Ви вже стріляли з неї?

— Не доводилося.

— Ну, ви ж зможете, у разі чого? Ви ж тренувалися на полігоні?

— Т…так, звісно.

І в цьому «так, звісно» насправді було: «Ти що, дивна? Яке ще стріляти?!» Мені здалося, що військовий ще менше за мене вірив, що йому таки доведеться застосовувати артилерійську зброю. Він просто дивився у бік Мар’їнки і не вірив.

Щодо страху, то я загалом гальмую. До мене доходить, що ми могли померти, вже коли я віддаю сюжет і сиджу у безпечному місці.

Мені здалося, що військовий ще менше за мене вірив, що йому таки доведеться застосовувати артилерійську зброю

Досить страшно було у Жовтневому районі Луганська. Наші військові прорвалися у місто, вивісили український прапор. І ми якимось чином заїхали разом з ними. Були єдиною знімальною групою, якій це вдалося. Тоді ж вперше побачили, як працюють наші «Смерчі» і як перезаряджаються та стріляють з десятків наших «Градів». Страшно було, тому що ти дивишся на роботу залпових систем вогню і розумієш, що у наш бік працює таке ж саме озброєння. Відповідь прилітає рівно такого ж калібру.

Під час обстрілів я завжди намагаюся орієнтуватися на військових: вони вліво — я за ними, вони кажуть «по підвалах» — я без зайвих питань йду у підвал. Зазвичай армійці були дуже стриманими. Вперше страх військових я відчула і побачила під Іловайськом. Це було 22 чи 23 серпня 2014-го. Один із армійців поблизу оточеного міста трохи присів і почав в усі боки крутити головою, видивляючись, звідки зараз можуть стріляти. Від нього буквально віяло диким тваринним страхом.

Тоді я також вперше побачила, як працює наш танк. В полі, натиканому снарядами, які прилітали з Донецька та з Росії, мчав український танк, повністю відриваючись від землі. Ви тільки вдумайтеся — багатотонна машина мчить так, що повністю відривається від землі!

Приблизно у той самий час ворог окупував багатостраждальну Савур-Могилу. Проте офіційні джерела все ще повідомляли, що територія була нашою. Іловайськ обстрілювали з усіх боків майже цілодобово. Хлопцям було дуже важко морально. Вони нікому не вірили.

Мені пощастило із водієм — він був родом з Донецька і, коли ми їхали в Іловайськ, дзвонив своїм численним родичам і казав: «Чуєш, вийди в селі, там є блокпости? А хто там? Ага, ясно, прапори “ДНР”. Не поїду туди, Ок». Ми буквально пхалися на дотик козиними стежками. Дуже хотілося залишитися ночувати з хлопцями на позиціях, але вищі сили відвели від цього — буквально за день до штурму Іловайська ми виїхали.

***

Згадую, як у 2014-му ми знімали у Лисичанську. Зранку Штаб АТО відрапортував, що місто звільнили, тому ми одразу рушили туди. Як тільки під’їхали — виявилося, що перший штурм міста був не зовсім вдалим, продовжувався бій. Тоді наші військові повідомили місцевим, що треба евакуюватися — за кілька годин по Лисичанську працюватиме арта. Тоді цивільних насправді підганяли із міркувань безпеки — артилерія, по факту, почала працювати набагато пізніше.

Ми воювали — і ми хочемо перемоги. Зі звільненням нині окупованих територій. Тільки так, і ніяк інакше

Люди втікали з міста з тлумаками із особистих речей. Вони вивозили дітей, старих, домашніх улюбленців і самих себе. Дехто біг просто у домашніх капцях. Від усвідомлення того, що відбувалося, все всередині стискалося. А потім я вперше побачила смерть. З міста був лише один вихід — через міст. Якийсь місцевий чоловік біг у наш бік, утікав зі свого дому. Я дивилася на нього, а потім чоловік різко впав. Ворожий снайпер поцілив йому в голову. Можете собі уявити, яка паніка була у цивільних: розуміти, що треба бігти, і знати, що єдиний прохід, через який ти маєш йти, обстрілює снайпер бойовиків.

А ще на підходах до міста працювали наші танкісти. Один з них мені особливо запам’ятався — такий юний і світлий хлопчина. Довкола нього ходили кремезні мужики з піхоти і казали: «Цей малий врятував нас! Він на своєму танку ого-го, що витворяє!» А малий, який насправді зовсім не малий, усміхався їм у відповідь. Така військова вдячність і підтримка.

Часто питають мою думку з приводу того, як має закінчитися війна. Я певна, що єдине закінчення — це наша перемога. Будь-яких домовленостей, будь-яких незрозумілих заморожувань я не хочу насамперед з моральної точки зору. Ми воювали — і ми хочемо перемоги. Зі звільненням нині окупованих територій. Тільки так, і ніяк інакше.

***

Фотографії — з особистих архівів героїв.
Автор світлин Юлії Кирієнко — Олександр Клименко. 

[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Ольга Омельянчук

Схожі публікації

18684 6

Мій найважчий ребус

Дружина десантника, що втратив на війні обидві ноги, і він сам — про сімейні будні та нове життя

30.09.2016 Ольга Омельянчук
4501 9

(Не) Жіноча справа

Історії жінок-військових з передової: про мотивацію, будні війни, особливе ставлення і шлях повернення

30.03.2017 Дмитро Пальчиков
5450 10

Данило Хомутовський

Розмова із співзасновником радіо «Аристократи»

11.12.2014 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

26883 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
27714 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало
43861 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати