Бувають епохи світла, а бувають епохи темряви.
І світло, і темрява можуть нам щось сказати. Жодне з них не має переваги перед іншим. Світло дозволяє бачити, а темрява — відчувати. Світло дозволяє провести межі між речами, темрява дозволяє речам проникати одна в одну. Світло дає можливість знати, темрява — можливість закохуватися. У світлі більше лицемірства, у темряві — більше небезпеки. Світло робить світ нейтральним, темрява ділить світ на своїх і чужих, на близьких і далеких, на коханих і ворогів.
Епохою світла є Ренесанс. Гляньте на фрески Мікеланджело на стелі Сікстинської капели Апостольського палацу в Римі. Тут світло є не лише тотальною присутністю, воно є самою матерією живопису. Речі, тіла, повітря, земля зіткані зі світла, виліплені з променів. Тут усе видно, навіть еротичні сідниці Бога-Отця. Світ є прозорим, і все завдяки Тому, Хто його створив. Він не дуже від нас ховається, навіть у таких неоднозначних епізодах. Він нарешті зголосився показати нам усе. Він дав нам закон досконалості, закон пропорцій, золотий перетин і числа Фібоначчі. Він розкрив усі таємниці. Дивися, насолоджуйся.
Або інша епоха світла: рококо, XVIII століття, епоха Просвітництва. Епоха ремісничного розкопування темряви. Міліметр за міліметром витягати з темряви «обскурантизму» світло знання: ось про що думав Дідро, коли створював свою «Енциклопедію». Ретельна, мікроскопічна робота з відвоювання території в темряви. Через сотні і тисячі «легких революцій», révolutions légères, через десятки томів «Енциклопедії», де людям ретельно й неспішно розповідали, що означають слова, яким є світ і як створювати щось корисне.
XVIII століття — це також рококо, століття повітря, прозорих тканин і майже прозорої шкіри, крізь яку проступає румʼянець ніяковості чи збудження, це живопис-зітканий-з-повітря Фраґонара, де одяг потрібен тільки для того, щоб крізь нього проступали контури гнучких людських тіл.
Але є епохи темряви. Наприклад, бароко, XVII століття. Століття конфесійних розколів і релігійних воєн. Століття, що знало свою «світову» — Тридцятилітню — війну, внаслідок якої в деяких регіонах Європи живих стало менше удвічі. Це століття не могло спертися на світло, на прозорість, на оптимізм, на насолоду поглядом. Бачити означає насолоджуватися, коли дивишся на красу; бачити означає страждати, коли дивишся на смерть, хворобу, немічність та згасання.
Бароко вважає, що нормою світу є темрява, а не світло. Його живопис, кʼяроскуро Караваджо і Рембрандта, Де Лятура і ван Гонтгорста — це живопис, що вважає світло рідкістю, дефіцитом, дивом, подією. Світло є неприродним — а тому надприродним. Світло зʼявляється тільки тоді, коли до справ береться Бог, коли Він проколює цей світ стрілою свого одкровення.
Епохою темряви є і романтизм початку ХІХ століття. Його персонажі живуть уночі — як персонажі Гофмана і Новаліса. Його музика — музика ночі, як Шопенові «ноктюрни». Романтизм вважає, що темрява відкриває іншу істину, для світла недоступну. Що вона відкриває інші стосунки — близькість, неможлива у світлі дня. Світло розділяє тіла, проводить чіткі контури-лінії, як на фресках Мікеланджело, де в центрі — завжди disegno, малюнок, розмежування, упорядкування, класифікування; темрява дає тілам злитися між собою, в любові чи смерті. Тому романтизм — це про любов і про смерть. Про взаємопроникнення, взаємоперетікання. Про те, що Новаліс називав Alcaest — тобто Allgeist, вседух, усесвітній розчинитель. Темрява стирає межі, впускає нас у єдину ріку життя.
Українська культура не була сильною в епохах «світла»; вона була сильною в епохах темряви.
Її точки сили — бароко та романтизм. Або аванґард початку ХХ століття, який теж постав проти прозорості, лінеарності, перспективи, — який розрізав простір і час, подав його в тисячі різних площин, не давши йому знову склеїтися в просту геометричну фігуру. Малевичів «Чорний квадрат» — це символ цього українського аванґарду. Який у темряві бачить шанс для нового мислення.
У темряві погано бачиш на середній відстані, але добре відчуваєш близькість. У темряві також інколи можеш бачити те, чого не бачать фізичні очі.
Можливо, тому Шевченко, який творив в епоху романтизму, в своєму живописі так любить кʼяроскуро. А особливо — в часи заслання, коли світлотінь його малюнків дає слово — і світло — тим, про кого, окрім Шевченка, не було кому розповісти, кого не було кому показати: казахським селянам чи байгушам, увʼязненим чи солдатам. Саме він виривав їх із пащі темряви й забуття.
Прозорість стала культовим словом кінця ХХ століття. Ґламур — це торжество прозорості. Жити-аби-тебе-побачили, жити, аби тебе фотографували, аби ти відображався в тисячах і мільйонах знімків, аби в мільйонах чи навіть мільярдах голів та памʼятей, очей та мобільних телефонів знайшлося місце саме тобі.
Ми ж зараз живемо в іншій емоції. Наша точка відліку інша. Ми починаємо з темряви.
Темрява є нашим початком, початком нашого досвіду і початком нашого відчування, початком нашого мислення та нашої дії.
Темрява, обпалена світлом вогнищ та озарінь. Темрява, обпалена світлом вогнищ та озарінь.
Темрява Майдану ввечері і вночі. Темрява нічних чергувань на посту. Темрява четвертої ранку 24-го лютого 2022 року — фізична та моральна темрява російського нападу. Темрява обшуків та арештів на окупованих Росією територій, коли по тебе приходять о 5-й ранку, ще до того, як ти встиг прокинутися. Темрява блекаутів і відключень світла — темрява міських вулиць, де пересуваєшся з ліхтариком, темрява чорних будинків, де не горять лампи та ліхтарі, темрява осліплених світлофорів, які вже не регулюють дорожній рух.
І все ж це темрява, у якій народжується світло. І світло сприймаєш як Боже одкровення. Як у тій самій світлині Дмитра Козацького «Світло переможе» з Азовсталі, де український боєць стоїть під стовпом світла, розкриваючи руки, немов приймаючи у себе Божу благодать. Стовп світла, світло як стріла, що розрізає темряву, поки лише тоненькою смужкою, але ми знаємо — ця смужка буде ширитися, сильнішати і потужнішати. Світло Просвітництва могло народитися лише з темряви бароко. Світло Ренесансу могло народитися лише з темряви Середніх віків, а точніше — чумного XIV століття. Це світло народжується як самотня стріла, щоби потім заполонити все собою — і тоді новий Мікаланджело зможе знову написати фрески Сікстинської капели, де пʼєш це світло, як воду, де дихаєш ним, як повітрям.
А поки не так. Поки це світло для нас — рідкісні спалахи посеред болю, страждань і втрат. Це краплі еліксиру, який входить у твої вени, немов крізь крапельницю, але який поки що пити не можеш. Світло для нас — це вісники, яких ми чекаємо, інколи марно, інколи ні — вісники, що самі вирішують, коли приходити, а коли йти, вимагаючи від нас стійкості і терпіння.
Світло як рідкість, як подія, як озаріння — яке тим більше цінуєш, чим швидше воно від тебе іде.
Володимир Єрмоленко — філософ, письменник, колумніст, президент Українського ПЕН, головний редактор UkraineWorld.org, директор з аналітики «Інтерньюз-Україна», викладач Києво-Могилянської академії, автор книжок «Плинні ідеології», «Далекі близькі», «Ловець океану».
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — opinions@theukrainians.org.
Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
